Сергій Чаплигін
Розходження в сприйнятті та розумінні Бога, створеного ним світу, природи та людини між Сходом та Заходом відбулося не одночасно і не за чиєюсь злою волею. Це був довгий та повільний процес відчуження один від одного.
Сама історія створювала те культурне та інтелектуальне провалля між традицією християнської Імперії та ювенальним динамізмом варварської Європи каролінгської епохи. Ми не можемо знати точної дати цього історичного процесу, але ми знаємо декілька відправних точок.
Претензії франкського короля Карла Великого на імператорську корону та його коронування на Різдво 800-го року тільки підсилили ті розходження між Сходом та Заходом у поглядах та розумінні принципів духовного життя. А зіткнулися між собою вони з приводу такого питання, як вставка до Символу Віри filioqe.
Питання щодо filioqe, як виявилося, не є питанням вузько богословським. Це питання заторкнуло всі сторони буття, воно навіть, як виявилося, простежується і в сьогоденні, в політиці, економіці та ін.
Це питання полягає не в тому, існує Бог чи ні, а в тому, як Він існує.
В Православ‘ї Бог є Отцем, який є причиною народження Сина та Сходження Святого Духа. Тобто Бог «існує» за рахунок Особи Отця, а не завдяки Божественній природі. Це означає, що сутність ніколи не існує в «голому» вигляді, без певного способу існування (іпостасі). Тобто, Буття походить не від природи, а від особи.
Це дуже важливе питання, яке треба завжди пам‘ятати. З нього народжується розуміння всіх станів речей.
В католицизмі ж Бог спочатку є Божественна природа, а потім існує як Трійця – тобто, як три природи. Сходження ж Святого Духа від двох начал: для Сина та Духа – від Отця, а для Духа – ще й від Сина взагалі вводить багатобожжя.
А це призводить до применшення ролі Святого Духа в католицизмі.
Хто керує та живить Церкву? Святий Дух, Утішитель, якого обіцяв Христос, чи смертний римський єпископ у ролі Параклета?
В чому літургійна різниця між православними та католиками? В епіклезі – призиванні Святого Духа.
Чому Богородиця позбавлена особистої участі в П‘ятидесятниці? Через штучний догмат «непорочного зачаття»?
Хто здійснює Таїнства? Католицький ксьондз «владою, даною йому», чи Дух Святий через православного священика?
Цей список можна продовжити. І скрізь багато «чому?». Але незаперечним є саме применшення ролі Святого Духа.
Якщо сьогодні ці питання є так би мовити питаннями вузького кола богословів, то в ті часи, про які ми говоримо, це торкалося кожної людини. Ними жило суспільство.
А все почалося з того, що коли Християнський Захід був завойований варварами, які осіли там, і коли Імперія номінально проіснувала до 476 року, в зв‘язку з відсутністю імператора, утворився культурний та політичний вакуум, який вмить зайняли римські єпископи, ставши не тільки Папами, а й «понтифіками» («будівничий мосту» - титул язичницького імператора).
І для утримання в християнській вірі варварських королівств, що виникли в Європі, було використано дієвий інструментарій: не категорії філософії, незрозумілі варварам, а римське право. В такий спосіб Християнство на Заході вдягнулося в юридичні шати.
Відтоді ознакою людської особистості стала не її внутрішня сутність (іпостасія), а суспільні відношення.
«Persona est relatio». Людина – це відношення.
А відношення можна регулювати. Наприклад, з допомогою віровчення. Тоді це робив Папа. Або за допомогою грошей. Так роблять зараз.
Саме на цьому визначенні і почала формуватися західна політична філософія, яка породила в подальшому епохи Відродження, Реформації, Просвітництва, буржуазію, марксизм, тоталітаризм, лібералізм.
Але про це будемо говорити далі.