д-р Ростислав Єндик ЛЬВІВ 1935 : КNИГОZБІРNЯ ВІСТNИKA Вступне слово Як Мусоліні з новітною Італією, так звязаний з новітною Німеччиною — Гітлєр. В майбутнім ці два імена так тісно будуть злучені з нашою добою, як з добою 1848-го року імена Кошута і Ґарібальді. Сьогодні-бо цілість думок, знаних під назвою фашизму чи гітлєризму — просякає в голови міліонів европейців від східних і полудневих просторів нашого континенту аж до Сени і Темзи. Ріжно можна оцінювати рух національсоціялістичний і його вигляди. Лише не вільно підходити до них з точки погляду патріотів вчорашнього дня, які поза своїм ідеольоґічним загумінком, бачуть світла тільки в Росії. Для нас актуальність руху, про який говорить ця книжка, передусім в тім, що він: 1) стримав побідний похід комунізму в Европі, що задав смертельний удар доктрині марксизму, 2) що поставив на порядок дня дражливе для нас жидівське питання, 3) що підніс велике значіння села, третього стану взагалі, який погноєм для себе хотів зробити соціялізм, 4) що замісць анархістичних ідеалів "людськости" і "суверенної одиниці" — поставив ідеал орґанічної спільноти, якої імя — нація, 5) що замісць змиршавілого партійництва — видвигнув стару — й таку нову — засаду Ордену з його символом віри, тактикою і чеснотами, нарешті 6) що своїм успіхом довів несмертельну — а в матеріялістичнім XIX віці так нехтувану — силу ідеї, яка — надихана вірою — направду потрафить рухати, здавалося би, незрушимими перешкодами ... Р е д а к ц і я. І. Наша доба і провідники "Жахливі деястиліття, що в них ми живемо, жахливі — це значить страшні і без щастя. Ріжні річи — великість і щастя, а вибір між ними не стоїть отвором перед нами. Ніхто не буде щасливим, хто живе за нашої доби; але багато з нас можуть — свій життєвий шлях перейти по своїй волі — в великості або в марноті. Хто бажає лиш вигоди, не заслуговує на життя." Цими повними траґізму словами розпочинає свій останній твір Освальд Шпенґлєр, Касандра модерної Европи. Наші страшні часи характеризує не тільки важка і затяжна боротьба людей, народів, навіть цілих континентів, їх характеризує цілковитий розвал економічного, політичного й культурного життя. Їх старі камяні таблиці повалені на землю і розтерті в порох. Нові — щойно витісуються, щойно скроплюються потом нових творців і кровю ворогів. Страшні наші часи для сірих людей, з вузьким світоглядом, що не можуть охопити цілости великої боротьби ідей; вони почуваються наче в темному лябиринті. Страшні наші часи для творців нових мармурових таблиць: бо величезна є відповідальність, що гнітить їх, непевність: чи ідеї, що їх вони виписують на камені, дійсно життєві? Чи не провадять вони своїх визнавців у сліпе безворіття? Страшні наші часи, бо від висліду змагання, що тепер ведеться, залежить біг історичних подій; залежить, чи цвістимуть чи гнитимуть цілі століття народи, нації, раси. Кожну ідею, що зявляється в. світі, чи то беручи свій початок у безшелесному кабінеті вченого, чи серед брязкоту зброї, можна випровадити з явищ і подій, як висновок з двох льоґічних преміс. Але чи та або інша ідея буде діяти в світі чи ні: чи лишиться тільки запліснілим, історичним документом, чи гураґаном пройде по землі, пориваючи за собою одних, розторощуючи других — це все залежить від індивідуальностей, що стали виразниками, носіями, борцями тої ідеї. Кожна ідея, що хоче діяти, мусить мати тіло, в якім людина, ідея і твір зливаються в цілість і доходять до досконалого вислову. Єдність цих трьох чинників є знаком нашої доби. Куди не глянути, всюди видвигає вона більше чи менше сильні індивідуальности, що не вагаються взяти на себе тягар відповідальности за майбутність своєї ідеї та того гурта людей, що йде за ними; що репрезентують собою тип нової людини, яскравість нової ідеї, реалізацію нового твору. Цікаво, що майже всі ці індивідуальности, нові провідники — це нові люди, що вийшли з низин і тому кілька, чи кільканацять років були нічим. Це наче символ перелому двох епох і характеристика майбутнього. Друга епоха народжується не як вислідна першої, скорше як її заперечення. Це не значить, що вона вносить собою зовсім нові ідеї. Ні, те заперечення старого ярко виступає передусім при порівнанні не так ідей межи собою, як провідних верств. Стара провідна верства в Европі перестала бути провідною у своїй психічній будові, а її традиції, колись живучі, стали безцільним вибиванням викривленими закаблуками давно прогомонілого такту. В протиставленні до неї, нові індивідуальности принесли в життя свіжин розмах низин, внесли бажання привернути історичні цінності свого загалу. Бо й хто-ж є джерелом предвічної сили нації, як не низини, хто-ж може найвище оцінити ту силу, як не найміцніші з широких мас? Тому в хвилині, коли розколихалися старі форми, а народ висуває свої бажання, істотні для його дальшого розвою, ніхто зі старої версви провідників не міг їх так зрозуміти і відчути, як нові провідники, — щоби зважитися зловити за вузду розшалілу стихію та її дальше провадити. Коли зявилпся нові індивідуальности — вони не мали традицій, але були горді на все велике в бувальщині нації. Вони перетоплювали його і свої бажання в нову стихію, творячи нові традиції. Це найкраще видно па героях-провідниках, що їх характеристику дає анґлійський історіософ Томас Карлєйль. Аналізуючи поняття героя, доходить він до внеску, що воно змінялося протягом історії; що кожна доба висувала свій особливий тип героя, який репрезентував і сліпий гін, і свідоме бажання, і твердий чин і мрійливу тугу широких мас. Тому подибуємо в Т. Карлєйля типи героїв, як жерців, як пророків, як поетів, як володарів. Наші страшні часи стопили ці типи в одну цілість. Чому так сталося? Може тому, що нинішні провідники репрезентують цілість і єдність нації? Може тому, що наша доба перевищує траґізмом всі попередні, переводить переоцінку всіх вартостей? Нові люди, що виступають на історичну сцену, з своєю новою ідеєю, зробилися рівночасно першими — непомильними її пророками, створили бога, якого першим жерцем зробити себе, викували дзвінкі гасла, що своїм яскравим змістом і спіжевим ритмом більше розбуджують душі та розпалюють уяву, ніж колишні поетичні строфи. А затягаючи міліонн до своїх відділів, вимагають від них більшого послуху, ніж найбільші деспоти минулого. Даремно шукати в їх тіні вигід. До висот провадять вони свої нації, стають самі великі і роблять великими других. В боротьбі за нове завтра висунула нову індивідуальність Німеччина. Німецький провідник теж втілив у собі всю тугу, всі бажання модерної доби, що їх вона ставить до вождів. Адольф Гітлєр, будівничий третьої Німеччини, став для своїх прихильників також усім тим, чим були — кожний для своєї доби — герої Т. Карлєйля. Ідеї Гітлєра, що висунули його на провідника нації, також мають своє узасаднення в історичних процесах. Кров і земля — ось передумова кожного чину, не фіктивне братерство тих самих виробників шевських копит, відділених від себе океанами і тисячами кільометрів. Особистість — ось корона народу, не парляментарні кретини. Сильний провід — не демократичні крамольники; загибіль марксизму і большевізму, — як мета, не потурання — їм: психічне і фізичне переродження народу, новий добір людей — не розривання його чужими первнями, — все це можемо знайти під різними видами в бувальщині німецького народу. І все це — зовсім не зменшує постаті першого борця за них і за третю Німеччину. II. Дитячий і хлопячий вік Гітлєра Перше соняшне проміння скупало малого Адольфа 20 квітня 1889 року в австрійському місточку Бравнав над Іном. Як річка, так і це граничне місточко є неначе би символом змагань і персоніфікацією майбутнього провідника. Річка у гірському бігу бурлить і клекоче, усуваючи камяні перешкоди своєю бистрою течією; так пориватиме за собою пізніше Гітлєр своїх слухачів бурхливим хистом промовця. Місточко це — положене на землі, заселеній тим самим народом, але роздертій старою февдальною засадою рідними монархістичними родами; отже воно стане колись кожночасною пригадкою про потребу політичного зєднання того самого німецького народу в одну велику націю. В цьому баварському по крові, австрійському по політичній приналежности, місточку батько Адольфа був державним урядником. По кількох роках перенісся до Пассав. Але долею митного урядника в австрійській монархії було вандрування; незабаром він опинився у Лінці, де й переходить в стан спочинку. Батько Гітлєра належав до людей, що самі проломлюють собі шлях в житті, син бідного халупника, вже як тринацятьлітній хлопець, спакуав свої манатки і вивандрував з трьома ґульденами з родинних околиць, щоби у Відні стати ремісником. По двох роках, вже як самостійний робітник, не знайшов у своїй праці повною вдовілля. Колись, у селі, ідеалом станового вивищення був для нього священник; тепер стає ним державний урядник. З жиловістю, що її на кожному кроці випробовувала щоденна нужда, забрався до праці над собою з тверезою постановою не вернути до села, доки не стане урядником. А вернути страшно хотілося! Вернув до нього, вже як емерит, але не пізнав родинного села, як рівнож мало хто пригадував собі його. Тому купив коло Лямбаху трохи землі, щоби вернути до праці батьків. Тут почав свою першу науку його син, малий Адольф. В той час у білявій голові непосидючого хлопця не родилися ще жадні вищі життєві стрем-ліпня, але не бажав іти слідами батька; не хотів стати державним урядником. На хвилину заманулося йому стати ченцем-проповідником. Але ця хвилева примха пирхнула під впливом непогамованого темпераменту та розпитувань в історії франко-пруськоі війни 1870/71 рр. Він зачав мріяти про воєнне життя, а мрії ті висували ряд перших політичних питань: — чому-ж і батько, яким хлопець гордився в душі, не брав участи на полі чести; — чи-ж він і йому подібні не є німцями? Чи-ж німецька справа не є їх справою? Питання виринали, губилися, або кінчилися не зовсім вдалими відповідями. Але не пропадали даремно. Лишали по собі зрушений ґрунт під пізніші міркування... Тимчасом хлопець ріс і перед батьком ставало практичне питання: що робити з ним, до якої посилати школи? Не питаючи сина, записав батько Адольфа до реальної ґімназії... Перший раз у житті, як одинацятьлітній хлопець, станув молодий Адольф Гітлєр до боротьби за свою думку — з батьком, щоби в ній — перемогти. Він не хотів бути урядником! Ані просьби, ані грозьби не захитали постанови впертого хлопця, Цей перший конфлікт мав теоретичний характер. Тяжчим було питання конкретних плянів. Одного ранку збудився дванацятьлітній Гітлєр з твердою постановою стати артистом-малярем. Талант до рисунків мав, але при батькових поглядах на життя, не могло бути і мови про малярство, як про основу майбутнього заняття. Коли одного разу, по легкій суперечці, поставив молодий Гітлєр питання про свою майбутню артистичну карієру, батько рішуче відмовив. Обидві сторони вперлися на свойому. Батько на — ніколи не будеш; син на — таки буду. Почалася важка боротьба, в якій молодий Гітлєр мав ту перевагу, що від нього самого залежали поступи в науці. Улюбленими предметами ного були: історія й ґеоґрафія. Причинився до цього й учитель др. Лєопольд Печ, що своїми викладами не тільки вияснював історичні сили, які провадили до таких, а не інших історичних наслідків, не тільки вмів на істотне — звернути увагу, неістотне оминути, але і порвати молодих слухачів у давноминулі часи, звязати ті часи з сучасністю, її пекучими проблемами, національним почуттям чести. А теперішність не була спокуслива. Австрія була держаною національностей, цісарський гимн не був національно німецьким гимном; бувальщину австрійських німців, звязаних впродовж цілих тисячиліть з батьківщиною, як галузки з пнем, вилучувала офіціяльна наука, в дивоглядний спосіб, в якусь окрему цілість, висуваючи на перший плян габсбурзьку династію з її власними тісними монархістичними інтересами, оминаючи природню національну спільноту всіх німців. Не диво, що маленькі громадяни австрійської монархії, під впливом палких слів свойого учителя, ставали всі не австрійсько-габсбурськими, а німецькими патріотами, ставали націоналістами, але не австрійськими, бож австрійської нації не було. Вже на шкільній лавці ставали революціонерами: без любови до своєї "батьківщини", без вірности до "свойого" цісаря, під якого ласкавим пануванням втискалися в німецький національний орґанізм чужонаціональні струї й отруї розлогої монархії. Так вже в наймолодших роках родилася в серці малого Адольфа любов до загальної німецької батьківщини, привязання до своєї вужчої австронімецької, та глибока ненависть до чорно-жовтої монархії. Схоплювати факти з історії німецького народу, розбуджуючи рівночасно змисл до всесвітньої, захоплення малярством — оце, чим була повна вчасна молодість Гітлєра. Домашній конфлікт між батьком і сином при питанні — маляр чи урядник — нагло перервав удар долі. З тринацятим роком життя Гітлєр стратив батька, що вмер на удар серця. Мати скоро пішла за ним. Почалися злидні, треба було заробляти на хліб. І, як перед пів сотнею літ батько, так тепер син пакує свої манатки і сталить тремтяче серце до подорожі у Відень, щоби там вибитися і стати чимсь. Чим? На всякий випадок не урядником. III. Відень Ще підчас хороби матері вніс шіснацятьлітній Адольф Гітлєр подання про приняття до Академії Мистецтв. З гордою певністю чекав на рішення. а відмова поділала на нього, як грім з ясного неба. Ректор виясняв спантеличеному юнакові, що його рисунки зовсім добрі, свідчать про нього, як про доброго в майбутності архітекта, одначе загальна малярська школа не може його приняти. Та щоби вступити па архітектуру, треба було скінчити технічну будівельну школу, а ще передтим здати матуру в середній реальній школі. Відмова ректора і його вияснення викликали постанову стати будівничим. Так розпочинав Гітлєр свос життя, працю, боротьбу за існування. Веселий Відень, з безжурною усмішкою синьолентого Дунаю, бив юнака пять літ: наперед як бідного челядника, потім як засмученого, незамітного кімнатного маляря, що ледві запрацьовував на кусень хліба. Та крайня нужда не вбивала бодрого духа. Будівництво, опера і книжка, — море книжок — це одинокі друзі похмурого юнака. Вчився тоді так, як ніколи потім. Тоді-ж почав кристалізуватися його світогляд, що його пізніші роки не розбивали, тільки доповнювали. Провадив ним непомильний інстинкт добору ідей, що дрімають в глибині душі, як матеріял до майьутніх сміливих плянів і величних будівель. Тепер стрінувся з двома ворогами німецької нації: з марксизмом і з жидівством. До снування сміливих плянів сам Відень давав мало потшаючих моментів. Сліпуче богацтво головного міста пятьдесятьдвоміліонової держави та нужда величезної маси мешканців столиці мінялися, спліталися і розливалися, як кольори і форми в калєйдоскопі. Хто того не бачив, той або замикав очі і розпускав поверховну балаканину, або ховався за брехливу сантиментальність, що не мала відваги сягнути до самого дна. І тоді станув Гітлєр обома ногами на вуличному асфальті, кудою йшли робітники до праці, старався вглибитися в їх душу. Молодість давала йому богато можливостей і він розмірно легко міг змінити собі заняття, працюючи як помічник. Люди, що з ними почав працю, були свобідні від станових пересудів, окруження й традиції. Переважно були це викинені з села рільники, що в великому місті і новому для себе середовищі шукали пристановища і здобували нову батьківщину. Вони хапалися кожної нагоди, що насувалася; ніяка праця не була для них за тяжка, щоби тільки пробитися протягом дня, місяця, років. Та як легко їм робота траплялася, так легко вони її тратили. Ця втрата праці, життя — раз серед вигод, другий раз — серед крайньої нужди, що й кінця не можна було передбачити, впливала як найгірше на цей напливовий елємент. Приваблювані блеском столиці, як нетлі світлом, вандрували вони переважно в голоді, затрачуючи свою духову прозолоть, як метелики крила, падаючи огидними обрубками на холодний асфальт. Коли вони приходили з сіл, мали ще незатерте здорове почуття національної відрубности, приносили зі собою запах і кольор народних низин, але як лиш починали своє животіння в місті, пропадали для народу і нації. І тоді в молодого Гітлєра повстала думка про потребу направити ці жахливі відносини, хочби брутальною рукою треба було ломати непоправні соціяльні нарости і то передусім з огляду на молоде деґенеруюче покоління: таж і природа дбає про цілий рід, не про поодиноких його представників! Національне усвідомлення робітництва — тісно узалежнене від створення здорових соціяльних відносин, як підстави індивідуального виховання. Ніхто з молодого покоління не сміє пропасти для нації. А щоби не пропасти — в народній вже школі треба пізнати політичну силу, свойого народу, в ній осягнути національну, гордість і в тій гордості свою націю полюбити і за неї боротися. Серед таких думок працював Адольф Гітлєр в роках 1909 і 1910, як рисівник і аквареліст. Хоч вертав вечорами до дому, смертельно втомлений, не кидався на ліжко, але працював дальше. Рисувати до пізньої ночі не було працею, радше щастям, бо з глибини душі процвітала надія, що, ставши будівничим, архітектурою здобуде собі імя. Стрічаючи на кожному кроці нужду серед робітників, мусів стрінути Гітлєр і тих, що виписали на свойому прапорі боротьбу за краще буття — соціялдемократів. Якою-жеж інакшою видалася та соціялдемократія, якщо здіймалося з неї авреолю, якою себе огортала. В засаді соціялдемократія не була йому відразлива. Навпаки, вдаряючи в миршаві основи габсбурзької династії, працювала вона тим самим над зєднанням всіх німців, збуджувала мрії, викликувані ще на шкільній лавці, підчас викладів Неча. Що вона працювала серед робітництва — це навіть притягало його до неї. Відразу-ж до неї — збуджував інтернаціональний характер орґанізації та співпраця зі всіми народами монархії. Але соціялдемократія не була цілістю. За нею тягнувся, як її нерозлучна частина, як її тінь, марксизм. Саме тіло — соціялдемократія була Гітлєрові знана ще як сімнацятьлітньому юнакові, її тінь — марксизм лишався ще пустим звуком. Та доля пястуком отворила очі і на цей новотвір. Скорше глядачем, як учасником, був Гітлєр кілька разів у вуличних демонстраціях, та вже по кількох місяцях побачив, що криється під маскою соціяльних чеснот. Життя зірвало ту маску. В хвилинах відпочинку пив Іїглср своє молоко, приглядався до розкинених купками постатей і прислухувався до розмов, що вертілися до смертельної зануди довкола тих самих понять: — Нація? — винахід капіталістів! Батьківщина? — Знаряд визиску! Школа? Інститут для виховування рабів! Релігія? — Дурман! Мораль? — Терпеливість дурної вівці! Держава? — Виконавчий комітет буржуазії! Ідеал? Нема жадних ідеалів!, і т. д., і т. д. Не було одніського поняття, що лишалося-б незабруджене соціялістами. Тоді Гітлєр почав шукати за джерелом тих мудрощів в одній брошурі за другою, щоби краще пізнати, їх, проти яких бунтувалося ціле його єство. І почалися тоді балачки з соціялістичіпіми аґітаторами, потім дискусії, врешті сварки на їх власній ділянці, їх власними арґументами, доки вони, розброєні, не застосували нового засобу переконування — терору. Маса любить силу, що не терпить нічого навкола себе. Тому і соціялдемократн припускають барабанний вогонь проти всього довколо себе. Їм не можна протиставитися теоретичними засобами, але власне тими брутальними актами, що їх вони самі вживають. Щойно тоді, коли їх сила зудариться зі силою противника, виповзає з гуманної кукли пестробарвний метелик, що кричить — ратанку! — в імя людяности, якої перед хвилиною не знав супроти своїх противників. Якщо не хочеш бути товаришем, ми розібємо тобі череп! — оце засада, що її твердо трималися соціялдемократи. І цю їх засаду занамятав собі Гітлєр — щоби пізніше застосувати її проти своїх противників — і противників нації. Кожне суспільне явище має богато причин, але між нимп є одна, основна і Гітлєр почав за нею шукати. Ця основна засада мала-б схоплювати всю суть і політичний змисл соціялдемократії. Нею є марксизм, туман і запах скондензованого ґетта, його основоположника. Так твердять навіть сіоністи, а їм хіба не можна відмовити знання власного духа. Батько Гітлєра вважав жидівство за культурне назадництво. Це переконання перейшло і на сина. Він не мав причини зміняти його. Під навалою вражінь, Гітлєр, на початку свойого побуту в Відні, хоч цей і мав на два міліони мешканців двісті тисяч жидів, не добачував їх. Стрічаючи їх в пресі, хотів бачити в них тільки відмінну конфесію, яку нема підстави поборювати хочби вже з чисто людської терипимости. Але по якомусь часі завважив Гітлєр, що нпр. кожна дрібничка на дворі австрійського цісаря впроваджувала цю пресу в теляче захоплення, натомісць не щадилося шпильок німецькому цісареві, союзникови Австрії. Це становище збуджувало підозріння і насторожувало. Жиди були провідниками соціялдемократії, яка плюгавила иімецькість, а великих мужів нації стягала в порох. В імя чого робили це? Читаючи брошури й статті соціялістів, хотілося знати й авторів. Видавці й автори були жиди; також майже всі провідники, чи це посол, чи голова місцевої орґанізації, чи вуличний аґітатор. В той спосіб стало ясним: німецька партія, нехай соціялдемократична, плюгавила німецькість, і — не була в німецьких руках. Тоді Гітлєр почав ненавидіти своїх "непереможних" противників; їх і жидівство. Пізніший досвід, аж до повоєнного включно, скріплював це молодече почування. IV. Що таке марксизм? По жидівстві, посвятив Гітлєр свою увагу марксизмові, що так тісно з ним лучився, а з яким десять років пізніше розпочав заїлу боротьбу, щоби в ній побідити. Марксівський світогляд, що неподільно запанував над робітничими душами в такій шаленій, під розвоєвим оглядом, як наша, добі, ніколи не видержував сильнішою зудару з життєвими подіями. За кожним разом тріскав по всіх швах, розлітався на окремі національні частини й аж коли бурливі хвилі успокоювалися, збиралися знову рештки, щоби склеїтися наново в потвора, що мав страшити капіталістичні діти. Марксизм, "науковий" соціялізм, не тим ріжниться від попередніх утопійних системів, що сформулував і висунув тезу про боротьбу кляс, тільки що загострив цю боротьбу і висунув перед робітництво питання безпосереднього захоплення державної влади проти волі величезної маси, в кожнім разі не-соціялістичного населення. Марксівська наука про боротьбу кляс виходить з заложення протиставлення капіталу і праці. Це протиставлення капіталу і праці, якого ніхто не заперечує, не є одначе для марксизму вихідною точкою для направи відносин, тільки претекстом, щоби знищити і розторощити ціле життя національної спільноти. Ніхто не заперечує, що як в нації, так і в родині, в громаді, в товаристві є противенства, за які змагаються поодинокі члени. Та хіба жадному з них не прийде до голови розторощувати, наприклад, родину, бо крім противенств, богато інших чинників лучить розсварених членів в одну цілість. Поступаючи інакше, розторощувалося би всі основи, що з них будується життя. Марксизм з всіми чинниками, що лучать і злагіднюють противенства, залагоджувався в короткий спосіб, називаючи їх міщанськими пересудами. Цим намагався перервати всі життєві звязки між робітництвом і іншими верствами нації, цим старався викопати між верствами непроходиму пропасть, розбиваючи національну спільноту на клубовище гадюк, змушуючи марксиста ненавидіти не лише буржуя, а і цілу многоміліонову масу селянства. Ця пропасгь повинна бути — для марксиста, — така глибока, щоби в жадному випадку не можна було дошукуватися по другій стороні — брата. В цей спосіб, боротьбу робітників за їх слушні права розширює марксизм в безконечність, включаючи до неї боротьбу проти національної спільноти взагалі. Що в вирішальних хвилинах кров робітництва — всупереч бажанням марксизму — вливається у всенаціональний потік — у цьому лежить слабість марксизму. Що в вирішальних випадках марксівські провідники — хоч і не всі — стають "зрадниками" своїх ідеольоґій, — в цьому лежить траґікомедія марксизму. Яка причина цього наставлення марксизму? Причина була та, що марксизм не виходив зі суспільности, але приходив до суспільности з готовим ідеольоґічним баґажем, який нагинав практику і факти до себе. Марксизм — це ідеольоґія чужого середовища, іншого світовідчування, іншого голосу крови, що завжди кепсько чується серед зорґанізованого, не по його зразках, суспільства. Система марксизму була вислідом скорше чужого, ворожого психічного наставлення, не наукових дослідів. Тому в цій системі така орґанічна ненависть до пануючого ладу. Не можна було її толєрувати; ані позволяти, щоб в її тіні баламутилася маса і розбивала би національну спільноту. Виходячи з того заложення, виповів десять років пізніше Гітлєр смертельну війну марксизмові, як чужій духові нації системі, висуваючи національну спільноту, як поняття надрядне верствам, в якім годяться і вигладжуються економічні противенства. Тепер ідуть намагання у цілому світі в цей модерний спосіб розвязати болючі питання серед нації, не поза нею. V. Туга за Німеччиною Коли Гітлєр попав у конфлікт з соціялістами, коли усвідомив собі ролю жидівства, віденська атмосфера ставала з дня на день щораз важча для нього. Причинявся до цього і той расовий австрійський конґльомерат, серед якого десять міліонів німців затрачували своє специфічне обличча, тратили духовий звязок з німецьким пнем. Відень ставав в ного очах кровною ганьбою, що клеймом покривала старе місто німецької культури. Що цей австрійський зліпок народів розлетиться, не було для Гітлєра найменшого сумніву. Австрія виглядала на старий мозаїковий образ, що розлітається на тисячки куснів від першого удару. Повставало тільки питання, коли цей удар прийде. А що серце юнака билося тільки для німецької нації, майбутній удар означав для нього воскресення цілости німецької нації. Тому почала його щораз сильніше давити туга, щоби вивандруватн туди, куди від так ранної молодости тягнули бажання і любов: до Німеччини. Плян був такий: як будівничий, здобувати собі імя та присвятити батьківщині свій талант промовця, щоби злучити розірвані кусні німецької нації в одну велику німецьку державу. Полишаючи Відень, Гітлєр здавав собі справу з того, що він був для нього найважчою і найосновнішою школою життя. Прийшов до міста, як дитина, лишав ного, як доросла людина, що здобула собі основні відомости про соціяльні питання, соціялдемократію, жидівство, націю. VI. Мінхен Весна 1912 року застала Гітлєра в німецькому місті: в Мінхені. Відразу освоївся з ним, неначе вже роками тут перебував. Цих кілька літ, перед війною, належать до найщасливіших у його житті. Ціль, поставлена ще в Відні, хоч і не наближувалася, то все-ж лежала в осягальних границях. А до того всього Мінхен — німецьке місто. Коли вертав думками до Відня, робилося йому слабо. Від часу цього першого побуту, лишився йому Мінхен найлюбішим містом. Побут у Мінхені скріпив ного вороже наставлення до Австрії та до марксизму. З Відня Німеччина видавалася незрушимим кольосом, тепер це переконання захиталося: він бачив, чим був марксизм в передвоєнній Німеччині. Вже тоді, серед свойого тісного і вузького окруженця Гітлєр, у дискусіях перестерігав перед небезпекою марксизму і звязував майбутність німецької нації з цілковитим його знищенням. Ще малого хлопця, пригноблювала його думка, що мусів уродитися саме в часах, що в них найвищої слави в суспільності зазнавали крамарі й урядники. Чому-ж — думав — не уродився він в часі визвольних змагань, перед століттям? Пацифістом не був. Тому війна бурів в полудневій Африці видалася йому серед задушливої атмосфери тодішньої Европи, як вітряний легіт. Пожираючи звідомлення з фронту, чувся щасливий, стежучи за геройською боротьбою Трансвааля. Московсько-японська війна викликала вже рефлєксії. Став по стороні японців, бо в упадку Москви бачив упадок того, що повинно було впасти в Австрії, щоби там міг затріюмфувати німецький дух. Балканська війна, — заповідь грядучої катастрофи, — викликала у Гітлєра тугу за тою катастрофою. Серед таких настроїв жив він, коли наспіла до Мінхену вістка про убійство Франца Фердинанда. Мов рвучкий потік, поплили події і війна вдарила на сполох у свій могутній дзвін. Тепер Гітлєр не жалував, що не родився сто літ назад. Народні маси відчували, що не про долю Сербії чи Австрії тепер іде, але про бути чи не бути німецької нації. Вдарила година, в якій мало продовжуватися Бісмаркове діло. Здобутки, що їх батьки скропили кровю під Седаном, сини мали закріпити своєю кровю. Надходила хвилина, щоби доказати, що патріотизм не є порожнім звуком. Тепер, коли надходила пора боротьби за цілість німецької нації, не могло бути й мови, щоби він боровся за чорножовту монархію під прапором Габсбурґів. Постановив боротися за націю. З тієї причини вніс подання про приняття до одного з баварських полків. Коли отворив дріжачими руками лист з прихильною відповіддю, радості не було кінця. Вдягаючи вояцький однострій, правда, не думав, що доведеться його скинути щойно по шістьох роках. Адже-ж всі думали, що війна незабаром скінчиться! Одинокою журбою вояків було бажання, щоби не прийшли вони запізно на фронт; щоб і вони взяли участь у боротьбі. Вістки з боєвої лінії приходили потішаючі: німецька армія переможно йшла вперед. VII. Чотири роки в стрілецьких окопах Нарешті надійшла хвилина, коли перед очима вояків баварського полку, а разом з ними й Гітлєра, розстелилися спокійні хвилі Рену. Одностайний плюскіт хвиль і пестощі ранішнього вітряного леготу злилися з могутніми акордами гимну, що вирвався з вояцьких грудей: Wacht am Rhein! Чотири дні крівавого хресту перемінили сімнацятьлітніх хлопців у невгнутих, суворих вояків. І відтоді пішли битва за битвою, наступ за наступом, рік за роком. Велитенська коса смерти нависла над цілим обрієм і косила цілі курені. Романтику боротьби почав заступати страх, колиншє одушевлення дусив смертельний ляк, завішений між почуттям самозбереження і виповненням обовязку. В цім мішанім змаганні особистих переживань, перемагала врешті таки не обережність, але поля побіди. Змінялося наставлення душі. Початковий сміх і радість заступає спокій і рішучість, а молодий доброволець Адольф Гітлєр замінився в старого вояка, з холодною головою та міцними нервами. Не тільки Гітлєр замінився в вояка. Адже-ж під сталевими шоломами крилися маси марксівських голів німецьких робітників. Де-ж той марксизм подівся? Не було марксистів, ні марксизму! Німецькі робітники лишили свій політичний одяг десь у забутій закутині, вони стали тільки фронтовиками. Партійний дурман лишився поза обрієм, ясний зов батьківщини стояв перед очима. В таких умовинах не хотілося політики. Навпаки, зростала глуха ненависть проти усіх політиканів та парляментаристів, що ревіли в безпечному запіллі. З огляду на них — годі було не цікавитися зовсім політикою. Передусім перші побіди та перші геройства були прикривані за великим галасом, негідним великої нації. Це-ж були самозрозумілі речі і ніщо більше не можна подивляти, як скромність, з якою герой доконує своїх діл і спокійно про них забуває. Другою річчу було становище до марксизму, тої пошести, що ще недавно грозила нації загладою. Тепер, коли робітники знайшли шлях повороту до нації і злилися з нею, треба було знищити всіх підпалячів рідної хати. А уряд — замісць розвязати партії, розігнати парлямент, поблажливо дивився на крикунів, підчас коли на фронті гинули найкращі сини нації, а підступні аґенти марксизму потайки приготовляли революцію. Бо інтернаціональний фанатик не міг замінитися в одній хвилині в "міщанина". Але на розбиття марксівського руху замало було-б фізичної сили; треба було протиставити йому нову, запальну, думку, новий світогляд. Кожний удар мусить мати тверду підставу в переконанні. Кожний світогляд є наступом за своє, не обороною перед чужим. Тріюмф свойого і знищення чужого — це його ціль. Та в той час не було ще науки, що заступала би марксівський світогляд, не було маси, що протиставилася би воюючому марксизмові. Цей останній мусів побідити в боротьбі з міщанськими партіями вже хочби з тієї причини, що був молодший. Це найкраще видно було з тої масової отрути, що її вичитували вояки з часописів. Замісць морального підсилювання з батьківщини, стрічали вояки в часописах плиткі відомості, що гнали гнів на лице. І тоді перший раз у житті відчув Гітлєр у цілій повноті злосливість долі, що давала йому можність по довгому очікуванні застрілити якогось мурина, але не віддати на іншому місці — інші, важніші прислуги своїй батьківщині. А батьківщина потребувала в той час пропаґанди, пропаґанди і ще раз пропаґанди: як напрасного засобу в боротьбі з ворожою аґітацісю, що лилася повінню на вояцькі лави. Але що-ж? — Він був безіменний, один між міліонами. Треба було мовчати і найкраще виконувати своє завдання на свойому місці. В літі 1915 впали в його руки перші ворожі метелики і їх зміст уже не змінявся: в Німеччині нужда, війна без кінця, нарід тужить за миром, лише цісар за війною; союзники провадять війну не проти народу, а проти цісаря; якщо не стане цісаря, німецька нація знищить пруський мілітаризм і ввійде до союзу вічного миру. І ще одно голосили ці метелики, розкидувані на баварських відтинках: прусаки винні, що вибухнула війна, проти Баварії ніхто нічого не має, аби лише вона перестала "витягати прусакам каштани з вогню". Ці метелики осягали свою ціль. Вони не були одиноким засобом ворожої пропаґанди. Передруки "листів з батьківщини" німецьких жінок, повні жалощів, сипалися, мов дощ, а ці листи коштували життя соток тисяч вояків. Правда, фронт тримався. Але давнього настрою вже не було. 7 жовтня 1916 Гітлєра ранено. Два роки минуло, в воєнній порі — дві вічності, як бачив він батьківщину, як бачив цивіля. Морозом війнуло поза шкуру, як вчув голос санітарки. Коли вже міг ходити, почав оглядати Гітлєр місто. В домівках, що їх відвідували вояки, той самий настрій, що в шпиталі. Канцелярії переповнені жидами. Офіцери, що ніколи не були на фронті, відносяться до вояків по старій передвоєнній інструкції, не розуміючи фронтовиків, не знаючи їх нових надбань. Не краще було з господарством, все зцентралізоване, всім орудували не німці, або й німці, але з породи павуки, що обкрадали цілу націю, висисаючи з неї піт і кров, а весь гнів звертали проти Прусії, а Прусію цькували проти Баварії. Дивитися на це було не сила і в березні 1917 з радістю повитав Гітлєр знову свій курінь, що вертав на фронт. З кінцем цього року влила нові надії в жили вояків революція в Росії. Бог війни знову замаяв на обрії побідним прапором: прийшов прорив італійського фронту. І в тій хвилині, коли німці затикали воєнні корогви щораз дальше в глибині ворожого краю, вибухнув у запіллі страйк робітників муніції, яку треба було безнастанно ваґонувати на фронт. Офензива нагло припинилася, забракло зброї та стрілен, моральний наслідок відчули і військо і вороги. Для кого перемогати, коли батьківщина не хоче побіди? З другої сторони світ гремів: "Німеччина перед революцією! Побіда союзників неминуча!" Охлялий Томмі чи Пуалю кріпше стискав ладівницю. Пропаґанда в запіллі робила своє, і на фронт присилали звідти чимраз гірший людський матеріял. Страйк скріпив віру ворогів, а провідники страйку станули на чолі революційної Німеччини. Так додержали марксисти своє слово. В ночі з 13 на 14 жовтня розпочали анґлійці в гураґаннім вогні канонаду ґазовими ґранатами. Охоронні засоби почали заводити і вояки розкотилися по окопах. Над ранком почув Гітлєр біль по цілому тілі, що змагався з хвилини на хвилину. Уранці, шпортаючися, вийшов він із запаленими очима з окопів, несучи своє останнє звідомлення. За кілька годин в очах потемніло і треба було їхати до лічниці на Поморю. Там застала його революція. VIII. Революція, вступ до партії Революцію приніс листопад. В тому часі поліпшилося Гітлєрові на очі. Разом з революцією вертав зір наче би символ нового погляду на світ. Від дня, в котрому станув на гробі матері, не плакав Гітлєр, хоч як доля стискала за молодих літ, хоч падали друзі на фронті, хоч ґаз вижерав очі й була небезпека утрати зору. Та тепер, коли ввійшов пастор, щоби поінформувати, що війна програна, що все страчене, що на фронті завішення зброї на ласку ворогів, — знову потемніло в очах. Все було даремне: геройство, смерть міліонів, голод. Кінець. На ласку ворогів! Почалися страшні дні й ночі роздумувань. Родилася люта ненависть на спричинників катастрофи. Думав і про себе. Хотілося сміятися зі своєї гіркої долі. Серед тих страшних днів і ночей, повстала думка кинутися у вир політичної боротьби. При кінці листопада 1918 р. вернув Гітлєр до Мінхену, до свойого куреня. Полк був у руках вояччини, вояцьких рад. Це так вплинуло на нього, що разом зі своїм фронтовим приятелем їде до табору в Травнштайні і там перебуває аж до його розвязання. В березні 1919 р. був уже назад у Мінхені. Загальне становище було невиносиме, шаліла революція, проголошено диктатуру рад, під проводом соціялістів. На вулицях міста червоні віча. Повторилися гасла антантських метеликів проти пруського мілітаризму, проти гидри Берліна, проти німецькости. Цим разом говорили вже німці або ті, що виступали під німецькими псевдонімами. На одному вічу хтось остро виступив проти понижування всього, що було йому дорожче життя, всього, що боронив чотири роки на фронті, наражаючи на небезпеку життя. Вояки слухали і здвигали плечима та кидали на пересторогу: — Хлопче, тебе свербить шия? — Хорий! — Божевільний! Так, він ставав божевільний від люті. Виходячи з салі, тріснув дверми, наче би ґранату до середини кинув. — Як він називається? — запитався предсідник. — Адольф Гітлєр. Ранком 27 квітня 1919 три пари вояцьких чобіт будить камяницю зі сну, щоби — з доручення рад — арештувати Гітлєра. Побачивши його з карабіном у руці, готового приняти гостей, завернули назад. Незабаром революція скінчилася. По увільненні Мінхену, призначено Гітлєра до слідчої комісії над перебігом революції. Так почалася його політична діяльність. Кілька тижнів пізніше одержав приказ взяти участь у "курсі" для Wehrmacht, де вояки мали вчитися політичної азбуки. Тут пізнав кількох товаришів, з якими в довгих дискусіях, прийшов до переконання, що партії листопадової революції нездатні врятувати Німеччину. Так, у цьому кружку, повстав завязок нової ідеї, а вимінювані думки над положенням батьківщини — завязком програми, в якій засадою був відклик до як найширших мас. Роля капіталізму і капіталу, — стала квестією дня. І цей гурток зачепив це пичання. Капітал це результат праці, а тим самим залежний від могутности нації. Контроля над капіталом, який повинен стати слугою, не володарем нації, соціяльне законодавство для робітників — оце одна з програмових точок нової партії. До дальшого розширення круга думок того гуртка причинився Ґотфрід Федер, що викладав на курсі і виступав з сильною критикою біржового і банкового капіталу та права підсотків. Незабаром Гітлєра призначили провідником вишколу (Bildungsoffizier), щоби привернути розмітану Радами карність серед вояків і навчити їх патріотизму і національного почуття. Тут трапилася нагода говорити. Цими викладами притягнув Гітлєр назад сотки, може тисячі вояків до батьківщини і до дисципліни. Підчас цеї праці знову знайшов однодумців. Серед цеї роботи дістав приказ від команди запізнатися з "Німецькою партією робітників", що в найближчих днях скликала вибори з рефератом Ґ. Федера. На це зібрання пішов сам. В пізнішій, вже історичній для партії "Leiberzimmer" застав коло двацятьох людей, передусім з нижчих верств. Прийшов за скоро і почав розглядатися. Загальне вражіння не було ні добре, ні зле. Час плив та більше ніхто не зявлявся на салі. Не було сумніву, що цих двацятьох становили партію, були загальними зборами всіх, кому на серці лежали розквіт, розріст і міцність товариства. Це був час, коли кожний невдоволений закладав власну партію, щоби на другий день піти разом з нею в забуття. Но рефераті вже хотів іти додому, аж тут один з учасників, "професор", порадив відлучити Баварію від Прусії і прилучити до Австрії. Це змусило Гітлєра попросити слова, що в одній хвилині взялося іскрами та кількома реченнями прогнало професора з льокалю. Слухачі слухали з проясненими обличчами. З великим здивуванням прочитав небавом картку незнайомого пана, що він є принятий до партії. Розсміявся з цієї події, бо-ж сам хотів заложити партію, але читав дальше: "В переконанні, що ви ласкаво прийдете в найближчу середу на збори президії, лишаємося з правдивою пошаною — Німецька Робітнича Партія". Особливий спосіб вербунку! Але на засідання пішов. В задимленій реставрації, в якій снідали, обідали і вечеряли щурі і господарі, стрінув Гітлєр чотирьох людей, що сердечно привитали його. Хотячи приглянутися ближче новій партії, лишився на засіданні. В сутінку розбитої лямпи відчитував звідомлення секретар і касієр. Секретар відчитав спис членів; на цілу Німеччину — сім. Одержав три листи — знак зацікавлення партією. Касієр зложив звідомлення, що в касі є сім марок. Прекрасний символ. Сім членів, сім марок. А програма? Гітлєр почав питати за нею, але і вона символічна: кілька зворотів; поза тим партійних метеликів — нема, карт членів — нема, печатки — нема, взагалі нічого друкованого нема. Є добра віра і добра воля. Хотілось сміятися, а звороти на машиповім папері вказували радше на шукання, чим на знання, на тугу за новим рухом, який мав би бути чимсь більшим, як дотеперішні партії. Родилося одно з найтяжчих у житті питань: вступити до партії, чи ні? Важко є рішитися людині, що не звикла лишати на завтра те, що сьогодні розпочав. Прочуття диктувало, що нема жадного вороття. Приманчивою прикметою була плинність партії, якій можна було надати зміст, ціль і шлях. Це переважило. По двох днях зголосив свій вступ і на провізоричнім партійнім білєті дістав число сім. Предсідник партії називався Гаррер, предсідннк мінхенської орґанізації — Антін Дрекслєр, а інші були рівночасно членами партії і її президії. IX. Тактика партії Яке було становище німецької нації перед революцією і тепер, як родився новий рух? Національно настроєна інтеліґенція старалася свої думки і цілі перепроваджувати духовою зброєю. Але вона показалася непридатною, коли зустрілася з брутальністю противника, який одним ударом повалював її до долу. Цим противником був соціялізм, якому удалося опертися на широких масах трудового населення. Збаламучені доктриною, яка обіцяла те, чого не могла дати, маси готові були насильством проломлювати шлях до обіцяного раю. Засуґеровані провідниками, маси не визнавали ні поняття нації, як цілости, ні потреби оборони національних інтересів. В цім і була причина безсилости Ваймарської Німеччини. Партії Ваймара — і ліві, і праві шукали причин упадку нації по війні — в фізичнім роззброєнні. Гітлєр — шукає тих причин в роззброєнні моральнім. Він думав: щоби вернути нації втрачену силу, треба було піднести її духа. Оскільки дух опору опанує німецький народ, знайде він тисячу доріг, вернути собі давню силу. З тієї причини привернення політичної могутности німецької нації зводиться для Гітлєра до питання її морального оздоровлення. Першим етапом на цім шляху мусіло бути притягнення на свій бік, мобілізація національно несвідомих елєментів, збаламучених марксівським дурманом "безбатьківщан" (Vaterlandlos). До цього тяжкого завдання мусів взятися насамперед молодий рух, якщо хотів вирвати трудові маси народу зпід ярма згубливої доктрини. Без того — не можна було урятувати нарід ні політично, ні економічно. Марксисти майстерною брехнею ометеличували робітників; під гаслом боротьби проти інтернаціонального капіталу — розбивали народнє господарство; прагнення економічної поправи — замінювали в ненависть, викопували пропасть між верствами одного народу. Для марксистів скорочення дня праці, соціяльні обезпечення, охорона жінки, заборона діточої праці, поправа гіґієнічних відносин — це все були ліше етапи по дорозі до головної мети: знищення господарства. З ними насамперед треба було звести боротьбу. Другу ґрупу сил, що з ними до боротьби ставав молодий рух, становили старі буржуазні партії, що морально несли відповідальність за упадок нації, за капітуляцію перед заграницею. Розбити силу інтернаціонального марксизму з одного боку, а з другого — опортуністів, — можна було тільки через приєднання ширших мас до ідеї нового німецького націоналізму. Перед рухом відкрилися перспективи затяжної боротьби. Перед обличчам цих великих завдань, які не мали відваги поставити собі старі партії, що мали ще за собою маси, апарат і традицію, стала сімка "фантастів". Довгими балачками підбадьорували вони себе, конкретизуючи свої цілі. Були переконані, що як одно з найперших гасел треба висунути національне усвідомлення як найширших мас. Головні напрямні їх діяльности були: 1. Щоби позискати для національного підйому маси, жадна жертва соціяльного характеру, не є за тяжка, 2. Національне виховання широких мас може здійснитися тільки шляхом соціяльного їх піднесення. 3. Приєднання широких мас до ідеї нації осягнеться не половинчастими засобами і гаслами, лише безоглядним, однобічним наставленням на раз спрямовану ціль. Отрую можна знищити тільки протиотруєю, одну віру — другою. Бо віру тяжче захитати, ніж знання; бо любов тяжче викорінити, ніж пошану; бо ненависть є треваліша, ніж неприхильність, а рушійна сила маси менше мала своє джерело в інтелєкті, а більше в фанатизмі. Хто хоче опанувати німецькі маси, мусить знайти ключ до їх серця. 4. Захопити душу народу, тоді лише вдасться, коли не тільки повести боротьбу за власні цілі, але й знищити ворогів цих цілей. По всі часи бачила юрба в наступі доказ власного права, в ощаджуванні противника — непевність цього права. Приєднати масу до ідеї нової нації тільки тоді вдасться, коли в боротьбі за її душу, знищити ширення інтернаціоналістичної отруї. 5. Всі великі питання часу є питаннями хвилини, як також вислідом точно означених причин. Серед тих причин велике значіння має питання заховання чистоти раси. Сила і слабість людини лежить в крові. Народи, що задержують расову чистоту, зберігають і нероздвоєну душу, бо розтерзаність істоти лежить у розтерзаності крови. 6. Включити пережерту інтернаціоналізмом масу в національну спільноту, це не значить злегковажити її слушні станові інтереси. Лише станові не вільно протиставлятися національній спільноті, бо ця спільнота та добро її членів — є в єдності і згоді усіх верств. Влучення кляси до національної спільноти осягнемо, не стягаючи вищі кляси у долину, але підносячи нищі — на вищий щабель. Робітника ніколи не піднести деклямаціями про міжнародне братерство, лише піднесенням його культурного і соціяльного положення. Та національна спільнота накладає обовязки не тільки на робітників, але й на працедавців; жадає, щоби вони не використовували національної сили, якою є робітництво, не провокували до клясової боротьби. 7. Якщо пропаґанда має принести наслідки, повинна засвоїти відповідний тон. Вислів і тон ділає в ріжний спосіб на ріжні верстви. Якщо провадити пропаґанду в сальоновий спосіб, не знайде вона шляху до мас. Треба завжди памятати, що найкраща ідея мусить поширитися і серед малих умів. Ходить не тільки про це, що має на оці ґеніяльний творець ідеї, але й про те, в якій формі і з яким вислідом апостоли тієї ідеї її ширять в масі. Доцільність пропаґанди треба мірити її осягами. Широку масу здобувається силою слова. Всі великі рухи — є вибухи людських ночувань, збуджених або суворою богинею нужди, або смолоскипами вогненного слова, не базіканням літературних естетів і сальоновнх героїв. 8. Новий політичний рух прямує не до впливу на пануючі сили, тільки до захоплення політичної влади в Німеччині. Кожна рушійна сила має не тільки право, але й обовязок запевнити собі такі засоби, які уможливлюють здійснення її ідей. Вислід є одиноким земним суддею про слушність чи неслушність кожного почину. Оскільки здобуття політичної влади с передумовою переведення в життя ідеалу, мусить рух від першого дня свойого повстання чутися, як рух маси, інакше замініться в богемістнчний клюб. 9. Молодий рух по своїй суті і внутрішній орґанізації, є аитипарляментарний, цебто відкидає принцип чисельної більшости. Новий рух підносить засаду безумовного авторитету провідника, злучену з найвищою його відповідальністю. Провідник місцевої ґрупи є призначений найвищим йому ранґою провідником. Цей останній — зверхною партійною владою і має необмежені повновласті. Тільки найвищий провідник є виборний. Є він виключним провідником руху. Всі ґрупи йому підпорядковуються, не він ґрупам. Приклонникам руху вільно, підчас нового вибору, потягнути його до відповідальности і позбавити уряду. Хто хоче бути провідником, мусить лучити необмежений авторитет з найтяжчою відповідальністю. Культуру людства творить не більшість, але особистість, що сама приходить на сцену, ніколи не вибрана. Легше верблюдові перейти через вухо від голки, аніж шляхом вибору — "відкрити" велику людину. 10. Рух однаково ставиться як до католицького, так протестантського віроісповідання. Так само не бачить свойого завдання в запровадженні певної державної форми, тільки в творенні таких основ, без яких ані республика, ані монархія не можуть встоятися. Його місія не лежить в засновуванні монархії, чи скріплюванні республики, тільки в створенні сильної німецької держави, бо форма держави має другорядне значіння. 11. Питання виутрішньої орґанізації руху є питанням доцільности, не принципу. Завданням орґанізації є поширення певної ідеї, а тому вона є засобом до цілі, а не самоціллю. Як безвартісною є армія без старшин, так орґанізація без провідників. Тому краще не орґанізувати місцевих ґруп, якщо бракує відповідного провідника. До прикмет провідника належить не тільки воля, але і хист. Та воля і сила до праці є вартніші, ніж ґеніяльність сама в собі. Найвартнішими є злука хисту, сили постанови і витревалости. 12. Майбутність руху є узалежнена від фанатизму, від неуступчивости, з якою боронять свої переконання його приклонники. Розріст руху залежний від розросту його внутрішньої сили; цю силу — збільшує побіда над конкурентами. Рухи, що завдячують свій розріст злиттю кількох подібних орґанізацій, а свою силу компромісам між ними, — подібні до теплярних рослин: вистрілюють високо, але бракує їм сили протиставитися бурям. Ідея сама в собі слушна, боронена безоглядно відданими прихильниками — є непобідима, а кожне переслідування провадить до її внутрішнього скріплення. 13. Рух так виховує своїх членів, щоби в боротьбі бачили вони свою ціль. Вони мусять навчитися не боятися противників, ні їх ненависти, але, навпаки, прагнути її. До зовнішних ознак цієї ненависти ворогів належить брехня й очернювання. Отже, кого не очернюють противники, той не є добрим членом руху. Якщо ці ідеї перейдуть в кости і кров своїх приклонників, ніщо не здолає їх знищити. 14. Рух має пошану перед особистістю; не можна забувати, що в особистій вартості лежить вартість всього людського життя; що кожна ідея є вислідом творчої снаги людини. Всі перевороти та винаходи в історії людськости, всі несмертельні діла та ідеї, є нероздільно звязані з іменем тої чи іншої одиниці. X. Перші віча нової партії Такі ідеї розривали голови президії нової партії і — більше нікого. Якщо хтось їх у тім часі зачепив би, навіть висміяв, вони були би щасливі. Але їх ніхто не завважував. Подією для партії був якийсь заблуканий лист. Кожної середи відбувалося засідання управи в загубленій каварні, раз у тиждень дискусійні сходини. Публика завжди та сама, а число її — сім. Треба було конечно розірвати зачароване колесо, здобути приклонників, зробити популярною назву партії. Робота розпочалася. Кожного місяця, пізніше що чотирнацять днів, скликували "збори" запрошеннями, писаними на машинці або від руки. Члени розділювали їх між себе і розносили між знайомих. Вислід — ніякий. Одного разу тільки Гітлєр розніс вісімдесять запрошень і вечором, з биттям серця, очікувала президія і партія прибуття сподіваних мас. З великим опізненням отворив голова віче, на котрому зібралася стара кабалістична сімка. Добра і вірна сімка. Запрошення вибито на машинці з крамнички мішаних товарів і масами розкинено. Число вічовиків підскочило на 11, потім на 13, 17, 23, 31. Славетна сімка витрясла всі свої кишені й дала оголошення про збори до часопису. Невелика саля на 130 осіб видавалася касарнею, неможливою до заповнення, але вечором і вона заповнилася. Один професор з Мінхену говорив перший, Гітлєр другий. Предсідник партії ледви згодився на Гітлєра, як промовця. Він не відмовляв йому ріжних хистів, але який з Гітлєра промовець? Раз говорить тихо, то знову кричить! Двацять мінут призначили Гітлєрові, а він говорив трицять і ще як говорив! Слова вистрілювали, блищали, греміли і свистали, як нагаї у повітрі, давили горло і витискали слези. Одушевлення виявилося і в складці. Цілий маєток — 300 марок скинули присутні на метелики. Гітлєр почув, що він може і вміє говорити. В тому часі спровадив він кількох молодих хлопців, здемобілізованих вояків і товаришів з фронту, що далися переконати і вступили до партії. Це був добрий набуток. Вони були призвичаєні до дісципліни, а їх засада була, що нема неможливих річей; все осягнеться те, що хочеться. А таких хлопців саме було треба. Гаррер був освіченою людиною, журналістом, Дрекслєр слабовитим робітником. Ні один, ні другий не був промовцем, не мав фанатичної віри в побіду, ні невгнутої снаги, щоби — де треба — брутальною силою усунути перешкоди сходячій ідеї. До цього надавалися фронтовики, чуйні як пси, жилаві як шкура, небезпечні як рисі. А небезпека тоді була велика. Уряджувати національні збори з закликом до широких мас, значило дати собі добровільно розбити голову. На такий бенкет не богаго було готових. Ще більша небезпека грозила партії через те, що вона заповідала вирвати маси з під виливу всемогутніх тоді інтернаціоналістів та тих, що їх толєрували. Тому страх огортав сімку, коли радила над скликанням зборів. Переслідувало їх видиво розбитих зборів і зліквідування партії. Гітлєр заступав погляд, що боротьба неминуча, а тому треба йти їй на зустріч, а терор червоних ломити терором. На найблищих зборах зліквідували фронтовики ворохобню в зародку і марксистів з розбитими головами викинули на сходи. Збори перейшли з іце більшим успіхом, ніж попередні. На початку, як сказано, партія містилася в каварні. Це був неможливий стан. Партія мусіла мати свій осідок. Врешті знайшов Гітлєр невелику кімнату з одним, так малим віконцем, що навіть в найясніший день в ній було темно. За неї треба було платити великанську суму: 50 марок. Що вона була подібна більше до печери, ніж до бюра — не треба підкреслювати. Від того часу почався поступ. Наперед заведено електричне світло, визичено крісла, шафу, столики, потім навіть зявився телєфон. Треба було ще чоловіка, що кожного дня провадивби справи партії. І такий знайшовся. Був це фронтовик, що посвячував денно дві, потім три години партії, прикладаючи всіх старань. За пів року зробилося в "бюрі" за вузько. Партія винаняла чотири кімнати, в яких урядувала до листопада 1925 р. З тижневиком "V?lkischer Beobcahter" поплила робота, яка притягнула людей. До партії прийшли дійсно цінні люди, бо партія не мала синекур. Хто бореться за чистоту, сам мусить бути чистим. Тому партійну господарку відразу поставлено на здорові основи. Кожний успіх, хочби навіть дрібний, потягав за собою більший. Виринало питання добору відповідної назви, що з одної сторони увільнялаби партію від патріотично настроєних ледарів, а з другої — відстрашувалаби тих, які "духовою зброєю" закривали свою безсилість. Партію названо "Німецькою соціялістнчною робітничею партією". Так почав набирати новий рух розгонової сили. З початком 1920 р. можна було думати про масові збори. Червона преса почала звертати заздру увагу на свіжу силу, а воєнні ветерани почулися щасливі, що стягнули нарешті на себе заїлу ненависть червоних. Почалися виступи і на чужих зборах підчас дискусій. Розуміється, що кожний фронтовик був закричуваний. Та в цьому крику вже можна було пізнати, що лють противника підходить до горла. З тієї причини можна було сподіватися червоних друзів до себе в гостину на цих перших зборах і то в більшому числі. Але це не відстрашувало. Кипуча боротьба мусіла врешті вибухнути, а чим скорше вона вибухала, тим більше приклонників мала зєднати. Перший предсідник партії, Гаррер не поділяв таких думок і виступив з партії. На його місце прийшов А. Дрекслєр, а Гітлєр задержав орґанізацію пропаґанди. Як термін цих перших великих зборів призначено день 24 лютого 1920 р. Приготування вів сам Гітлєр. Плякати, метелики в червоних барвах, короткі, ядерні гасла, масове розкинення і терпеливість в очікуванні — головні прикмети удачности зборів. Цих точок держалися орґанізатори. Надходив великий день. Десь у душі дрімало переконання, що від цього розпічнеться велика доба в історії руху. Початок 7.30. Чверть години перед тим прибув на салю Гітлєр. Серце хотіло вискочити з грудей. Велитенська саллі була залита морем голів. Два тисячі мінхенців прибуло слухати нового слова, з того половина комуністів. І Гітлєр почав промову під ворожі оклики, переривані оплесками фронтовиків. Та нагло оклики почали втихати, а двацять пять тез нового руху розривалися над головами слухачів, шукали доріг і трапляли до серць, сковували їх новим переконанням, новою вірою, новою волею. Основною ціллю партії була злука німців в одну політичну, одиницю, в Велику Німеччину. Почуття чести, що стає основною засадою нового руху, вимагає урівноправнення Німеччини з іншими народами, ануляції повоєнних договорів, привернення народнього війська, розпущення наємного. Удержавлення трестів, земельна реформа, розділ зисків у великих економічних комбінатах, винищення кримінальних злочинців, охорона матері й дитини, пристосування освіти до життя, вибір з народньої гущі незаможньої, але здібної молоді і її виховання на державний кошт, скріплення народнього здоровля — оце дальші тези. Зовсім новим подихом повіяло на слухачів з конституційних засад: повноправним громадянином може бути тільки німець з рівними правами і обовязками: всі чужинці, що привандрували по 1914 році до Німеччини, мали бути усунені поза її границі. Сильна центральна влада має стати па місці безсилого парляментарного уряду. І врешті ще одно: провідники партії обіцяють, що переводитимуть свої тези в життя без огляду на жерти, наражаючи па небезпеку власне існування. Це підкреслення відкидало навіть у зародку парляментарні торги й комбінації, бо партія прямувала до повної, неподільної влади. По чотирьох годинах вогонь був запалеиний в серцях. Одушевлена маса бурею знялася з місць. Націоналістичний рух узяв свій перший могутній розмах. XI. Головні тези партії Нова ґрупа людей, що виступала на арену німецького політичного життя, засадничо ріжнилася від усіх дотеперішніх партій. Вона приносила зі собою не нову партійну програму, а новий світогляд. Ця ріжннця кидалася в очі при першому порівнанні. Кожна партійна програма відчищується від часу до часу як старі ґудзики, щоб краще блищали. Діється це передусім перед кожними виборами, коли треба станути перед "масами" і зібрати їх голоси. Тоді створюються особливі комісії, партійна преса порушує своїм горланням небо і землю, а все це для добра любого виборця. Комісії збираються і створюють фактично нову програму, в котрій кожна верства, ба навіть кожний член нації дістає готові печені грушки просто з верби. Оскільки когось забулося при обділюванні дібр — щож за важка праця! — при ній можна забути про власну голову, тоді в останній хвилині впихається ще насильно в напучнявілі рамки нові домагання, що мають заспокоїти живих, мертвих і ненароджених земляків. Минулися вибори, посли вибрані, партійна преса і комісії та самі виборці мають святий спокій на нових кілька літ. Партія сповнила свій обовязок супроти виборців, показавши їм картини з раю дармоїдів, виборці — супроти партії, бо вибрали дармоїдів. Зновуж праця і події пливуть своїм старим, добре випробуваним руслом. При найближчих виборах, та сама метушня, зі зміною, що своїх партійних противників декорується всіми здохлими псами, дарма, що власне з ними провадилося коншахти в парляменті. Політичні партії є нероздільно звязані з компромісом, світогляд — ніколи. Політичні партії рахуються з противними грачами, світогляд — проголошує свою непомильність, він є нетерпимий, ніколи не вдоволяється місцем побіч других, але прямує до виключного признання та цілковитої зміни всього громадського життя по своїх засадах. В цьому випадкові він має в собі прикмету реліґій. Хтось висуне застереження проти такого поступовання. Нехай, але воно панує в світі, а досвід історії — думав Гітлєр — вказує, що сила усувається тільки силою. Можна жалувати за блаженними часами та при цьому треба бити противників з інших партій аж до їх цілковитого розбиття. З тієї причини передумовою своєї побіди мусить поставити новий світогляд скупчення всіх найбільш надійних та відважних елєментів нації в своїх рядах, скувавши їх надії та сподівання в коротких разючих гаслах, як символах віри. Таж борців непотрібно втаємничувати в усі хитрощі стратеґії, щоб успішно боротися з ворогом. Жаден ґенеральний штаб їх не втаємничує, зате наповняє суворою дисципліною і вірою їх душі, пересуває перед їх очима образ слушности справи і майбутньої перемоги, проникаючи цим їх до самого дна. З тієї причини раз оформлені засади, не можуть підлягати змінам, кращим сформулуванням, тощо. Беручи на увагу психольоґічні моменти, таке наставлення непорушности виключає безконечні дискусії, замикає цикль ідей, вбиває буквоїдів, що завжди готові робити розлами в дрібничках. Сила, спрямована назовні, в випадку програмових змін, починає розжератися в свойому нутрі. І хтож тоді зможе усунути сумніви, як самі провідники ці сумніви розсівають? Знає про цю таємницю католицька церква. В системі її ідей є сьогодні богато річей, що не видержують критики розуму, опертого на знанні і досвіді. Та все таки вона не зрікається свойого становища навіть у питанні протинок, бо знання є плинне і змінне, а доґми невзрушимі серед повіні подій. Цим вона сильна і притягаюча. Що сьогодні підлягає дискусії, завтра улягає уліпшенню, позавтра зміні, а потім? — решта губиться в тумані сумніву. Тому замісць ялових дискусій над поліпшенням тез, краще впроваджувати до руху нових приклонників. Для них значіння світогляду не лежить у зміні букви, але в загальнім наставленні руху. Це наставлення може бути тільки одно: довести ширшим масам, що ідеї нації, а тим самим і її верств, заступає одиноко новий рух Гітлєра, а всі інші ґрупи є обманцями. Це заступництво опирає рух не на фразі, але на жертвенності. Хто дійсно любить свій народ, доводить це виключно жертвами, що їх народові приносить. Гураґанний крик не дає жадного права називати себе патріотом, якщо за ним не криється велика, повна любови журба за вдержання морально здоровим свого народу. Такі думки виповідав Гітлєр, предкладаючи своїм приклонникам двацять пять тез і закликаючи їх до морального оздоровлення народу, до почуття національної гордости в дні скрути по Версальськім упокоренні. XII. За нову ідею — проти марксизму Головною ціллю руху була — як згадано — боротьба з марксизмом. Боротьба проти якоїсь ідеї самими засобами фізичного насильства завжди лишиться обороною, поки меч сам не стане пропаґатором нової ідеї. Це була причина, чому й Бісмарк не мав успіху, в боротьбі з прихильниками науки Маркса. Йому бракувало плятформи нового світогляду. А саме базікання про "авторітет держави" та "інтереси ладу і спокою" — без великої ідеї, що одушевляла-б до боротьби з марксизмом, — не провадило до нічого. Ось чому прикладав Гітлєр — в боротьбі з Марксом — таку величезну ролю до пропаґанди нової ідеї, ідеї руху. Ще не прогомоніли перші оклики зі зборів 24 лютого, як вже ґрупа почала приготовляти свіжі віча. Треба було кувати залізо, поки горяче. Недавно ще сумнівалися, чи треба робити в Мінхені збори — щомісяця, тепер замало було раз у тиждень. Тема? Кожна тема була добра, що служила до поширення ідей руху. Боротьба не була легка. Виклад про заключення мирного договору в Версалю викликував рик. Мало хто хотів зрозуміти, якою ганьбою є той договір. Щораз численніші віча почали виковувати з Гітлєра масового промовця. Особливо заворожував слухачів його погляд, що блестів холодним вогнем і нелюдською рішучістю. Його опанувало переконання, що всі великі рухи в людстві наступали під впливом слова, не письма. Письменник не знає своїх читачів і впливу, що його викликує, зовсім не бачить їх, а через те не може виправляти своїх дальших слів. Промовець вичитує з облич слухачів реакцію на кожне слово, чи воно обурює, чи підносить, чи нудить, чи слухачі йдуть туди, куди хоче він їх провадити. Письменник держиться загальних тез, промовець звужує їх або розширює, залежно від того, чи трапить до серць, чи ні. На зборах, серед моря голів, він, людина маси, шукає захоплення, признання її переконання. Певність і силу тисячів повинен йому дати промовець. До цих думок дійшов Гітлєр, беручи участь на зборах ріжних партій в 1919, 1920 і 1921. На кожних таких зборах виринали образи з його першої молодости, коли він мусів пити тран. Певно, тран був пожиточний, його зовсім певно треба було заживати, але-ж бо він був відразливо несмашний! Референти балакали, частіше читали свої промови в стилі часописних статтей; заялозені слова, кілька професорських віців. Президія в фраках і моноклях робила вражіння трибуналу, слухачі зівали, а відважніші утікали на свіже повітря. Не було цього на зборах націоналсоціялістів. Вони не мали мирного характеру. Тут зударялися два світогляди, що не кінчилися лірничою піснею, але вибухом. Противники ходили на збори збитою лавою з постановою: сьогодні зробимо їм кінець! Тільки безоглядна енерґія президії та сторожких фронтовиків обертали за кожним разом їх наміри в нівець. На початку кожних зборів робітники були мов та бочка пороху, при якій льонт вже димиться; по зборах — приклонники нового руху або критики своїх дотеперішніх провідників. Нарешті марксисти заборонили своїм ходити на гітлєрівські збори. Коли це не помогло, на відчинену салю пускалося червону боївку. Та пястуки також нічого не помогли, тоді пішла в рух преса, оголошуючи провідників нового руху за архизлочинців людства. Обвинувачення підпирали виссаними з пальця скандалами. Потім пробували "легковажної" мовчанки і т. д. При такому стані справи поліція розвязувала кожні збори (що й було головною ціллю противників) за "заколочення публичного порядку". Треба було орґанізувати охорону зборів і це дало початок славетним С. А., штурмовим відділам, які початково губилися серед соток червоних. Але ці знали, що жменя фронтовиків скорше дасться побити, чим скапітулювати, а тому авантурннчі спроби порідшали. Діяльність партії починає зростати і збори в Мінхені відбуваються двічи в тиждень, а на провінцію починають продиратися перші пробоєві промовці. Прийшов січень 1921 р., коли то паризька конференція принесла Німеччині дарунок в формі 100 міліярдів золотих марок відшкодування. В десятьох мінутах на першу вістку була вже подиктована відозва і кинений приказ винаймити на найближчий день цирк "Корона". "Майбутність або загибіль нації" — звучала тема реферату. Але це могла бути майбутність або загибіль руху. Стояла дилема перед проводом: скомпромітуватися браком слухачів у цьому кольосальному будинкові або улягти розбиттю в бійці з червоними. 6500 осіб заповнило цирк і по двогодинній промові, тріюмф був по боці Гітлєра. Відтоді розпочалися збори в цирку. Марксисти не могли вже мовчати, очернювати, відгрожуватися. Треба було рухові зробити кінець, інакше їм самим прийшов би край. Напад призначено на 1 листопада. Але і цей напад, — з бійкою, стрілами і раненими на салі — скінчився поражкою напасників. Так зачався довгий період горожанської війни — з щоденними вуличними нападами, раненими і забитими, період, подібиний до того, який привів свого часу до влади голову італійського фашизму. Серед такої боротьби заісновус дивне явище: католики лучаться з комуністами, а комуністи з поліцією проти молодого руху. Та рух набрав уже сили, його ідеї розголосу. Цей розголос такий сильний, що повстають ґрупи, які відписують програму н. с. партії. Коли таки підприємство не вдавалося, старалися збанкротовані ґрупки ввійти в склад нац. соц. партії, виходячи з заложення, що кілька калік до купи створить ґлядіятора. Та Гітлєр ніколи не годився на злуку. Все, дійсно велике в цьому світі, ніколи не було внслідом коаліції, говорив Гітлєр, бо коаліції в свойому зародку мають первні розкладу. Бо наймогутнішим стає сильний, якщо стоїть сам. Навчений досвідом, Гітлєр почав орґанізувати свої охоронні відділи. Їх початкові завдання зводилися до охорони салі і зборів перед наступами червоних. Були вони відділом партії, подібно, як наукові інститути, преса, пропаґанда. Конечність цих відділів показувала праця на провінції, де кожні національні збори були "провокацією пролєтаріяту" (що домагався "свободи слова і зборів", та лише для себе). Завдання руху ділилося на дві частини: здобувати приклонників і членів партії. Перше завдання сповнювала пропаґанда, друге — орґанізація. Приклонники згоджуються з цілями, члени за них борються. Істотність перших лежить у пізнанні, других натомісць у відвазі за пізнане боротися. Тому, приклонників повинно бути як найбільше, членів зовсім мало, скоординованих особистою відповідальністю за працю. XIII. Спроби революції Гітлєрівський рух мав ще й союзників: той страшний час. В Мінхені вже свобідно горіли на вітрі червоні прапори з чорною свастикою націоналсоціялістів. Провінція відгукувалася щораз сильніше. Так надійшов 1923 рік. Його осінь не можна розуміти без літа, його листопаду без жовтня. Французькі війська (білі й мурини) заняли Рур. Німецький уряд відповів орґанізуванням пасивного опору. Як у 1914 році не було партій, так і тепер кожний став тільки німцем. Та небавом це заломлюється, бо уряд робить крок вперед і два назад. До цього всього паде німецька валюта, яку друкують в астрономічних цифрах. Боєві орґанізації комуністичних спартаківців вилягають на вулиці. Саксонія стоїть перед червоною революцією, революційна хвиля починає заливати Туринґію. Центральний уряд стоїть безрадний і бореться депешами за владу. В Мінхені також заклекотіло. Ґенерал Льосов заприсягає наново військо на вірнісгь тільки баварському урядові, французький уряд думає над відірванням Баварії і створенням з неї й Австрії наддунайської держави, державний комісар Кар зриває з центральним урядом. Гітлєрові здавалося, що надходить дванацята година: зачинає переговори з Каром і Льосовом. Та між ними наступає ріжниця засад і темпераментів. Кар думає над відірванням Баварії, Гітлєр над її тіснішою злукою з цілою Німеччиною, Кар вагається з дня на день у виборі реченця повстання проти центрального уряду, Гітлєр хотів би вже його робити і, усунувши марксистів з вулиці та відсунувши центральний уряд від влади, запровадити лад у державі, створити Велику Німеччину. Серед вагань партнерів постановив Гітлєр ділати і поставити їх перед доконаним фактом. У тому часі, як вечором відбувається маніфестація з участю комісара Кара, ґенерала Льосова і президента поліції Зайсера в Бюрґербрайкеллєр, на салю входить Гітлєр з ґенералом Людендорфом, а цілий будинок щільно замикають пробоєві відділи. Блідий, як крейда, стоїть Кар, як до нього підходить Гітлєр і вистрілює з пістоля в повітря. Центральна влада повалена! Проголошують національну республику! Тоді запрошує Гітлєр Кара, Льосова і Зайсера до бічної кімнати на нараду. По хвилині виходить з неї Кар, уже як намісник краю, Гітлєр стає канцлєром держави, Льосов і Зайсер арештовані. Хвилини перелітають, як блискавки. У місті ставлять опір. Гітлєр передає арештованих Людендорфові, сам сідає на авто й жене по вулиці. В салі лишається Людендорф з арештованими та апатичним Каром. Льосов починає розмову. Ми арештовані? Та-ж ми перед цілим збором доказали, що ми з вами однодумці. Даю слово, як офіцер і ґенерал... Людендорф згоджується й арештовані є свобідні, а за хвилину вже гонять разом з Каром до касарень 19 полку. За кілька годин повертає Гітлєр з своїми відділами. Впадає до салі, до бічної кімнати. Людендорф сам. Ексцелєнціє, де арештовані? Випущені?! Тепер пропало все! І дійсно, вже зпоза мурів касарні летять депеші. До всіх радіостацій! Ґенеральний комісар Кар, ґенерал Льосов і полковник Зайсер десолідаризуються з пучем Гітлєра. Вимушення. Їх імен надужито. Поволі пробігає ніч з 8 на 9 листопада. Гітлєр чекає на рішення мас. На вулиці вилягають мінхенці та вони нічого не рішають. Протирають невиспані очі та читають відозву Кара про "амбітних та віроломних нікчемників", що з національної маніфестації зробили огидне видовище насилля. Поруч — читають мінхенці відозви "пучистів". Відділи війська, узброєні до зубів, машерують вулицями. Місто раз-у-раз зміняє образ. Поліція арештує націоналсоціялістів, ці знову противників і підозрілих. Народ окриком вітає військо і повстанців. Містом проходить відділ штурмовиків з Гітлєром і Людендорфом на чолі. Військо, мовчки, пропускає їх, мійська поліція, не опанувавши нерви, стріляє і кладе кільканацять трупів. Революція скінчена, а Гітлєр в дорозі до Австрії; до тієї Австрії, що ображала його розуміння батьківщини, що заголоджувала його. Але до неї не дійшов. На тирольській границі його арештують. В морозний лютневий день розпочався процес. Десять обвинувачених засіло на лаві. Обвинувачених? Обвинувачені поводилися зовсім свобідно. Сміялися, жартували. Перше переслухання розпочалося від Гітлєра, душі цілого процесу. Гітлєр виголосив промову, що тривала чотири і пів години. Розпочав від віденських часів, своїх надій та голоду, національного пониження, марксівського терору. Говорив тихо, але не як обвннувачсннії, а як прокуратор. Кар? Чому він не сидить на тій-же лаві також? Та-ж він два дні перед пучом заявив, то має ті самі цілі й думки. Гітлєр говорить, як ніколи передтим і серце цілої авдиторії тріпочеться в його руках. Гітлєр і його адвокат беруть Кара в вогонь питань, в яких він зовсім заломлюється, плутається, мовчить. Повстас питання, чи Кар не приготовляв свойого окремого пучу, щоби відділити Баварію? А виступ Гітлєра, чи не запобіг цьому? Цілий Мінхен вилягає на вулиці й живо обговорює випадки. Буде Гітлєр засуджений? Так. Гітлєр дістає пять років твердині, Рем і Фрік три місяці, Людендорф увільнений. Тоді старий ґенерал звертається напів до публики, напів до суддів: — Я вважаю своє увільнення, як ганьбу для мундуру і своїх заслуг для батьківщини. Гітлєра перевозять до тюрми в Ляндсберґу і тут він перебуває довгі дні, тяжкі ночі. З ним його товариші та любий секретар Гесс. При політику не паде ані слова. За свіжі рани. Зате, вилітаючи думками далеко поза високі мури, балакають про астрономію. Тюрма приневолила затопитися в собі, змусила до аналізи. Серед цісї самітности повстає поволі розділ за розділом, історія розвою думок та ідей Гітлєра, його твір "Mein Kampf", що стала підставовою книгою його приклонників і розійшлася в міліонових накладах. Гітлєр не відсидів цілої кари. На підставі амнестії випущено його. Перші початки волі прийшли тихо. Шукав перерваних ниток, приятелів. Вороги почали пускати вістки, що він покинув політичну діяльність. Тоді заповів віче в салі, де могло вміститися нормально 2.000 осіб. До неї втиснулися три тисячі, а інші тисячі лишилися на дворі. Поплила бесіда про листопадові випадки в ненадто версальських висловах. Поліція мала досить забави. Сконструовано акт обвинувачення з виголошеної промови, Гітлєр дістав заборону промовляти на вічах. За Баварією пішла Прусія і ця заборона тревала повні два роки. XIV. Шлях до влади 11 березня 1925 р. наново почав промовляти Гітлєр. Цирк Корона, що міг вмістити 6.000 осіб, втягнув у себе 8.000. На всіх місцях, переходах, притворах втискалася голова біля голови. По Мінхені пішов Берлін, Гамбурґ, Відень. Тріюмфальний похід Гітлєра та його ідей через Німеччину. Заграничні німці гуртами прибувають, щоби побачити і почути "рубача правди". Число членів руху і його приклоиннків росте з дня на день. Партія дістає нові орґанізаційні рамки, однострій, свій партійний привіт, лишається тільки старий боєвий дух, старі ідеї, стара дисципліна, з якими треба здобути німецький нарід для ідеї Великої Німеччини. В році 1927 на партійних зборах в Нірнберґу дефілюють перед Гітлєром 25.000 штурмовиків. До націоналсоціялістичних ідей починають приєднуватися вояки, старшини. Цього вже таки було за богато для ваймарського уряду. Кількох молодих старшин стає перед суд, а як свідка кличе трибунал Гітлєра. Слова Гітлєра в цілости покриваються зі словами обжалованих: націоналсоціялістичний рух прямує до привернення старої народньої армії. Рух, що починає охоплювати міліони, не може мати програми, що не була би загально звісна. Шлях, що ним хочеться осягнути владу в державі, є леґальний. Суд засуджує старшин на півтора року твердині; а обурення спалахас в цілій Німеччині. "Berliner Tageblatt" пише, що процес над старшинами був найбільшою реклямою, яку тільки можна було зробити для Гітлєра. Гітлєр додержує слова. Іде до влади парляментарним шляхом. Ліва і права преса легковажить його, не добре орієнтуючися в народнім кратері, що в своїх глибинах криє незвичайну силу. Новий парлямент вітає в своїх мурах 107 брунатних сорочок. Що-ж це значить? — питають в Женеві Курціюса. Заклопотаний міністр відповідає: "Про вибори можна говорити, але можна також мовчати. Я волію мовчати". Міністри зриваються зі своїх місць, а редактори диктують вступні статті про втрату репарацій, про розбиття Версалю, про божевілля. Буря зриває пожовклі листки, колись цвітучих актів. Від імени націоналсоціялістів говорить Штрассер: "Хочете знати нашу програму? Ми передвісники нового післанництва. Наше завдання — це народ, парлямент є тільки засобом. Наша ціль — мобілізація моральних сил німецької нації, — щоби дати їй працю, хліб і нове світовідчування". Брінінґ пробує переговорювати з Гітлєром. Та даремно. Цей хоче повної влади, не її тіні. Брінінґ паде, за ним Ґренер, до влади приходить Папен. Нові вибори впроваджують 230 націоналсоціялістичних послів. Гітлєр обєднує більш, ніж половину нації в своїм "єдинім фронті", зліпленім не механічно, не компромісовими партійними полатайками, лише атракційною силою своєї ідеї. Папен теж навязує переговори та вони розбиваються. Комуністи починають терором приготовляти маси. Наглі суди звертаються проти націоналсоціялістів і в штурмових відділах закипіло: — На що ми ще чекаємо? — гуде шістьсот тисяч штурмовиків. — На приказ, — твердо відповідає Гітлєр, не хотячи допустити до розливу крови. Та-ж влада завтра впаде йому в руки, як стиглий овоч! Папен уряджує зустрічі Гітлєра з президентом держави, але вони не допроваджують до висліду. Президент хоче старої коаліції — плюс націоналсоціялістн. Але Гітлєр не забув, що версальський мир підписав, як міністр заграничних справ Німеччини, — соц.-дем. Герман Міллєр, під апробату всіх версальських партій. З ними — не могло бути угоди. На місце Папена приходить Шляйхер, амбітний кіннотчик, з плянами майбутнього диктатора. Цього лякається вже і президент і Гітлєр нарешті приходить по кільканацятьох роках боротьби до влади, як канцлєр національної концентрації, щоби з кожним роком побільшувати обсяг своєї влади та прямувати до здійснення своєї мрії — створення Великої Німеччини. Адже-ж він брав владу на те, щоби вдержати стару систему правління. Народ, що виніс ного на своїх збурених хвилях, жадав реформ і ці реформи Гітлєр перепроваджує, опираючися на трьох засадах: розбиття марксистів, сттворення сильної влади, запевнення добробуту. Цей добробут стараються націоналсоціялісти осягнути для робітництва підпорядкуванням промислових первнів добру національної спільноти, для селянства витворюванням сильного середнього стану і забороною спекуляції землею, яка є передумовою свободи кожного народу. Скріпленням нації внутрі осягнеться єдино зрівнання в правах з іншими народами — оце переконання, що проникає кожний чин. З тієї причини витворює рух новий світогляд і перебудовує суспільність, для котрої добро нації стає найвищим наказом, що його треба виповнити на тому місці, на котрому працюється. Старі партії не роблять перешкод. Вони попросто капітулюють без опору — і центр, і соціялдемократія, безсловно і без гідности в упадку. XV. Партія як уряд Величина провідника не полягає в тому, яким він є сам у собі, тільки в тому, що він зробив, щоб заісновані відносини змінити й їх переобразити по тому пляні, що він його злеліяв в душі. З тієї причини поодинокі верстви і кляси нації є для провідника матеріялом, з якого він виліплює новий твір, а поодинокі люди фіґурами на шахівниці, що їх він посуває або відкидає, залежно від корнети або шкоди, які вони для нового руху приносять. Особливий натиск поклав Гітлєр у своїй програмі на землю і її посідання. Для націоналсоціялістів, "вона — земля" — є передумова збірного життя нації, окроплена кровю й овита життям цілих поколінь. З плодів землі живе ціла нація. Націоналсоціялісти говорять: Селяни живлять націю, вони — підстава свободи нації. Тому земля ніколи не може бути предметом спору і спекуляції, а в третій Німеччині її посідання мусить бути так зорґанізоване, щоб міг витворитися сильний селянський стан, не купа халупників. Це становище формулує 17 точка програми про земельну реформу і право вивласнеиня, якщо лятіфундії приносять шкоду нації. Значіння такого поставлення справи можна оцінити тільки тоді, коли зважити, що марксисти викопували провалля між селом і містом, а цісарство селянством взагалі не інтересувалося. Тому з Німеччини відплили цілі маси селян, що збільшувались з кожним роком, розпорошувані міжнародньою фінансієрою. В краю — селянство угиналося під великими податками, і не могло виповнити ролі, що її накладає на плечі цього стану доля. До цього долучувався брак простору. Замкнене в Версальській Німеччині — без кольоній, але з контрибуцією на карку, селянство ниділо і завмирало. Націоналсоціялізм рішив піднести селянство на височину головного стану нації, привернути йому старі традиційні звичаї і натхнути патосом своєї великої ролі в суспільности. День 1-го жовтня, коли полеві плоди звезено до стоділ і шпихлірів, святкується, як свято села по цілій країні. Над Реном збіраються в той час непроглядні селянські маси, щоби, заслухавшись в звуки пісні про Нібелюнґів, викресати з себе нову силу до нових змагань за себе, за державу. Селянство і національна держава є синонінами і себе взаїмно доповнюють. Головне завдання гітлєризму на селі — як уже сказано — було стримати павперизацію селянства. В тій цілі запроваджено дідичне господарство, майорат. Селянська земля не сміє бути предметом спекуляції чи поділу. Рівночасно розпочато широку кольонізаційну акцію, осадження селян на землях юнкрів, на землях задовженої великої посілости. Але засада приватної власности лишилася ненарушеною. Соціялізм вчив, що приватна власність — це крадіж. Це допровадило до того, що кожний пролєтар зачав шукати поправи свого положення не в праці, а в зорґанізованім обкраданні чужої власности — "в експропріяції експропріяторів", а свій добробут — в збогаченні коштом другого. Націоналсоціялізм в корені забив це наставлення, привернувши пошану власности і — праці. З тою самою провідною думкою підійшов він до робітничої справи, до відношення між робітником і капіталом. Передусім — проголошено війну засаді клясової боротьби, яка — свідчить приклад Росії! — веде до руїни суспільности. Окремі боєві стоваришення працедавців і працівників — скасовано. Над партикулярними інтересами кляс — мав відтепер панувати загальний інтерес суспільности: прінціп м. ін. італійського фашизму. Осібні декрети стараються злагіднити положення безробітних і зменшити це лихо, оскільки це дасться зробити в знищеній економічно, позбавленій ринків і кольоній, повоєнній Німеччині. Варстати і фабрики зобовязані прийняти певну кількість безробітних до праці, відповідно до розмірів варстату і числа занятих в нім. Ця сама засада переводиться у великих господарствах хліборобських. Кошта утримання нових робітників поносить держава і працедавці. Цими декретами число безробітних в новій Німеччині зменшилося з 6-ох міліонів (коли Гітлєр прийшов до влади) — до 3-ох. В деяких містах запроваджена примусова доброчинність. Щодо капіталу, — то націоналсоціялістичний уряд розріжняє капітал плюндруючий, експльоататорський, анонімовий, інтернаціональний, і — капітал творчий, ощадницький, національний. Перший — взято під стислу контролю держави, другий — під її дбайливу протекцію. На своїм прапорі новий уряд написав підтримку всіх тих верств, які соціялізм експропріював і нищив, а якими нехтувало цісарство: дрібного буржуя, дрібного ремісника, дрібного селянина, дрібного власника, взагалі середній стан, що — як носій гітлєрівської революції — несподівано і для комунізму, і для монархістів — виказав таку енерґію, таку самопосвяту і таку страшну для противників — життєву силу. Питання капіталізму — поставило перед новим урядом питання жидівське. Шопенгавер казав, що "вітчина жидів — це інші жиди", отже вітчиною німецьких жидів — не могла стати Німеччина. Тому вони ніколи не лучили свою справу зі справою німецької вітчини, лише завжди — з "поступом" та інтернаціоналізмом всякої масти. В Німеччині є коло 600.000 жидів. Але неспівмірне велику ролю грають вони в німецькім житті — як адвокати, судді, урядовці, головно журналісти (майже вся преса була в їх руках), політики, на університетах, в літературі і пр., в фінансерії і торгівлі, а по 1918 році — як провідні політики і державні мужі. Позбавляючи цю невеличку меншість їх неспівмірної ролі в ліберальних професіях, в пресі, в політиці — взагалі в життю німецької нації — Гітлєр позбавив тільки німецький нарід впливу і керівництва чужої, ненімецької раси, для якої німецька вітчина не була її вітчнною, які не думали, як думала нація і не хотіли так, як хотіла вона. В царині культури — гітлєризм стремить зломити культ Мамону, культ матеріялізму, запроваджений соціялдемократією і фінансовим капіталом. Натомісць — підносить культ внутрішньої дисципліни, служби для цілости, посвяти й альтруїзму і проголошує невблагану боротьбу, з моральним розкладом, який ширила в Німеччині ліва преса і соціялізм. А над усім домінувала ідея нації, зорґанізованої в нову сильну державу. Не ліберальної, слабої держави, з вічною гризнею фракцій і партій, стало підважуваної краєвими сепаратизмами, і силами інтернаціоналізмів — з середини і ззовні, лише — держави нової, фашистівської, де рішає — не виборча картка, не виборчі спекулянти, не демаґоґи і "хлополапи", не пасожити парляментаризму, лише нова еліта народу, готова — жертвувати собою і — провадити; еліта зорґанізована не в принагідні партійні союзи, нині разом, завтра — нарізно, без карности і віри в свою справу, лише — скута в новітній Орден, закоханий в свій ідеал, послушний свойому шефові, з незахитаною вірою фанатиків. Над всіми силами партикуляризму — країв, індивідуумів, верств — 3-ий Райх поставив загал. Не одиницю, не людскість — лише націю, як орґанічну єдність. Виходячії з тої засади — заключив гітлєризм і компроміс з церквою — не вдираючись в її домену, в справу доґматів, не впускаючи її на терен політики. Таке було відношення інтернаціоналізму і націоналізму, реліґії, марксизму, партійництва, села і міста, парляментаризму, великої власности, капіталу і праці. Всі ці питання мусіли бути підпорядковані одій цілі — визволенню нації, уможливити їй вести самостійну заграничну політику, грати власну ролю в світі. Бо дійсна зовнішня політика, здобування собі "місця під сонцем" — можлива лише, коли хто має за собою — один, зєднаний політично і морально — нарід. Нищучи півсамостійність окремих німецьких країв, нищучи інтернаціоналізм і матеріялізм одиниці, партійний еґоїзм, стоплюючи німців в одну, одушевлену одним ідеалом, — готову на всяку посвяту, націю, — Гітлєр віддав їй втрачену в 1918 віру в себе і в своє велике майбутнє. Ціле значіння гітлєрівської революції можемо зміряти, порівнавши її з революцією російською: Росія по 17 роках "відбудови" — є хорий каліка, якого жадний великий нарід не боїться навні, непотрібний як приятель, не страшний як ворог. Німеччина — по кільканацятьох місяцях гітлєризму — є партнер, якого в світі — одні панічно бояться, другі — стараються позискати... XVI. F?hrer Сьогодні ціла Німеччина втілюється в Гітлєрі. Чини Гітлєра втілюються в Німеччині. Для особи F?hrer-а панує серед німців ентузіязм, який граничить з містичною адорацією. Переконання про власну історичну місію проникає і самого Гітлєра. В кожній годині небезпеки охоплює його почуття і віра, що він вийде з неї, бо має і мусить виповнити свою історичну ролю. В чому таємниця нечуваного поводження Гітлєра і його впливу на маси? З ріжних опіній подаємо погляд твердого Шахта, президента державного банку, що часто до діла має з цифрами, рідко з поетичними образами: "Гітлєр дає себе цілого в кожнім слові. Гітлєр вірить в себе і в те, що говорить. Гітлєр є це, що сьогодні так рідко можна знайти. Він є щирий. Народ чує, що він є щирий і тому так сильно і тісно звязується з ним". В погляді Шахта лежить тільки частина правди. Кожний з европейських диктаторів є щирий до останньої фібри своєї душі, бо фальшом не вдержався би на свойому становищі ні одної хвилини. Але таємниця Гітлєра лежить в експансійній силі, в експресії його духа, в невгнутій волі поборювати перешкоди. Серед загального упокорення та дипльоматичних викрутасів і штучок, Гітлєр найкраще втілив в собі психічні первні вікінґа, якого чини пробігають червоною стяжкою через ціле історичне життя Німеччини. Німці мали досить крутійства, хотіли врешті випростуватися та взяти всі небезпеки під ноги, а тому покликали до влади Гітлєра, що від кінця війни тільки про це говорив, і якого ґрупа з усіх національних партій мала найдовший віддих у прямуванні до своєї цілі та найкращий штаб провідників. Ґерінґ, Ґебельс чи Гесс — кожний з них міг би стати фірером, якщо забракло би Гітлєра. Бо він не лякався окружитися велитнями, вмів удержати їх в карбах, аби і самі не пережерлися і йому та справі не пошкодили. В вирішальних випадках кидає на вагу долі всі свої симпатії і твердо розправляється з противником. З Ремом був Гітлєр на "ти". Але в хвилині, коли переступив границі власної компетенції, Рем згинув. Дальшими успіхами Гітлєра були особисті звязки з цілою Німеччиною. "Гітлєр над Німеччиною", — оце клич, що лунав у кожній порі по містах і місточках, над якими клекотів гаркіт моторів, що везли Гітлєра на чого безчисленні віча. Ніхто з німецьких полководців не знав батьківщини так, як він, бо ніхто так не переміряв її вздовж і впоперек, як він. На всіх дорогах і шляхах, він у себе дома, чи то серед спек, чи морозів, порохів, чи бур, що термосять його літаком. При маґнетичному впливі своєї особистости, поривав своїх знайомих до тієї горячкової праці, якою сам горів. По першім знайомстві кожний ставав другом і борцем за його справу, за справу Німеччини, в якій губилося й дрібніло все особисте. В цьому підгорячковому стані працюють і інші, що навіть серед їзди автами чи літаками, пишуть свої звіти, лишають їх товаришам на постоях, а ці вже перетелєфоновують їх до кватир, де чекають чорні пащі машин. За хвилину часопис чи метелик лежить у кожній німецькій хаті, бо до кожного німецького серця Птлєр хоче говорити і говорить. Трапляє до них, бо говорить не перемолоченими фразами, а словами, в яких чорна ненависть до того, що є, і фанатична любов до того, що має бути, чого він хоче. Цей фанатизм каже йому гратися з життям і смертю, а хто кидає на карту життя, рідко його тратить, бо стріне замало противників, що потрапили би зробити те саме. Одначе цей фанатизм не засліплює його очей. Він тільки побуджує до діла і не дозволяє вилігуватися на побоєвищах, чи то вилизуючися з ран, чи тріюмфуючи з побіди. Ворог побідив? — за другим разом його побідимо; ворог у відступі? — гнати його, щоби не мав часу схаменутися. Тому в Гітлєра кожночасове опанування ситуації, моментальне рішення і блискавичний чин. У цьому дальші причини його успіхів. Попросту має довший віддих, чим змагуни-противники. Будучи у вічному русі, підпорядковує Гітлєр усі свої потреби своїм цілям. Не пє, не курить, не їсть мяса. Шкодує і шанує кожну дрібку енерґії, щоби вона не розгубилася, але стала дальшим кроком творчости, передумовою збільшеного напняття в праці. Зате несистематично висипляється. До глибокої півночі, часто до сірого ранку просиджує в кабінеті, а за кілька годин знову при праці з чвертьгодинною перервою на голення, вмиття, убирання. Ледви встигають за ним адютанти, що часто спізняються, а тому вже прихапцем їдять снідання. Ця людина є F?hrer не лише у власнім уроєнні, але в переконанні свого народу і — чужих. Куди-б він не привів Німеччину, в XX віці йтиме вона з печатю його духа.