Політономія

Володимир Арєнєв

Український традиціоналізм відроджується з появою українського фентезі. Спочатку це містифікація, котру секуляризоване іноплатнетною, а саме ? буржуазно-атеїстичною цивілізацією суспільство читає дітям, потім втілена у повсякдену практику лірична мрія на кшталт толкініських ігрищ, і вже опісля ми усвідомлюємо, що намальоване майстром ? світ, в котрому жили наші предки і до котрого вартує вернути. Умовність арєнєвого середньовіччя гіпотетична і не факт, що працююючи ?в тему? він уникне розвою на рівні українського еквіваленту англійської толкіністики-поттеріади і скандинавських мумі-тролів. Різниця між ними у фантастичності, хай вітальній, нордичних пошуків утрачених після 1789 ідентичностей і вірогідній, цілком потенційній реінкарнації, поза невдячним проектуванням, лише на грунті повсталих пасіонаріїв, української традиційності.

Перевертні, русалки, лісовики та інші представники теж земних рас жили поруч нас, допоки не прийшли расисти з хрестами, а дещо згодом ? червоними кумачами. Перші спалили небіблійних персонажів, другі ? пам?ять про їхнє існування. Мольфарів замінили екзорцистами, екзорцистів ? чекістів. Кожен лікував як умів, хто замовляннями, хто молитвами, хто з нагана у потилицю. Зараз расисти цікавляться здешевленням рабсили і не годні відмітити те, що не має зрозумілого еквіваленту у формі ВКВ. Маленькі купюри тягнуть на нижчих божеств, крупніші посідають заслужений пантеон, в цьому криза модерного світу, котра стирчить кинжалом у спині заспавшого за прилавком добропорядного буржуа.

Робітнича культура це ?орел? на монеті невідчуженого буття, ?решка? ? відродження притаманних трудівникові і засмальцьованих урбаністичною культурою етнічних прадідівських коренів.

На цьому стояв ідеолог Консервативної революції зліва Ернест Юнгер.

Про це пише ?червоний нацист? Айхенберг.

Нехрещених відсилаємо до www.lab.org.ua/article/383 .

Легенда

Дiд мiй, коли ще молодим був, чи то чув вiд кого, чи сам бачив, що у нас за селом, на пагорбi, пiд явором скарб закопано. Мiсцина та здавна вважалася нечистою. Там, кажуть, було колись поганське капище, навiть жертви людськi приносили. Пiзнiше iдолiв викорчували, мiсце освятили ? та й так лишили собi. Земля глевка, родить зле. Сам я, ще малим, бачив одного разу, як там при повному мiсяцi червонястi вогники вигравали, а дехто начебто й мару зустрiчав: наче темними ночами ходив хтось, високий, страшний.

Хоча, звичайно, як воно насправдi було ? один Бог вiдає...

Пролог. Двi зустрiчi

Самотнiй подорожнiй на шляху

менi всмiхнувся,

наче кат в вiдпустцi.

...Дививсь йому услiд i думав: ?Долю

свою зустрiв?.

Але ? не наздогнав.

Зустрiчали вовкулака всiм селом.

Буде йому хлiб, буде й сiль, ? зловтiшно шепотiв староста, розправляючи чорнi, гострi, мов кiнчики батога, вуса. ? Ой буде!..

Решта мисливцiв пiдтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотiнням, мовляв, хай тiльки з?явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тiльки!..

Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмянi вiконця, нахабно стукали у дверi, i варто було необачному господаревi вiдчинити ? мерщiй забиралися до хати. Лягаєш ввечерi, i тiльки-но на вулицi вiтер почне з горобиною витанцьовувать гопака ? ти уже бiля вiкна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо ? то ще гiрше, бо ж усiм вiдомо, що вовкулака зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком пiде. От тiльки на ранок або вiвцi не дорахуєшся, або собаку знайдеш з перегризеним горлом.

А два днi тому пiшли дiвки до рiчки одiж прати ? прибiгли, захлинаючись вiд крикiв та переляку. Знайшли, бач, на березi напiвмертвого сiроманця, от тiльки ноги в нього ? чоловiчi! А на горлi слiди вiд iкол вовчих.

Ет! ? махав рукою та кривився старий травник Панасович. ? Чи ви дурнi, чи я слiпий! Якi ж вовчi, коли вовкулачi! У вовка хiба такi зуби бувають? Ну, скажи їм, Гринько!

Гринько, колишнiй панський псар, тiльки егекнув. I пошкутильгав додому. А коли староста його до себе покликав, так i вiдказав: то лише початок. Бо ж билися бiля рiчки двоє вовкулакiв, сильнiший слабшого здолав, тепер, певно, сам тут полюватиме. На кого, питаєте? А чи не все одно, даруйте, чи на худобу, чи на людей? Треба дати йому вiдкоша ? ото й усе. Певна рiч, лячно. Та тiльки, згадаєте моє слово, тижнiв зо два буде ще гiрше. Воно, гадаю, голодне тепер i скажене, мов чорт, котрому пiд хвоста свяченої водицi бризнули. Волiтиме мати нас за хлiб i сiль, i якщо не дамо вiдкоша ? так i буде.

Буде! ? розгнiвано буркотiв староста. ? Буде клятому i хлiб, буде й сiль!

Готувалися давати вiдкоша усiєю громадою, чи не вперше за багато рокiв. Стара мельничиха Оксана Михайлiвна навiть змусила чоловiка згаяти день i вiдвезти її до куми в Нижнi Погребцi: кума трохи пiдвiдьмачувала, тож погадала й порадила, коли слiд чекати на бiсове отроддя. Ще й уточнила, де саме може з?явитися вовкулака.

Гринька напередоднi теж бачили то в коваля, то в церквi, то бiля рiчки, де знайдено було тiло нелюдя; потiм пiвночi з Панасовичем радився про щось...

А тепер, коли обранi старостою чоловiки вичiкували у засiдцi в тому мiсцi, де старезний гай якраз пiдступав до рiчки, загальне пiднесення трохи того... вщухло, так би мовити. На спад високого лицарського духу впливало геть усе: i очманiлi вiд такої розкiшної вечерi комарi, й надто вже загрозлива тиша, i думки про решту чоловiкiв, котрi ? щасливчики! ? залишилися по хатах, щоб було кому в разi чого захистити жiнок i дiтей.

Словом, коли страшна хвостата тiнь вибiгла з хащi й посунула просто на мисливцiв, розгубилися усi. Заклякнувши, дивилися на масивну вовчу постать, на величезнi, мов копита коня-важковоза, лапи... В очi нелюдя, що свiтилися медовим полиском, поглянути нiхто й не наважився.

Тварюка уже ледь не впритул пiдбiгла до лощинки, де позавмирали сiльчаки, аж раптом стала i задерла догори морду.

?Здогадався, ? подумав староста. ? Зараз внюхає нас, i...?

Про хлiб iз сiллю, ясна рiч, уже не йшлося ? тут би власне життя врятувать!

Пiд монотонне дзижчання комарiв вовк повернув голову i подивився просто на мисливцiв. Мовчки задер верхню губу, показуючи довгi, мов душогубськi ножаки, iкла.

?Стрибне, ? промайнуло у старостинiй головi. ? I нам кiнець?.

Сiроманець дiйсно стрибнув ? але вбiк, i водночас iз тим стрибком просто над вухом старости пролунав пострiл, гучний та несподiваний. Пострiл цей, здається, пiшов у небо, але даремно не пропав: сiльчаки немов прокинулися од остовпiння i похапалися за рушницi й вила.

Нумо, хлопцi! Он вiн побiг, клятий! Стрiляй, куме, стрiляй! Бо втече!

Вовкулак справдi втiкав, i жодна з куль не влучила в нього.

Жодна? Так, крiм однiєї, першої, ? яку випустив зi своєї рушницi Гринько. Уже потiм вiн пояснив, що на справжнього перевертня треба лити кулi срiбнi, бажано ще й освятити; то ж вiн i пустив на те iз запасiв своїх, ?на чорний день? вiдкладених, кiлька срiбних монет ? а що робити, як треба для загального добра?

Поранений вовкулак утiкав берегом, лишаючи по собi чiткий слiд: прим?яту траву та бризки кровi. Двох воякiв послали за собаками, аби певнiше було, а решта подалася навперейми; згодом, уже з собаками, вийшли по слiду на шлях, що тягнувся вiд самого Києва на пiвнiч. Зволожений кров?ю пил недвозначно натякав: отуди! поспiшайте!!

Як гадаєш, куме, втече? Ха! Далеко не втече! Гринько свою справу знає!

Це ж пiдтвердив i нiчний подорожнiй ? вiн стояв край шляху i, здається, навiть чекав на мисливцiв. Привiтався, як належить, перепитав:

Чи не на вовка полюєте? На вовкулака! ? гукнули йому. ? А ти що за один та звiдки прямуєш? Може, ти i є той вовкулак, га? Ану, перехрестись!

Посмiхнувшись, незнайомець перехрестився. Потiм вказав на шлях, де висихала, загуснувши, бiсова кров:

Ваш, бачу, поранений. А на менi анi подряпини. ...Бачив я вашого лихоманця, панове, бачив.

Просто шляхом бiг, мов скажений; мене помiтив, але тiльки в бiк вiдскочив ? i

далi помчав. Тепер, певно, зарiкуся вночi мандрувати ? пiсля таких зустрiчей...

А чом зараз мандруєш i куди?

До Києва, у мене двоюрiдна сестра завтра замiж виходить. Он у скриньцi несу подарунок.

Ну, як наше село минатимеш ? перекажи Остапу Ковальчуковi, що все гаразд, iдемо по слiду. Не забудеш?

Не забуду, панове.

...Побiгли далi.

Незнайомець постояв, дивлячись, як вони щезають за поворотом, вiдтак повернувся i заглибився в хащi. Трохи згодом повернувся; руки його були зволоженi, а на чоботах пiдсихали крапельки кровi та кiлька сiрих шерстинок. За плечима похитувалася скринька з подарунком, а темний плащ трiпотiв на вiтрi зламаними крильми.

* * *

Наступного дня. Той самий шлях, але набагато ближче до Києва.

Дядьку! Дя-я-ядьку! Подайте на хлiбчика!..

Подорожнiй здригається, обертається ? i замурзане хлопча несподiвано завмирає пташкою, що вгледiла змiю. Бо нiколи ще не бачило у людей такого погляду. Рiзне випадало бачити

Миколцi за своє коротке життя: шляхом, що розрiзає їхнє село навпiл, часто люди ходять ? то до Києва чи до пiдкиївських монастирiв, то назад. I очi в них рiзнi бувають: злi, добрi, натомленi, порожнi. Але ? не такi! Так, здається, дивився б сам Боженько, намалюй його талановитий до божевiлля iконописець.

Подорожнiй розглядає Миколку, стомлено стинає плечима ? i ворушиться зламаними крилами плащ за його спиною. Цей жест чомусь обнадiює хлопчика, i вiн за звичкою продовжує тонесенько, жалiсно скиглити:

Дядьку! Дя-ядь! Подайте...

I очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, i так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справдi? На богоугодне дiло... У нас он мамцю хвороба забрала того лiта, хазяйство на однiй бабусi тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.

А ви ж, дядьку, знаєте, якi нинi часи.

То й дали б на хлiбчика, їй-богу, замiсть стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий

Григорiй любить вечорами повiдати ? про того, що був спершу людиною, а потiм завинив перед Господом i став стовпом. Ну та менше з тим.

Дайте, дядьку!

А що, малий, чи далеко до Межигiрки?

Еге, оце iнша справа! Якщо розпитує, значить...

Та нi, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навiть почуєте. ? А сам очима так i косує на скриньку, що замiсть торби хитро прив?язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовностi i переносити, туди навiть каптан, був би вiн новенький i золотом розшитий, покласти ? святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрiм розшитого золотом каптану, туди нiчого й не влiзе. Скринька ? розмiром iз кицьку Мурку сусiдську, коли вона от-от кошенят привести має.

...I ? жива! Тобто, здається, що жива, ? так виблискують боки у скриньки, наче в бабки барвистої. Тiльки крила та лапи хтось цiй бабцi повiдривав.

До ночi дiйду?

Про що це вiн? А, так, про Межигiрку.

Дiйдете! Навiть ранiше, десь пiд обiд.

Ой, про обiд не варто було ? он як одразу в животi забуркотiло. I Марiйка, молодша сестричка, зовсiм розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки ?живої? скриньки.

Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.

?А шкода, що не кобзар, ? недоречно спало на думку. ? А то б напросився в учнi ? усе краще, нiж тут за гусаками ходити.

...Або до козакiв пiду, обов?язково, як виросту, пiду до козакiв!?

Гуси, мiж iншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх...

I раптом спало на думку: може, i добре, що не дав перехожий навiть мiдяка. А вже поготiв, подумав Миколка, не взяв би вiн i монети з тiєї скриньки, навiть золотої б ? не взяв.

...Якщо там узагалi ? грошi.

Роздiл перший. Розтоптаний жупан

Ой, танцюю до нестями, перейшовши за межу!

Чи до Бога повертаюсь, чи вiд дiдька я бiжу.

А чи з Долею останню чарку п?ю.

Чи Кiстлявiй чоботами пику б?ю.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!

Пом?янiте ж добрим словом козака!

...Зламаний, лежить дороговказ.

Ой, танцюю!.. ?... прiнят єсi на вєка?.

Лiто стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Лiто майже скiнчилося. Воно вже сочилося осiнню, все частiше поступаючись їй парою-трiйкою жовтавих листкiв. Незабаром усi вiддасть, жбурне спадкоємицi в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром...

Але сьогоднi був один iз тих днiв, куди осенi немає ходу. Останнiй, прощальний банкет лiта ? у самому розпалi. Сонце, теплий вiтерець, щебетання пташок ? гуляй досхочу!

I гуляли! Так гуляли, що аж гуло ? у самому Києвi, певно, чути було. Та чи можна ж iнакше, такий козак у монастир iде ? тут грiх не провести побратима в останню путь-дорiженьку. Та i йому, старому Андрiю Ярчуку, знаменитому характернику i просто доброму товаришевi, грiх зi свiтом не попрощатися. Тим паче, у монастир iде ? там зайвi грiхи нi до чого, i тих, що за вiк його довгий блохами обсiли, вистачить з лихвою.

Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих iз кращих, що умiли гарно душу роз?ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горiлкою i всiляким харчем скрипiли колесами по шляху вже добрих десять днiв, ? i впродовж усього цього часу гуляння не припинялося нi на мить. Андрiй, убравшись у найрозкiшнiшу одiж, щедро сипав червiнцями на всi боки (музик i харч, природно, також вiн найняв); танцював i спiвав пiсень, пригощаючи кожного зустрiчного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака...

Сiчовi товаришi, що його супроводжували, лише з розумiнням кивали та пiдкручували вуса: ?Знана справа! Така людина зi свiтом бiлим прощається! Скiльки всього бачено-перебачено, скiльки голiв татарських та ляських порубано, скiльки життiв козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя... було... Ну, воно i не дивно, що тепер вирiшив у монастир податися. Як-не-як ? характерник. Час i про Бога згадати на старостi рокiв...?

Тату, а як це ? характерник?

Це, синку, козак такий, що може рiзнi чудасiї виробляти. Захоче ? вовком обернеться, захоче ? очi людинi вiдведе. Кажуть, вони в шинок приходять та так роблять, аби, не плативши, i горiлки випити, i здачу ще вiд шинкаря отримати. А в тебе одне на умi! Тiльки про випивку i думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник ? вiн у козакiв насамперед замiсть лiкаря. За що i пошана йому, i повага. Але, звичайно, в походi може рiзне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них iде вiйсько нехристiв. То вони спiшаться, коней до гурту зженуть, навкруги списи повтикають ? от їдуть татари i бачать лiс. Так i проїжджають повз. Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсiм голiв на плечах немає? А про поранених, це ти слушно завважила...

Тату, а чому он той дядько плаче?

Та звiдки ж менi знати?

Це Гнат Голий, ? мугика поряд сивовусий дiдуган. Як i всi межигiрськi, вiн вийшов провести в останню путь козака (а заодно ? пригоститися даровим продуктом та горiлочкою). ? Андрiй Гната виходив, коли той, вважай, однiєю ногою в могилi стояв.

А-а... ? У натовпi зiтхнули, дивлячись на дебелого козарлюгу, що їхав, прямий, як той стовп, зi скам?янiлим обличчям, ? i лише на щоках його проступали двi вологi ниточки-дорiжки. Здалеку i не побачиш, якщо навмисне не приглядатися.

Не приглядалися. Коли козак iде в монастир, треба веселитися, а не сльози лити. Але Гнатовi ? можна.

Голий їде перед возами, вiдразу ж за Андрiєм, конем не керує, а тiльки смутно дивиться у спину свого рятiвника. Наче запам?ятати намагається ? навiки, до самої могили, звiдки одного разу вже був врятований Ярчуком.

Немовби вiдчувши на собi цей погляд, Андрiй обертається.

Не журися, Гнате!

I посмiхається ? наче сонячним промiнням обдає з голови до нiг!

Неможливо не посмiхнутися у вiдповiдь. Якi там сльози?!..

А вiн уже знову дивиться перед себе, невисокий, кремезний, засмаглий. Майорять пiд вiтром рукава-розпори блакитного жупана, колишеться срiбляста китиця на заломленiй шапцi зi смушковою околицею, хвилями йдуть пишнi синi шаровари; глузуючи, виблискують на сонцi начищенi гостроносi чоботи. I на диво до лиця все це багатство Андрiєвi, який завжди зневажав надмiрну розкiш, навiть на гулянки одягався непримiтно та й узагалi не любив привертати до себе увагу. Чим, мiж iншим, i вирiзнявся, бо серед козакiв скромнiсть та непримiтнiсть були незвичними. Однак характерник вiн i є характерник, та й люд на Сiч приходить рiзний.

I не сказати, щоб зовсiм вiдлюдькуватим був Ярчук, товариством не гордував, кожен мiг йому душу вiдкрити; от вiн свою ? нiкому. Хiба що Боговi тепер ввiрить її; багато доведеться розповiдати, але ж i часу в них достатньо ? i в Господа, i в Андрiя.

Матусю, а що у монастирi козаковi робити?

Те, що i звичайним людям. Боговi молитися за спасiння душ грiшних, ченцям допомагати по господарству.

Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хiба б пустили?! Лише в наш, Межигiрський. I знаєш чому?

Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Iваськом на ставку рибалили i бачили, як вози козацькi у монастир рибу везли, сiль, ще всяку всячину. От за це!

Правильно, синку. Наш монастир, кажуть, за козацький кошт зведено ? i лицарство сюди завжди дарунки надсилає. От тому i приймають вони старих козакiв до себе, тому i Ярчука взяли. Виходить, угодний вiн Боговi, хоча й багато за життя наробив... рiзного...

Йдуть посполитi слiдом за возами, призволяються угощенням, дивуються, позираючи на характерника. А той немов i не чує їх, i не бачить ? їде собi та їде; шлях звивається пiд копитами коня роздавленою змiюкою, але Андрiй на те не зважає, знає, що в кiнцi одне: брама дерев?яна, за якою ? iнше життя.

Вiн же простує зараз крiзь життя своє колишнє, i встають обабiч дороги химерами колишнi знайомi, яких нiхто, крiм Ярчука, не бачить, яких i на свiтi цьому нема давно. Для iнших нема, для нього ? ось вони, простягни руку ? доторкнешся! Андрiй не простягає, лише пильно вдивляється в обличчя минулого (так, як втупився йому в спину зараз Гнат Голий), вдивляється, киває, тримає посмiшку i поставу.

Наздоганяють воза, котрий тягнуть два брилоподiбних воли, схожi на ропух. На возi, у застеленiй соломою колисцi лежать немовлята-глечики, якi везе на торг господар. Глечики... А Ярчуковi раптом примарилося, що це не глечики, а голови, ним за довге життя порубанi, погойдуються на соломi, пiдморгують злими очима: ?Рубав ти нас, старий дурню, та не дорубав! Ось ми, живi, цiлiсiнькi ? що з нами станеться?!?

I зiтхають посполитi, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з пiхов шаблю i, скочивши на воза, у друзки б?є гончарове творiння. Сiче гострим лезом, топче чобiтьми; на губах ? мертвенна посмiшка.

Гуляє! ? розходиться хвилями шепiт. ? Наостанок гуляє, iз життям прощається, з долею танцює гопака ? бач, як воно буває...

Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильнiше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт ? i тепер здається, Андрiй танцює на возi, на черепках та соломi...

Нi, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у пiхви, пiдiйшов до господаря, заплатив за понiвечений товар. Гончар тiльки рукою махнув та пiшов пригоститися в?яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; знову ж таки, хтось йому вже чарку оковитої пiднiс, грошi за глечики повернуто ? чого побиватися?

Татку, а чому дядько Андрiй посмiхається?

Радiсно йому, синку.

А чого ж вiн тодi так посмiхається?

...Глечики, побитi на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. I Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє i чужi.

I посмiхається. Звичай такий: iдеш у монастир ? веселися.

Наостанок.

Пiднявши черепок, розглядає його ? i, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглiй Андрiєвiй долонi черепок так само недоречний, як i збита на льоту пташка мала. Як ? здалося Ярчуковi ? й коштовний одяг, в який вiн вирядився.

?Що я тобi, життя, ? блазнюк чи що?!?

Музикам:

А ну, хлопцi!.. Ушквар нашої!

I скинувши золотом вишитий жупан, жбурляє на землю, просто в пилюку: ?от тобi, життя, мiй даруночок наостанок!?

Ой, танцюю до нестями, перейшовши за межу!..

Та як пiшов витинати, лише руки та ноги миготять!

Рви пiдошви, Андрiю! Дай лиха закаблукам!

Та вже дам, панове!

Народ розступився, вивiльнюючи мiсце для танцюриста, дехто й сам пiдтупцьовує, пiдсвистує. А

Ярчук вистукує чобiтьми, наче має намiр втоптати коштовний жупан (вже не блакитний, куди там!..) у сиру землю-матiнку.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!..

Витанцьовуючи, вiн обводить натовп зважнiлим поглядом.

?Сьогоднi ви славословите мене i пiднiмаєте чарки на мою честь. Чи згадає про мене хоча б один з вас завтра? А пiслязавтра? Тиждень по тому? Мiсяць? Рiк?

I правильно.

Нема чого про мене, старого дурня, згадувати. Шкода, Гнат цього не розумiє. Шкода...?

А люди смiються, пiдморгують йому, вдоволено пригощаються смакотою...

I лише двоє без посмiшок поглядають на танцюючого Ярчука. Гнат замислено куйовдить гриву свого коня, не зводячи очей зi старого характерника. Та iнодi побiжно кидає оком на одного чоловiка у натовпi... Чоловiк цей, непримiтний i сумирний на вигляд, ? просто дивиться, дивиться i вичiкує. Коли ж, мовляв, нарештi нагуляєшся ти, козаче? I навiщо вся ця кумедiя: глечики побив, жупан он топчеш... добрий, мiж iншим, жупан, його продай ? кiлькох би дiтей голодних нагодував ? а ти топчеш... Гаразд, рви чобiтьми, твоє право. Що, припинив, притомився, старий? Так пiди, вiдпочинь ? тебе вже заждалися майбутнi новi брати. Попрощайся зi старими ? i до брами. А на мене не зважай. Я зачекаю ? i зайду до тебе пiзнiше, коли не такий зайнятий будеш.

Неодмiнно зайду.

* * *

...вклонився на всi чотири сторони, вибачення у громади попросив, обнявся з кожним, плеснув по плечу Гната (?Не журися, козаче!?).

Пiдiйшов до височенних стулок, постукав. Звук вийшов глухий, нiби мрець з домовини на волю проситься.

Хто такий? ? запитали по той бiк.

Запорожець Андрiй Ярчук!

Задля чого?

Спасатися!

Пiсля тривалої паузи щось упало за ворiтьми, хтось зойкнув i тихо зашипiв вiд болю; нарештi вiдчинили. Чернець, скособочившись i намагаючись не ступати на праву, щойно забиту ногу, жестом запросив Андрiя зайти.

?Спасатися!..?

Коли брама зачинилася в нього за спиною, Ярчук зняв черес ? пояс iз червiнцями ? i вручив ченцевi. Ранiше в цьому поясi Андрiй носив набої з кулями та порохом ? а тепер набив його монетами, аж шви трiщали. Такий звичай; однаково тепер Андрiєвi черес не знадобиться.

Чернець, шкутильгаючи, повiв козака через яблуневий сад до старого шпиталю, де Андрiй мав провести першi днi, допоки сповiдується та очиститься. Шпиталь було збудовано на кошт сiчовикiв i призначено насамперед для поранених i скалiчених запорожцiв, яких вiдсилали сюди поновити здоров?я.

Втiм, якраз зараз вiн був майже порожнiй. Андрiєвi видiлили невеличку кiмнатку, де вiн нарештi отримав змогу побути на самотi. Скинувши дорогi шати й перевдягнувшись у принесену з собою в торбi повсякденну одiж, Ярчук примостився на лiжку i запалив люльку.

Гей! ? кашлянули за стiною ? i вiдразу ж гепнули чимось важкеньким, не iнакше, як ковальським молотом. ? Чи є хто живий?

Найменше Андрiєвi хотiлося зараз когось бачити, i вiн промовчав.

Молот знову приклався до стiни:

Та не мовчи, я ж знаю, що ти там. Ну не налаштований на балачки, то i бiс з тобою. Тiльки тютюнцем подiлися, а то зовсiм кепсько менi без нього, клятi ж ченцi забороняють ? кажуть, шкiдливо. Ну, ти чув, аби козаковi ? та добрий тютюнець зашкодив?!

Довелося йти у гостi, пригощати хворого. ?Ще стiну менi розвалить своєю довбнею, тодi взагалi не матиму спокою?, ? вирiшив Андрiй.

Сусiда по шпиталю звали Степан Корж.

Вiн лежав у лiжку, груди йому було перев?язано, до бинтiв жадiбно присмокталися рудi плями кровi. Ще не старий, з могутнiм тiлом (найбiльше вражали кулаки, справдi схожi на два молоти), Корж одначе доживав останнi днi. А можливо, й години. Людина необiзнана цього б не помiтила, та Андрiй за своє довге життя навчився розпiзнавати присутнiсть смертi навiть тодi, коли Кiстлява волiла лишатися невпiзнаною якомога довше.

Пальнули, сучi дiти, ? важко видихнув Степан, вказуючи на груди. ? I влучили ж!

Хто i чому в нього стрiляв, Корж не розповiв, а Андрiй не перепитував. Замiсть цього вiдсипав пораненому тютюнця ? Корж видобув з-пiд подушки люльку i тут-таки запалив.

Ой, гарно! ? сказав, затягнувшись. ? А то цi лiкарi, щоб їм!..

Перехопивши спохмурнiлий Ярчукiв погляд, Степан похитав головою:

То я так, вирвалося. Певна рiч, вони люди добрi, нема за що їх лаяти. Та ж сам бачиш, менi вже не жити. От i дозволили б наостанок душу вiдвести... ? Вiн зайшовся кашлем i довго стукав себе у груди кулаком, кривлячись вiд болю й осатанiло закусивши люльку. ? Отакої! ? кинув вiдчайдушно. ? ...як воно буває..

Вiдхекавшись, запитав:

А що, це тебе проводжали?

Мене.

I що там, на волi?

Життя, ? коротко вiдповiв Андрiй.

Розмова не клеїлася, та й не хотiлося Ярчуковi зараз розмовляти. Степан вiдчув це, подякував за тютюнець i запрошував заходити, ?якщо раптом чого треба буде?.

На тому i розсталися; Андрiй повернувся до себе в кiмнату, сяк-так розклав речi, одiж заховав у скриню, що стояла бiля ляжка, а шаблю поклав зверху, на кришку. Лiг, стулив повiки ? i наче в безодню чорну провалився. Крiзь сон, щоправда, iнколи чулося шалене бухикання Коржа, але потiм урвалося й воно.

I лише вночi Степан, певно, викуривши весь тютюнець, прийшов за новою порцiєю. Втiм, цього разу стукав вiн у дверi ? i набагато стриманiше, наче здогадався, що Ярчука дратує його надмiрне панiбратство.

Заходь, ? кинув Андрiй, запалюючи свiчку.

А коли звiв очi, побачив, що у гостi до нього навiдався аж нiяк не Корж. На порозi стояв колишнiй споглядальник з натовпу ? саме той, що не їв, не пив, не веселився, лише спостерiгав.

Гарно станцював, ? сказав гiсть, причиняючи дверi. ? I пожив гарно. А тепер...

Роздiл другий. На Рiвнинi передсмертя ?Знаєш, мерзну я щоночi?, ? стиха свiчечка шепоче.

Я б зiгрiв тебе, рiдненька, ? та спалю аж до основи!..

Свiчка вже майже догорiла, але Андрiй менш за все переймався зараз тим, що їм бракуватиме свiтла. Нiч видалася мiсячна, через вiкно у кiмнатку пробивалися блiдi променi ?чаклунського сонечка?, тож узагалi-то свiчку можна було i не запалювати. Ярчук змалечку вночi бачив добре, та й гiсть його, певно, не почувався нiяково у напiвтемрявi.

Не роздивлятися Андрiя вiн прийшов, цей гiсть. За боргом явився.

...Ось тодi я про тебе i згадав. ?Кому ще, як не йому, пiд силу з цим впоратися?, ? подумав я.

Гiсть пiдводить голову i з легкою посмiшкою чекає, доки Андрiй перепитає.

?I не чекай, мовчатиму! Сам усе розповiси, якщо вже заявився?.

Є у мене потреба одна. Ось, бачиш, яка скринька гарна. ? Вiн киває туди, де на скринi великiй, з Андрiєвими речами, стоїть маленька, гостем сюди принесена. Стоїть, виблискує коштовними боками, до розмови прислухається.

Так от, хочу, аби ти заховав її. Зарив у землю, закляв, як ти це вмiєш робити, та й навiк забув про те мiсце. ...Втiм, можеш не забувати ? то вже на твiй розсуд.

Не боїшся, що повернуся та вiдкопаю?

Твого слова буде достатньо. А ти менi вже дав його ? тодi, сiм рокiв тому.

Тож не боюся.

I здається Ярчуковi, крiзь щiлини у дверях просочується у кiмнатку час ? вповзає оманливо незграбною, повiльною потворою i зирить з усiх куткiв.

Здригається вогник свiчки: холодно! Вiдсмикує вiд вiкна гiлля стара яблуня: холодно!

Мерзлякувато стенає плечима Андрiй: холодно! Ой, холодно!..

* * *

?...тодi, сiм рокiв тому?.

...холодно! Ой, матiнко, як же ж холодно! Хол-л-лодно...

Ярчук витер пiт з лоба й у вiдчаї закусив вуса. За вiкнами п?яно й тужливо стогнала завiрюха. I вiдгукувалися на цей стогiн два жiночих голоси, старий i молодий... утiм, нi, уже два старих. Горе iнколи за годину робить таке, на що зазвичай потрiбнi роки.

Молодий козак, що у лихоманцi скорчився на лiжку перед Ярчуком, стогнав, хапаючи ротом повiтря. Сторонньому вiн видався б рибою, викинутою на кригу, ? та не було в кiмнатi стороннiх. Були ж тут троє: поранений козак, спiтнiлий (топили сильно, навмисне для хворого) Ярчук i Кiстлява.

?А може, ? втомлено подумав Андрiй, ? двi Кiстлявi?.

Йому поранений теж нагадував рибу ? яка зiрвалася з гачка i йде на дно.

Андрiй ловив її, кляту, з останнiх сил простягав до неї долонi, слова, i душу свою характерницьку, ? та розумiв: дарма.

Iншим разом вiн би вiдступився, побажав нещасному ?Царства небесного? i розвiв би руками: ну не вдалося, що ж, буває всяке. Iншим разом... Але сьогоднi вiн не мiг дозволити Кiстлявiй розгулятися. Так уже сталося...

Власне, як так сталося, що вони з усього села вибрали саме цю хату, Ярчук не розумiв досi.

Були з краю двi хати, нiчим не гiршi за цю ? але ж козаки пройшли повз них!

Певно, далася взнаки гарячка бою. Точнiше, той лихоманковий стан, коли нарештi (дякувати Господу, надто пiзно, аби перелякатися i загинути!) приходить усвiдомлення, що ти був на волосинку вiд смертi.

Смерть прийшла, як завжди, з-за рiчки. Зима нинi видалася щедра, з глибоким снiгом i майже без ожеледицi. ?Татарська зима?. Саме в такi орда приїздила за ясиром: по-перше, тому що переправлятися через вкритi кригою рiчки було набагато легше, по-друге, тому що селяни переховувалися по хуторах та селах i менше за все чекали нападу, а навiть якби й чекали ? чи могли дiзнатися точно, звiдки прийде бiда? На кордонах, звичайно, стояли козацькi застави, але в татар була своя тактика. За двi-чотири милi вiд кордону, за яким закiнчувалися їхнi володiння, орда роздiлялася на три частини: приблизно третина вiд загальної кiлькостi утворювала ?крила? обабiч ?ядра?, ? i так вони сунули на українськi землi. Їхали без вiдпочинку добу, а то й довше, зупиняючись лише щоб нагодувати коней; отак, забравшись углиб православних земель, вони раптово повертали назад, знову роздiлившись: ?ядро? поступово вiдступало, а ?крила? вирушали грабувати найближчi села. Захопивши здобич, вони поверталися до ?ядра?, де їх змiнювали новi воїни, з тих, хто вiдпочив; таким чином вони швидко набирали ясир (себто, невiльникiв) та й iншої здобичi ? чимало.

Козакiв, якi в?їжджали в розорене село, зустрiчало лише мертве попелище та кiлька свиней, що спромоглися втекти вiд татар (їх не брали, вважали ?нечистими?, а тому зганяли в один якийсь хлiв i спалювали).

Якщо ж козаки наздоганяли орду, то зазвичай татари вислизали з оточення, не приймаючи бою. Крукам, якi незмiнно супроводжували вiйсько, вони, певно, здавалися розсипаним горохом: стрiмголов, роздiлившись на дрiбнi загони, розбiгалися хто куди. Пiймати їх, як правило, було неможливо.

...Цього разу ? наздогнали; звичайно, не всiх, лише один iз загонiв, ? але наздогнали! Коли бiй, закипiвши червонястим снiгом i передсмертними зойками, вiдгорiв, виявилося, що убито чотирьох козакiв i шiстьох поранено. Втiм, рани п?ятьох були не такими вже небезпечними, а от молодий Гнат Голий, який лише мiсяць як приєднався до сiчового товариства, постраждав серйозно. Один iз татар розрубав йому лiву гомiлку i, здається, зачепив легенi. У степу точно визначити, наскiльки важко поранено хлопця, Андрiй не мiг. Та й у будь-якому випадку лiкувати Гната слiд в теплiй хатi, а не на морозi.

Нашвидкоруч спорудивши ношi для пораненого, козаки вирушили до села, яке тiльки-но врятували вiд знищення. I от там, оминувши двi крайнi хати, зайшли до третьої...

Холодно! ? шепоче поранений на смерть козак. ? Ой, матiнко, як же ж холодно, матiнко!..

Ярчук гiрко всмiхається: якби ти знав, синку, що мати твоя, разом iз сестрою твоєю, в сусiднiй кiмнатi зараз сидять! Якби знав!..

Добре, що не знаєш.

Вистачить i того, що помреш ти в них на руках, укоротивши їм життя ? кожнiй рокiв на десяток.

У Гната дiйсно пораненi легенi. Тож Кiстлява от-от має заявитися. Якщо, звичайно...

Ярчук озирнувся на щiльно причиненi дверi: вiн наказав своїм товаришам, аби нi в якому разi нiкого, навiть матiр iз сестрою, сюди не пускали, доки сам не покличе.

Що ж, нiхто не заважатиме! ?Я витягну тебе, синку! Чи, принаймнi, ? спробую?.

Гнат лежав на пiдлозi, бiля печi, на лiжку з ковдр. Ярчук примостився поряд, поклав йому долонi на лоба та груди, пiдстелив собi пiд бiк згорнену свитку, аби зручнiше було. Заплющив очi, видихнув...

Тут теж падав снiг ? тiльки чорний. I небо свiтилося фiолетовим, i зорi на ньому проступали хворобливою висипкою. Такою бачив Ярчук-характерник Рiвнину передсмертя. Вiн знав, що напевно в неї ? тисяча ликiв, для кожного свiй. Але яка, Боже ж мiй, рiзниця?..

Шлях тягнувся за небосхил. На шляху стояли двоє: Андрiй та Гнат. Гнат ? далеко попереду, майже бiля самiсiнького небокраю. Андрiй пiшов навздогiн, вiдчуваючи, що рухатися з кожним кроком стає дедалi важче. Наче хтось, хто сидiв у ньому, пручався.

Або ж намагався видертися назовнi.

Та все ж, незабаром Ярчук наблизився до Гната настiльки, що мiг бачити: той не просто чекає на нього ? Гнат бореться iз чимось, що вже проступає крiзь туманнi контури його тiла.

I це щось явно перемагає. ?Кiстлява?, ? збагнув Андрiй.

Як i Рiвнину передсмертя, саму смерть Ярчук уявляв по-своєму, розумiючи, що насправдi вона зовсiм не така: i виглядає iнакше, i здiбностi в неї iншi. Однак за його уявленнями смерть (чи, як вiн її називав, Кiстлява) жила в кожнiй людинi, мiцно з?єднана з душею свого власника i майбутнього раба. Тож виходило, що кожна людина носить у собi власну смерть ? i коли настає час, Кiстлява просто вiдокремлюється вiд душi. I йде. А душа, не прив?язана бiльше до тiла, також iде ? цим ось шляхом, за небокрай.

Ярчук неодноразово бував тут, бачив i як вiддiляється вiд людини її смерть, i як душа, не обтяжена плоттю, вирушає за небосхил. Лише за ним не бував жодного разу ? i нiколи не вдавалося Андрiєвi, якщо вже Кiстлява покидала тiло, загнати її назад.

I ще вiн знав, що довго тут залишатися не можна. Рiвнина передсмертя лише на перший погляд здавалася незаселеною.

Гнат застогнав i похитнувся. Андрiй хотiв крикнути йому, аби тримався, аби почекав, доки вiн прийде на допомогу... ? не змiг. Те, що сидiло в ньому самому, немовби прокинулося вiд сусiдства з чужою смертю, i тепер забилося пташкою, що потрапила в сильце.

Здiйснюючи над собою неймовiрне зусилля, Ярчук пiдняв руки i притис до грудей, туди, де в людини серце. Тут, на Рiвнинi передсмертя, вiн не вiдчув пiд пальцями нiчого ? та це й не дивно, адже його серце зараз не билося. Тi, хто потрапляє сюди, вже не потребують такої дрiбницi.

Кiстлява Ярчука рвалася назовнi, Гнатова ? наполовину вибралася. Тепер iз тiла Голого на рiвнi пояса стирчав другий тулуб. Вiн складався з людських кiсток, причому розташованих досить недбало, тож голова чомусь виявилася вдавленою у плечi, а одна рука ? коротша за iншу. Але навiть такий, тулуб жваво ворушився, вибираючись з Гнатового тiла. Чомусь ця картина нагадала Андрiєвi бачене ним колись у дитинствi: метелик ?павине око? розiрвав оболонку кокона i виповз, розправляючи крила.

?Ще трохи, i я, як той метелик...?

Вiн глянув униз ? i побачив на рiвнi живота двi кiстлявi руки, що немовби махали йому: ?Привiт, господарю?.

А щоб вас, сучi дiти!

Ярчук спробував схопити руки власної Смертi, та де там ? пальцi проходили наскрiзь!

Вiн з гiркотою подумав, що все це до бiса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередоднi вiн кого-небудь ?витягував?. I завжди ? однi й тi самi: чорний снiг, фiолетовi зiрки, шлях. I вiн, розпадаючись на сотнi уламкiв, намагається зiбрати себе, та лише ще бiльше...

?Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож бiльше не снитимуться цi дурнуватi сни?.

Вiн подивився на виднокрай, зараз такий напрочуд близький: кiлька крокiв ? i ти вже по той бiк... Здалося, що звiдти, з-за краю, лине мукання корiв, гавкiт собак, галас пiвня, який зранку зiрвав собi горло... Там ? дiм.

?I матiр...?

Вiн три чвертi життя не бачив матерi ? як пiшов з дому, так i... Спершу соромно було, потiм якось загоїлось, завiялося. Та й вона напевно вже...

Вiрив, що неодмiнно зустрiнеться з нею за небокраєм. Певно, настав час.

I тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвенiло!

Ти куди зiбрався?! Ану стiй!

Андрiй обернувся, ще не знаючи, що вiдповiсть (та й, власне, кому доведеться вiдповiдати).

За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловiк у драному плащi з каптуром. Плащ чомусь першої митi нагадав Андрiєвi зламанi крила; тут, на Рiвнинi, вiн готовий був до зустрiчi з будь-ким, не лише з крилатою людиною.

Утiм, iз крилами чи без, рухався цей дiдько неймовiрно швидко. Один стукiт серця тому (ну i що, що воно тут не б?ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав вiдстань мiж собою й Гнатом, i смачно, навiть, здається, iз задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнiвана дiвчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!

Смiх та й годi!

I Андрiй, не втримавшись, розреготався, хапаючись однiєю рукою за живiт, а пальцем iншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедiя!

Тi, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.

А потiм незнайомець у плащi-крилах смикнув плечем i сказав:

Досить, погуляли, хлопцi. Тепер повертаймося.

I дав Гнатовi штовхана пiд зад. Гнат зник.

Незнайомець наблизився до Андрiя.

?Я сам?, ? хотiв сказати Андрiй, але не встиг. Вiдчув на сiдницi удар важкенького чобота i розпластався на пiдлозi, встеленiй ковдрами.

Нiколи не чув, аби лiкували ляпасами та пiдсрачниками, ? зiзнався вiн незнайомцевi приблизно годину по тому, коли, трохи оговтавшись, сьорбав з глечика гаряче молоко.

А я й не лiкував вас, ? без натяку на усмiшку вiдповiв чоловiк у плащi. ? Я вашi душi назад заганяв. Тут iнакше ? нiяк.

* * *

Нiхто в селi не знав, звiдки вiн узявся i куди прямує. Ярчук потiм навмисне розпитав усiх, не полiнувався зазирнути до кожної хати. Тiльки руками розводили та поспiшали перевести розмову на iнше. Дiйсно, яка тобi, козаче, рiзниця, хто вiн, твiй рятiвник? Рогiв, хвоста, ратиць не помiтив? От i добре. Не душу ж, зрештою, ти йому заклав. Чого ж турбуєшся?

Ярчук, погоджуючись, кивав (?Ясна рiч, не душу! Таке скажете, панове!..?) й iшов далi, до наступної хати. А у пам?ятi проступало, як проступає з-пiд березневого снiгу ще взимку захований душогубцями мрець: нiч, хата, прощальна розмова з незнайомцем. Чомусь вiн одразу ж, як ?душi назад загнав?, зiбрався йти далi. ?Як менi тобi вiддячити?? ? запитав тодi Андрiй. Незнайомець лише смикнув плечем: ?Потiм якось розрахуємось?. ?Коли буде потрiбно... слово даю ? зроблю!?

Вiн пiшов у нiч ? казав, дуже поспiшає. I прийшов, як з?ясувалося пiсля розпитувань, також уночi ? постукав у хату Богдана Гребенника, попросився переночувати. Вдень допомiг по господарству i вже збирався далi вирушати, коли дiзнався якимось чином про пораненого Гната в сусiднiй хатi.

?I все?? ? зазирав у вiчi оповiдачам Андрiй. ?I все?, ? вiдверталися тi.

...Нi, чому ж ? вони розумiли, що звичайнi люди не з?являються пiд вечiр i не йдуть просто в нiч. Звичайнi люди, якщо вже так, i двох майже мертвих козакiв не оживляють. Вам, пане, чого бiльше хочеться ? життя чи правди?

Йому хотiлося перекинутися вовкулаком i завити на мiсяць. Ярчук був характерником, вважай, чаклуном, тiльки козацьким. Вiн знав, чого не знали звичайнi люди, i вiдчував те, чого рештi вiдчути не дано. Вiн здогадувався, що ця зустрiч для нього не остання.

Найголовнiша ? iще попереду.

* * *

Тож, просто вiднести, заклясти й закопати? ? перепитав Андрiй.

Вiднести, заклясти й закопати, ? пiдтвердив незнайомець у плащi з каптуром. ? Тiльки я не казав би ? ?просто?.

Роздiл третiй. По той бiк райдуги

Темна райдуга ? туга.

Темне сонце ? не пече.

I лякається пугач,

ти ж бо ? щез.

Через лiта по льоду,

плюнь собi через плече.

Смерть з життям колись знайдуть,

та ти ? щез!

Свiча таки догорiла. Вони сидiли в напiвтемрявi; людина в плащi розповiдала, Андрiй мовчки слухав.

Потiм, коли все потрiбне було сказано, гiсть пiдвiвся, побажав Ярчуковi успiху i вийшов.

Андрiй подумав: якщо зараз визирнути за дверi, в довгому коридорi нiкого не буде.

Вiн не став визирати. Мав важливiшi справи.

?- Збирайся i їдь звiдси прямо зараз. Кiнь чекає бiля колодязя, що на перепуттi?.

Власне, речей у Андрiя було небагато. Бiльшу частину вiн збирався залишити. За найгiршими припущеннями мандрiвка туди та назад не повинна забрати багато часу, а по тому вiн повернеться у монастир. Якщо, звичайно, виживе.

Найбiльшого клопоту завдавала скринька.

?- Нi в якому разi не замотуй її, вона має весь час залишатися на свiтлi. Особливо ? вдень. ...Не розумiєш. Уяви собi квiтку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проiснує, чи розквiтне як слiд? Iз цiєю скринькою ? щось подiбне. Її не можна нiчим накривати, класти у мiшок чи ховати на возi з сiном. ...Коли зариватимеш, тодi ? iнша справа, тодi можна буде?.

Ярчук злобно зирнув на тягар, який йому нав?язали. ?I як менi накажеш тебе носити??

Утiм, поряд, на лiжку, лежали ременi, за допомогою яких незнайомець нiс скриньку за своєю спиною. Упряж. У яку Андрiй ось-ось мав упрягтися.

Вiн приладнав ременi до себе, трохи пiдтягнув в одному мiсцi, послабив в iншому. Пройшовся кiмнатою, пригинаючись, аби не зачепити головою низьку стелю.

Пристойно. Кiлька днинок перетерпiти можна. Зрештою, низька стеля, коли вiн сюди повернеться, дошкулятиме йому значно бiльше i довше.

Перш, нiж вирушити, Андрiй зняв iз себе скриньку й упряж ? i пiшов до сусiда, попрощатися. Мовляв, нехай перекаже ченцям: справи невiдкладнi покликали в путь, але незабаром повернуся, тож ви не турбуйтеся i не сердьтеся на старого дурня.

* * *

?...i не сердьтеся?.

Про дурня все ж таки не написав. I так, подумав, безглуздо виходить, начебто я ж убив, а тепер втiк.

Степан Корж, Андрiїв сусiд, лежав поруч, у лiжку ? мертвий; втупився скрижанiлим поглядом у стелю. Певно, помер ще до приходу людини зi скринькою, тому i не чути було, поки розмовляли, його кашлю.

Ярчук закрив Степановi очi i перехрестився. Потiм повернувся в свою кiмнату ? залишив на лiжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясi ? шаблю, закинув на плече дорожню торбу i ступив до шпитального коридору.

* * *

Кiнь i справдi чекав бiля колодязя. Дощ ? теж.

?- Не турбуйся. На той час, коли ти прийдеш, дощ уже почнеться. Вiн буде короткочасним.

А потiм...?

Збiг обставин, сказав собi Андрiй. Чи просто людина в плащi добре вмiє передбачати наближення негоди. Он був у них один козак, Кирило Гусак, йому ляхи ногу прострелили, ? вiдтодi як на дощ збиралося, вiн за годину-другу знав: рана нити починала. Певно з людиною в плащi щось схоже вiдбувається.

Подумав i вилаяв себе: кого обманюєш, старий дурню?!

Та i яка, Боже мiй, рiзниця, звiдки володар скриньки знав, що почнеться дощ? Знав собi й знав. Нехай начепить це знання на держак замiсть бунчука й мандрує з ним шляхами. Ярчуковi що до того?

Бiльше його турбував кiнь, якого цей дощепередбачувач призначив Андрiєвi для подорожi. Ще здалеку йому здалося, що той схожий на Орлика, але Андрiй не повiрив, звичайно. Орлика мусив забрати з собою Гнат, вони так домовилися. I Голий нiзащо не продав би чи вiддав будь-кому коня свого рятiвника.

От тiльки володар скриньки ? не будь-хто, здогадався Андрiй. I Гнат уже зустрiчався з ним, iз цим чоловiком у плащi.

Словом, коли Ярчук пiдiйшов ближче i побачив, що перед ним дiйсно Орлик, вiн майже не здивувався. Хiба що насторожило: кiнь, засiдланий, загнузданий, iз двома пiстолями в сiдельних чохлах, iз рушницею, до сiдла ж притороченою, сумирно чекав бiля колодязя ? i нiхто не полестився на Орлика, i сам вiн залишався весь цей час на мiсцi. Ранiше нiколи нiкого, крiм господаря, вiн не слухався, кiнь норовливий, зухвалий. Чи, може, володар скриньки щойно привiв його сюди i тепер переховується десь у кущах, чекає, поки Андрiй?..

?- Дощ незабаром скiнчиться. Тодi сiдай на коня i рушай у напрямку райдуги.

Не дивуйся. Це особливий дощ i особлива райдуга. Слiпий дощ буває не лише при сонцi, але й при повному мiсяцi. I райдуга ? не лише вдень, але й уночi. Темна райдуга. Тобi ? на той її бiк?.

Раптом Андрiя охопило давно забуте щемливе вiдчуття захоплення ? iскристого, некерованого. Вiн наче помолодшав, омитий цим слiпим мiсячним дощиком. Вiн знову на перепуттi, всi шляхи вiдкритi, поряд переступав з ноги на ногу Орлик, висiла на поясi вiрна шабля ? чого ще треба козаковi?! Небезпек? От їх уже точно найближчими днями буде вдосталь!

Вiн подивився у небеса ? дощ уже вщухав. I ? дiйсно! ? там кiшкою мокрою, скаженою вигинала свiй хребет темна райдуга. Один її кiнець щезав десь за верхiвками густого лiсу, другий неподалiк вiд колодязя впирався у лисий пагорб, що стирчав тут, наче останнiй зуб у ротi стариганя.

?- Поспiшай, райдуга довго не протримається! Як побачиш, жени щодуху до мiсця, де вона входить у землю?.

Ну, Орлику-братику! Не пiдведи!

Кiнь, форкнувши, помчав до пагорба. Неширокою, добре втоптаною стежиною вони буквально злетiли нагору; гiлляччя кущiв, що густо вкривало цей бiк пагорба, пазурило Орликовi боки i шаровари Андрiя.

Приїхали. Стали, аби вiдхекатися.

Зовсiм поруч тягнулася до неба райдуга. Її могутнiй кiстяк переливався всiма вiдтiнками чорного i щезав десь у високостi. Ярчуковi примарилося: лезо райдуги стиха, майже на самiсiнькiй межi чутностi спiває гнiтючий гiмн ночi. Ночi i тим силам, що вночi прагнуть перебратися у цей свiт з того боку.

Десь у кущах, нижче по схилу, важко зiтхнули i завовтузилися. Зляканий дрiмлюга розiтнув навпiл повiтря над Ярчуковою головою i майнув у високiсть, наткнувся на райдугу, пронизливо зойкнув ? квiр-рр-р!!.. ? щез. У кущах шурхотiло, хтось продирався крiзь нетрi на верхiвку пагорба.

?- Зауваж, що за скринькою полюватимуть. Не казатиму, хто. Скажу лише, що тобi краще б нiколи з ними не зустрiчатися. Якщо помiтиш щось пiдозрiле, тiкай. Не приймай виклику, як би тобi не кортiло проявити своє лицарство.

Менi треба, аби ти дiстався до мiсця цiлим i неушкодженим. I зi скринькою. Поклянися, що чинитимеш саме так, як я хочу.

Клянуся. Iменем матерi своєї клянуся!

Приймаю твою клятву. Пам?ятай про неї, козаче?.

Вiн злегка торкнувся Орликових бокiв закаблуками (остроги нiколи не надягав!), спрямовуючи його туди, де райдуга входила у землю.

I вони в?їхали.

У землю.

* * *

Нiколи ранiше Ярчуковi не доводилося потрапляти у Вирiй цим шляхом. Та, зiзнатися, вiн i у Вирiї бував не так часто, як вважали тi, чиє знайомство з характерниками обмежувалося батькiвськими казками на печi. Нема чого живiй людинi зайвий раз сунутися у свiт нечистi! ? це Андрiй збагнув iз перших же урокiв свого наставника, старого слiпого характерника з дивним прiзвиськом Свiтайло.

Свiт наш, пояснював Свiтайло, влаштований так: ми живемо у Явi; коли ж настає час помирати (себто, з миром далi вирушати), втрапляє людина на Господнiй шлях, що знаходиться посеред Рiвнини передсмертя. А звiдти ? вже як вийде. Бiльшiсть iде за виднокрай, тiльки-но Кiстлява залишає їхню душу. Але люди ж рiзнi бувають, синку.

I доля в них теж ? рiзна.

От вiзьмемо тих-таки чародiїв-чаклунiв, бабок-шептух й iнший люд вiдовський. Чому ?вiдовський?? Та тому, що вiдають бiльше за звичайну людину. Але i розплата за те чекає тяжка, не залежно, мiж iншим, вiд того, добро чи зло творили вони в Явi, ? бо йшли вони супротив Христової вiри, яка ось уже кiлька столiть володарює на наших землях. Нi, синку, я зараз не про шкоду чи користь православ?я кажу ? та й чи менi про такi матерiї судити?! Я про те, що вiдуни всiлякi (та от хоча б ми з тобою), навiть якщо добро людям роблять, усе ж таки проти Господа йдуть, порушують Христом заповiдане. Так, принаймнi, менi один чернець пояснював... сильно ми тодi засперечалися з ним... ну, та нехай. Головне те, що пiсля смертi своєї, якщо людина мiцно була до Яви прив?язана, про-Яв-лялася тут яскраво, значно, ? важко їй до Господа йти, немає їй дороги на шлях Господнiй, доводиться свою прокладати, в iнших просторах.

Будь-що може з такою душею статися. Може вона застряти в Навi, тому мiсцi, де знаходиться Рiвнина передсмертя. Бо Нав ? це i є свiт померлих наших предкiв. Застрявши там, наче мала трiсочка на днi швидкої гiрської рiчки, мiж камiнням, ? змiнюється душа. Сутнiсть її внутрiшня починає виповзати назовнi, змiшуючись з уламками Кiстлявої, яка у такої людини нiби руйнується i не вiдходить повнiстю. I поєднавшись, зрiсшись по-новому, утворюють Кiстлява i душа, вважай, якесь iнше створiння. Рiзним воно може бути ? i задатки у нього рiзнi проявляються. Хтось усе життя на рiчцi провiв ? той водяником стає; хто у лiсi чи в полi, у горах чи при господарствi кращi свої роки, при хатi просидiв ? так i перетворюються на мавок, чугайстрiв, шишиг, кiкiмор...

Багато їх, синку, душ загублених. Шлях у них складний, дорога для них до Господа темна i терниста. Бо потрапляють вони з Нави у Вирiй, що знаходиться наче поряд iз Яв?ю, але немовби пiд нею.

Тiсно переплелися Яв iз Вирiєм, тiльки Нав у них замiсть тонкої перемички. Але нечисть, душi цi невпокоєнi, здатнi легко пробиратись мiж Вирiєм i Яв?ю, а приманюють їх сюди непевнi спогади i бажання, яким не дано збутися. Наче дiти малi, тягнуть вони руки, помисли до нас, у Яв, та даремно ? не доступнi нечистi анi радiсть кохання, анi тепло людське. Бо все це ? доля живих, а нечисть уже померла, вiджила. I, хоча й проЯвляється ? лише на шкоду собi та iншим. Озлоблюючись, нав?є коїть малi та великi бiди тим, кого звинувачує у власних горестях, ? людям.

Зустрiнешся з нечистю ? будь обережним. Не думай, що якщо були колись людьми, то людьми й залишились. Нечисть ? вони тварюки небезпечнi, злотворнi. Доки не згинуть ? чи вiд хреста святого, чи вiд кола осикового, чи ще з якоїсь причини ? залишаються найлютiшими ворогами людськими.

Тiльки не переплутай їх iз нелюдями ? то створiння живi, просто не люди, анi зовнiшнiстю своєю, анi норовом. Iз нелюдями можна й подружитися. Наприклад, домовиками iнколи стають невпокоєнi душi, а iнколи ? нелюдi, часто мудрi та незлостивi.

Не те ? нечисть. Зовнi можуть скидатися на людину, та лише зовнi.

?Що ж робити, аби не стати таким?? ? запитав тодi в Свiтайла Андрiй. Марилося вже йому, молодому характернику, своє безрадiсне посмертя у виглядi якого-небудь вихору, що часто зустрiчається на степових шляхах; як кидатимуть у нього добрi люди ножi та вiдхрещуватися, а вiн, скажений, втративши останнi крихти розуму, пiдминатиме пiд себе людину за людиною, ламаючи кiстки й випиваючи кров...

Зiтхнув Свiтайло, всмiхнувся лагiдно, заспокiйливо.

Треба завжди пам?ятати, хто ти є, синку. I йти на Господнiй шлях iз легкiстю в серцi, без злоби, без остраху. I ще ? подбати про те, аби неодмiнно виконати усi потрiбнi при похованнi вiдунськi обряди.

Але я зараз про iнше. Яв i Вирiй пов?язанi мiж собою, i не лише пiсля лихої смертi можна потрапити звiдси туди. Я вже розказувув тобi про Джерела Сили, мiсця, де земля-матiнка одружується з небом. Вони, Джерела, бувають Золотi та Срiбнi. Одними потрапиш у Вирiй, iншими повернешся у Яв, треба тiльки знати, коли ?пiрнати?.

Iснують й iншi шляхи. Один такий вiдкривається на кiнцi темної райдуги. Про неї я тобi багато не розповiдатиму, не час iще. Скажу тiльки, що немає страшнiшої i небезпечнiшої дороги у Вирiй, бо, проходячи через Джерело, завжди знаєш, де опинишся. Не те ? з райдугою; вона мiнлива i злотворна, з нею не жартуй ? сама кого хочеш пережартує. Коли поталанить тобi уздрiти її, та дiстатися до мiсця, де входить вона у землю, не поспiшай ? бо нiколи не передбачиш, куди занесе тебе нелегка.

* * *

Вiдтодi, як повчав його Свiтайло, збiгло чимало рокiв. Не раз доводилося Андрiю бувати у Вирiї, тричi бачив вiн темну райдугу ? але не скористався нею жодного.

Вiн приблизно знав, де знаходяться основнi Золотi Джерела, через якi можна було повернутися в Яв, тож мiг би, напевно, зорiєнтуватися й вирiшити, куди їхати, аби проЯвитися в потрiбному мiсцi.

Та от тiльки, що це за мiсце, Ярчук не знав.

?- Перейди у Вирiй. Вiд?їдь подалi звiдти мiсця, де опинишся ? доки не стемнiє. Тодi влаштовуйся на ночiвлю i... от, вiзьми. Це не звичайне дзеркальце. Подихай на нього, поверхня запiтнiє, на нiй проступлять слова. Керуйся тими вказiвками, а коли виконаєш, знову подихай ? i рушай далi. I чини так, допоки не доберешся до мiсця. Це ? аби хоч трохи полегшити тобi мандрiвку?.

?Аякже, полегшити!? ? Андрiй хмикнув i озирнувся довкола.

Вiн стояв на днi величезного яру, такої собi жертовної чашi природи. Схили багровiли неправдоподiбно яскравими смугами-патьоками. Ярчук знав, що це не кров: кров ? вона не така, тьмянiша i... живiша, чи що.

Дiйсно, коли пiд?їхали ближче, Андрiй побачив, що багрянi смуги ? не що iнше як кущики трави, незвичайної i за кольором, i за формою, ? та все ж таки трави. Орлик потягнувся до неї мордою, принюхався, але так i не зiрвав нi листочка.

Андрiй тим часом запримiтив уже стежку, якою можна було вибратися звiдси. Вечорiло ? тут, у Вирiї, змiна дня й ночi вiдбувалася iнакше. Як правило, якщо в Явi був день, тут панувала нiч ? i навпаки. Але залежно вiд пори року бували розходження, втiм, не дуже значнi. Там, звiдки приїхав Ярчук, починало свiтати.

?- ...доки не стемнiє?.

Що ж, виходить, треба їхати якомога швидше. А потiм уже вiн вiдпочине, вони з Орликом вiдпочинуть.

Дядьку! Дядечку, рiдненький! Де це ми?!

Навiть якби Орлик раптом (Вирiй усе-таки!) навчився розмовляти, сумнiвно, що вiн робив би це таким тонким хлопчачим голоском. Ярчук обернувся: так i є! От же ж нечиста сила! Анi продихнути од бiсових створiнь ? щойно сюди прибув, а вже з?явилися!

Точнiше, з?явився, виправився Ярчук. Потерча було одне, i вже це здавалося дивним: зазвичай цi духи згублених дiтей ходили по двоє-троє, якимсь надприроднiм чуттям вiдшукуючи собi подiбних i гуртуючись у зграйки. А тут ? одиначок.

Може, новий, нещодавно померлий?

Дядечку, не мовчiть! Прошу, дядечку!

?Що ж йому сказати?!? ? розмiрковував Андрiй.

Малий не здогадається-бо, що з ним сталося. Вмираючи, такi, як цей, ще занадто сильно тримаються за життя ? i тому потрапляють у Вирiй, а не йдуть Господнiм шляхом за небокрай. Тепер йому тинятися тут, iнодi провалюючись у Яв, лякати там людей... Вiчний переляк, образа, нерозумiння того, що сталося.

?- Краще б тобi нiколи з ними не зустрiчатися. Помiтиш щось пiдозрiле ? тiкай?.

Жодного разу за життя Ярчук не образив дитину, завжди був лагiдний iз малечею. Втiм, не так уже часто стикався вiн iз дiтьми, переважно мав справу з чоловiками та зрiдка ? з молодицями.

Менше з тим. Вiн поклявся.

В очах хлопчика застиг гiркий смуток ? Андрiй сплюнув, наче зжував чималий жмут полину.

Геть вiд коня! Вiн у мене небезпечний, копитом як вдарить!..

Сказав ? i соромно стало, хоч крiзь землю провалюйся!.. та вже й провалився.

Але клятва!

Дядьку... Орлик... вiн же добрий, який же вiн небезпечний?

Ось тобi, Андрiю, i потерча!

Ти звiдки знаєш, що коня Орликом звуть?

Так то ж я з ним бiля колодязя чекав, доки ви прийдете! ? заторохкотiв хлопець. ? Тiльки я на пагорбi ховався, менi наказали на очi вам не показуватися. Той дядько, що ранiше зi скринькою проходив через наше село, а потiм без... ну, той, котрий мене попросив коня постерегти ? ось, бачте, i червiнця дав, справжнього! ? то наказав, аби я на очi вам нi-нi! Я i не думав. А ви ? р-раз i просто на мене як поскачете. А я... А потiм ви на пагорб ? i щезли. А я туди ? i раптом наче хтось менi по обличчю павутинням провiв. I я осьдечки опинився.

Вiн шмигонув носом:

Дядьку, а де ми?

А тобi куди треба?

Менi б назад, додому. ? Вiн назвав село, що стояло неподалiк вiд Межигiрки, через нього Андрiй проїздив разом iз братчиками на шляху до монастиря.

То я тебе довезу. Сiдай. Як хоч тебе звати?

Миколка.

Миколка... Краще б, Миколко, був ти потерчам, їй-богу!

Що? ? не зрозумiв хлопчик.

Та нiчого. Не слухай старого дурня, а краще пильнуй за дорогою та навсебiч оглядайся. I домовимося ? усi запитання потiм. Згода?

Згода! ...Дядьку, а все ж таки, де ми?

Роздiл четвертий. Смертельний брат

Вiд вовка до людини ? тiльки крок, i наче трунок в жилах ? бiль i кров, замiшанi на кручому мовчаннi.

Той крук злетить у вирiй ? назавжди, а ти сьорбнеш бiди, немов води, i серце розiб?єш, як тую чарку. Невже справжнiсiнький Вирiй? ? укотре перепитав Миколка.

Андрiй кивнув i порадiв, що за довге життя так i не оселився на якомусь хуторцi i не завiв дiтей. I пошкодував, що все-таки розповiв хлопчику про ?де ми?. Миколка зустрiв незвичайну новину з пiднесенням небувалим. Тепер вiд нього не було рятунку: дзигою крутився в сiдлi, зойкав-ойкав i торохтiв без упину. Андрiй спробував залякати тим, що, мовляв, покине його тут одного. Подiяло ? цiлих п?ять хвилин Миколка мовчав.

За цей час вони здолали схил i пiднялися на край ?чашi?, яка несподiвано виявилася великою i глибокою. I стежка, якою вирiшив вибиратися нагору Ярчук, теж була не такою зручною та прямою, як здалося на перший погляд. Копита Орлика провалювалися на начебто щiльнiй, утоптанiй поверхнi. Зрештою Андрiй спiшився й повiв коня за вуздечку, а в сiдлi лишився Миколка, який замовкав лише для того, аби перевести подих чи подивитися на чергову дивовижу Вирiю.

А їх, треба зiзнатися, вистачало. Узяти хоча б ?чашу?. Кущики багряної трави начебто не повиннi пересуватися (трава усе ж таки!) ? аж нi, варто вiдвернутися ? i ось уже там, де ранiше темнiла випалена земля, тепер переливається усiма вiдтiнками полум?я цiла поросль багряницi цiєї вирiєвої!

Поки їхали нагору, там, де небокрай сходився з краєм ?чашi?, зрiдка з?являлися то обриси чиїхось крил, то химернi звiрячi i людськi голови, то просто рiзнобарвнi спалахи. Але все це виглядало несерйозно якось, наче рядженi Чорт та Смерть у вертепi. Миколка вiдчув це своїм дитячим чуттям i анiскiльки не лякався (бiльше його страхали погрози Ярчука).

Андрiй же кiлька разiв клав хрести на цей бiсовський непотрiб i навiть прочитав ?Отче наш?, та дарма; тодi просто перестав зважати, стурбований бiльше майбутньою мандрiвкою.

Хлопчик значно ускладнив її, i без того нелегку. Зiзнатися, Ярчук не був упевнений, що зможе до закiнчення своєї мiсiї повернути Миколку додому ? чи взагалi у Яв. Усе залежало вiд вказiвок дзеркальця, яке вручив володар скриньки.

Дядьку Андрiю, а що, весь Вирiй такий... порожнiй?..

Дiйсно, пустир не пустир, але й не звичний краєвид. Позаду чорно-багряною пащею зiтхає ?чаша?, а навколо, куди не глянь, пролягла понура мiсцина ? нi степ, нi лiс, а щось середнє. Наче понавтиканi тут i там, корчилися, тягнулися до похмурого неба низькi сосни з ламаними стовбурами. Земля, здавалося, вiдштовхувала їх, не бажала приймати в себе, поїти своїми живущими соками... а може, це соснам було неприємно споживати те, що давала тутешня земля?..

Добре, хоч власникiв бачених з ?чашi? крил i голiв зараз поблизу не помiтно. I за те, як то кажуть, спасибi!

Ярчук лише неуважно кивнув. Вiн уже здогадався, що якщо не вiдповiдати на Миколчинi запитання, той втрачає цiкавiсть i переймається чимось iншим.

...А дороги все не видно! Однi сосни цi проклятущi, тут їх побiльшало, вся земля всипана голками, Орлик iде, голки пiд копитом соваються, шурхотять, наче змiї!

I ? важке передчуття близької бiди.

Дядьку Андрiю, то менi здається, чи вони дiйсно ворушаться?!

* * *

Бувають такi лiси, що замiсть життя смерть у своїх нетрях вирощують. Тiльки сунься туди ? i кiсточок потiм не знайдуть.

Нечисть, казав Свiтайло, вона рiзна буває. Яка вихором обернеться, яка водяником, а яка i озером. Чи садком. Тут не вгадаєш, синку...

Голки пiд Орликовими пiдковами звивалися, наче малюсенькi гадючки. На вигляд такi безневиннi, потiшнi навiть. Кiнь не одразу вiдчув їхнє ворушiння, але хвоїнки уперто намагалися видертися по ногах якомога вище ? i деяким це вдавалося. Там вони мiцно обвивалися-вплiталися мiж ворсинками, але, на вiдмiну вiд Андрiєвих недобрих передчуттiв, не поспiшали присмоктуватися п?явками i пити кров. Що, втiм, Орлика мало заспокоїло. Вiдчувши на своїй шкiрi чужинцiв, вiн спершу намагався обмахуватися хвостом, пишним i довгим, якому заздрила добра половина усiх козацьких коней. Однак це опахало не зарадило Орликовi ? надмiрно жвавi хвоїнки чiплялися за довгого хвоста i вирушали у подорож по шкiрi.

...Власне, все це Андрiй збагнув лише потiм, коли нарештi спромiгся заспокоїти переляканого коня. Вичiсувати його зараз не було сенсу, оскiльки навкруги, куди не кинь оком, тягнувся суцiльний сосновий лiс ? лишалося тiльки швидше вибратися звiдси. Орлик, переживши з Ярчуком чимало страшнiших пригод, мовчки терпiв страждання i нiс вершникiв у обраному Андрiєм напрямку ? на захiд. Та, зiзнатися, i особливих страждань вiн не вiдчував, бiльше незручнiсть та переляк вiд незвичної пригоди: хвоїнки, пiднявшись i надiйно влаштувавшись на ворсинках, завмерли, наче чекали чогось.

?Тiльки б вiтру не було?, ? думав Андрiй, дивлячись на ламанi, наче крила хворобливого курчати, гiлки сосен над головою. Йому аж нiяк не хотiлося пригрiти в своєму волоссi курiнь-другий голок. Миколка теж нашорошено поглядав угору, навiть наслинив пальця i виставив перед собою, перевiряючи, звiдки може дмухнути бiда.

Наче у вiдповiдь на їхнi неприємнi очiкування, сосни хитнулися. Звук, що народився при цьому, мало нагадував звичайний лiсовий шурхiт ? скорiше, напiвстогiн-напiвзiтхання велетня.

Їхати-и! ? долинуло згори. ? Так! Та-ак! Летiти! Мчати! З мiсця на мiсце! Швидше! Ще швидше!

Андрiй зробив колiньми ледь помiтний оку порух, Орлик зупинився. Вiдомо ж бо: чого вiд тебе нечисть найбiльше хоче, того їй нiколи не давай. Окрiм остаточної загибелi (нечистєвої, не своєї!), пiсля якої вiдстраждала душа зможе нарештi пiти до Господа; от тiльки рiдко хто з нечистi собi таке просить.

Шви-и-идше! ? вмовляючи, простогнав лiс. ? Швидше б!..

Миколка озирнувся подивитись на Андрiя. Той усмiхнувся:

Не бiйся.

А що тут пояснювати хлопцю? Що лiс-нелiс виявляється, хоче бути iншим ? та не може? Довго пояснювати, та i не треба воно малому.

?Тепер ясно, що хрускотiло пiд Орликовими копитами, поки ми лiсом їхали?.

Добре, Миколка в iнший бiк дивився ? не бачив бiлих пiвкуль черепiв, якi проступали крiзь хвойну ковдру.

* * *

Дерева оточили щiльним частоколом: нi верхи проїхати, нi пiшому протиснутися мiж стовбурiв.

Лiс-нечисть усе-таки вмiв трохи пересуватися. Недостатньо, аби вiдчути себе вiтром чи швидконогим хортом, але задосить, аби затримати неуважних гостей.

Поговоримо? ? тихо запропонував йому Ярчук, злазячи з коня.

Про що? ? презирливо дихнуло згори.

Про життя.

Тиша.

Раптом, так само непомiтно для ока, дерева в одному мiсцi посунулися, пропускаючи до подорожнiх чоловiчка. Себто, це тiльки спершу, та й то здалеку, та й то горiлкою вчастувавшись, можна було прийняти iстоту за чоловiчка. Складений був нечисть iз колоди та гiлок, вкритих тими ж таки хвоїнками. Вiн спритно скакав на однiсiнькiй нозi з шiстьма рiзнорозмiрними пальцями, допомагаючи собi руками: коротшою розмахував у повiтрi, а довшою зрiдка спирався на землю. Листя папоротi зухвало, на зразок своєрiдних ?оселедцiв?, звiшувалося у нечистя з макiвки, а метелик ?павине око?, який сидiв точнiсiнько над сучком-?носом?, широко розкинув крила з великим оком на кожному, що були у ?чоловiчка? замiсть очей справжнiх.

Рука Андрiя сама собою смикнулася покласти животворний хрест, але останньої митi козак опам?ятався i стримався. А от Миколка з переляку голосно гикнув.

Нечисть незграбно вклонився; метелик стулив крила i знову розправив.

Фiтаю, ? сказав дiдусь-деревинка. ? Не ляхайтесь. Але так пуде легше росмофляти ? нам i вам. От. ? I очiкувально вирячився на Андрiя очима з метеликових крил.

Ти навiщо... ? Ярчук ледь не додав ?бiсова сила?, але, знову ж таки, пересилив себе, ? ...ти навiщо моєму коню в хвiст голоки понатикав? А тепер i нас затримати збираєшся? Хiба ми тебе чимось образили?

Нечисть скреготнув; метелик злетiв i двiчi прокружляв над його головою, вiдтак сiв на своє мiсце бiля носа-сучка.

Тi, хто мене опразиф, ? он де. ? Вiн довшою рукою тицьнув у напрямку черепiв.

Тодi ? чому? ? вирiшив не здаватися Андрiй. Подумки вiн уже уявляв себе в компанiї iнших подорожнiх.

Лiтати хочу, ? заявив дiдусь-деревинка iз безпосереднiстю трирiчного дитяти. ? А не мошу.

Так i я ж не можу, ? покривив душею Ярчук. ? I тим паче не можу зробити так, аби ти злетiв.

Нечисть зiтхнув, хитнувшись вiд почуттiв, що переповнювали його:

Коли кхiнь, швiдко-швiдко... о-о! Майше летиш!

Але ти ? не тiльки хвоя. Сосни, трава, тварини лiсовi ? також ти, правильно? Всiх я на коня не посаджу, i навiть на плечах у мене ви не помiститесь... ти не помiстишся. То чого ж ти хочеш?

Рухаття! Рухаття, так! ? чим бiльше нечисть хвилювався, тим недоладнiше вiн розмовляв. ? Пiти! Досить! Не хочу! Не хочу ? терево! Хочу ? рухаття!

Але як я можу допомогти тобi?

Тумай, тумай! Нiч є ? тумай. Францi ? поможи. Чи... ? Вiн знову вказав на черепи.

Метелик злетiв з його ?обличчя? ? i тiєї ж митi чоловiчок розвалився на шмаття.

А, щоб тебе!.. ? спересердя вилаявся Андрiй. ? Злазь, синку, з коня, ? сказав вiн Миколцi. ? Привал.

* * *

Хвоя з Орлика осипалася сама; рештки Андрiй ретельно вичистив, аби хоч чимось зайнятися. Вiн знав, звичайно ж, що Вирiй ? не найнебезпечнiше мiсце, але все-таки розраховував на бiльшу приязнь фортуни. I от ? зав?яз по вуха, хоч вовком вий!

А може, втечемо? ? пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидiв бiля невеличкого вогнища, яке вони розпалили з сухих гiлок, знайдених на галявинцi-тюрмi. Холодно не було, але Андрiй вирiшив, що без вогню не ночуватиме ? так би мовити, наперекiр лiсу-нечистю.

Куди втечемо, синку? Я ж навiть не знаю, де межi нашого господаря, який так полюбляє гостей.

Та й мiж стовбурiв нiяк не пробратися.

Але ж ви здаватися не збираєтесь?

Ясна рiч!

?Якби тiльки, синку, вiд цього щось залежало...?

Аби вiдволiкти хлопчика вiд безрадiсних роздумiв, Андрiй узявся розпитувати його про дiм i про те, як Миколка опинився в Межигiрцi.

Щоб харчiв добути, охоче пояснив той. Вiдомо ж, коли козак у монастир iде, частунку вистачає на всiх, хто проводжає. А Миколцi з Марiйкою та бабусею багато i не треба. От як проходили ви, дядьку Андрiю, через наше село, я i вирушив за обозом. Дорогу знаю, назад би повернувся до вечора. I все було б добре, якби не той дядько зi скринькою. Пообiцяв червiнця справжнiсiнького, а зробити треба ? дрiбницю. Вас дочекатися та за коником вашим подивитися. Забрався я, виходить, на верхiвку пагорба...

Зачекай-но, ? насторожився Андрiй. ? На яку-таку верхiвку? Ти ж на схилi був, майже посерединi. Я, коли пiднявся, чув, як ти в кущах шарудiв!

В яких кущах, дядьку?! ? аж образився хлопчик. ? Я за валуном ховався, що на верхiвцi пагорба. До чого тут кущi?

Виходить, здалося менi, ? повiльно вимовив Андрiй, вiдходячи вiд багаття i знову пiдступаючи до Орлика. Не хотiв, аби Миколка бачив тiєї митi його обличчя: боявся, що не переборе себе.

?- Помiтиш щось пiдозрiле ? тiкай?.

Отже, ? якщо в кущах не ховався сам власник скриньки ? за ним усе-таки стежили. I не виключено, що саме зараз iдуть назирцi. А вiн тут шаровари бiля вогнища протирає, аби йому пусто було, i вогнищу цьому, i лiсу-нечистю, i..!

Дядьку? ? тихесенько покликав Миколка. ? Га, дядьку? Тут, здається, вiд нашого хазяїна гонець прийшов.

Який ще гонець? ? роздратовано перепитав Андрiй, обертаючись.

I майже вiдразу побачив бiля вогнища вовка.

Звiр був дебелий, статечний, такий вiвчарцi шию вмить перекусить. Очi свiтилися хижо, по-чаклунському; шерсть на грудях злегка присмалена, у всьому ж iншому звiр не мав недолiкiв.

За винятком того, що був ? тут.

Доброго вечора, панове, ? сказав вовк хрипким голосом покiйного Степана Коржа. ? Я тут... за тютюнець прийшов подякувати. Не заважатиму?

* * *

Степан був вiд народження перевертнем, вовкулаком. Чого анiтрохи не соромився, хiба що попервах, коли не вмiв керувати своїми смертельно небезпечними (для нього ж таки!) властивостями. Тож уперше Коржа ледь не вбили ще в дитинствi; однак за дивною примхою долi побитого вовченяти, на якого привселюдно перетворився учень кобзаря, не змогли наздогнати ? надто захопилися побиттям самого кобзаря. Котрий, утiм, теж був вовкулаком.

Це дуже зручно, багато з наших iде в кобзарi, пояснював Степан бiля вогню враженим Андрiю i Миколцi. Кобзар же усе життя в дорозi, нiде надовго не затримується, всiма шанований, а труднощi подорожнi ? так вовкулаковi з ними легше змиритися. I небезпека менша, нiж якщо увесь час серед людей живеш.

Хоча, звичайно, не всiм кобзарство до вподоби. У Степана пiсля того випадку назавжди вiдпала охота до цього ремесла; блукав країною, доки не пристав до козакiв.

А пiдстрелили за що? ? спитав Андрiй.

Так... вовком перекинувся: поспiшав дуже, а коня не було... Ну i вiдшукалися якiсь мужички вправнi, вцiлили, iроди. Вiд них-то я втiк ? але не вiд кулi, куля у менi мiцно засiла. Дiстався якось до монастиря, людську личину накинув, у шпиталь попросився... ? де i помер. Людиною. А вовком ось, сюди втрапив, у Вирiй.

I що далi?

Гарне запитання. Вiдповiдi не знаю, брехати не буду, але дещо чував вiд Мирона... ну, того кобзаря, про якого я вам розповiв. У вовкулакiв є свої, особливi легенди, про них бiльшiсть людей i не здогадується навiть. Душ у нас, виявляється, цiлих двi в одному тiлi. А чого ж, у кiшки, кажуть, їх аж дев?ять ? так їм легше. А в нас, якщо одну вб?ють, друга, ясна рiч, залишатися у Явi не може ? ми ж не коти. Але i до Господа потрапити не можемо...

Ти вiриш у Бога?

А чого ж? ? скоса зиркнув на Андрiя вовкулак. ? Я, до твого вiдома, народився вiд жiнки, а не вiд собаки, i не бiсове я порiддя, як багато хто про нас, вовкулакiв, думає. Грiшив, так ? але хто ж не грiшив?! А зла нiколи не творив задля втiхи чи вiд нудьги, до мерзоти рiзної схильностi не маю. В Господа ж вiрую.

Але в Святому письмi про вовкулакiв хiба сказано?

Святе письмо живi люди писали, ? визвiрився Степан. ? Хоч i апостоли. Та давай не будемо про це. От ти що у Вирiї робиш, краще дай менi вiдповiдь. Ти ж живий iще. I хлопчик також. До того ж ти у монастир прийшов, аби спасатися.

Про характерникiв чув?

Чув. А що, ви завжди Вирiєм їздите?

Справа є, ? вiдрiзав Андрiй. ? Тiльки не впевнений я, що менi вдасться виконати взятий на себе зарок.

I вiн стисло розповiв Коржу про те, що сталося.

Дивуюся тiльки, як тебе лiс до нас пропустив, ? закiнчив вiн, хмурячись.

За свого прийняв, тож i пропустив, ? фиркнув вовкулак. ? А ти що ж, досi не вигадав, як з ним домовитися?

Ярчук хитнув головою.

Е-ех... ? протягнув Корж. ? А я от, як i ти, спасатися налаштувався... Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? I там немає нам життя, i тут... Та кому я розповiдаю, ти ж, братику, теж iз наших, якщо помiркувати!

Дивлячись кого ти називаєш вашими.

Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. I не завжди батюшкам угодний.

Ти церков у спокої залиш.

Я ? залишу. А вона ? чи залишить мене? ...Слухай, братику, ? Корж скоса поглянув на скриньку, ? а нашi з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

Ще й сам не знаю. До речi, ? Андрiй витяг iз кишенi люстерко i оглянув з усiх бокiв: наче нiчого особливого. Робив, правда, майстер ? вiдразу видно, але без усiляких там викрутасiв: кiстяна оправа з кiлькома завитками задля краси i кругле дзеркальце. В якому вiдбивається смутне Андрiєве обличчя. От i все чародiйство.

А дихаєш ? з?являються лiтери, що складаються у слова.

Андрiй прочитав, кусаючи вус i не вiрячи побаченому. Люстерце наказувало: ?Вирушай за тiнню братика?.

I все. Розумiй як хочеш.

Роздiл п?ятий. Вовкулача тiнь

Що важить тiнь? ? шмат пустоти, де контури простi, де ти ?

уже не ти, давно не ти, ? а хтось ворожий.

?Прости? ? шепочеш. Не проси, бо слово ? важче вiд роси,

й бiжать по слову-слiду пси. Слiд пахне кров?ю.

Втечеш? ? куди?! Навкруг ? пустир, i пам?ять ? наче бiлий дим,

мов цiвка п?яної води ? тече крiзь душу.

I сонце ? цвях, i вiстря ? в лоб! Нiж у колодi ? мов суглоб,

який час вивернув. Було б тепер так слушно

перестрибнути, переки-нутись... Кричать тобi: ?Ну, ти!

диви, який, бач, богатир! Та лиш без тiнi!

Так бий його! Оце так тир!? А ти завмер, а ти ? застиг.

Лиш за життям десь монастир стоїть гостинно.

Там темно повсякдень, i час по-iншому iде ? i чар

там позбавляється печать проклять одвiчних.

Там тiнi розпинають на молитвах ? i нема вiкна,

де б промiнь-цвях не обминав спiвочий вiдчай.

Однак ця втеча ? тiльки сон. Тож пiднiми, мов меч, засов.

Хай шлях чекає лютим псом ? та ти не шкiрся!

А глянь ув очi, накажи ? шлях-пес вмить ляже, полежить ?

i вiрно уперед бiжить звiрям покiрним.

А тiнь? ? мара! Вiд бiльших ран не помирали. Ти ж не раб,

i долi власної збирай тугi зернини.

Їх без жалю засiй, полий. Болить? Я знаю, що болить.

Тож вий найдовшу iз молитв, коли насниться

що ти ? людина...

Ранок, як вiдомо, мудрiший за вечiр. Але до нього ще дожити треба.

Андрiєвi не спалося. Не тому навiть, що навколо Вирiй розкинувся, а просто гидко було на душi. Наче хтось чобiтьми пройшовся по нiй... станцював.

I ще ? скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, i не було вiд неї нiякого рятунку. Нiде заховатися на маленькiй галявинi, що видiлив для своїх ?гостей? лiс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: ?Тут я. Не забув??. Забудеш, аякже!

Вiн тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарештi заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присiв бiля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку i торкнувся блискучого боку.

Здалося?.. чи дiйсно поверхня пiд пальцями здригнулася, мов жива?!..

Чого ти хочеш? ? прошепотiв скриньцi Андрiй. ? Чого витрiщилася?

Вiн взяв її на руки: легку, майже невагому. Всерединi ? невже там порожньо?

Та нi, напевне, грошi лежать чи смарагди якiсь з дiамантами.

Дядьку, а можна подивитись, що в нiй?

Ну от, а думав ? спить, шибеник!

Не можна. Я обiтницю дав, що сам не вiдкрию i iншим не дозволю.

А-а... ? розчаровано протягнув Миколка. ? Дядьку Андрiю, а куди дiвся вовк?

Хто ж його знає. Побiг кудись. У нього свої справи, вовчi. Спи, до ранку повернеться.

Дядьку, а вранцi нас лiсовик вiдпустить?

Неодмiнно! Вiдпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, нiяких перепон не чинили. Але це тiльки в тому випадку, якщо ти заснеш. А iнакше нiч нiколи не скiнчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?

Розкажiть, дядьку!

Живе у дальнiх краях...

Це в тих, де песиголовцi водяться?

Точно. Тiльки не перебивай, а то не розповiдатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця.

Сама вона зi срiбла, а хвiст у неї ? з чистого золота, але пухнастий i м?який. Удень вiдпочиває в нiрцi, а як наступає нiч, обережно виглядає небесна лисиця у свiт: чи всi дiти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дiтей. А як бачить, що всi вони сплять, вибирається на небо i ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд ? а натомiсть знову свiтло i прозорiсть повертає. I тодi настає ранок.

А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник, ? от як ти, наприклад, ? то не вийде з нiрки i нiчка так i не закiнчиться. Тож спи, синку, спи.

Останнiх слiв Миколка вже не чув ? вiн розмiрено посопував, пiдклавши пiд щiчку кулачок.

Майстер ти казки розповiдати, ? прошепотiв Корж, який щойно повернувся. ? Аж я заслухався.

Ну як там? ? запитав Андрiй.

Дивнi справи кояться у Вирiї, ? спохмурнiвши, вiдповiв вовкулак. ? Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешнiх звичаїв, але... знаєш, витає щось таке в повiтрi. Та й взагалi. Не подобається менi все це.

Погоня за нами?

Не знаю. Блукав я цим лiсом-нелiсом, а дарма. Не знайшов ваших слiдiв, хоча пам?ятаю їх добре, я ними ж до вас i дiстався першого разу. Наче водив хтось мене зараз... але не лiс. Нiби сама земля.

А що ти казав про повiтря?

Та знову ж, не збагнеш, що там таке, ? скривився Степан. ? Все навколо спокiйно, але це ? спокiй переляканого зайця, який вирiшує, куди бiгти.

Чи... хм... вовка, який помiтив здобич.

Ти вже визначся, вовк чи заєць, ? пробуркотiв Андрiй.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче вiдганяв настирну комашку: розумiв, що Ярчук це так, не серйозно, а вiд безнадiї. Запитав:

Невже нiчого не вигадав?

Андрiй позiхнув:

Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно...

Спи, ? зронив вовкулак. ? Я постережу.

* * *

Ранок видався iще той. Сонце наче i зiйшло, але звiдси його не видно, тож лишалося вiдкритим для споглядання одне тiльки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорнi хмари тонкими струнами протягнулися у високостi i дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся ? та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.

На той час, як заявився посланець вiд лiсу-нечистя, вони встигли поснiдати, чим Бог послав, i зiбрати речi. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була iншою (ту ж бо вони учора на дрова пустили).

Топрого ранку, ? проскреготiв посланець. ? Ну що?

А от що, ? вiдповiв Андрiй, попихкуючи люлькою. ? Хочеш, виходить, руху? Кортить полiтати? А не боїшся?

Дiдусь-деревинка вiд надлишку почуттiв щосили замахав рiзнорозмiрними ручками, нiби от-от збирався злетiти.

Хочу! Не поюся!

Тодi виведи нас на край лiсу, а там я тобi допоможу. Порухаєшся досхочу, пiдеш ? назавжди.

Андрiй чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потiм погодиться вивести їх. Нi, обiйшлося. Чоловiчок знову розпався на гiлочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранцiв з галявини. I навiть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.

Так i йшли: Ярчук вiв за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку лiниво трюхикав вовкулак.

Чуєш, братику, що, вирiшив за нiч? Разом пiдемо чи як?

Ще не вирiшив, ? ухилився Андрiй. ? А чому запитуєш?

Та от... думка одна в голову запала, зараза, i нiяк не можу позбутися. Я про що... Ти знаєш, з нами iнодi трапляється, втрачаємо над собою владу: тiло робить не те, чого хоче розум.

Ну, це з усiма буває.

Ти ж розумiєш, про що я.

Атож. Та облиш це. I не дуже переймайся, я нiкому тут не вiрю, нi тобi, нi... ? вiн скоса поглянув на Миколку: той, як i ранiше, роздивлявся навсебiч, ? нi комусь iншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього ? жодних сумнiвiв. А там... там побачимо.

Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися ? або лягати у землю кiстьми, це вже як вийде.

Андрiй пiдморгнув вовкулаковi, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька мiцно прив?язана) ? усмiхнувся лiсу-нечистю:

Чи готовий, ваше бiсовство?

Тут i дiдусь-деревинка проявився. ?Хотофий?, ? скрипить.

Тодi що ж... Будь ласка.

Пихнув Андрiй люлькою як слiд, вийняв з рота i витрусив жаринки просто в кучерi колоди.

Зайнялося вмить, Ярчук навiть сам не чекав вiд вогню такої спритностi ? лишалося сподiватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся ? i полетiли, тiльки вiтер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!

...Зупинились на високому пагорбi, куди нечисть уже не змiг би дотягнутися, якби й захотiв.

А вiн, власне, не хотiв. Не до того було лiсу-нелiсу. Вiн палав. Сосни свiчками-переростками вперлися в смугасте небо i, здавалося, звивалися, але не вiд болю, а вiд неймовiрної насолоди: ?Нарештi!.. пiти!.. рухатися!..? Пiвнебокраю горiло, з глухим звiрячим стогоном валилися один на одного стовбури...

Раптом вiд лiсу вiдокремився метелик i швидко-швидко пiдлетiв до тих, хто стояв на пагорбi.

Вовкулак загрозливо вишкiрився, але Андрiй заспокоїв його: справдi, що здатен зробити один-єдиний метелик?

До того ж, усi бачили, кiнець його черевця горiв ? i було незрозумiло, як метелик досi живий.

А ще угледiли, що це не вчорашнє ?павичеве око?, а iнший рiзновид ? ?мертва голова?, яку в народi завжди вважали передвiсницею швидкої погибелi.

Метелик, виписуючи у повiтрi перед Андрiєвим обличчям вiзерунки, пропищав: ?....акую?, ? i тут-таки спалахнув увесь, вмить вiдгорiв i розсипався на порох.

Бiсовщина вона i є бiсовщина!

Поїхали, ? похмуро мовив Андрiй. ? Нема чого... надивимося iще...

* * *

Звичайно, вiн знав, куди прямує Корж ? i куди, i чому. Як там воно у кiшок з дев?ятьма життями, невiдомо, а от iз двоєдушцями на зразок вовкулакiв було так, що пiсля смертi однiєї сутностi друга починала ?танути?. Повiльно, але досить помiтно. Якщо забивали звiра, нiчого страшного ? двоєдушець довго хворiв, i якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звiряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирiй, а по-друге, все бiльше ?дичавiла?. Кiлька тижнiв ? i балакучий супутник Андрiя стане звичайним вовком. Якщо, ясна рiч, не...

От в цьому i була притичина.

Аби ?не забути себе?, Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирiї розташовувалося пiвнiчнiше Межигiрки (от тiльки у Вирiї i Межигiрки-то не було ? а в Явi не iснувало того озера; та й Андрiй точно не знав, де вони самi зараз знаходяться... словом, обставини складалися не дуже вдало).

Втiшало те, що якраз на Проклят-озерi Андрiю довелося побувати в молодостi ? вiдправив якось Свiтайло... не має значення, навiщо. Виявилося, там цiле мiсто живе таких от, як Степан, калiчних двоєдушцiв. Усi в тваринячих личинах; спершу Андрiй, угледiвши такий звiринець, дуже перелякався, хоч його Свiтайло i попереджав. Потiм нiчого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кiлька днiв погостювати. А по-друге, бiльшiсть тамтешнiх мешканцiв лише на вигляд звiрi, а поводитися намагалися по-людськи, на заднiх лапах ходили, солом?янi брилi одягали i все таке (тiльки хутряного нiчого не носили ? ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшнiше, коли ведмiдь якийсь чи козел крокує тобi назустрiч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкiрi!..

Потiм навiть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо ? всiєї справи.

А звалося те мiсто Вовкоград ? не тому, що вовкiв там було бiльше за iнших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.

?...А собаки (якi, звичайно ж, нiякi не собаки) були в них замiсть батракiв i охоронцiв?, ? чомусь згадалося Андрiю.

Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?

Звiстцi про те, що додому його завезуть не скоро, Миколка, здається, навiть зрадiв.

Це, в свою чергу, викликало певнi пiдозри. Спершу Андрiй їхав мовчки i розмiрковував, чи може малий хлопець бути ворожим помiчником, потiм i Степан на привалi вiдвiв Ярчука подалi i запально зашепотiв про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. ?Та це не я казав, це менi...? ? навiщось узявся уточнювати Андрiй, але потiм махнув рукою: ?Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навiть з ним щось не так, помiтимо ранiше, нiж... Знову таки, Орлик його не цурається, а кiнь у мене бувалий, майже вiщий?.

На тому й погодилися.

Мiсцина навколо виглядала безпечнiшою. Небо i далi хмурилося собi досхочу, але хоч дощем не пригощало, i за те спасибi. Навкруги розкинулося щось схоже на степ ? от тiльки на кiнчиках трави замiсть звичайних чубчикiв клiпали справжнi очi. Уважнi такi, бiсовi дiти, з вертикальною зiницею i довгими, наче в панночок шляхетних, вiями. Тьху, гидота (трава, не панночки)!

А Миколка, спершу розгубившись вiд такої картини, вирiшив побавитися. Дiстав звiдкись гiлочку i давай їм лоскотати вiї. Якось не розрахував, тицьнув просто в око черговiй стеблинi ? вона вiзьми та й заплач, сльози так i полилися!

Хлопець ? теж розрюмсався, мовляв, я ж не хотiв, вибач!.. А хто його вибачатиме ? тут Вирiй, а не сповiдальня.

Проїхали.

За кiлька годин Андрiй остаточно заспокоївся, i кiшки (тi самi, з дев?ятьма життями) уже не шматували його душу пазурами. Якщо замислитися, все не так уже й погано. Вiн живий-здоровий, у Вирiї не вперше, завдання у нього, хоч i важке, але виконати можна. А скiнчить ? i з чистим серцем у монастир повернеться та й вiдпочине як слiд.

Степан, який до того часу бiг трохи осторонь (здобич собi шукав, чи що?), раптом вигулькнув поряд iз конем.

Слухай, ? недбало зронив, не дивлячись на Андрiя, ? а я взагалi... як виглядаю?

Ти про що? ? не зрозумiв той спершу.

Чи нема чогось... дивного? ? натякнув вовкулак.

Ну, морда у тебе трохи в кровi. Знайшов когось їстивного, га?

Корж iз досадою скривився:

Та я не про це. Знайшов... але не про це. Як я виглядаю?..

Вовк як вовк. Якби ти мовчав, вiд звичайного i не вiдрiзнив би... ? Андрiй запнувся, бо побачив.

Ти про тiнь?

I про неї теж, ? похмуро погодився Корж.

Тiнь у нього була своєрiдна i свавiльна. В цiлому ? схожа на звичайну, але ворушилася вона цiлком самостiйно, хiба що не знахабнiла до краю i не вiдiрвалася вiд вовкулачих лап. I все химери творила: то хвiст у неї з?явиться закручений, як у свинi, тiльки втричi бiльший, то крила нетопирячi, а то й узагалi роги, гiллястi такi, навiть iз грушею на лiвому вiдростку. Груша Андрiя i доконала ? вiн осадив коня i знаком наказав Степановi зупинитись.

Справдi, брате, чудасiя... I давно у тебе це?

Що ? ?це??! ? пiдхопився, як вкушений, вовкулак. ? Я ж не бачу її, розумiєш!

Зовсiм?

Степан ображено загарчав.

Тодi звiдки дiзнався?

Вiдчуття, ? знехотя зiзнався Корж. ? Таке, наче твою тiнь блохи пообсiдали. I кусають, паскуди, скiльки є сил. Рятунку вiд них нема. Але i їх самих, виходить, також нема... ? трохи розгублено додав вiн. Видно було, що це з ним уперше i вiн не знає, як поводитися.

Андрiй нi хвилини не сумнiвався, що причина в ?таненнi? вовкулака, який залишився без своєї людської половини. I допомогти Степановi можна, тiльки якщо поквапитися до Проклят-озера.

Нiчого, ? сказав Ярчук. ? Принаймнi, це все не росте насправдi. А то довелося б щодня збирати врожай груш.

Степан, здається, жарту не оцiнив.

* * *

Решта дня минула без пригод. Тiньовi блохи, як їх називав Степан, дiймали його все сильнiше, але терпiти можна було ? от вовкулак i терпiв. Миколка, розморений повiльним погойдуванням, дрiмав у сiдлi, вiдкинувшись Андрiю на груди. А Ярчук димiв люлькою i лише уважно поглядав навсебiч. За спиною поважно мовчала скринька.

Для ночiвлi вибрали невеличкий ярок, чистий, без усiляких там банькуватих трав та дерев, якi б палали неприроднiм бажанням полiтати. Дерева палали виключно у вогнищi ? а що замiсть звичайного потрiскування тихесенько нявчали, так нiчого, i не до такого можна звикнути.

Степана, який скрутився калачиком, накрили Андрiєвою свиткою ? i, як не дивно, це допомогло. Вигадав таке Миколка. ?Якщо, ? сказав, ? його тiнi кусають, так треба їх позбутися?.

Перед тим, як заховатися пiд свитку, вовкулак збiгав на полювання i притягнув зайця, цiлком їстiвного i зовсiм без дивовиж (про довгий щурячий хвiст забудемо, гаразд?). Словом, нiч зустрiчали не натщесерце, та й прихопленi Андрiєм ще в монастирi коржi та сир можна було приберегти на чорний день. Благодать!

I вiд цiєї от благодатi, видно, найшло на наших подорожнiх нестримне бажання побалакати.

Першим пройняло Миколку ? i вiн клiщем вчепився у Андрiя: дядьку, розкажи казку! Ярчук, сам перейнявшись балакучим настроєм, завiв якусь довгу iсторiю з козаком-забродою, який потрапив у Царгород, де його спiймали нехристi i повiсили на гак за... одне з ребер (добре, вчасно здогадався замiнити деякi деталi) ? потiм там ще було багацько усiляких подвигiв, i туркiв вiн сiк на капусту, i морем вiд них же, недосiчених, утiкав, i братцiв-запорожцiв iз неволi визволяв... От пiд уявне бряжчання скинутих кайданiв Миколка нарештi заснув.

Запанувала умиротворенна тиша. Певно, цього моменту й вичiкував Степан. Вовкулак обережно припiдняв носом краєчок свитки i запитав:

Не спиш?

Начебто нi, ? хмикнув Андрiй. ? Як тобi казка?

Та так... Слухай, менi тут на думку спало... ? Вiн скривився ? певно, знову почали дошкуляти тiньовi блохи. ? Як вважаєш, хто я насправжки?

Ярчук здивовано втупився в нього: вiн був не готовий до дишпутiв на такi теми, навiть на ситий шлунок. Тим бiльше, що вiдповiдi не знав i сам. Свiтайло з цього приводу так казав: ?Мiж тварями Господнiми рiзницi, по сутi, немає нiякої?. Щоправда, не уточнював, що мав на увазi. Повторити це Степановi? Не зрозумiє; ще й образиться.

Попихкотiв Андрiй люлькою, посмикав вуса.

А сам як гадаєш? ? запитав.

То ж бо й воно! ? Корж наче чекав цього запитання, скипiв з пiвслова. ? Що ж виходить? Якби я у вовчому тiлi незручно почувався, тодi виходить ? наче, людина я, так? Але... як би це сказати... я не ?у вовчому тiлi?, я i є зараз вовк, тiльки розумнiший, нiж звичайнi. А коли людина... був людиною, тодi теж незручностей не вiдчував. Виходить, не вовк я i не людина, так? Але це ранiше. А тепер я з одним тiлом i, якщо чесно, зi споловиненою душею. То хто я тепер?!

Син Божий, як i всi ми. Тобi цього мало?

Степан випростався пiд свиткою так, що тепер назовнi виглядали i голова, i заднi лапи з хвостом.

Свербить, ? наче вибачаючись, зiзнався вiн. ? Терпцю вже нема, так боляче! I не тiло навiть, а... таке, що i не помацаєш.

Терпи, ? зi спiвчуттям промовив Андрiй. ? Терпи. Iсус бiльше терпiв.

I здригнувся, коли усвiдомив, що саме цi слова сказав колись Свiтайло, витягаючи у нього з рани на стегнi уламок татарської стрiли. Це був перший Андрiїв похiд i перша серйозна рана. Могла стати й останньою, але братчики вiдвезли до старого характерника, а той виходив ? та й залишив при собi учнем, все одно Ярчуковi до остаточного видужання було ще далеко.

...I мiсяця не видно, ? зiтхнув Степан. ? Нi, навряд чи я звикну тут жити. Ти не знаєш способу якось повернутися... туди?

Способiв, ? хоч греблю гати, ? похмуро вiдгукнувся Андрiй. ? Але тобi жоден не пiдходить. Та й сам розсуди: чи довго там проживеш у вовчiй личинi? А iнша тобi вiднинi не доступна. Тож не мудруй, а лягай-но спати. У Вовкоградi не так уже й погано, будеш там серед своїх, таких, як i ти. Приживешся.

Вiн глянув на Степанову тiнь. Здригнувся.

Але казати нiчого не став ? сховав люльку i лiг спати.

Роздiл шостий. Вовкоград

Кров оця на пальцях,

пил оцей на чоботах

не мої.

Летимо чи падаєм,

бiлi або чорнi ми...

Солов?ї

з круками скорботними

будуть вихваляти нас,

клясти нас.

Чи то колискової,

чи то поховальної

утинать.

Та чи нам, кумасенько,

тим та перейматися.

Не займай!

Лиш iз часом мариться:

кров i пил змiшалися.

Не своїх ?

нема.

Прикмету Андрiй побачив уранцi, години за двi пiсля того, як вирушили далi. Прикмета була така, що не обминеш ? якщо, звичайно, знаєш, що це.

Ну, чорти мене забирайте!.. ? висловився Степан. ? Хвацько, їй-богу! I звiдки, скажи на милiсть, таке береться?

Курган дiйсно виглядав велично, зблизька здавалося ? до самих небес дотягається. На верхiвцi поважно сидiла здоровенна, розмiром iз добрячого вола, ропуха, причому на пiдчерев?ї в неї звичайнi ропушанi пухирцi вiдвисали, наче коров?яче вим?я.

Добре, що кам?яна, ? зауважив Миколка.

Хлопець має рацiю, пiдтримую.

Немовби почувши їх, ропуха всiм тiлом повернулася в бiк подорожнiх.

Андрiй посмiхнувся краєчком губ:

Не лякайтеся. Вона дiйсно кам?яна.

А рухається як жива.

Каменi, синку, теж живi.

З?їсть вона нас теж як жива? ? обережно поцiкавився вовкулак.

Каменi людьми не харчуються, Степане. Я думав, ти знаєш.

Облиш, братику, свої жарти ? у мене вiд них кiстки сверблять i черево зводить. Ми вже здогадалися, що ти серед нас найдосвiдченiший. От i подiлися часткою свого досвiду, аби ми зовсiм вiд переляку у штани не наклали.

У вас, дядьку, i штанiв-то нема! ? реготнув Миколка.

А ну тихо! Так що, Андрiю, з ропухою цiєю? Якого бiса вона тут сидить, якщо людей не чiпає?

Вiдповiсти Ярчук не встиг. Несподiвано праворуч вiд них на самiсiнькому виднокраї з?явилася дрiбна цятка, що пливла у повiтрi.

Щось я, знаєш, утомився вiд див, ? сумно повiдомив Степан. ? Тiльки дощових черв?якiв у небi менi не вистачало для повної радостi.

Дiйсно, мiж хмарами пересувалося створiння, схоже на величезного черв?яка. При цьому не можна сказати, що вiн летiв у повiтрi, бо крил у нього не було та й пересувався хробак саме так, як це зазвичай роблять його меншi родичi: звиваючись, витягуючись i стискаючись. Тож складалося враження, що по небу вiн повз.

Ропуха миттю втратила цiкавiсть до Андрiя i його компанiї i пересiла так, аби бачити небесного повзуна. Коли ж той опинився у межах її досяжностi, вчинила, як будь-яка ропуха ? швидко вистрiлила у бiк черв?яка язиком (мабуть, теж кам?яним). I ? от вона уже спокiйнiсiнько запихає переднiми лапами собi до рота хвiст здобичi.

...Такi тут часто трапляються, ? пояснював Ярчук своїм супутникам, коли вони вирушили далi. ? Беруться бозна-де, причому по небу повзають, як по землi.

Можливо, Проклят-озеро їх приманює? Не знаю. А на озерi Вовкоград ? от тамтешнi мешканцi, хто майстровитий, вирiшили такий захист собi вирiзьбити. Кургани тут здавна стояли, а вони туди посадили цю сторожу.

Так от чому про померлих iнодi кажуть ?жаба цицьки дала?... ? задумливо протягнув Степан.

Не знаю, тому чи нi, але вартують вони справно. I нападають лише на черв?якiв, на iнших уваги не звертають. Хоча, звичайно, якщо хтось їде необiзнаний, так звертає, вiд грiха подалi ? тому до Вовкограда дорога нiби й вiдкрита, а випадковi подорожнi туди не приїздять. Ще пощастило, що райдуга викинула нас майже поряд iз Вовкоградом. А то довелося б добиратися тиждень, якщо не довше.

I невiдомо, чи протримався б я стiльки часу, ? пiдсумував за нього вовкулак.

Бiля полудня попереду вони побачили Проклят-озеро. Як i все тут, у Вирiї, на озеро звичайне воно було мало схоже. Замiсть води плюскотiла в ньому золотава в?язка рiдина, яку живiй людинi пити смертельно небезпечно. А двоєдушцi казали, на смак вона гидотна, але цiлюща для них ? що i доводило, так би мовити, саме життя.

Береги Проклят-озера густо поросли яблунями, плоди на гiлках також були золотистими ? ззовнi, а всерединi порожнiми: зриваєш такий, а вiн у тебе пiд пальцями бгається, наче паперовий. I за кiлька хвилин обертається на порох.

Ну i добре, не за золоченими папiрцями Андрiй сюди приїхав. Он, видно у самому кiнцi шляху Вовкоград ? їм туди.

Дивне мiсто... Незрозумiло, хто i коли будував його, не двоєдушцi ж калiчнi, тi в лапах ледь сокиру втримають. Однак, диви, ? височить, вежами вартовими до небес Вирiєвих тягнеться, частоколом огороджений дерев?яним, але мiцним, аби жодна стороння тварюка спокiй мешканцiв не потурбувала. А тварюк тут вистачає.

А хай тобi грець!.. ? рявкнув вовкулак, коли дорогу перед самiсiньким його носом перебiгли два чоботи, причому обидва лiвi. Хвацько так протопали, бiля лiвого узбiччя зупинилися, каблуками клацнули ? честь, виходить, вiддали, ? i нирк у кущi!

Слухай, а цi тут звiдки?

Андрiй фiлософськи стенув плечима:

Та яка рiзниця? Сумирнi ж, тiльки i знають, що навколо частокола шмигати та ось так каблуками стукати перед кожним. Не звертай уваги. Ти їх тепер часто зустрiчатимеш.

Ет, зайвої радостi на мою голову додалося! ? пробуркотiв Степан. Та близькiсть рятiвного озера, а отже i спасiння вiд тiньових блiх, усе-таки вiдбилася на його вовчiй мордi. ? Може, спершу до бережка пiд?їдьмо, а вже потiм у мiсто, га?

Чому ж не пiд?їхати? ? пiд?їхали. Щоправда, довелося через яблуневi хащi продиратися, бо дерева стояли щiльно, як частокiл навкруг Вовкограда. Спiшившись, Андрiй залишив Орлика на догляд Миколки (а насправдi ? навпаки) i разом з вовкулаком спустився до ?води?.

Тут Степан припав до золотавої поверхнi i почав жадiбно хлебтати її, але вiдразу ж вiдскочив.

Ух! Пече!

Пий, ? кивнув Андрiй. ? Так i має бути.

А знаєш, полегшало, ? зiзнався вовкулак трохи згодом. ? Наче разом позбувся усiх невидимих блiх, чесне слово!

От i гаразд. Ну що, вирушимо у мiсто?

Куди ж дiватися?

Тодi зачекай...

Ярчук повернувся до Миколки i вiдвiв його з конем у гайок золотоплiдних яблунь, де i звелiв чекати: ?До вечора неодмiнно повернуся!? Потiм, скинувши з себе одяг, проговорив потрiбнi слова i, перекинувшись через голову, перетворився на величезного вовкодава, хлопцевi приблизно по пояс. Пiдморгнув: ?Не журись, синку!? ? i поквапився знову до берега, дивувати Степана.

У того слiв, видно, уже не залишилось. Корж тiльки чхнув i позадкував, коли з-за дерев на нього вилетiла чорна чотирилапа куля.

Не впiзнав? ? хмикнув Андрiй в образi вовкодава.

Степан хитнув головою.

Ну-мо, за мною! ? наказав Ярчук. ? А то поки влаштую тебе, вже й сутенiтиме, а на мене ж Орлик iз Миколкою чекають.

Шкода, не попрощалися, ? зiтхнув вовкулак.

Ну, бiжи прощайся.

Побiг.

* * *

Брама, ясна рiч, була прочинена, але пiд охороною. Двi дебелi вiвчарки, вгледiвши подорожнiх, миттю пiднялись iз чотирьох лап на двi i пильно витрiщились на незнайомцiв.

Може, i нам того... на заднi? ? розгублено прошепотiв Степан Андрiю.

Обiйдуться. На чотирьох у нашiй личинi зручнiше. Чи тобi не знати?

Хто такi? ? ревонула та вiвчарка, що лiворуч.

I з якою метою? ? додала друга.

Купець я, ? лiниво позiхнув Андрiй, оголюючи свої здоровеннi iкла. ? От, пiдiбрав новенького ? та й вирiшив привести, аби не пропав нi за що, нi про що.

Вiвчарки, як по командi, повернулися до вовкулака.

Степан Корж, ? назвався той. ? Застрелили мене в людськiй личинi, так от тепер...

Чи знаєте порядок? ? спитала в Андрiя одна з вiвчарок.

Аякже. Першим дiлом ? до управителя, ошийник отримати i мiсце проживання.

Проходь. Тiльки ви того... намагайтеся на двох ходити, не звiрi усе-таки.

Широкою вулицею, забудованою з обох бокiв дерев?яними хатами в три-чотири поверхи, Андрiй зi Степаном попростували до головної площi. Там ? мiська управа, в нiй ошийники отримувати.

Хоч ця вулиця i вважалася центральною, переповненою її не можна було назвати. Кiлька разiв їм траплялися вовкоградцi ? то козел з козою, манiрно, пiд ручку, пройшлися, то вилетiв раптом звiдкись переляканий пiвень у малесенькiй сорочцi, наче спецiально на нього пошитiй, роззирнувся на всi боки, прокукурiкав i чкурнув щодуху у пiдворiття. А за ним двi собаки пробiгли у сторожовому одязi. Ну, i ще кiлькох двоєдушцiв побачили. Андрiй тут не вперше, для нього це рiч звичайна. Зате Степан уважно по сторонах дивився. Але мовчав; заговорив лише коли до площi пiдiйшли.

Вони ж усi з ошийниками.

Тут, братику, по-iншому не можна. Кожному городянину належить ошийник. Крiм батракiв ? тим намордники. Ну i купець чи ще хтось, якщо за межi Вовкограда вирушає, може знiмати для зручностi.

Вовкулак кивнув розгублено i принюхався:

М?ясцем смаженим пахне, чи що?

Ходiмо, нам в управу треба, ? рiшуче заявив Андрiй ? i Степан, глянувши на його здиблений загривок, не насмiлився бiльше розпитувати.

Бiля входу до управи розганяли нудьгу два величезних бурих ведмедя. Обоє сидiли на широченних пнях iз довгими кривими гiлками, вiдтягували цi гiлки на себе, а потiм вiдпускали.

Гудiння виходило добряче, на весь квартал.

О, ? позiхнув один iз вартових, коли Андрiй зi Степаном пiдiйшли поближче, ? диви, новенькi.

Нi, лише один новенький, ? вiдгукнувся його напарник. ? Цього, чорного, я вже десь бачив. У мене знаєш, яка пам?ять! От кого у життi не зустрiну, всiх запам?ятовую. Так, чорний?

Еге ж, ? згодився Андрiй. ? Ти тодi тiльки прийшов у Вовкоград i перший рiк служив в управителя у сторожi.

О! Голова! А ще кажуть, що ви, собаки, нi на що, крiм винюхування, не придатнi! Проходь, ясновельможний у себе.

Вони опинилися у довгому коридорi з безлiччю дверей з обох бокiв. Але Андрiй, не звертаючи уваги на жодну, вирушив до сходiв у кiнцi коридора, ? i Степан змушений був поквапитись за ним, не витрачаючи час на заперечення. А, бачить Господь, менше за все Коржу хотiлося зараз мовчати!

Однi з дверей, що праворуч, виявилися трохи вiдкритими, i звiдти до них долинуло занудливе бурмотiння.

Ну от, ? теревенiв гугнявий голосок, ? я так i знав! Якось же у них щоразу виходить, що саме Матвiй повинен чергувати, коли М?ясниця. А я, може, теж...

Чим я гiрший вiд iнших?!

Степан обережно зазирнув у дверi ? та й остовпiв. За писарським столом поважно сидiв спиною до Коржа байбак розмiром з людину ? перекладав з мiсця на мiсце якiсь папiрцi i все туркотiв i туркотiв, що, мовляв, несправедливо життя влаштоване...

Ще надивишся, ? м?яко сказав Степану Ярчук. ? А на нас чекає управитель.

Видно, чомусь козаковi дуже не хотiлося затримуватися i пояснювати, що тут коїлося; Степан вiдчув це, але суперечити знову не став.

Вони пiднялися вузькими дерев?яними сходами i опинилися перед величезними дверима, за якими, власне, i знаходився управитель. Ним виявився дебелий сивий вовчара ? втiм, ще не зовсiм старий, здатний при потребi постояти за себе. ?Такий, ? подумалось Степановi, ? сам-один собачу зграю розкидає ? i не помiтить?.

Кабiнет у сивого був знатний: просторий, з високою стелею, з вiтражними вiкнами. На стiнах висiли шаблi i рушницi, а також людськi голови. В правому дальному кутку потрiскували в коминцi дрова, хоча не сказати, що в кабiнетi було холодно.

Доброго дня тобi, ясновельможний Iване Богданичу, ? привiтався Андрiй. ? Ну хто б мiг подумати...

Управитель зайшовся хрипким надтрiснутим смiхом.

О, ? сказав, ? це ти правильно, шановний Андрiю Захаричу, вiдзначив. Ну що, як живеш? Як там Свiтайло? Дивлюсь, ти менi нового городянина привiв ? дякую. Як звуть?

Живу ? не скаржуся. Свiтайло уже давно Господнiм шляхом пiшов. А городянина нового звуть Степан Корж.

Дошкулив! Допiк ти менi, Андрiю, ? засмiявся сивий. ? Чесне слово...

Я тобi ще не так допечу, ? тихо, якось дуже буденно зронив Ярчук. ? Степане, зачекай-но, будь ласка, за дверима, поки ми тут iз ясновельможним побалакаємо.

Корж зробив як просили, обiцяючи собi, що це ? востаннє! Бiльше вiн не дозволить Ярчуковi просто тягти його за комiр Вовкоградом. До того ж, за недовгий час, поки вони були тут, Степан уже встиг зненавидiти мiсто.

Вiн завмер бiля дверей, силкуючись пiдслухати, про що говорив Андрiй iз сивим, але це виявилося неможливим ? надто вже гучно гугнявив унизу байбак Матвiй. Тодi Корж пройшов коридором праворуч i зупинився поблизу невисокого вiкна, що нагадувала бiйницю. Вставши на заднi лапи, вовкулак визирнув назовнi.

Перед ним (точнiше ? пiд ним) ворушилася мiська площа, що скидалася на берег, куди Ной поспiхом висадив одразу весь ковчег. А то й два ковчеги.

Бiльше нiде i нiколи хижi звiрi та їхнi сумирнi брати не поводилися один з одним так терпляче, хiба що в Райських кущах. Вовк тут стояв плiч-о-плiч з вiвцею, а пiвень залiз на лисицю, аби краще бачити, що вiдбувалося на помостi.

А там коїлося таке, що Степан миттю позабув про Райськi кущi.

Давай! ? вигукнув хтось iз натовпу. ? Ну, чого зволiкаєш!

Собаки-вартовi злобно вишкiрились i взялися до справи. Вправно, вiдразу видно було, що їм це не вперше, вони витрусили з величезних мiшкiв... зв?язаних людей! ? i потягли до прибитих у центрi стовпiв.

Пiд стовпами вже лежав заготовлений хмиз.

?Може, цi мужики на них полювали...? ? зробив припущення Степан, хоча i сам не вiрив у це. Тим бiльше, що з чергового мiшка на свiт Божий витрусили молодицю, яка аж нiяк не могла полювати за кимось iз вовкоградцiв, хiба за якою-небудь куркою чи поросям.

У полонених були зв?язанi руки й ноги, до того ж хтось завбачливо зав?язав їм роти, i тiльки в очах людей вiдбивався тваринний жах.

Полонених приставили до стовпiв, i до зв?язаних наблизився один iз собак-вартових, який нiс смолоскип, щоб пiдпалити хмиз.

Нiс у зубах.

Степан раптом вiдчув, як десь у животi народжується i от-от вирветься назовнi хвиля вiдрази.

Дивитися далi не було нiяких сил ? i вiн сплигнув з пiдвiконня, аби увiрватися до кабiнету цього ясновельможного пана управителя i про дещо розпитати...

Сплигуючи, вiн iще бачив i чув, як затрiскотiв у вогнi хмиз i як завив натовп навколо помосту...

Степан уже був бiля кабiнету, коли там за дверима щось двiчi глухо вдарилося об пiдлогу, прогримiв пострiл, знову вдарилося ? дверi прочинилися, i Андрiй-вовкодав, скажено блимаючи очицями, гарикнув: ?За мною!?

I ? почалося!..

* * *

Iвана Андрiй знав не один рiк ? власне, через нього вперше i потрапив до Вовкограда. Iсторiя давня, яку вiн згадувати не любив, з багатьох причин. По-перше, це був самiсiнький початок його учнiвства у Свiтайла, Андрiй тодi, ?молодий та зелений?, часто поводився досить необдумано. Зокрема, дуже ревнував учителя до iнших учнiв, навiть колишнiх, якi вже не жили з ним, а тiльки час вiд часу навiдувалися у гостi.

Одним iз таких саме був Iван Прохорук. Що вiн двоєдушець, Андрiй не знав ? тому дуже здивувався, коли одного разу Свiтайло посеред уроку несподiвано здригнувся, помовчав i сказав тихо, що ?Прохорука-людину вбили?. Потiм уже з?ясувалося, як i де, ? коли вони вийшли у Вирiй i зустрiлися з Прохоруком-вовкулаком.

Знайшли не одразу, далеко вiн був вiд найближчого до Свiтайлової хати Джерела. А час-то йшов, якби не поквапились, доживати б Iвану Богдановичу вiк звичайнiсiньким вовком. До того ж встиг Прохорук правою передньою лапою потрапити в капкан, якимось чаклуном у Вирiї поставлений. Особливий капкан: коли в такому опиняється дичина, той подає чарiвний сигнал володаревi.

Добре, що чаклун чи то не почув капканячого сигналу, чи то надто зайнятий був (а може, взагалi помер, чаклунське-бо життя ризикове), ? визволили Iвана-вовкулака, але ж сам вiн до Проклят-озера не дошкутильгав би i за мiсяць ? тим паче вiд Свiтайлиного Джерела, що було поряд iз Жовтими Водами.

Виходить, Андрiю везти хворого.

Якби хоч Яв?ю, але це нiяк не виходило. Те мiсце, де у Вирiї стояв Вовкоград, у Явi знаходилося пiд Рiвним (якщо точнiше, трохи пiвнiчнiше вiд нього, там через кiлька столiть збудують ?мiсто Кiсток?). А Рiвне ? пiд поляками. Далi i немовлятi зрозумiло: тiльки через Вирiй туди i потрапиш, у Вирiї кордони iншi.

Що ж робити ? поїхали Вирiєм.

Спершу Iван лежав на санях (дiло було в сiчнi-мiсяцi) i лише скиглив та зрiдка ричав щось нерозбiрливе. Андрiй, юний та недосвiдчений, нiяк не мiг зрозумiти: через рани, чи тому що Прохорук уже перетворюється на звiра. А потiм, десь через тиждень, Iван прийшов до тями. Ходити нормально ще не мiг, кульгав, але балакучим став до нестерпностi.

Треба сказати, що Свiтайло був не простим характерником, а людиною, яка знала багато таємниць свiтобудови ? Андрiй розумiв це, як розумiє кожен, поспiлкувавшись з такою людиною. Але, як не прикро, Свiтайло не поспiшав розкривати йому своїх секретiв. Чи то не був упевнений в учневi, чи то Бог вiдає ще з якихось причин. Не розкривав i усе. А Iвана, майже Андрiєвого однолiтка, як виявилося, багато у що втаємничував.

Та Господь iз ними, з тими таємницями ? жив без них Ярчук до того, проживе iще стiльки ж! Iнше викликало образу: надмiрно пихатий Прохорук швидко здогадався що до чого i усiляким чином пiдкреслював свою обранiсть i Андрiєву темноту, вважав його ледь не служником Свiтайловим, таким собi хлопчиком на побiгеньках ? i не бiльше.

Андрiй же i сам не знав, хто вiн для слiпого характерника; називав начебто учнем, от, навiть довiрив, аби вiдвiз пораненого двоєдушця Вирiєм у Вовкоград, але... Ех, хто ж їх збагне, тих чародiїв!

От i помандрували. Звичайно, у такiй подорожi один без одного не обiйдешся, що у Явi, що у Вирiї. Якось терпiв, нiчого страшного. Казав собi: це iще одне випробування, призначене Свiтайлом, ? от виконаю, i одразу змiнить до мене ставлення.

...Їхали. Хрускотiв пiд полозами зеленкуватий снiжок, бундючилося химерними хмарами небо, iнколи зустрiчалися їм дивнi створiння, злi чи добродушнi, але здебiльшого ? сумирнi i байдужi до двох подорожнiх.

На в?їздi у Вовкоград, за Ропушчиним Кiльцем, сани довелося залишити. Свiтайло попередив, що серед калiчних двоєдушцiв краще з?явитися у звiрячiй личинi, а не в людськiй. Андрiй природженим перевертнем не був, але при потребi вмiв перетворитися на звiра ? от i перетворився. Разом з Iваном, на той час майже здоровим, вони вирушили до брами.

Ошийники у Вовкоградi носили вже тодi. I вже тодi мешканцi намагалися ходити на заднiх лапах ? але повсюдно примус до цього ввели набагато пiзнiше (як розумiв тепер Андрiй, саме пiсля того, як Iван став градоуправителем).

Вiдтодi Ярчуку бiльше бiля Проклят-озера бувати не доводилося. Але про те, що коїлося у Вовкоградi, чутки iнодi доходили ? i виявлялися вони одна гидкiша за iншу. I це було другою причиною, з якої ту подорож Андрiй не любив згадувати. Здавалося йому, що якось вона була пов?язана зi змiнами, якi почалися у Вовкоградi. Наче разом iз Прохоруком, який майже збожеволiв, але вчасно (чи вчасно?!) сьорбнув золотавої води, ввiз туди Ярчук смуту i бiди.

Безглузде, зiзнатися, вiдчуття, та й нiчим не пiдтверджене. А з?ясовуванням, що там у Вовкоградi до чого, нiколи було Андрiю займатися. Хiба йому Вовкоград дiм рiдний?! У них, у Вирiї, життя своє (вiк би не бачити!), у нас ? своє.

Свiтайло, як повернувся Андрiй з мандрiвки, заспокоїв: знаю, каже, чого хочеш i чому ображаєшся. Не турбуйся, вчитиму тебе всьому. Але ж не можна вiдразу все осягнути. Дiтей-он малих як вчать...

Андрiй: ?Так то ж дiтей, а я уже не дитя, слава Богу!? ?В чомусь ? гiрше за дитину?, ? по-доброму всмiхнувся Свiтайло.

I ? дiйсно вчив. Усьому. ?Але, ? казав, ? боюся, не встигну. Та й...?

I замовкав.

А одного разу сказав: ?Цiлi у нас з тобою, синку, рiзнi. Ти молодий, прагнеш звитяги, подвигiв, ти встиг перейнятися духом козацтва, надто пiзно ми зустрiлися. Нi-нi, я проти товариства нiчого не маю, але у них свiй погляд на свiт, у мене ? свiй.

Можливо, з часом щось змiниться в тобi. З роками стаєш iншим, не обов?язково мудрiшим, але ? iншим?.

Чи став Андрiй iншим тепер, на схилi життя? Мабуть, так.

Спершу зламалося щось, коли почув про смерть Свiтайла. Ярчук у тi роки вже не жив iз учителем, а повернувся до козакiв, ходив з ними у походи, лiкарював i рубав голови ? за обставинами. I раптом принесли звiстку: зарубали Свiтайла лихi люди. На нiч попросилися, пригостилися з ним його ж харчем, а потiм зазiхнули на нехитрий скарб слiпого характерника. Хлопчика-прислужника, що жив при ньому останнi кiлька рокiв, убили, та й самого старого заразом. Знайшли їх, Андрiй сам їздив. Подивився, сплюнув, що хочете, сказав ловцям, те й робiть з ними. Не тому, що рук плямувати не зхотiв, просто... здалося, якби зробив iз ними те, чого душа вимагала, Свiтайла б це засмутило.

Ну от, пiшов учитель, наставник, на всiй землi єдина, крiм матерi, рiдна людина ? i Андрiй несподiвано вiдчув, що дихати стало вiльнiше, але разом iз тим наче повiсили на спину важкий тягар. Вiн там i ранiше був, тягар цей, але наче хтось допомагав нести його, а тепер ? сам справляйся, не дитя уже ? казав, що не дитя? ? от, маєш.

Нi, як i ранiше голови рубав усiлякiй поганi, що на країну налiтала, кiньми дiтей топтала та матерiв у ясир забирала. Але якось частiше став саме лiкарювати. Не розрiзняв i не зважував: чи зуб у когось ниє, чи черево розпанахане згори донизу; лiкував з однаковою стараннiстю. Навiть якщо бачив, що людина прийшла нiкчемна, пiдступна, що житти, можливо, такiй i не варто ? лiкував!

Хто я такий, Господи, аби вирiшувати, варто чи нi?!

У Нав частiше став навiдуватися, душi проводжати, аби дiйшли без пригод. У Вирiї також часто бував, але не задля розваг (якi вже тут, справдi, розваги!), а з необхiдностi. I от, вiдвiдуючи Вирiй, чув-дiзнавався ? i про суворостi, якi узаконив новий градоправитель, i про те, що з деякого часу двоєдушцiв-полякiв та литвинiв проганяли з Вовкограда в три шиї...

I про М?ясницю.

Паскуднi чутки, тухлi, як стерво, що тиждень пролежало пiд травневим сонцем. З поляками та литвинами Андрiю в Явi теж доводилося мати справу ? але то в Явi, а Вирiй ? зовсiм iнша пiсня. Ну, та це клопiт двоєдушцiв-вовкоградцiв, гаразд.

?М?ясниця?... I слово ж хтось вигадав влучне, i свято пiд нього влаштував таке, що знайшов би Андрiй розумника цього ? нi рук, нi нiг, нi голови його бiсовської... й iменi не залишилося!

?Найбiльша досада у людини виникає на того, хто не такий, як вiн, ? а кращий, ? казав Свiтайло. ? Тому, коли будеш входити у Вовкоград, неодмiнно перекинься на звiра, аби не дражнити їх. Зрозумiти двоєдушцiв можна, бо мали двi личини, двi свободи, а тепер змушенi жити в стiнах мiста серед звiрiв (людина ж вiрить у те, що бачить, а не в те, що серце пiдказує). Через заздрiсть усяке може статися; то краще поберегтися, не вводити у спокусу?.

Про цi властивостi душi людської знав i Прохорук. I ще знав (кому ж, як не йому знати!), що часом поводяться люди по-звiрячому, гидко й паскудно. Потiм соромляться, але якщо гуртом щось скоїли, то нiби стають мiж собою пов?язаними, тодi їх простiше пiдкорити своїй волi. От i затiяв ясновельможний пан Iван М?ясницю, а якщо по-простому ? людське жертвоприношення. Для того i купцiв прилагодив ? ранiше вони привозили товари з Яви та Вирiю, а тепер нишпорили шляхами у пошуках живих людей, зв?язували їх чи якимось чином заманювали у Вовкоград, а потiм ? вогнища на площi, натовп, який на шматки роздирає м?ясо пiдсмажене...

Андрiй довго не хотiв вiрити цим чуткам. Про Iвана взагалi нiчого не знав вiдтодi, як завiз його до двоєдушцiв.

Тепер от усе розкрилося. А потiм, коли вони у кабiнетi Прохорука вдвох залишились, й iнше з?ясувалося.

А що М?ясниця? ? сито посмiхнувся ясновельможний на Андрiєве запитання. ? Дуже зручно вийшло, мiж iншим. Знаєш, коли у звiрячому тiлi з року в рiк сидиш... незабутнi, скажу тобi, вiдчуття. Один на одного гарчати починаємо. Я мiсцевих ледь стримую, змушую от на заднiх лапах ходити, аби зовсiм не спаскудилися.

Тiльки лиш, виходить, iз людинолюбства?

Цього, Андрiю, не треба ? що не моє, то не моє. Яке ж тут, скажи на милiсть, людино-любство? Нi, я тiльки одного хочу ? жити! По-справжньому, Андрiю! Я ж був кращим Свiтайловим учнем, вiн сам це визнавав! А потiм, через дурницю ? на все життя звiрем залишитися?!

Нiчого собi дурниця! Я дiзнавався ? ти ж мертвякiв пiднiмати з могил намiрявся, за що тебе добрi люди до мертвякiв i вiдправили.

Кепсько тебе Свiтайло вчив, якщо таке кажеш, ? зневажливо мовив управитель. ? Бо якщо ти вибраний Господом, якщо дано тобi знання велике, таємне ? значить, i закони звичайних людей не для тебе писанi.

Чорний вовкодав по-людському похитав головою, дивлячись на сивого вовка.

Дурень ти усе-таки, Iване, ой i дурень!.. Шкода менi тебе. Знаєш, що Свiтайло казав? Ти був його кращим учнем. Але потiм перестав ним бути, взагалi перестав бути його учнем. Учень ? не той, хто отримує знання, а той, хто осягає мудрiсть учителя i прямує його шляхом.

Щось ти сам iз собою не в злагодi, Андрiю. Кажеш одне, а робиш iнше. Та ти ж сам, шановний, привiз менi хлопчика до М?ясницi ? сказав iще сторожi на входi, що купець.

А нашi да-авненько вас запримiтили, все вирiшували, хто такi та для чого заявилися.

Щоправда, не знав я, що ти двоєдушець.

А я i не двоєдушець, ? тихо мовив Андрiй.

Почувши це, Прохорук, певно, здогадався про намiри гостя ? а можливо, надто красномовним був погляд чорного вовкодава. Вовк плигнув на Андрiя, намагаючись дотягнутися до горла, ? але той одним сильним рухом ухопив його за карк i вiдкинув у дальнiй куток. Потiм, не зволiкаючи анi митi, перекотився через голову i обернувся на людину. Вгледiвши це, сивий вовк зрадiв ? вирiшив, що так буде легше перемогти суперника.

Але пострiл з рушницi, знятої зi стiни, довiв протилежне.

Все-таки ти був поганим учнем. Свiтайло завжди казав: ?Не вiшай на стiну заряджену зброю ? вистрiлить?, ? Андрiй жбурнув рушницю i, знову перекинувшись на вовкодава, побiг у коридор, наказавши Степановi, що чекав за дверима: ?За мною!?

I ? почалося!..

* * *

...двi стрiли, якi нiхто не в змозi зупинити ? бо хто здатен навiть подумки встати на шляху блискавок?

Вони неслися як скаженi, наче всi чорти з пекла намiрялися наздогнати їх i втопити у розпеченiй смолi.

Вартовi-ведмедi на входi, звичайно, почули пострiл ? але звiдки їм було знати, що вiн означав.

Тривога! ? заволав їм Андрiй, вибiгаючи на площу. ? Дiм охороняти, нiкого не впускати, нiкого не випускати ? наказ ясновельможного.

Слухаюсь! ? дiловито вiдповiв ведмiдь, який пам?ятав Андрiя з минулих вiдвiдин Вовкограда.

Утiм, Ярчук не мав сумнiву, що незабаром байбак Матвiй пересилить власний страх, пiднiметься у кабiнет управителя, а потiм поквапиться з ?жахливою звiсткою? до вартових. Тож часу у них обмаль.

I взагалi, не тi хвилини треба рахувати, якi залишилися до байбакової смiливостi, а тi, за якi їм зi Степаном слiд до Миколки добiгти. Бо ? ?привiз хлопчика до М?ясницi ? сказав ще й сторожi на входi, що купець? ? а купцями тут тепер людоловiв називають.

Тiльки б встигнути! Тiльки б, Господи, встигнути!..

Вони вискочили за браму, i ? шляхом, просто до гайку, де залишив Орлика з Миколкою. А там уже кипiло, їжачилося, слиною капало, кривавилося ? звiрячi хребти гнулися коромислами, ричання стояло до небес, земля витоптана, вся вкрита попелом струшених iз гiлок золотавих яблук. I ? iржання, i крик хлопчачий: ?Тримайся, Орлику! Ану, чоботи, покажiть їм, iродам!?

Марить хлопець, не iнакше. Ну, гаразд, з цим потiм розберемося.

Вони увiйшли двома лезами в це здиблене варево чужих життiв ? i ну шматувати! ? та так, що якоїсь митi Андрiєвi здалося: нiколи вже не стане вiн людиною, просто не зможе, а якщо i стане, колишнiм ? нiколи.

Зупинися, Андрiю! Все уже, скiнчилося... ? Це Степан.

Озирнувся ? дiйсно, скiнчилося. Два чи три собаки, кульгаючи, втiкають до мiста, решта лежить покотом, дехто ще стогне, але жити їм залишилося недовго.

Погуляли, виходить. Привiз купець товар.

Глечики побитi пригадалися.

?Потанцював, кирпатий дiдько мене забери!?

Спасибi, дядьку, що вчасно встигли, ? зiтхнув, спускаючись iз дерева,

Миколка. ? Якби не ви, то й Орлик iз чобiтьми не впоралися б.

Андрiй здивовано глянув на хлопця: з яких це пiр Орлик у чоботах ходить?!

Хтось тикнувся в ногу м?яким шкiряним носом... та нi, носком! I це був, звiсна рiч, один iз двох самохiдних чобiт, якi зустрiлися їм пiвдня тому на шляху до Вовкограда.

Тiльки вас менi бракувало! ? спересердя випалив Андрiй.

Чоботи ображено вiдплигнули ? i лише зараз вiн помiтив, що обидва вони були добряче пошарпанi й по самiсiнькi халяви вимазанi в кровi.

За що ж ви їх так, дядьку? Вони хорошi. I про небезпеку попередили, i Орлику допомагали вiд цих собак вiдбиватися.

Ну... скажи їм, що я прошу вибачення, ? знiтившись, пробурмотiв Андрiй. 

? А як, до речi, ти з ними познайомився?

Самi пiдiйшли, ? пояснив Миколка. ? Попросилися, аби ми їх з собою узяли. Я обiцяв.

Степан хрипко розсмiявся:

Отак, братику! Стало нас бiльше рiвно на два чоботи.

Чому це ?нас?? Тобi ж їхати звiдси не можна, бо...

А мiхи навiщо? Наберемо туди водички з озера та й вирушимо. Сам же казав, пити її треба раз на тиждень. Надовго вистачить ? встигну i тобi допомогти, i назад повернутися.

Якщо надумаю повертатися.

I вiн розповiв їм про те, що бачив з вiкна-бiйницi.

Знову ж, ? додав, ? ти мене з бiди врятував, а умiв взяти ? умiй i вiддати. Не турбуйся, тягарем не буду. ...I от що. Забиратися треба звiдси якнайшвидше, поки тутешнi ведмедi з байбаками не оговталися та не зметикували, що сталося. Згоден?

Куди ж було Андрiю дiватися?

* * *

...А перекинутися назад у людину, всупереч усiм побоюванням, виявилося напрочуд легко, Ярчук навiть трохи розгубився.

Перехопив заздрiсно-сумний погляд Степана, розвiв руками та пiшов до бережка, набрати води з

Проклят-озера в порожнiй мiх.

Погляд назад

...Коли з?ясувалося, що управитель, ясновельможний Iван Богданович, мертвий, застрiлений з рушницi у власному кабiнетi, ясна рiч, почалася панiка.

Бо пiвстолiття ? це, панове, пiвстолiття, звикли, розумiєте, до твердої руки i впевненостi у поглядi. Воно ж i затишнiше, коли за тебе рiшення приймають. А тут ? таке...

Та ще ця рiзанина бiля схiдної брами, яку вчинила напрочуд химерна компанiя.

Це ж вiн, напевне! ? заходився один iз двох ведмедiв-охоронцiв. ?

 Той, чорний!

Його нiхто не слухав.

Усiх турбувало iнше: хто буде наступним управителем. Кiлька помiчникiв ясновельможного (а той навмисне пiдбирав таких, аби вiдчували один до одного неприязнь i не могли змовитися мiж собою) квапливо збирали своїх прибiчникiв. Собаки-батраки кидали роботу, зривали намордники, об?єднувалися з собаками-охоронцями i нападали на панiв. Тут, у Вовкоградi, стан, який був у двоєдушця в Явi, не зберiгався ? треба було отримувати новий. Але i тут iснували пани, мiщани i селюки ? пани, як заведено, досхочу користувалися своїми привiлеями, а селюки iнколи ледь заробляли на їжу.

Кiлька сiл, що лежали в межах Кiльця, але за стiнами Вовкограда, якось постачали городян продуктами, яких тi не могли дiстати iнакше шляхом (переважно ? мандруючи у Яв i назад у Вирiй). Зараз, почувши, що колишнього управителя, який славився крутим норовом, пiдстрелили, селюки вирiшили повстати. Багато з них у минулому, проЯвленому життi, були шляхетними панами, яких, як i жидiв, схильний до помсти Прохорук, не розбираючи добрi чи поганi, вiдправляв виключно у селюки. Чи взагалi гнав за межi Кiльця, що майже рiвноцiнно стратi.

Але i серед городян багато хто жив зовсiм не так, як хотiлося, навiть не так, як жили в Явi.

Тому смута, що вкрила мiсто нитками липкого сiрого павутиння, запанувало в думках калiчних двоєдушцiв.

I нiхто не помiтив, як через мiську браму, що вже не охоронялася, прослизнула чотиринога тiнь. Багато хто бачив її потiм у рiзних мiсцях, i у Вовкоградi, i за його межами. Однi казали, що була вона схожа на лисицю, другi розповiдали про мишу завбiльшки з вiдгодоване теля; що бачили третi, так нiкому i не судилося взнати.

Несподiвано у небесах закружляли цiлi зграї черв?якiв-лiтавиць, ропухи на курганах ледь встигали знищувати їх.

Митi, коли впала перша кам?яна захисниця, знову ж, не помiтили. Просто раптом виявивилось, що хробаки уже над мiстом, що Кiльця, власне, не iснує, а з усiх бокiв сюди збираються грозовi хмари.

Якраз тодi запалали купецькi квартали ? по-перше, тому що до купцiв i лихварiв нiколи з особливою симпатiєю не ставилися, по-друге, далеко не кожному була до душi введена ясновельможним М?ясниця. Тим бiльше, що кiлька разiв купцi випадково приводили на заклання чиїхось родичiв чи просто гарних знайомих.

Словом, запалали купецькi квартали ? а там перекинулося i на все мiсто. До того ж з-за хмар, що скупчилися над Вовкоградом, почали без угаву бити блискавки (дехто помiтив i дивну квадратну тiнь у небесах). А от дощу все не було.

Можливо, якби городяни, об?єднавшись, спробували загасити полум?я, їм би це вдалося. Але їх зараз турбувало iнше ? порятунок того, що залишилося вiд їхнiх подвiйних душ. Бо небеснi черв?яки-лiтавицi розiрвали Ропушчине Кiльце i заходилися полювати на вовкоградцiв. Спiймавши i остаточно умертвивши двоєдушця, черв?яки заковтували його душу, але не для того, аби зжерти, а щоб перенести повiтрям i потiм вiдригнути в потрiбному мiсцi, передаючи цю душу у владу своєї хазяйки.

Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися ? переважно тим, хто здогадався i спромiгся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум?ї, пiд палаючими руїнами, пiд ударами черв?якiв, вiд iклiв i пазурiв власних братiв по нещастю...

Смерть збирала свiй урожай.

А її тезко в цей час спостерiгав за подiями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки камiнна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далi, у погоню за дивною компанiєю, яку вiн переслiдував, ? але поки в нього була година перепочинку ? i блискавки, i гримiння небесне, i виття звiряче, i полум?я.

I бiль. Завжди, завжди ? бiль!..

джерело: www.puziy.faust.net.ua