Айден Ренкін Коли я чую слово «фашист», мені на думку не спадають нудні паби і ті нечисельні енергійні фанатики, котрі представляють стереотипних ультраправих. При цьому я не думаю про напівп’яних і підначених тестостероном скінхедів у вузьких джинсах чи військових штанях, волаючих антиемігрантські лозунги, щедро присмачені відбірним матом. Я думаю про тисячі прихильників лейбористів, чоловіків і жінок з робочого класу, котрі підтримали Британську Національну партію, і піднесли її на новий електоральний рівень. Жоден із них не є «фашистом», в будь-якому значенні цього слова. Вони жертви, а не агресори – жертви невдалих ліберальних соцекспериментів, безсовісних економічних програм і, що також можливо, зради з боку лейбористського уряду, котрий за визначенням, мався їх захищати. Ліві, а разом із ними ліберали і Торі, воліли б, аби ми уявляли «фашистів» в образі погано освічених чоловіків з робітничого класу – зокрема білих чоловіків, оскільки вони подвійно негативні по відношенню до політичної коректності. Подібного роду «прогресивізм» (саме так вони себе іменують) використувається задля можливості звинувачувати у «фашизмі» і «расизмі», у якості виправдання, і знущатися та пригнічувати збіднілі білі громади, ізолюючи їх до гетто. Для білих лібералів «антирасизм» перетворюється на авторасизм, спрямований на представників власної раси, котрі, на їх думку, соціально нижчі. Іншими словами, це новий тип снобізма та соціального виключення. Відповідно, істі нащадки тоталітаризму – не скіни-фанатики чи віддані за БНП голоси бувших соціалістів. Вони – закляті вологи БНП, ці, сформовані лівими «антифашистські загони прямої дії», чиї лозунги – мелодраматична політика жестів і емоційного шантажу виходять далеко за межі марксистських гуртків. В Бернлі, де цьогоріч БНП посіла найбільш потужні позиції в місцевих органах влади, парадокс антифашизму став очевидним під час демонстрації Антинацистської Ліги, чиї образи по тому широко розтиражувувала преса. Набожні антирасисти, включно з протестантами, були виключно білими і відносились до середнього класу. Говорячи про достоїнства толерантності, вони зиркали сповненими ненависті очима, що у світі є прерогативою властиво екстремістів. Це типовий лівий приклад – скандування і стиснуті кулаки у занедбаних молодих чоловіків, викриків і сліз у ще більш занедбаних жінок; банери із закликами заборонити певні політичні партії (від імені терпимості, очевидно) складали враження чогось більшого, ніж просто місцевої забаганки. Виходячи із того, що антифа-кампанії осенсовують вседозволеність, ніхто не має права на іншу точку зору. В їх варіанті емоції перемагають розум, а сила – аргументи, ось чому подібні активісти направду – фантом тоталітаризму, з котрим, як вони самі ствержують – «боролись». Ось чому постмодерна іронія полягає у тому, що сучасний антифашизм насправді різновид новітнього тоталітаризму. Британська, а особливо англійська політична культура багата на сентиментальний радикалізм, до котрого звертаються антифашистські заклики. Саме від цих відтинків суспільства і політики харчуються (як емоційно так і фінансово) активісти антифашистських кампаній. На відміну від робітничих громад вони не роздивилися сповнене насилля і набундючене антифашистське лице. Коріння даної опінії в імперському епосі, серед квітнучих бюргерів з їх евангельським християнством і переконаністю у потребі «спасти» відсталих дикунів. До складу місіонерського імпульсу входила турбота за матеріальний і духовний стан зраблених народів, значно більша, ніж турбота про місцевий властиво робітничий клас. Типовий приклад подібних філантропів - Mrs Jellyby в Діккенсовій «Bleak House», очі якої «мали курйозну звичку бачити не далі, ніж Африка». Подібно багатьом сучасним лібералам, Mrs Jellyby забила на все, включно із власними дітьми. Натомість її думки прямували до уявного африканського володіння Borrioboola Gha, довкола котрого вона плекала свої ідеалістичні плани. Світ Недержавних Організацій сповнений подібними містерами і міссіс. Постколоніальне століття і притаманне йому явище імміграції наблизили предмет їхнього хвилювання аж до власного помешкання. Сьогодні Ms Jellyby також, вірогідно, працювала б в одній з неурядових організацій в країнах Третього світу. Етнічні меншини стали новими Borrioboola Gha. Їм треба допомагати і їх слід жаліти, не зважаючи на спеціальні права, разом з тим, їх членів не варто розглядати у якості індивідів, а їхні культури мають ігноруватися. У якості тягара білої ліберальної людини, чорний або брунатний громадянин підтримується, допоки тримається політкоректності і демонструє вдячність і повагу по відношенню до груп тиску, котрі піклуються про нього. Це і є синдром Jellyby, спадщина місіонерів, котрий успішно демонструють антифашистські угруповування. Кастровані комплексом вини ліберали плутають антифашистські напрямні з гуманістичним занепокоєнням так само, як свого часу фашизм переплутали зі зверненням до традиції та ладу. Але на етнічних меншинах імпульс місіонера не закінчується. В антифашистських кампаніях містяться залишки більш ранніх євангельських місій, націлених на місцеве населення, з метою керувати та умиротворяти його. Громади робочого класу антифашисти і їхні ліберальні апологети розглядають в якості відсталих білих племен, котрих потрібно підкоряти та цивілізувати. Євангельські стержні антифашизма складають головну характеристику їхніх активістів, слізні звернення котрих – часто лише прелюдія до насильства або вимог цензурувати. Ці положення вони розділяють з прихильниками «твердої руки», найбільш емоційними і найменш схильними до роздумів учасниками політичних кампаній. Подібно до євангельських кампаній минулого століття антифашисти, як видається, намагаються врятувати робітничий клас від самого себе. Їхній (класа. прим.пер.) партикуляризм, висловлений через невдоволення масовою іміграцією, одразу маркується як «расизм» і розглядається як новий недолік. Їхні патріотичні інстинкти і бажання зберегти традиційних уклад околиць відхиляються як неосвічені забобони, від котрих належні до робочого класу чоловіки і жінки повинні емансипуватися, як колись від алкоголю. Подібно до євангелістів антифа прагне звільнити, користуючи з комбінації морального тиску та юридичних обгрунтувань. Антифашизм, проте, радикальна світська ідеологія, котра не передбачає можливості розкаяння або прощення. Євангельські протестанти, котрі приєднувалися до кампаній, часто були репресивними, тоді як їх запал тримався під потрібним для акцій контролем. З іншого боку, антифашисти займаються дещо іншими речами. Вони прагнуть рятувати цілі громади, впливаючи на їхню свідомість і вимагаючи від неї відповідності. Їхня ідеологія не пропонує індивідові жодних заходів, окрім як напад або звинувачення. Це презирство по відношенню до білого чоловіка-працівника, зокрема, дозволяє антифашисту врегулювати дві головні вимоги: можливість використати насильство (акти громадянської непокори) і розширення повноважень державної влади. Антифашистська пропаганда відсилає до історії та міфології лівих. Так, антифашистський журнал «Searchlight» (Прожектор) вказує на громадянську війну в Іспанії, демонструє фотографії героїв опору та інтерв’ю з ветеранами Інтернаціональної Бригади, вже літніми людьми. Вони нагадують про битву на «Cable Street» в 1930-х, коли робочий клас з єврейских общин протистояв чорносорочечникам Британської Спілки Фашистів, під керівництвом Освальда Мослі. В цих образах прослідковується брехня про спадковість. Брехлива хоча би тому, що в обох випадках ми говоримо про високу організацію робочого класу і в цьому є справжнє прагнення до справедливого суспільства. Для контраста більшість своїх звинувачень «Прожектор» базує на брехні і під’южуванні до ненависті – часто класова ненависть спрямовується на «расистський» (бо білий і місцевий. прим.пер) робітничий клас. Проте так було не завжди. Його засновник, Maurice Ludmer, був вдумливим бувшим членом Комуністичної партії, для котрого важливою була освіта громад робітничого класу і котрий вірив у свободу і достоїнство для різних індивідів. Сьогодні учасники антифа-кампаній, включно з «Прожектором» відмовляють у почутті людської гідності всім, а особливо з робітничого класу, своїм опонентам. «Расистський» робітничий клас порівнюється із вмістом коллектора, за допомогою кривого дзеркала і методів, котрими користувалися нацисти у своїх нападках на євреїв та інших «ворогів» народу. Інколи «Прожектор» несе інтелектуальні і продумані коментарі, особливо що стосується подій за кордоном, проте його відмова іти на компроміс або порозуміння з опонентами лише увічнює конфлікти соціального і расового характеру. Ця ознака притаманна Антинацистській Лізі, з її пропагандою насильства і ненавистю до білого робітничого класу. На цьому рівні Ліга позиціонує себе у якості світської місіонерської антифашистської організації. На іншому їхні радикально-буржуазні або дрібнобуржуазні активісти прагнуть створення атмосфери залякування і гвалту, як у тому самому Бернлі. Подібно до тоталітарних рухів Антинацистська Ліга не у захваті від свободи слова. Проаналізувавши їхні дії можна зробити висновок, що Ліга є спадкоємцем не так єврейських робітників із «Cable Street», скільки Британської Фашистської Спілки Мослі. Як і чорносорочечники, антифашисти з Ліги дозволяють собі занурюватися до районів проживання робітничого класу, погрожувати і непокоїти його мешканців, пропагувати і практикувати насильство. Антинацистська Ліга пов’язана з Соціалістичною Робітничою партією, найбільш відомою та агресивною лівою фракцією британської політики, починаючи з часів занепаду ортодоксального комунізму. На відміну від Комуністичної партії, СРП не прагне парламентської боротьби, натомість закликає до революції. Всі існуючі політичні установи розглядаються як «капіталістичні продукти». Ні «капіталізм», безпосередньо, а ні його «продукти» не можливо «виправити» або «переробити». Таким чином, партія відмовляється від «реформістських ідей» і виступає проти буржуазних інститутів, таких як державний апарат – зброя капіталістичного класу, котрий слід знищити. Існуючий парламент, армія, поліція і суди не можуть використовуватися робітничим класом, тому парламентський шлях до соціалізму відмовлений. Ця войовнича риторика маскує критичний аналіз парламентської системи, подібно до італійських фашистів, котрі закрили парламент і встановили свої порядки. Згідно Муссоліні, парламент був настільки корумпованим і зіпсованим, що направду не підлягав реставрації. Фашистський ідеал корпоративної держави базувався на уявленнях про торгівлю. Ця політика знаходить відголосок в СРП, котра прагне замінити парламент низкою «робітничих рад». Це нагадує нав’язливу антифашистську риторику про права групи, згідно котрої расові меншини (пригноблені громади, загалом) мають представлятися групами тиску, котрі говоритимуть за них. При всій схожості з фашистськими засадами, СРП драматично відрізняється від Маркса, особливо на пізніх етапах, котрий у підсумку одобрив ідею парламентської демократії. Навіть Ленін, котрий завше був досить прагматичним, вірив у використання будь-яких цілераціональних закладів, включно з парламентом. Для сьогоднішніх ультралівих парламент це лише «інфантильний безлад». Інша, крайньо ліва фракція, котра мала вплив на антифашистський рух – Міжнародна Марксистська група, до неї входив Tariq Ali. Не існуюча сьогодні ММГ зіграла важливу роль в агітації студентів та потужних демонстраціях наприкінці 60-х, частина яких нагадувала поведінку штурмовиків у коледжах Веймарської республіки. Радикально відкинувши білий робітничий клас, для них ніби-то «безнадійно реакційний», нову революційну еліту ММГ вбачала в студентах, етнічних меншинах та феміністках. Ідеологія і тактика сьогоднішнього антифашизму багато чим завдячує цим анти-робітничим настановам ММГ з їхніми антибілими упередженнями. Вказані вище ультраліві грунтувалися на ідеях «перманентної революції» Троцького, пуристській доктрині неперервних змін, і в чомусь споріднених «культурної революції» Мао та Третього Рейху Гітлера. До фюрера нацистська «революційна творчість не мала чітких цілей, а лише постійно мінялася». Зліва, антифашизм наближається до положення, виходячи з якого соціалізму не стає стабільності та дискретності, ідейних та практичних. В своїх емоційності та ритуальних звинуваченнях опонентів антифашизм провадить кампанію на підміну послідовної лівої ідеології. Те саме мало місце в інших тоталітарних ідеологіях, котрі прагнули підмінити ліві доктрини, звертаючись до психологічних імпульсів заздрощів та ненависті. Разом зі своїми візаві антифашизм вірить у можливості зачисток або владу гвалту. Також вони одержимі расовою ідеєю. Можна сказати, що ті ж «Прожектор» та Антинацистська Ліга роблять більше за БНП у справі підтримки расових порозумінь. І фашизм і антифашизм – безкомпромісні модерністські рухи, зацікавлені у вузькій класифікації, а відтак незадовільні по відношенню до сучасного зростання різноманітних соціальних ускладнень та ротацій. «Прожектор», на приклад, злякався ситуації, в якій окремі індуські та сикхські робітничі громади відмовилися класифікуватися разом з мусульманами у якості «азіатів». Тут ходить про етнічні меншини, котрі кинули виклик групам тиску. Насправді насильство і нігілізм антифашистських активістів до смішного далекі від консерватизму етнічних меншин. Антифашизм – це периферійний інтерес, не відповідаючий нашим життям і думкам. Проте його крокодилячі сльози часто ефективніші ніж такі самі у традиційних лівих. Антифашисти стверджують, що виступають проти політичного зла. Таким чином вони викликають згадки про те саме зло, і впливають на міліони людей. Багато людей доброї волі не в змозі усвідомити, коли ними керують. Це тому, що їхні ритуальні звинувачення проникають до суспільного життя. Суб’єктивні визначення расистського інцидента в «MacPherson Report» – будь-який інцидент, в котрому «жертва» відчуває «расистський підтекст» – несе в собі характерні для тоталітарного антифашизму складові, і все ж мало хто дозволяє собі користати з терміну «тоталітарний», оскільки має шанси отримати ярлик «расиста». Аналогічні до цього спроби нових лейбористів розкопати політичну інформацію про залізничну катастрофу в Paddington, позаяк виживші користували з прихованих і збочених інстинктів того самого «Прожектора»… Подібно до свого тоталітарного попередника антифашизм, перш за все – людиноненависницький та антилюдський, загалом. Він з презирством ставиться як до послідовників, так і до ворогів і зацікавлений у розвитку расових конфліктів. Коли ми визнаємо, що тоталітаризм та антифашизм – одне ціле, їхня риторика ненависті втратить свою владу. адаптований переклад з незначними скороченнями by тов. Мазепа, спец. для «Бриколаж»