Роман Гук
Над Сяном лежать чотири міста ? Лісько, Сянік, Перемишль та Ярослав. Річкою тече тільки одно з них...
* * *
- Народе, ідемо, ? сказала Маріанна Яра й вивела з підпільних структур свого помешкання молодих осіб ? ?штук? дев?ять. Народ валить сходами вгору, обминає ріг дому, на ґанкові запалює три свічки, бере захисно в долоні, стукає у двері: ?Вставай, пане-брате, бо вже біла днина?... Як завжди пан-брат... владика Адам сам відчиняє для співу двері Сянока. Дівчата закутані в хустки-плетениці й кожушки (тільки вони знають, як можна так споріднитися пухнатим одягом з пухнастим снігом) ввійшли в його дім по благословення колядувати. Десяток постатей став півколесом у розі ? супроти півколеса ікон на стінах. Молодість колядників ? ?старість? ікон, життя перших ? у співі, життя других ? у очах, між ними владика Адам роками свого життя поставлений між життям та іконою. ?Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка?... ? стали собі щебетати Юрчишини, Ярі, Патуляки, владика усміхався й нишпорив по кишенях заплату...
Зі стін ікони незворушно дивувалися колядою. Яка ж зустріч по роках! Чорнолиці й світлоокі бачили колись той світ, що коляда була в його величі чимось справді смішним, де було місце для сміху. У владичій кімнаті втікачі з давньої повноти ? ікони виявляли, що більше є того, чого нема, ніж те, з чим прийшли веселі співаки. Коляда без Кози та Ірода (у одного ?Бика? оселедець навскіс чола), без Жида і Чорта ? окрадена. (Кістяк минулого ввійшов у хату й... щедрував).
Wacek siк spуџnia?
Аня відкрила полотняну торбинку, владика щось туди поклав, і ватага вийшла надвір. Водій Вацек спізнювався, а бус був конечний, ніяк-бо ж створити ?колядувальну простір?, ідучи ногами. Навколо Сянока ні одного села придатного для нормального обходу. Святий різдвяний простір скорчився до окремих домів, які не становлять вже нічого іншого, крім розкинених по кілька кілометрів один від одного островів. Ніхто з нас не був здатний заспівати так, що з одного донеслося до другого. Тому спів змовкав, тому бус став конечністю, щоб за один вечір об?їхати Сянік з небагатою околицею. Вацeк приїхав, не заскавулів гальмами ? сніг м?яко заглушив гальмування і те, як Марійка впала у нього через ?гака? з Данилової ноги.
Сніг лежав на землі невипадково, тому що цього року наш православно ? уніятський Бог переміг римо-католицького Бога, забрав його в ?римлян? і приніс нам, ?добрим християнам? (цей переказ у більш-менш такому тлумаченні зустрічається в нас завжди, коли на польські свята снігу нема, а на наші є).
Wacek jedzie?
Ударивши головою в порожню скриньку по телевізорі, сідаю до Вацкового буса. Їдемо на Вільхівці. Маємо відвідати дві хати: Стефанії Опар і Володимира та Меланії Патуляків. Пес вибіг зустрічати, блиснув на іклах призахідним сонцем і за щирим хвостом повів до хати. Пані Опар, наче закам?яніла (від старості? від хвороби? від хвилювання? від жалю...). Не розвеселило її навіть перероблене, як мені здається, ?Ой чи є, чи нема, пан господар дома?:
Oj czy jest, czy nie ma
Pan gospodarz domu.
- Коли б ви були 20 років тому, було б інакше, ? сказала до Маріанни Ярої.
Вона кам?яніла від жалю. Перед її очима стелився останній похід, на той бік Сяну, куди підемо всі. А Ти станеш іконою світлого смутку... У поході безличному сяятиме тільки Твоє обличчя. Тепер співаєш, хоч не знати, куди долине Твій спів. Співай ? тільки співучі стають іконами, що кохаються серед мовчання.
Wacek zawraca?
Тепер хмарою до ?блоків?. У пам?яті маю переказане з Перемишля, де в якомусь блоці господарі запросили колядників у... туалет: стіни подвійні й менше сусідам чути. А в Сяноці також так буде? Може, у когось, де колядної ?ватаги? не було, але не в о. Івана Антоновича. Синок у матір затулився, спів йому лячний.
- Отче, а що як з того ?протесту? потім перекинчик виросте? ? вказую малого з долонями при вухах.
- Нема такої можливості, ? каже сяніцький парох, а його жінка припрошує мовою з-під Яблочина ?їжте?.
- У отця я ще ніколи не стурвся, їсти можна, ? ?Бику? ? норма ? щирий до болю.
Їмо й теє...
Аж опиняємося в Ґоцків, це наступний блок. У молодої Катерини на руках друга дитина.
- Нове покоління для мого ?Ірмосу?, ? Та-Що-Махає-Руками не може стриматися перед пропагандою.
- Дякую, що кожного року не минаєте нашої хати, ? від Катерининого батька.
А Савки ? це люди з України, зі Львова. І блок наступний. ?Бику? починає входити в одну роль і виходити з другої. Данило його штурхає.
- Тепер ти.
- Ага...
Колядники співають, а Савкам цього й треба. У лазничку не просять (!?).
- Не боїтеся?.. ? я до господині.
- А що, стіни заваляться?
Холявчин острів
На сяніцькій Дубрівці, колись Руській ? єдине місце, де впритул одна до одної стоять три хати: старший Холявка, молодший Холявка і Добрянський. ?Інтенсивність забудови? відразу показала, чому так часто колядникам годі було перейти колись більше, ніж 10 хат...
- За Троханівського був вертеп правдивий і чудовий, ? не стримався від нарікання й спомину про дяка Петра Ярослав Холявка, слухаючи занадто нашвидкоруч зробленої коляди. ? І співи трохи нетутешні.
Початок спомину перервала його невістка Уляна, що їй перейти до тестя метрів, може, десять:
- Про нас забули-сьте?..
Пані Холявка вийшла на ганок, віддала колядників у сусідські руки. Потім ще Добрянські ? наступне десять метрів. Бус стояв непотрібно на дорозі. Вацек, може, заснув. Як і потім, біля Зубиків-тризубиків, де дали всім кутю й відразу зробили гостину. Дочка їхня ?Тризя? накинула на себе хустку й кожуха ? тепер колядників десяток.
Замало. На останню ікону ? хто з-поміж них зістане?.. хто богоявлення перестраждає? золоті краплини Господа ? Ти позбираєш?..
Ляхи непрокляті
Годі було б навіть при бусовій помочі одно село докупи збити або заповнити один колядувальний вечір, якби не ляхи. Дві наші хати ? одна їхня. Це свої ляхи, приятелі або просто співчутливі люди. От ?мечевий лицар? Роберт Банькош, no gуral, який пристав з-під Татр до Сянока й ?промує? наше місто, сидячи в Міській управі нашого міста. А ?лицар?? ? бо каштелян Лицарського братства Сяніцької землі (землю, ясна річ, наперед у нас забрали). Перепросивши за те, що і лях, і живий, запросив до хати й доброю українською мовою ? ?щиро дякую?! ? після колядування запропонував сісти й випити. Добрий лях. Буде жити.
Потім були два Юрії (Jerze?): Гінальський і Чайковський, обидва ? директори сяніцького надсянського Музею дерев?яної архітектури, один колишній, другий теперішній, як на директорів ? у напрочуд незрозумілій живуть згоді. Над дверми до хати напис: ?Jerzy I i Jerzy II?. Слухають-слухають, один глибокомудро каже:
- Te wasze kolкdy jakoњ nie koresponduj№ z naszymi?
Задля кращої ?кореспонденції? почастували колядників ?юріївкою?.
Марчак
У Марчаковій хаті кінець вечора-початок ночі. Марчак несе, не жаліє, солодке, пекуче, гірке ? усього на столі вмить. Дівчата скинули кожухи ? стіл звишиваний, грудьми змережаний. Усе ? напроти. Старий дяк сяніцької церкви пам?ятає так багато й бачив так багато, а все ж поакційній коляді словом не діймає, щиро ллє в чарчину.
Марчак є минуле, Марчак, стара праля, тче з себе самого золоту нитку й основує навколо нас. Знає, чия хата колядникам остання ? господарева честь найперша.
Боязнь дивитися на обличчя колядників. Іконітимеш чи пропадеш, іконо співна? Тобі свідкувати любові Богоявлення. Клич свідків перед Твоє обличчя. Кличеш? Довго слухай, слухай-умлівай... почуєш відповідь на Твій спів.
Богоявлення серед землі починається від Бога в людині. Іде в зовнішнє ? і людське обличчя не може встояти під подувом Вітру. Господній неповстрим, улитий в уста-брови-очі-вії, і плавний, і скреслий, і закляклий ? ікона.
У них є свій день, коли існують по-іншому: пливуть. У місті над Сяном цей день зветься Йордань, від Господа людині-від людини Господеві дань...
Золота єдність
На невеликому хресті на сходах до церкви перевішений рушник ? майже недбало, так вільно. Ліворуч трійко дівчат, наче прийшли недавно з Євангелія. З?явився і Варава в трійній постаті ?жулів?, що, важко стишуючи на закруті почервонілу ходу, повертали з гори під церкву Пресвятої Трійці. Отже: трійко дівчат і три жулі, громада вірна чи невірна, але з хрестом посередині.
У церкві ? один владика.
- Не йдіть за течією ХХІ сторіччя, зберігайте заповіді Божі, тому що хоч які й скільки законів і конституцій видумали люди, ні одна не перевершила десяти Заповідей. А ми женемося за злом, лукавством, мамоною світу, а забули про союз з Господом, ? золота наука плила, наче не знати звідкіль ? на тлі золотого іконостасу важко вирізнити застиглу постать владики, невід?ємного, непорушно обвитого золотою митрою і гострим складом риз.
І все ж богослужіння довге. Навколо церкви у йорданський день багато чого стається.
У потойбічність
Жулям, привиклим динамічно й еластично відноситися до світу, закрут у при церковну браму давався набагато природніше ніж решті, яка, хоч не жульна, маневрувала біля брами цілком по-жулівському. Це були рухи, які казали: ?о! я тут уперше! насправді!?, ?мушу підняти те, що впало на хідник, о?, ?чи це я, чи це я тут??, ?чи я це я?..?
- Okazuj№ juї niepokуj? ? ідеально навсупереч ієратизмові східного богослужіння спиталася студентка в другої студентки.
- Nie, ? на морозі з ноги на ногу та друга.
- Aby tylko nie zastygli tak do wiosny, bo jak rusz№ lody, to bкdzie za pуџno?
- Prawosіawia nic nie ruszy z miejsca?
Я послухав і роздивився навколо пильніше, ніж завжди. Напроти церкви, але по тому боці вулиці, будинок з мозаїкою: земна куля, а в ній хрест. Брак скромності подібний до пропагандивності ? ще не так давно на високих будинках у Києві епохи СССР читалося самовпевнене: Коммунізм пабєдіт! Хрестові перемогти любов?ю важче, ніж комунізмові ненавистю.
З правого боку церкви дротяна огорожа, при ній бляшаний барак з бочкою на даху, вище ? тиснуть будинки, наче хотіли б крізь чорне письмо тонкого віття скинути храм у яр. А то цей яр, що, як глянув у нього, міг у кожну хвилину зароїтися княжими воїнами, згадуваними вчора владикою на Щедрому вечорі: ?Якби ми вернулися назад, то побачили б княжих воїнів, як ходять вулицями Сянока?.
Знаю, чому владика мандрує в часі й вгадує минуле: нас усе менше й менше. Тому він кличе за поміч ? ніхто не чує. Але: владика і ми пам?ятаємо. Наша пам?ять про минулих, що їх було так багато, що від них ідемо ми, отож ? вони наче не могли відійти задалеко, наприклад так далеко, як ті, що відреклися від східної віри за нашої живої пам?яті. Мертві ближчі нам від живих, які перейшли на той бік... Сяну. Дивно, але відійшлих від нас не хочемо пам?ятати. Вони зникли, пішовши своїх легшим шляхом, яким не тільки не хоче йти решта, але навіть їхня пам?ять. Ми вперті, а ще більш уперто робиться нас менше, тому вперто воскрешаємо ? хоч і мертвих, зате ж ?своїх? мертвих...
Богослужіння таки закінчується. Церква за мить виштовхне народ хоруговним походом у воду. Людей не аж так багато, перед воротами церкви ніхто вночі не поставив, як кілька років тому, дорожнього знаку ?Wjazd wzbroniony?, отож увійти й вийти можна свобідно. Дідо спритно одним рухом бере зі сходів хреста з рушником ? дорога відкрита. З храму виходить голуб-Юрчишин з хрестом. Коло нього, а потім біля мене старий дяк Марчак.
- Це котрий ваш Йордан у Сяноці? ? запитавсь я в нього.
- 47-ий, ? відповів Марчак ?наймістичнішою? з-поміж цифр.
З життя та звичок Сяну
А раніше, ще не світав день Водохрещів, ще сонцю було зарано явити верховну ясу срібних гір, як Сян спросоння змієм плазував крізь земні надра в яри, де при схилах стоять храми, плив вгору, лягав під церкви і ждав собакою терпеливим (уранці по кручах на снігу взористі сліди Сянового плину). Ждав, поки не піде від церкви річка людей до річки Сяну. Тепер кортить йому пливти із цією першою річкою, щоб разом з людьми вертатися до себе й обабережно спочити ? щасно виявити на водах Бога.
Як усі були на березі, він узяв на себе вигляд зграйки качок, яка не боїться того, що на березі люди мають вигляд східної християнської орди: закуте в золоті лати гострокутне Євангеліє, залізні хрести, на високих списах хоругви-бунчуки, чорні обличчя ікон також не від світу цього. Проте орда ?христосян? наступає на тишу Сяну лиш на те, аби миром серед миру вздріти свого Бога. І водохресні качки пливуть далі ще спокійніше, ніж досі; на краю ніжність криги, що струмком таїться у воду.
Освяти воду сію духом твоїм святим...
Глибина віри в людей дня Божого 19 січня 2004 року в місті Сяноці могла докладно відповідати глибині води під кригою, на якій стояли: 20-30 сантиметрів. На тому боці річки реклама ?Пепсі? з кручі Білої Гори переконувала щодо іншого: ?chcesz wiкcej?. Людям було до іншого. ?Цілком інше? творилося на водах Сяну ? там владика Адам, отець Антонович і протодиякон Ярий молилися й молитовно співали, щоб Святий Дух освятив усіх і вся. Нарешті владика схилився вперше й опустив у воду трійні свічі в тому незрівнянному богословському жесті. Зустрілися святий вогонь з освячуванню водою. Схилився владика вдруге і втретє, а потім схилився ще раз, замочив і підняв угору трираменного хреста-водянина, і встромив його владно в юрбу на віддаль руки. Сухі людські долоні купами облягли хреста, знімали з нього Водохреще й клали собі на вуста, очі, брови. Може, не зронили й краплини. Отець Антонович зачерпнув з Сяну долонею і обмив водою ціле лице ? у променях зблисло. Владика й собі так само ? прозорі водини, упавши йому на сиву голову, робилися срібними. Люди заворушилися, витягнули скляну безодню пляшок, слоїків, збанків, набирали й пили посвячену воду. Закрутивши Богоявлення в щільні посудини, позапихали у пазухи, аби донести до хати й розлити на цілий рік.
Люди верталися до церкви, хоч їх неабияк умаліло (а прийшло з 200 чоловік від церкви й 200 на березі чекало). Біля мосту стояв і не стріляв танк-москаль, утомлений від залізного абсурду. Настрілявся, хай не стрельнеться йому й подібним ніколи.
- Відбули ми Богоявлення, але Господь являється щодня утаєний в тайні Причастя. Причащаймося цілий рік ? не знати, коли Господь тебе покличе. Дивіться й будьте, як ті птахи небесні, що не сіють і не жнуть, але живуть, бо кормляться від Бога, ? сказав владика Адам до най витриваліших. ? Бажаю усього доброго на многая і благая літа...
Колесо боголюдських справ описано в дві тисячі й чотири раз, тільки Сян пливе за Межибрідь ...
Останній похід
Вертаючись у Перемишль таким собі ?пекаесом?, плив очима у Сянік, до людей на березі Сяну. У Водохреща не один передбачливо питався сам у себе: коли кінець? Бо колись настане останній похід. Бо ми зникомі. Нема безпеки в тому, що не знати, коли це ?буде?. Таки охопить нас зникоме. Ніхто не буде знати, що він над Сяном востаннє. Ніхто не знає, коли його лице засвічується востаннє. Тому врятуйся, остання іконо співна.
Автобус досяг Красичина. Дорогу перейшов дядько, тримаючи щось у руках, і нагадав про понеділок і про будень. А я віз свято. Твоє Богоявлення поволі обсихало з лиця. Тепер святі краплини Твого лиця глибиною в мені ясніють...
за матеріялами часописа ?ІДЕНТИЧНІСТЬ?