Політономія

Олександр Хоменко Можливо, саме сьогодні, коли телепродюсери, монополізувавши виробництво суспільних брендів, остаточно перетворили політику на мікс із поганої естради та реаліті-шоу “За склом”, ми можем усвідомити переваги старих-добрих часів. Тих, коли культові постаті приходили в історію не з “галубова екрана”, а з літератури. Бо кожна епоха мала свої сакральні тексти, що продовжувалися реальним життям. Середньовіччя наснажувало себе оповідями про мандрівних лицарів (у часи розквіту – ентузіастичним Персевалем, на схилку – сумовитим Дон Кіхотом), пуританська ранньобуржуазність – Робінзоном Крузо, а передреволюційна Франція – класицистичними п’єсами Корнеля і Расіна, вишуканими й відгранено-холодними, ніби промови Сен -Жюста в Конвенті. Епоха, про яку піде мова, (20-30 роки ХІХ століття) вознесла на п’єдестал благородного розбійника. Дами на балах тужливо зітхали, очікуючи на зустріч з Рінальдо Рінальдіні (персонаж роману німецького письменника Християна Вульпіуса, що за своєю популярністю в ті часи може бути поставлений поряд із хіба що зі Штірліцем в СРСР 70-х), публіка зачитувалася “Роб Роєм” Вальтера Скотта та пушкінським “Дубровським”. І, як і має бути в кожній епосі великого стилю, література закономірно переходила в життя; бодай у форматі гучної всеєвропейської слави італійських карбонаріїв, якими захоплювався весь інтелектуальний бомонд. Тож Україна просто не могла лишитися поза загальним “потоком”. Бо в Європу ми входили завжди. Тільки в різний спосіб: якщо в 90-ті роки ХХ століття – переляканими заробітчанами, то в першій третині ХІХ століття наш шлях туди освітлювали заграви підпалених хлопцями Кармалюка панських маєтків. Від кріпака до отамана У цієї людини було дивне, і навіть не зовсім українське ім’я – Севастіян. У метричній книзі села Головчинці Літинського повіту на Поділлі, що належало пану Адаму Пігловському, під 27 лютим 1787 року записано: “Аз, иерей Иоан Палей, парох Головчински храму Покрова присвятие богородици, окрестих и миром святим помазах младенца Севастяна от родителей законновенчанных Якима Кармалюка и жены его Елены”. У різних документах та судових актах, у поліцейських рапортах та секретних депешах його згодом писатимуть по-іншому: Августин, Устиян, Іустин. Проте народ вкарбував у своїй пам’яті одне, коротке і пружне наймення – Устим. Так, ім’я він отримав романтичне, неначе з авантюрного роману. Проте долю змушений був обирати сам. Бо він народився кріпаком – людиною, що не мала жодних прав. Взагалі жодних... З 1806 по 1811-й Кармалюк працює дворовим у пана Пігловського. Існує вперта легенда про те, що пан приставив його козачком до своїх синів, коли ті поїхали вчитися за кордон. Там Кармелюк засвоїв манери, навчився французької мови. У цей же час він одружується, у нього народжується перший син Іван (згодом він буде заарештований по справі свого батька і помре у тюрмі).1812 року пан Пігловський за якусь провину віддає його в солдати. Але служба Устима “царю і отєчеству” була нетривалою – того ж року він тікає з війська і організовує свою ватагу. Одним з перших її “ексів” було спалення гуральні того самого пана Пігловського. За деякий час Кармалюка арештовують, засуджують до покарання 500-ма шпіцрутенами (людина навіть сильної статури зазвичай витримувала не більше 400-т). Проте Кармалюк вижив, і його відправляють на військову службу до Криму. З дороги Кармалюк знову тікає, знову організовує хлопців, знову “цікавиться” майновим станом панів. Після другого арешту його засуджують до смертної кари, яку замінюють 25-ма ударами батогом, тавруванням та засланням до Іркутської губернії (по тому куди його тільки не засилатимуть, так що як воно “За Сибіром сонце сходить” він дізнався не з чужих розповідей). Звідти він вкотре тікає, і починається його безконечна епопея, в якій будуть втечі, переслідування, перевдягнені герої, панське золото, що переходило з дорогих камзолів до селянських свиток. У поліцейських документах того часу збереглися лише глухі згадки про ці події: заарештований Кармалюк на слідстві розповідав про що завгодно, тільки не про реальні обставини своїх справ. Він, наприклад, стверджував, що є неписьменним, хоча достеменно відомо, що окрім української він досконало володів принаймні іще трьома мовами – російською, польською та єврейською, а також, імовірно, французькою, без якої він не міг би себе вільно почувати у вищому світі. Одначе й у тих пожовклих аркушах згадується, що хтось бачив його то в панському одязі з пишними бакенбардами, то в мундирі поліцейського чиновника, то старцем, то селянином, то таємничим полковником. У реальному ж житті Кармалюк любив звичайний український одяг і стрижену під макітру зачіску. Саме таку, як це зображено на відомому портреті роботи Тропініна. “Впіймати сороку – морока...” Польський шляхецький історик-белетрист Ролле, що у 80-х роках ХІХ століття написав першу більш-менш наукову розвідку про Кармалюка, зауважував, що у 20-х роках хлопський отаман “був предметом вечірніх бесід і в шляхецькій вітальні, і в селянській хаті”, та що “ім’я його було на вустах у всіх”. Воно й направду: якщо й була на Поділлі, та й на цілому Правобережжі в ті часи якась дивовижа, так це був Устим Кармалюк. Він здавався міфічним героєм, що у вогні не горить, і у воді не тоне. Тричі він тікав із Сибірської каторги, проходячи без документів по 1500 верст. Переказували, що він має розрив-траву, проти якої безсилі будь-які кайдани. Казали, що досить йому намалювати на стіні в’язничної камери човника, аби він сів на нього і виплив на волю. Здавалося, для нього не було нічого неможливого: перевдягнувшись офіцером російської армії, він визволив своїх товаришів із в’язниці; отримавши вексель в одного багатого пана, він потім приїздив до його боржника (звичайно, під виглядом знатного дворянина) і забирав усі гроші; наче насміхаючись над своїми переслідувачами, він сам брав участь в облавах “на Кармалюка”. Що не може не вражати в усій Кармалюковій епопеї, то це та справді безкорислива підтримка, яку надавали йому люди. Висловлюючись у сучасних термінах, отаманова “мережа підтримки” діяла на найвищому рівні. З 1812 по 1835 роки в русі Кармалюка взяло участь понад 2700 чоловік І це – лише верхівка айсберга, бо свої “кадри” Кармелюк на допитах ніколи не “здавав”, хоча самих лише нападів на панські маєтки, було здійснено понад тисячу. Селяни завжди попереджали Кармалюка про небезпеку вони відмовлялися брати участь у панських облавах проти нього, вони переховували його з товаришами після успішних акцій. Не випадково в поліцейських документах цієї доби з тривогою зазначається, що весь “низший класс” підтримує “розбійників”. Зрештою, знесилившись боротися з людиною-невидимкою, подільська шляхта надіслала відчайдушний сигнал “SOS” командуванню російської армії. Зворушливо читати наказ командувача Другої російської армії генерала Байкова (від 5 березня 1827 р.) розташованим на Поділлі військовим частинам, у якому перераховуються підрозділи, задіяні для боротьби з Кармалюком: два батальйони Казанського полку, один В’ятського, два єгерських батальйони... “Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю” Ці слова з народної пісні, що її авторство приписують Кармалюку, звичайно, не можна сприймати буквально. Бо на війні, як на війні, і вбивати Кармалюковим хлопцям доводилося. Але що є абсолютною правдою, так це те, що зброю він застосовував у найбільш крайніх ситуаціях. Навіть найбільш лютих панів він спочатку попереджав, а вже потім – діяв. Народні перекази стверджують, що до деяких панів Кармалюк навіть сам приходив, називався власним іменем і звертався приблизно з такою промовою: “Облиш людей, не муч, не спасешся! Як я тебе, гнилозубого, схочу знищити, так ти хоч у мур замуруйся, а я тебе знайду”. І, знаєте, - допомагало. А ось інші його слова з цієї ж пісні: “Візьму гроші в багатого, убогому даю” – підтверджуються абсолютно.. Навіть на піку своєї слави Кармалюк особисто лишався бідною людиною. На власне прожиття він заробляв шевським ремеслом Серед його речей, знайдених після його загибелі (Кармалюка в ніч з 9 на 10 жовтня 1835 року вбив із засідки шляхтич Рудковський) був і мішечок із цвяхами для ремонту чобіт. Бували випадки, що під час його арешту в нього знаходили настільки мізерну суму грошей, що її заледве вистачало на те, щоб сплатити вартість викуваних для нього кайданів. А під час його арешту в червні 1827-го здивованому пану Янчевському (одиному з найзаповзятіших своїх переслідувачів) “Кармалюк отвечал, что вещей никаких нет, а имел 7 рублей серебром, да и те отдал какому-то повстреченному бедному человеку”. Так що зовсім не великою кількістю награбованого і не захованими скарбами увійшов Кармелюк в український епос. Якби важливим було тільки це, то нині на майданах лірники співали б пісні й думи про податкову адміністрацію. текст надано автором