Політономія

Історичний розвиток економічних відносин у суспільствах постійно супроводжувався наростанням соціального напруження та несправедливості, пов’язаної з егоїстичними інтересами. Однак разом із розвитком егоїзму у суспільстві розвивалась і відповідальність та спільні інтереси, що сприяли досягненню консенсусу між різними продукуючими соціальними групами та різними особами.

У цьому сенсі новітній український націоналізм – соціальний націоналізм – виходить із інтересу до цілісної людини і природної спільноти. Прогне до осягнення та впровадження ідеї економічної справедливості на противагу ліберальній класовій диктатурі. Тому він звертається до політичної думки, щоб витягти з-за межі забутого актуальні  альтернативи капіталізму. Ніхто з українців не є ціннішим, за іншого, у своїй вічній належності до нації, і тому він повинен мати таке інституційне забезпечення для свого розвитку та можливостей їх здійснення, які і відповідають предметному інтересові нашого світогляду до цілісної людини. Робітниче самоврядування повинно перевернути уявлення більшості українців про свої можливості бути активним політично на своєму місці сродної праці – бути управителем і власником фірми. Не бути упослідженим більшовизмом, не бути зрабованим капіталістом.

Націоналістичне мислення впевнено говорила з часів Міхновського та Першого Великого збору ОУН про не можливість повернення до капіталізму, відкидаючи повністю систему совєцької окупаційної економіки.

Ось ілюструючі цитати: "Українська Національна Революція є одночасно соціяльною" (Ярослав Стецько); "в нації, що має почуття дійсності та здоровий розум, – нема національного та соціального питання як двох окремих рівнорядних сфер. Нація живе соціально" (Юліан Вассиян); "основні ідеї українського націоналізму – політична ідея української держави та соціяльна ідея українського народу" (Степан Ленкавський), "Націократія (…) лишалася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах" (Микола Сціборський); "Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна - Республіка робочих людей" (Микола Міхновський); "Ми, бандерівці, - борці за інтереси працюючих мас, а не оборонці експлуататорських кляс (…) ми, бандерівці, боремося за побудову безклясового суспільства" (Петро Полтава); "Український націоналізм знесе всякі біржеві й банкові спекуляції й анонімний акційний капітал, заборонить спекуляцію землею й є за знесенням нетрудової земельної ренти, нетрудового зиску, буде найрішучійше карати всякі лихварські зиски. (…) В руках держави й під її керуванням будуть великі промислові й торгівельні підприємства, копальні, комунікаційні засоби, банки. (…) Участь всіх верств у розподілі матеріальних дібр і суспільного доходу відповідно до їхньої співучасті в національно-суспільній продукції" (Дмитро Мирон-"Орлик"), - підібрані А. Іллєнко.

Питання робітничого контролю, усуспільнення економіки паралельно за потребою націоналізація великої промисловості, вже не кажучи про відкидання експлуатації та заклик будувати безкласове суспільство зі знищенням паразитарних класів – націократію, – все це необхідні для революційного мислення речі.

Сьогодні ж в Україні важливо також долати спадщину націонал-демократів та ретронаціоналістів – тих, чиє примітивне мислення в економіці, а той відвертий лібералізм, відволікає увагу українського руху до революційної соціально-економічної складової.

Як пише з цього приводу Мстислав Квітень в статті «Антикапіталізм та біополітика»: «Історична інерція антикомуністичного визвольного націоналізму, зокрема в тій же Україні, після розпаду СССР, полягала у послідовній автоматично сприйнятій і некритичній антисоціалістичній програмі своїх попередників. Сам себе надуривши, що суспільна власність – це московська провокація, він здійснив ліберальні реформи за порадами глобалістських фондів. Наслідком цього стала олігархічна капіталістична диктатура майже в усіх пострадянських республіках. Для України все це означає необхідність вбити будь-який зв’язок націоналізму зі здеградованою західною українською діаспорою, а також її метастазами в Україні – ретронаціоналізмом».

Для розширення меж націоналістичного дискурсу треба заглянути у минуле політичної та економічної думки. У дев’ятнадцятому столітті для мислителів зрозумілим стає несправедливість капіталістичної системи та здійснення тотальної експлуатації. Разом з тим важливим є не повернення до первісного стада з єдиним колективним інтересом вижити. Але – розвиток  нації, самовдосконалення особи, що створить можливості для реалізації колективного інтересу, що не порушував би інтересів великих груп осіб.

У ході цієї дискусії виникає системна критика капіталістичної системи, що породжує перші ідеї Прудона про впровадження самоврядності трудових колективів для реалізації інтересів трударів, а не експлуататорів.

Подальший розвиток даних уявлень розвивається у теоретичній площині, а його практична реалізація починає здійснюватись лише у другій половині двадцятого століття через систематичні порушення роботи капіталістичної системи.

Робітниче самоврядування набирає різних форм, зокрема воно утворюється як у країнах ринкової економіки як реакція на закриття підприємств та антитрудову діяльність власників підприємств, так і в країнах з командно-адміністративною економічною моделлю, хоча в даному випадку вона робітнича самоврядність реалізується шляхом державного запровадження та елементів партійного контролю.

У країнах ринкової моделі економіки робітниче самоврядування наштовхується на неприйняття іншими підприємствами, державними органами тощо. Бо зрадники національної ідеї – капіталісти, уродженці даної спільноти, хочуть утримати владу і контроль на економікою, яку працівники підривають знизу. Тому створюють відповідні об’єднання підприємств, спільних для яких є управління власними трудовими колективами.

Отже, робітниче самоврядування є оригінальною та ефективною моделлю сприяння розвитку економіки, реалізації інтересів трудових колективів та задоволення економічних потреб для кожного робітника, напрямним ідеологічного мислення та соціальної практики соціального націоналізму.

1. Поняття робітничого самоврядування як феномена у сучасних економічних системах

Першим теоретичне обґрунтування поняття автогестії запропонував П’єр-Жозеф Прудон в першій половині ХІХ ст. Згодом вона стала провідною складовою ідеології деяких профспілкових організацій, зокрема тих, що стояли на позиціях революційного синдикалізму наприкінці ХІХ ст. у Франції. В той же час, в Англії подібні ідеї знайшли вираження в концепції цехового соціалізму, запропонованої одним з ідеологів мистецького руху прерафаелітів Вільямом Морісом та суспільним теоретиком Артуром Пенті. Попри позитивні починання обидва ці рухи зазнали краху на початку 1920-х років. Французька профспілка CFDT («Французька демократична конфедерація праці») включила робітниче самоврядування до своєї програми 1970 року, пізніше однак занедбавши цей ідеологічний напрям.

Робітниче самоврядування (або ж автогестія) – це форма організації трудового процесу за якого трудівники самі приймають ключові рішення щодо роботи підприємства (питання на зразок обслуговування клієнтів, загальних методів виробництва, складання виробничих розкладів, розподілу праці тощо), замість власника чи призначеного керівника. Прикладами такого самоврядування можуть бути Югославія часів Тіто, аргентинський рух «оздоровлення фабрик» (ісп. – «fábrica recuperada»), фабрика з виробництва годинників «LIP» у Франції в 1970-х роках, Кооперативна корпорація «Мондраґон» – найбільша компанія в Державі басків тощо.

Свою сутність робітниче самоврядування проявило у ході аргентинського руху «оздоровлення фабрик», у ході якого робітники беруть під контроль підприємства на яких вони працюють, зазвичай після оголошення банкрутства, або після захоплення фабрики для запобігання локаутам (тимчасовим зупинкам роботи підприємства роботодавцем, з метою тиску на працівників). Іспанське слово «recuperar» значить не тільки «повертати назад» чи «відновлювати», але також і «повертати до хорошого стану». Будучи спершу застосованим до промислових потуг, термін нині застосовується до всіх видів підприємств (наприклад готель «Bauen» в Буенос-Айресі).

Робітниче самоврядування часто застосовується як модель прийняття рішень в кооперативних економічних механізмах таких як робітничі кооперативи, робітничі ради, партисипативна економіка та подібних організаціях. Прийняття рішень не здійснюється через обговорення всіма працівниками з приводу кожного найменшого питання, що було б часомістким, недієвим і неефективним способом провадження справ. Життєві приклади показують, що тільки широкомасштабні рішення слід приймати на загальних зборах трудівників, а невеликі рішення передати обраними посадовцями, чи менеджерам, які наймаються трудовими колективами.

Тобто робітниче самоврядування є можливим за умов різних економічних моделей та поєднує кращі прагнення багатьох робітників підприємства, тобто напрацьовує ефективну систему управління, що дає змогу не лише отримувати прибуток, а й нормувати обсяг праці, справедливо розподіляти отриманий прибуток та спрямовувати процес розвитку підприємства до успіху.

2. Історія розвитку робітничого самоврядування:

2.1. Розвиток робітничого самоврядування за умов ринкової моделі економіки

Робітниче самоврядування як ефективна модель керування виробництвом можлива як за умов ринкової, так і командно-адміністративної моделі економіки.

Вдалі спроби реалізації самоврядності на підприємствах за умов ринкової економіки можна проілюструвати на прикладах розвитку підприємств у Іспанії, а саме у країні басків, та руху оздоровлення промислових об’єктів у країнах Латинської Америки.

Наразі баскський народ не має власної держави, але активно сприяє її створенню усіма можливим способами. Разом із політичним підґрунтям майбутня держава басків повинна мати також економічне, тому наразі на базі багатьох підприємств реалізується модель економічного самоврядування. Так існує кооперативна корпорація «Мондраґон», що є федерацією робітничих кооперативів, зосереджених в основному в Країні Басків та провінції Наварра (баскські етнічні землі – Еускаль Херіа). Заснована в баскському місті Мондрагон в 1956 році, на основі скромного технічного коледжу і невеликої майстерні по виробництву керогазів . Ідеологом і засновник корпорації був католицький священик Хосе Марія Арізмендіарріета. В даний час «Мондраґон» є сьомою за величиною іспанською компанією з точки зору обороту і провідної бізнес-групою в Країні Басків. В кінці 2008 року корпорація забезпечувала зайнятість для 92773 людей, що працюють в 256 компаніях за чотирма напрямками: фінанси, промисловість, роздрібна торгівля та освіта. «Мондраґон» діє відповідно до бізнес-моделі, заснованої на приматі інтересів народу і суверенітету праці. Це зробило можливим створення згуртованих компаній, що базуються на солідарності з сильним соціальним аспектом, але не нехтуючи якістю. Кооперативи є власністю їх робітників-власників, в яких влада ґрунтується на принципі одна особа – один голос.

Щодо Латинської Америки так там рух оздоровлення набрав значних масштабів. У жовтні 2005 в столиці Венесуели – Каракасі, відбулась «Латиноамериканська нарада оздоровлених компаній» («Encuentro Latinoamericano de Empresas Recuperadas»), на якій були присутні представники від 263 таких компаній з різних країн, що пройшли крізь схожі економічні та соціальні ситуації. В результаті наради постала «Каракаська угода» («Compromiso de Caracas») – документ, що обґрунтовує загальні засади руху.

Протягом 90-х років в південній Аргентинській провінції Неуквен, відбувались повстання громадян, що мали на меті докорінні зміни економічного і політичного ладу. Попри те, що такі зрушення спершу відбулись на одній фабриці, з часом керівники поступово звільнялись, і таким чином до 2005 року робітники контролювали підприємства по всій провінції.

На зорі економічної кризи 2001 року, близько 200 аргентинських компаній було «оздоровлено» їхніми працівниками і перетворено на кооперативи. Найвизначнішими прикладами цього, може слугувати фабрика Брукмана, готелі «Bauen» та «FaSinPat». Станом на 2005 рік, близько 15000 аргентинських трудівників були задіяні в «оздоровлених» фабриках.

Феномен «оздоровлених фабрик» («fabricas recuperadas») не був новим для Аргентини - такі суспільні рухи були цілковито придушені протягом «Брудної війни» в 70-х. Оскільки до того, за перші місяці правління уряду поміркованих лівих пероністів на чолі з Гектором Кампорою (травень-липень 1973 р.) сталось близько 600 соціальних конфліктів, страйків і захоплень фабрик.

Багато «оздоровлених» фабрик керуються за кооперативними принципами, а всі робітники одержують однакову частку прибутку компанії. Важливі рішення приймаються шляхом голосування асамблеєю працівників, а не призначеними керівниками.

Поширення такого роду «оздоровлень» призвели до формування руху «оздоровлених» фабрик, який має зв’язки з різними політичними мережами пероністів, соціалістів, комуністів та анархістів. В організаційному вимірі, існує дві провідні федерації «оздоровлених» фабрик, більша Національний рух оздоровлених підприємства («Movimiento Nacional de Empresas Recuperadas») на «лівому» фланзі та дещо менша Національний рух оздоровлених фабрик (MNFR) – на «правому». Деякі профспілки, рухи безробітних (відомі під назвою «piqueteros»), традиційні робітничі кооперативи і ряд політичних угрупувань також підтримують захоплення підприємств. В березні 2003 року, за сприяння MNER, колишні працівники фешенебельного готелю «Bauen» захопили будівлю готелю і встановили повний контроль над ним.

Одна з найбільших проблем з якими стикається цей рух, це стосунки з загальною економічною системою, за якої фірми зі звичайним для ринкової економіки управлінням відмовляються з багатьох причин (зокрема через ідеологічну ворожість до самого принципу автогестії) співпрацювати з «оздоровленими» фабриками. Таким чином, самоврядні підприємства вдаються до співпраці з собі подібними з метою створення альтернативної економічної системи, і таким чином досягають критичного розміру та сили, що уможливлює ведення перемовин зі звичайними капіталістичними фірмами.

2.2. Розвиток робітничого самоврядування за умов командно-адміністративної моделі економіки

У ході розриву Югославії з Радянським Союзом постало питання створення власної економічної моделі відмінної від радянської та такої, що задовольняє потреби широких народних мас. Оскільки офіційною підвалиною югославської моделі було повернення до принципів запропонованих Карлом Марксом, тамтешні урядовці повсякчас наголошували, що їх ідеологія заснована на побудові знизу, покладається на самоврядування. Хоча у той же час не відбулося цілковитого розриву із моделлю, що існувала у СРСР.

З одного боку можна говорити про залучення широких народних мас до участі у керівництві, але разом з тим система однопартійності передбачала прийняття усіх найважливіших у загальнодержавному плані рішень партійним керівництвом.

У 1950-их роках Югославія на чолі з Йосипом Броз Тіто починає впровадження соціалістичної версії робітничого самоврядування, що стало одним із найвагоміших факторів у розриві з Москвою, яка практикувала централізоване планування у економіці і державну власність на усі засоби виробництва. Економіка Югославії була організована відповідно до теоретичних уявлень Йосипа Броз Тіто, а конкретніше теоретичних напрацювань Едварда Карделя. Хорватський науковець Бранко Хорват також зробив великий внесок до концепції теорії соціалістичного самоврядування (radni?ko samoupravljanje), впровадженої в Югославії, що панувала увесь час за винятком рецесії середини 60-х років, тому економічна система країни за «самоврядного соціалізму» процвітала. Рівень безробіття був низьким, натомість освітній рівень робочої сили постійно зростав. Очікувана тривалість життя (72 роки) та життєві стандарти громадян Югославії практично дорівнювали відповідним показникам західних країн. Завдяки югославському нейтралітету, і її провідній ролі в Русі неприєднання, югославські компанії експортували свої товари як на західні, так і на східні ринки, та брали участь в численних важливих інфраструктурних та промислових проектах в Африці, Європі та Азії.

Отже, робітниче самоврядування у країнах з командно-адміністративною моделлю економіки характеризується наступним чином:

• прийняття низових рішень на виробництві робітниками;
• відсутність об’єднань робітничого самоврядування, що консолідували інтереси усього робітництва країни;
• значна роль профспілок, що мали великий вплив на реалізацію засад робітничого самоврядування у всіх підприємствах Югославії;
• загальний контроль усіх підприємств державними та партійними органами, що зводило на ні можливість повної самоврядності робітничих колективів.

Тобто робітниче самоврядування було ефективним методом управління підприємствами, однак система партійного контролю унеможливлювала його розвиток у будь-якому руслі, окрім пропонованого офіційною владою.

3. Розвиток робітничого самоврядування як ефективної моделі управління у сучасних умовах

Системна криза капіталізму в сучасному світі є загальнозрозумілим фактом. Постійні кризи, непорозуміння, культ збагачення та інші пов’язані з цим речі є наслідком кризи самої моделі ринкової економіки. Тому постає потреба створення економічної моделі, що не створюватиме антагонізмів між різними соціальними група населення, а задовольнятиме потреби та реалізовуватиме інтереси усіх груп.

Основною метою сучасних підприємств є збагачення їх власників через експлуатацію найманої праці, тобто кожен робітник отримує не весь обсяг зароблених ним грошей, а лише його частину, що пов’язано із власністю роботодавця на засоби виробництва. Найчастіше питання прибутку та його розподілу здійснюється несправедливо, тому для задоволення потреб трудового люду захист їх економічних інтересів постає головною проблемою.

Робітниче самоврядування є ефективним способом розподілу прибутків на підприємствах, оскільки враховує думку трудового колективу, що одночасно також є і власником засобів виробництва, таким чином виникає солідарна відповідальність та спільний інтерес. На базі цих понять ґрунтується розвиток підприємства не як способу збагачення однієї особи чи групи осіб, а як спільна справа із задоволенням потреб та реалізацією інтересів усього трудового колективу.

Тобто робітниче самоврядування разом із економічним ефектом дає також можливість вільного вибору або найму технічних керівників підприємств, створює підґрунтя для соціальної відповідальності та будує підстави спільних інтересів для різних осіб, об’єднаних у рамках одного підприємства.

За даних умов в Україні робітниче самоврядування може стати реальною альтернативою експлуататорській олігархічній системі, що заважає економічному розвитку країни в цілому та свідомо занижує рівень добробуту кожного робітника та його родини. Але для сучасних умов робітниче самоврядування можливе лише для великих, деяких середніх та середніх і малих підприємств створених самими робітниками. Оскільки створення усіх самоврядних підприємств також одразу сприяє занепаду прагнень до підприємницької інноваційної, винахідницької та новаторської діяльності.

У сучасних умовах основними принципами, на яких має базуватись робітниче самоврядування, можна назвати наступні:

• соціально-відповідальна діяльність самоврядних колективів;
• солідарність трудових колективів, тобто створення та реалізація спільних, а не егоїстичних інтересів робітництва;
• прозорий, ефективний і колективний розподіл прибутків, тобто реалізація прагнень трудових колективів до розвитку виробництва, впровадження модернізаційних засобів виробництва і разом з тим сприяння задоволенню потреб робітників, реалізації їх матеріальних інтересів;
• відкритість самоврядного процесу;
• сприяння екологічності процесу підприємницької діяльності;
• загальна рівність учасників трудового колективу, «один робітник – один голос», що поєднується із важливістю думки запрошених експертів та наявних технічних керівників;
• створення широких об’єднань трудових колективів для спільного сприяння реалізації принципів робітничого самоврядування.

Тобто робітниче самоврядування є одночасно ефективною і справедливою моделлю здійснення виробництва, що сприятиме розвитку як економіки, трудових колективів, так і самореалізації та самовдосконаленню кожного окремого робітника. Вираження інтересів робітництва самими трудовими колективами сприятиме також утвердженню справедливості реалізації економічних інтересів. Робітник за такої системи може стати не «знаряддям праці», а навпаки тим, хто працює для спільного інтересу та реалізує свої можливості у процесі спільної праці та спільної відповідальності. Вперше зникає поділ на робітників і роботодавців, що означає знищення соціальних конфліктів та напруги пов’язаних з даним поділом соціально-економічних ролей. А несправедлива наймана праця замінюється трудовою солідарністю усіх працюючих верств населення.

Висновок

Робітниче самоврядування є важливою складовою ідеології соціального націоналізму, реальною альтернативою реалізації економічних інтересів працюючого люду, оскільки ґрунтується на принципах рівності та солідарності, свободи волевиявлення та самореалізації трударів.

До проблем впровадження робітничого самоврядування можна віднести наступні фактори:

• недостатність рівня освіченості більшості робітників для реалізації даної моделі;
• часта відсутність прагнення самореалізації робітників;
• неорганізованість трудових колективів, страх перед змінами свого життя;
• спротив з боку капіталістичних підприємств та державних органів, що пов’язано із важкістю контролю самоврядних підприємств

Але серед переваг робітничого самоврядування можна виокремити наступні:

• можливість самореалізації та вдосконалення роботи підприємств;
• справедливість розподілу прибутків підприємств та їх цільового розподілу;
• прозорість управлінських рішень;
• врахування думки кожного робітника як повноправного члена трудового колективу;
• формування соціальної відповідальності;
• створення умов для трудової солідарності працюючого народу.

Отже, разом із своїми перевагами і недоліками робітниче самоврядування є неординарною та ефективною відповіддю на рабське становище робітників за умов постійного прагнення до їх експлуатації. Для України наразі дана модель самоврядності є актуальною через дикий капіталізм і олігархізацію усіх сфер соціального життя, несправедливість формування добробуту для працюючого народу. Тобто реалізація робітниками свої прагнень до задоволення економічних, соціальних та політичних інтересів є цілковито можливою за умов введення робітничого самоврядування як реально діючого фактору соціально-економічного життя.

І в цьому повинна допомагати кожна людина, яка є українським націоналістом

Перелік використовуваних джерел:

1. Белов Д. Изменения экономических функций государства: опыт латиноамериканских стран // Мировая экономика и междунар. отношения. - 1996. - № 6. - С. 121-129.

1. Бредова В. Экономика стран Восточной Европы в 1993-1994 гг. // Мировая экономика и междунар. отношения. - 1995. - № 2. - С. 110-118.
2. Бузгалин А., Колганов А. Либерализация versus модернизация // Вопр. экономики. - 1997. - № 8. - С. 38-56.
3. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики // Вопр. экономики. - 1994. - №6. - С. 104-113.
4. Ван дер Вее Г. История мировой экономики. 1945-1990. - М. : Наука, 1994. - 413 с.
5. ГациридзеХ. Латиноамериканский опыт экономического реформирования // Рос. экон. журн. - 1997. - № 8. - С. 86-94.
6. Енэмура Н., Цукамото Х. О системной экономической реформе в странах бывшего СССР. - М. : Б. и., 1992. - 63 с.
7. Жаліло Я.А. Регулювання ринкової економіки: сучасний досвід розвинених країн. - К. : НІСД, 1996. - 86 с. - (Сер. "Економічні стратегії"; Вип. 1).
8. Кириченко В. "Шокова терапія" по-бразильськи: дещо корисне і для нас // Економіка України. - 1993. - № 10. - С. 74-79.
9.  Корнаи Я. Тенденции постсоциалистического развития: общий обзор // Вопр. экономики. - 1996. - № 1. - С. 5-16.
10.  Лузин Г.П., Павлов К.В. Об изучении переходных, кризисных состояний экономики // Общество и экономика. - 1995. - № 7-8. - С.3-22.
11.  Национализация и госсектор в развивающихся странах : Реф. сб. - М. : ИНИОН, 1986. - 212 с.
12.  Нестеренко А. Современные проблемы рыночной трансформации в Восточной Европе // Вопр. экономики. - 1995. - № 8. - С. 143-152.
13.  Раймент П. Трудный путь к рыночной экономике: реальности и иллюзии // Мировая экономика и междунар. отношения. - 1996. - № 5. - С.64-77.
14.  Скаленко О. Системно-інформаційна методологія побудови сучасного економічного процесу // Економіка України. - 1995. - № 5. - С. 57-63.
15.  Эрхард Л. Благосостояние для всех. - М. : Начала-Пресс, 1991. - 350с.