Політономія

Білл Вайт Якщо я скажу, що, на мою думку, світом керують капіталісти та боси корпорацій-монополістів, то ви назвете мене лівим. Але, якщо я назву свою професію, то ви назвете мене правим. У своїх поглядах я не є одиноким. Цей рух утворився від поєднання лівого соціалізму і правого націоналізму та лібертаріанства, також він увібрав у себе радикальні напрямки всіх ідеологій, особливо, антиглобалізму. Внаслідок синтезу утворилася нова доктрина — між лівими та правими — яка включає в себе велику кількість напрямків: соціал-націоналізм, націонал-анархізм, націонал-соціалізм, націонал-більшовизм, та є ідеологічним рухом, що найшвидше поширюється в середовищі радикалів. Хоча всі вище перераховані течії мають різні переконання, але їх усіх об’єднує так званий Третій шлях. Він включає в себе радикальний антикапіталізм, антиглобалізм та антиімперіалізм і заперечує корпоративну державу, соціал-демократію, Марксизм та Сіонізм. Але чим більше прихильників звертається до цих ідеологій, тим частіше вони стають жертвами дезінформації. Старі ліві з антиглобалістичних рухів на своїх конференціях закликають боротися з цими ідеями, а праві прихильники неолібералізму намагаються запхати ці доктрини в гетто фашизму. Доки прихильники нових тенденцій, яких адепти неоліберального корпоративного соціалізму називають „крайніми правими”, намагаються захищатися від численних ідеологічних нападів, глобалістична правляча Система почуває себе у ролі рефері на боксерському матчі, вміло розводячи та підштовхуючи супротивників.

Походження — опозиція до Гітлера

„Два мільйони німців були, або досі є, „гостями” в камерах гестапо, або були відправлені до Дахау, Бухенвальду чи Оранієнбургу. Ці два мільйони мають батьків, удів, дітей. Іншими словами, близько десяти мільйонів людей особисто постраждали від режиму Гітлера. Кажуть, що німці цілковито віддані Фюреру. Неправда! Німці прагнуть революції — бути вільними вдома і на вулиці, вони прагнуть миру в Німеччині, в Європі, в світі!”- Отто Штрассер (1940 рік). В буржуазній пресі фашизм та націонал-соціалізм описують, як незалежний радикальний політичний рух, що прагне досягти добробуту для кожного члена суспільства, як цілісну доктрину, що керує всією державою за мовчазної згоди її народу. Сіоністські теоретики створили цілу наукову школу з вивчення цієї ідеології. Вони проголосили певні народи та суспільні прошарки, наприклад, німців або швейцарських банкірів, антисемітами, називаючи причиною появи фашистської ідеології саме успадковане почуття ненависті до євреїв. Тому вони наклали на голову їх та їхніх нащадків колективне покарання у вигляді безкінечних компенсацій за злочин, якого, можливо , і не було. Заперечення расової чи етнічної приналежності людей, поєднане з бездумною ненавистю до марксистського та троцькістського соціалізмів, заважає побачити та зрозуміти ідеологічні напрямки, які не були ані комуністичними, ані ліберально-соціалістичними, що з’явилися в Європі на початку 20 століття. У боротьбі з антимонархічними, більшовицькими та капіталістичними тенденціями, що немов чума поширювалися по Євразії, найкращі теоретики Європи розвинули ідеологію, яка хоча і була семантично близька до своїх правлячих сестер, але різко заперечувала буржуазний прагматизм, який посадив лідерів на кшталт Гітлера і Муссоліні у керівні крісла. До цих мислителів належали, наприклад, Отто Штрассер, який очолив залишки лівого крила націонал-соціалістів після їх розриву з Гітлером у 1934 році, та Юліус Евола, який виступав проти Муссоліні в Італії, і якому заборонили читати лекції в Німеччині через його бунтівні погляди. Їх доктрина була забутою в Західному світі до недавнього часу, оскільки на міжнародній арені протягом останніх п’ятидесяти років домінувала боротьба між більшовицьким комунізмом та американським централізованим капіталізмом. Після падіння Радянського Союзу, коли Америка загрузла в імперіалістичних зазіханнях та ідеологічному загниванні, філософи всього світу знову змогли вільно відкрити для себе ідеї минулого. Ці ідеї згодом підірвуть глобалістичне панування на планеті. Коли на горизонті постає перспектива Третьої світової війни сіонізму проти ісламу, коли уряд Америки все більше ігнорує антиімперіалістичні прагнення свого народу, саме тепер для нас життєво необхідно зрозуміти історію та доктрину цього руху.

Чорний фронт

„Ваші расистські ідеї не лише ідуть врозріз з ідеями націонал-соціалізму — вони внесуть розбрат серед німецького народу” — Отто Штрассер. „Ви сповідуєте лібералізм. Можлива лише одна революція: ні економічна, ні політична, ні соціальна, але расова, і так буде завжди” — Адольф Гітлер. 1930 рік, внутріпартійні дебати, після яких соціалісти залишили нацистську партію. Перед приходом нацистів до влади у 1933 році існувало два різні напрямки німецького націонал-соціалістичного руху. Перший, правий напрямок, розвивався навколо альянсу Германа Геринга з німецько-пруською аристократією та власниками німецької важкої індустрії. З цього табору, який користувався значною фінансової підтримкою та політичними перевагами, вийшли Гітлер та його радник Геббельс. На противагу їм, існували німецькі соціалісти, лівий напрямок вищезгаданого руху, також відомий як Чорний фронт або Німецький визвольний фронт, який очолювали брати Штрассери та Ернст Рем. Вони прагнули соціалізації та експропріації власності аристократії та великих промисловців, які підтримували сходження Гітлера. Між обома таборами існували значні відмінності. Правий табір відстоював соціалізацію та передачу під державний контроль тільки тих підприємств, які не працювали на користь держави або були конкурентами тих, хто підтримував Гітлера, або мали власників євреїв. Ліві ж вимагали соціалізації та передачі у руки робітничого класу всієї важкої промисловості та великих землеволодінь, незалежно від того, підтримували їх власники Гітлера чи ні. Два табори також розходились у питаннях націоналізму та імперіалізму. Гітлер ще у 20-тих роках планував створити з Британією військовий союз проти Франції, щоб у подальшому ці обидві країни домінували в Європі: Німеччина на материку, а Британія — на морі. Штрассер наполягав, що німецька нація має звільнитися як від іноземної окупації, так і від імперіалістичних мрій. Німці мають опікуватися своїми людьми, а не колонізацією ненімецької Європи. Гітлер хотів війни, а Штрассер — миру. По-третє, обидва табори по-різному бачили роль держави. Буржуазні ухили Гітлера, що розвинулися внаслідок альянсу з німецьким правлячим класом, призвели до створення ним фашистської доктрини. Вона полягала в ідеї корпоративної держави, яка розпоряджається життям робітників, як засобом виробництва. Ліві та представники робітничого класу захищали свободу індивіда у визначенні його економічного та особистого життя. Вони вірили, що, звільнені від іноземних доктрин та згубного впливу правлячого класу та чужинного культурного контролю, робітники поступово повернуться до природної культури, яка стане основою фізичного та духовного буття. Гітлерівська нацистська держава ставилась до Чорного фронту, як сталінська бюрократія до троцькістів. Для них це було спотворенням ідеалу, проголошеного їхнім лідером, який відмовився від революції заради співпраці з буржуазією.

Радикальний традиціоналізм та Одинізм

„Імперіалізм існувати ще протягом сотень чи тисяч років... Мертве тіло, аморфна та бездуховна маса людей, відходи великої епохи — ось передвісники кінця історії. Це не залежить від свідомого вибору індивіда, навіть цілого класу чи народу. Рок, що невблаганно насувається — це смерть, демонічна і наростаюча, яка охоплює, примушує служити і використовує людство”. — Освальд Шпенглер, „Занепад Заходу”. В той час, як мислителі на кшталт Штрассера займалися практичною політичною боротьбою, інші, як Юліус Евола, Освальд Шпенглер і, пізніше, Френсіс Паркер Йокі, розвивали духовне і філософське підґрунтя нового релігійно-історичного руху. Це був суто європейський рух, який мав відродити європейців та європейську культурну душу і призвести до відновлення європейського народу та його цивілізації. В основі цього вчення лежала ідея, що культури, цивілізації та нації є живими організмами, як і люди, що їх творять. Як і живі організми, вони проходять кілька обов’язкових стадій, які починаються з народження культурної ідеї, потім іде розвиток, після якого наступає смерть цивілізації, культури або нації, коли ідея вичерпала свої можливості розвитку в матеріальному світі. Шпенглер розглядав дві фази загибелі: перша, коли культура вичерпує свої філософські та духовні ресурси, і другий, коли вичерпуються технологічні і творчі засоби, які виробляють духовну основу. Евола відстоював складніший і більш релігійний шлях. Згідно з ним, цикл росту та розвитку являв собою цикл культурної дегенерації, який визначався домінуванням певного класу (воїнів, торговців чи робітників)і який закінчувався циклом смерті (Калі-Юга) та повним знищенням (Рагна-Рокк чи Армагеддон), за яким ішло відродження та Золотий вік. Йокі доповнив це вчення, твердженням, що таке відродження може відбутися поза матеріальним світом, якщо для цього буде достатньо духовної сили людини. Природно, що ця доктрина заперечувала як християнство, так і юдаїзм, які, хоч і не були чинниками культурного занепаду, але розглядалися як чужинні культурні ідеали, чий вплив не може бути корисним для здоров’я культурного тіла Європи чи Азії. Евола називав юдаїзм та християнство хвороботворними вірусами, які проникли до тіла Західної культури і привнесли до традиційних культур (культур-спадкоємиць єдиної раси Золотого віку, яка дала нашому світові культуру) інтелектуалізм та матеріалізм, які руйнують її. Шпенглер любив наводити приклад великих культур майя/ацтеків/інків, які були зруйновані західною культурою та колоніалізмом, так і не пройшовши свій природній цикл. Йокі продовжив цю ідею. На його думку, євреї, які домінують як в західній культурі так і в економіці, вбивають європейську культуру та спотворюють її. Із вищенаписаного можна зробити висновок, що сучасні прихильники Третього шляху не вважають християнство основою духовності Заходу. Вони шукають у дохристиянських релігійних культах ключ до розуміння західної душі. Це не обов’язково означає, що прибічники Третього шляху дотримуються культу Одина, Тора, Гіти чи інших дохристиянських північних культів. Щодо цього існує дві школи. Одні дотримуються думки, що вікінги, з їх войовничим духом та культурою, є уособленням духовності та культури західної людини. Ця ідея запозичена, головним чином, із поміркованих націонал-соціалістичних промов Гітлера, які він дозволяв собі в колі наближених. Хоча офіційно Гітлер був прохристиянсько налаштований, але, наприклад, СС була створена під впливом псевдохристиянського вчення, відомого як Ірмін-Християнство (його наставник Карл Марія Віллігут був противником юдеохристиянства). Цей напрямок має дещо расистський світогляд, який загалом не вкладається в рамки „поза правого і лівого” рухів. Інший напрямок розглядає всі великі євразійські культури — майя, єгипетська, греко-романська, норманська, близько-східна (не юдеохристиянська), індійська, китайська — як різні прояви єдиної релігії та культури. Таким чином, вони сприймають усі дохристиянські євразійські вірування, як різні прояви єдиної культури. Деякі прихильники Третього шляху пояснюють це тим, що кожна людина має право на власну релігію та культуру. Жодна релігія чи культура, включаючи християнство, не повинна проголошувати себе „універсальною” та намагатися укорінитися на чужому ґрунті. Але, незалежно від того який би культ не сповідувала людина, більшість прибічників доктрини вороже ставляться до юдеохристиянського способу життя.

Історія в наш час

„Америка створила „цивілізацію”, що повністю заперечує давні європейські традиції. Вона запровадила релігію практицизму та продуктивності; вона ставить досягнення вигоди, виробництво, механічні, позірні та кількісні досягнення понад усе. Вона створила бездушну, чисто технологічну масову культуру, яка не має внутрішньої, справжньої духовності. Америка побудувала суспільство, де людина стає засобом виробництва та сировинним додатком; людство перетворилося на конформістський соціальний конгломерат”.

Юліус Евола „Бунт проти сучасного світу”.

Сучасний рух „поза лівими і правими”, який є виразником Третього шляху в наші часи, демонструє відхід радикалів від реакційного, крайнього-правого напрямку. Наприкінці 80-тих років націонал-соціалісти з Британського національного фронту заснували Міжнародну Третю Позицію, до якого увійшли націонал-анархістський рух, Американський фронт та багато інших активних організацій. Національний фронт (http://www.natfront.com) був заснований у 1967 році внаслідок злиття Товариства збереження раси, Британської національної партії та Ліги імперських роялістів. Група була досить різнорідною та зосереджувалася, головним чином, у 70-тих роках на антиемігрантських акціях та опонувала комуністичним та єврейським організаціям. У 80-тих роках в Національному фронті розпочалися тенденції до усвідомлення своєї культури та національної ідентичності, та, відповідно, поступового відходу від расової ненависті до чужинців. Ось що писав екс-член Національного фронту Трой Саутгейт: (http://groups.yahoo.com/national-anarchist): „У 1984-5 роках Національний фронт перетворився на повністю націонал-революційну організацію. Почали наводити зв’язки з Чорними сепаратистами, на кшталт Луіса Фаррахана, Осіріса Аккебали з Пан-Африканського інтернаціонального руху та Тома Мінза з Американського індіанського руху; підтримувати поділ Британських островів на сім незалежних держав, та, навіть, допомагати Ірану в боротьбі з американським імперіалізмом”. Але зміни, що відбулися в організації, були неоднозначними. Поглиблення співпраці з небілими організаціями призвело до відходу від основної мети. Внаслідок цього, в 1986 році від організації відколовся новий „Національний фронт”, який і є основою теперішнього Національного фронту. Світогляд Національного фронту наближався до концепції Третього шляху, але потім керівництво почало вибачатися перед єврейською громадою за „антисемітизм” та обіцяти „виправитися”. Це призвело до ще одного поділу, внаслідок якого утворилася група, що назвала себе „Інтернаціональний Третій шлях”. Залишки партії, під керівництвом Патріка Харрінгтона, залишилися „офіційним” Національним фронтом. Зараз вони сваряться з багатьма своїми екс-лідерами, які залишили організацію заради створення Британської націоналістичної партії, (http://www.bnp.org.uk) за звання домінуючого на Британських островах націонал-соціалістичного руху. Між 1989 та 1992 роками Інтернаціональний третій шлях (http://www.itp.com) почав відходити від соціалістичних доктрин та прийняв фашистський корпоративізм як політичну та економічну ідеологію. Вони співпрацюють із групами на зразок Форца Нова в Італії та націонал-демократичною партією Німеччини, та заснували свої підрозділи в Румунії, Польщі, Шотландії, Уельсі, Мексиці, США та на Кубі. Фашистське спрямування партії відштовхнуло від неї багатьох англійських прихильників, що призвело до відокремлення в 1992 році Англійського національного руху. В 1998 році вони змінили назву на Націонал-революційну фракція та взяли за ідеологію радикальний націоналістичний децентралізм, або націонал-анархізм, що походить від соціал-націоналістичних ідеалів Отто Штрассера. Всі вище перераховані рухи, утворені внаслідок розколу Національного фронту, не є, однак , єдиними активістами Третього шляху. Виникло багато інших організацій, на основі вже існуючих і зовсім нових. Дослідники лівої політики часто розглядають Британський національний фронт як єдине ціле, хоча численні поділи та розколи призвели до появи величезної кількості радикальних угрупувань, що є прихильниками Третього шляху. Інші групи тісно пов’язані з міжнародною Націонал-революційною фракцією (http://www.thirdposition.net), яка включає в себе Американський фронт та Російську націонал-більшовицьку партію (обидві викликають до себе в Америці непропорційну увагу, як антисемітські та крайні праві організації). Расистські погляди Американського фронту є улюбленою темою антирасистських критиків Третього шляху, хоча такі погляди є скоріше ухилом від інтернаціональної доктрини Третього шляху, ніж її нормою. Також, Едуард Лімонов, голова Російської націонал-більшовицької партії, зазнав переслідувань з боку російського уряду, який звинувачував його у тероризмі. Іншою організацією, що дотримується націонал-комуністичного напрямку, близького до Третього шляху, протягом останніх років є Комуністична партія Російської федерації (КПРФ). Вона була протягом багатьох років правлячою та має велику підтримку серед етнічних росіян. КПРФ сумістили націоналістичні та комуністичні погляди , внаслідок чого утворилася популістська доктрина, близька до багатьох ідеологій Третього шляху. Це занепокоїло деякі західні неоліберальні організації. Однією з них є Союз євреїв колишнього Радянського союзу, заснований та контрольований мільярдером Джорджем Соросом. Ось що було нещодавно надруковано в їхній пресі: „Комуністична партія Російської федерації (КПРФ) — це одна з найбільших фракцій у нашому парламенті, Державній Думі, і є провідною партією в багатьох регіонах. Багато її регіональних лідерів є відвертими антисемітами, підтримують антисемітські медіа (Брянськ, Орел) або надають відкриту чи приховану підтримку антисемітським групам чи особам. Разом зі зростанням екстремістської націоналістичної ідеології в пострадянській Росії, з’явилась нова форма комуністичного антисемітизму. Деякі члени КПРФ використовують антисемітську риторику, запозичену в націоналістичних екстремістів, щоб отримати підтримку мас. Червоно-коричневий союз зараз знаходиться на підйомі.”

Третій шлях і іслам

„Іслам, який зародився серед семітських народів, складається із Закону і Традиції, та є формотворчою силою, яка робить войовничу природу арабської раси чистішою та шляхетнішою. Ісламський закон (шаріат) є божественним законом; вважається, що його джерело, Коран, є словами Бога (калам Аллаха), нелюдським творінням, „вічною книгою”, яка існувала на небесах від початку світу. Хоча Іслам вважає себе „релігією Авраама”, — однак, вона проголошує свою незалежність як від юдаїзму так і від християнства; Кааба є доісламським капищем, і має настільки давнє походження, що його неможливо точно визначити; в езотеричній ісламській традиції основним поняттям є аль-Хадір — популярний герой, який вважається вищим за попередніх біблійних пророків. В ранньому Ісламі єдиною формою релігійної посвяти був джихад або „священна війна”; ця війна , хоча б теоретично, мала тривати доки не буде досягнуте цілковите панування божественного Закону. Нарешті, Іслам представляє традиційну завершеність, оскільки шаріат і сунна є езотеричним законом та традицією. Іслам призводить до згрупування раси на основі традиції, що формує народ до вищого рівня, ніж юдаїзм чи релігійні вірування Заходу.

Юліус Евола „Бунт проти сучасного світу”.

В контексті останніх подій найцікавішим є сильний зв’язок, що розвинувся між різними організаціями Третього шляху та антисіоністськими і національно-визвольними рухами ісламського світу. Ось цитата із колективної декларації представників Третього шляху: „Євреї не мають расового, культурного чи історичного права на землі Палестини. Так звана держава Ізраїль була закладена на трупах невинно забитих арабів, та підтримується постійним державним тероризмом. Ми підтримуємо законні вимоги палестинського народу. Мир є необхідною умовою справедливості, тому справжнього миру на Близькому Сході не буде, доки палестинці не отримають справедливого відношення, на яке заслуговують. Основним нашим завданням в цьому випадку є підтримка арабського світу у боротьбі з сіоністським лоббі”. Ця смілива декларація викликала велике зацікавлення серед багатьох різних палестинських визвольних загонів, від Народного фронту за визволення Палестини до Ісламської асоціації Палестини. Але найближчою до принципів Третього шляху є програма лівійського лідера Муаммара аль-Каддафі — Зелена революція. Ось що він пише в своїй Зеленій книзі: „Політична боротьба, внаслідок якої один із кандидатів отримує перемогу з, наприклад, 51 відсотком голосів є диктатурою та фальшованою демократією, тому що 49 відсотків виборців отримають керівництво, за яке вони не голосували, але якому мають коритися. Такою є реальність політичних режимів, що зараз панують у світі. Вони є диктаторськими і , відповідно, фальсифікують природну демократію”. Погляди Каддафі є поєднанням критики сучасної демократії та втіленням вищої форми демократії, яка базується на децентралізованому керуванні, робітничих радах та справжньому розумінні таких демократичних принципів, як свобода релігії та преси. Зелена книга надихнула кілька недемократичних революцій, таких як повстання Чарльза Тейлора в Ліберії та „бунт з відрізанням рук” в Сьєра-Леоне. Ця книга представлена на багатьох сайтах Третього шляху, а прихильники Джамахерії (http://www.mathaba.com) часто спілкуються з представниками різних рухів Третього шляху. Отже, існує співпраця з антисіоністськими елементами всіх типів. Всі народи мають право на власну систему керівництва, навіть якщо вона відрізняється або протирічить західним ідеалам. Нашим основним і спільним ворогом є американський правлячий клас, що представляє корпоративний універсалізм та неоконсервативний імперіалізм, які вимагають, щоб усі люди перетворилися на споживачів західних матеріальних цінностей. Цей конфлікт спричиняє наростання протесту серед західного правлячого класу проти Третього шляху. Вони прагнуть придушити політичних бунтівників, в той же час традиційні ліві прагнуть отримати свою вигоду у цьому змаганні та нажитися з обох сторін.

Неоліберальна ненависть та опір

„Все більше і більше людей на обох кінцях традиційного політичного спектру розуміють, що їх погляди на світ є схожими. Вони протистоять так званим гомогенізуючим силам глобалізму. Вони заперечують капіталізм, який призводить до концентрації багатства в руках небагатьох та все збільшує прірву між народами та їх економіками. Вони виступають за творення націй на основі сільських громад, наближених до землі та своїх сусідів. Вони борються за чисте довкілля, за землю, очищену від корпоративної агрокультури та урбанізації. Вони заперечують людиноцентричну філософію та вважають тварин не менш важливими за людей. Вони не сприймають раціоналізм та протиставляють йому духовність. І, нарешті, ці переважно молоді люди, є, в певному розумінні, нащадками хіпі 60-тих років, із їх гаслом „повернення до землі”.

„Ані ліві, ані праві” — доповідь Південного правозахисного центру бідності

Південний правозахисний центр бідності намагається отримати вигоду, позиваючись з дрібними крайніми правими організаціями, що не мають коштів для власного захисту. Не дивлячись на відверто сміховинний та бездоказовий виклад своїх думок, ця організація своїми діями призвела до того, що ярлик „екстремістів” та „людиноненависників” поширився не лише на прихильників Третього шляху, але і на традиційних троцькістів та лівих анархістів. Разом з іншими корпораціями, як АДЛ та Бі-най, Центр займається поширенням прокламацій у студентських кампусах університетів Канади та США, у яких засуджує антисіонізм, який вони ототожнюють з антисемітизмом. Оскільки їхні головні вороги, як Ку-клукс-клан, аріанти та Девід Дюк є фінансово виснаженими та неспроможні до активних дій, то вони намагаються виправдати своє існування, розширюючи коло „людиноненависників”, хоча оточуючий світ і не купується на їх пропаганду. В своєму есе „Вороги наший ворогів”, лівий анархіст Мільштайн писав: „Які антирасистські організації будуть цим займатися? Сам Південний правозахисний центр та його засновник директор Моріс Діез, як впливова громадська організація своїми деклараціями роками вводила багатьох активістів в оману. Виявилося, що Центр є моделлю капіталістичного „антирасизму”; це схоже на бізнес — вони дозволяють урядові використовувати антирасизм, як товар. Насправді, вони далекі від критики расистської системи і є лише гвинтиком в машині капіталістичного поневолення та репресій”. Однак деякі анархісти та традиційні ліві вирішили, що вони можуть самі обговорити проблему націонал-анархізму та Третього шляху в Європі. Для цього вони зібрали континентальну конференцію в січні 2002 року. У запрошенні на анти-націонал-анархістську конференцію, що проводилась у Варшаві, член Міжнародної організації робітників Лаура Акаі писала, що вони запрошують промовців обговорити наростання фашистської загрози: „Конференція буде присвячена вивченню теорій, угрупувань та людей, що асоціюються з Третім шляхом, націонал-анархізмом, новими правими та інших, хто намагається сформувати синтез лівого та правого радикалізмів. Ми хотіли б зробити 7-8 годинних лекцій, присвячених різним групам/ідеологіям/ідеологам та історичним фактам. Також ми обговоримо стратегії та публікації книжок і журналів, присвячених розвінчуванню цього феномена”. Хоча конференція була проанонсована ще в серпні, однак вона не викликала великого ажіотажу. Суперечки між правими та лівими анархістами вже точаться протягом десятиліть, і лише декілька найзатятіших ідеологів проявили інтерес до конференції, на якій друга сторона, націонал-анархісти, не мали навіть можливості захистити свої погляди. Тоталітарне бажання Акаі визначати за інших прийнятність політичної ідеології, є викликом рухові „поза лівими і правими” з боку правлячого конформістського класу. Саутгейт, одна з мішеней конференції, здавалося, не переймався нею. Він сказав, що навіть непевний, чи конференція викликала достатньо уваги, і чи варта продовження: „Дуже важко отримати інформацію! Ми мали лише одне повідомлення анти-націонал-анархістського змісту”.

Висновки

Анти-глобалістичні та анти-капіталістичні почуття поширюються серед людей, як лівих, так і правих, які протистоять інтернаціональному Новому світовому ладові та його анти-робітничому імперіалізмові. Вони об’єднуються у єдиному рухові опору, що призводить до потужного взаємообміну політичних та культурних ідей. Внаслідок цього обміну синтезується нова доктрина, яка і визначатиме основні принципи соціальної та економічної боротьби, що провадитиметься в 21 столітті. Ключем до розуміння нової парадигми є так званий Третій шлях, який заперечує капіталізм, комунізм, соціал-демократію та гітлерівський націонал-соціалізм. Він прагне створити справжній соціалізм для робітничого класу, який зберігав би культурну та етнічну унікальність кожного народу та покінчив з імперіалізмом, етнічною зверхністю та світовим війнами. На противагу Третьому шляхові існує рух міжнародного правлячого класу. Всі вони — американські нафтові барони, сіоністи, демократичні соціалісти Нового світового ладу — прагнуть ввести в оману робітників удаваними політичними та економічними свободами, щоб перетворити їх на людей за своїм зразком. Частиною доктрини цього руху є світове панування та знищення всіх місцевих культур і традицій, що протистоять глобалізації. Але правляча верхівка своєю діяльністю сама закладає під себе небезпечну вибухівку, що здатна підірвати основи її існування. Робітники нашого часу, як і століття тому, не бажають приймати участь у війнах, що приносять зиск правлячій еліті коштом життя простих людей. Робітники бачать, що старі ідеології неспроможні полегшити їхню долю, тому вони шукають нові ідеї, нові політичні напрямки, які є „поза лівими і правими” рухами. переклад Олени Жарко та Олега Шеленко