проф. Едгар Поломе
Близько 4300 р. до н.е. відбулась хвиля переселення скотарських племен з території на північ від Чорного та Каспійського морів в басейн Дунаю; в середині четвертого тисячоліття до нашої ери вони вже були на заході України та в Молдові.
Поштовхом, що спричинив цю інвазію можливо був брак території для пасовиськ, а уможливила її приручення коня. Історичні події розвивались драматично: миролюбна осіла землеробська економічна система Старої Європи була зруйнована вщент; її великі добре сплановані поселення розпорошені, витончене мистецтво, з яскравою витіюватою керамікою зникло. На зміну егалітарній цивілізації Старої Європи новоприбульці впровадили більш стратифіковану соціальну систему кланових угрупувань, що проживали в невеликих селах чи сезонних поселеннях, оскільки випас худоби вимагав великої кількості нових пасовиськ. Їх ідеологію відображала раптова поява фортифікацій і зброї: це була героїчна, чоловіча цивілізація, що возвеличувала богів влади і війни, яких вбачали у сяючому небі, громі та блискавках. Ця нова релігія дуже сильно відрізнялась від староєвропейських культів Богині-Матері з їх ритуалами, сфокусованими на сезонних циклах вмираючої і воскресаючої природи.
Зміни, що відбувались у Європі не зводились до поширення євразійської степової скотарської культури у всій її повноті на захід від Чорного моря; процес був набагато складнішим, включав у себе кілька хвиль експансії, яка тривала аж до третього тисячоліття до нашої ери, наявність кількох культурних традицій, передислокації населення, підкорення нечисленною військовою аристократією численних іноетнічних народів і культурне змішування. Це також стосується і територій за межами Європи, куди переселились ці степові скотарі, зокрема Середньої Азії, Ірану та Індії.
Якщо розглянути релігійний аспект проблеми даного культурного перевороту, то можна виявити, що релігійна спадщина прибульців збереглась в дуже неоднаковій мірі народами, які виникли внаслідок спричиненого ними процесу реорганізації євразійських соціальних систем. За рахунок лінгвістичної спорідненості між їхніми мовами, що була виявлена і проаналізована кількома поколіннями вчених, ці скотарські племена було названо індоєвропейцями — терміном, який вказує на дві основні території експансії. Самі ж вони, здається не мали самоназви. Найбільше для неї підходить термін Ар’я, але його поширення є локальним, а не всезагальним.
Хети є найдревнішим індоєвропейським народом про який збереглись писемні свідоцтва. У другому тисячолітті до нашої ери вони створили могутню імперію в Малій Азії, але зберегли дуже невелику частину індоєвропейської релігійної спадщини у своєму пантеоні та міфах, оскільки залучили у цей пантеон всіх богів та богинь своєї країни, при цьому не організувавши їх у впорядковану систему. Монархія була під захистом особливої групи «національних богів», але дуже важко виділити серед них власне індоєвропейських: ядром культу був храм сонячної богині Аrinna, володарки неба і землі, що керувала царським урядом хетів. Чоловічого двійника цієї богині не вдається чітко окреслити, його дивною особливістю є наявність риб на голові, a титул — «Бог сонця у воді.» Бога погоди Tarhund ототожнюють з етруським Tarchon, ім’я якого успадкував римський цар Tarquinius; він не фігурує у індоєвропейських релігійних текстах, оскільки міф про його перемогу над змієм Illuyankas не має ознак драконобогчого індоєвропейського міфу, а є типовим новорічним міфом запозиченим з Вавилонського «Епосу про створення світу».
Аналогічно релігія греків теж містить велику кількість культів, міфів і вірувань до-грецької культурної доби, що збереглись у ній на багато століть довше ніж деінде. Складність її синкретизму часто дуже утруднює можливість вичленення індоєвропейських богів в системі пантеону. Що ж стосується балтів та слов’ян, то хоча їх традиція добре збереглась у фольклорі, але, вони з’явились на історичній арені надто пізно і надійна інформація про їх дохристиянські вірування є надто мізерною, щоб на її основі можна було реконструювати індоєвропейську міфологію і відтворити основні релігійні поняття автентичного індоєвропейського світу. Лінгвісти початку двадцятого століття, зокрема Мейє i Вендріс вважали найдавнішими елементами індоєвропейської культури ті, що збереглись в обох кінцях ареалу експансії: в Італії, у кельтів і германців на заході, та індо-іранців на сході. Типовим прикладом такого феномену є термін від якого походить англійське creed, латинське credo «вірити», давньоірландське cretim, санскритське sraddha «вірити, довіряти», авестійське zrazda. Детальне вивчення контекстів в яких зустрічається цей термін, показує, що йдеться тут не про теологічне вірування, а про живу надію, яку покладав на богів віруючий. Цей принцип зокрема можна зрозуміти на прикладі Рігведи, де йдеться про Індру, на підтримку якого розраховує благаючий; що стосується жерців-брахманів, то віра мирян в їх силу корелювалась зі щедрістю з якою приносилась жертва, тобто, мирянин мав впевненість, що його щедрість буде неодмінно компенсована обов’язком віддячити за послугу; акт віри передбачав необхідність винагороди від бога за «принципом взаємного обміну». Термін, таким чином, окреслює дуже специфічні відносини встановлені між богом і людиною: якщо заглибитись на скільки це можливо у праісторію, то можна знайти свідчення змагань між кланами, між земними і божественними воїнами, в яких слід було мірятись силою та щедрістю, щоб здобути перемогу. Героєві необхідними були люди, які вірили в нього, при умові, що він роздасть свої здобутки тим, хто підтримував його: це свого роду обмін «я тобі — ти мені « між людиною і богом. Через це у ведах sraddha найбільше стосується Індри, захисника всіх арійських племен, чиїм подвигам присвячена велика кількість їх рядків. Кожній функції божества, мала відповідати священна дія, що звершалось людиною на землі: саме тому людям був потрібен Індра для перемоги у битві!
Важливість взаємної довіри
Довіра є чи не найголовнішим поняттям індоєвропейської етики, оскільки йдеться про суспільство, що ґрунтувалось на кровних зв’язках та побратимстві. Індоєвропейські скотарі мали в повній мірі патріархальне суспільство, для якого був характерним родовід по батьківській лінії та наявність «великих» чи «об’єднаних» сімей, що й досі превалюють в деяких регіонах Індії, очолювані патріархом, навколо якого згруповані його нащадки з їх власними малими сім’ями. Суспільна структура скоріш за все складалась з чотирьох концентричних кіл, які послідовно збільшуючись в розмірі, охоплювали всю спільноту: первинною ланкою була велика сім’я, що входила в клан, який був групою сімей тісно пов’язаних кровними узами. Члени клану зазвичай мали спільного предка і воювали як єдина група в племінних війнах та міжусобицях. Клан входив до складу племені, члени якого теж були спільного походження, а останнє, у свою чергу, до складу нації, що протиставлялась чужинцям. В межах цих угрупувань була велика кількість ідентичностей, але превалював принцип етноцентризму: так арії Індії чітко відмежовують себе від неаріїв, як таких, що не шанують правдивих богів, чужинцям також строго заборонено брати участь в арійських священнодійствах (жертвопринесеннях). Замкнутість суспільства була виявом тогочасного розуміння свободи: контактуючи з іншими етносами, арії стали краще усвідомлювати свою расову ідентичність, через що у них розвинувся комплекс вищості над численною масою чужинців. В рамках соціальної структури, особливості якої були детерміновані індоєвропейськими завоюваннями, лише арії були повноправними людьми. Для позначення соціального статусу пануючої меншості, що протиставлялась невільникам індоєвропейцями було винайдено цілий ряд термінів: грецьке слово eleutheros та латинське liber «вільний», дослівно означали «законно народжений», саме походження визначало те чи буде людина повноправним членом спільноти — вільним громадянином; слов’янське слово «свобода» у своєму первинному значенні вказувало на приналежність до пануючої етнічної групи — термін походить від праіндоєвропейського займенника *swo-, який вказував на автономне буття і застосовувався зокрема для позначення членів суспільної групи подібної до sodalis «членів братства, союзу»; це слово пов’язане з іменем фракійського бога Sabazios, що відповідав римському богові рослинності Liber. Германські слова rhydd, freis, free є термінами що відповідають санскритському priya- «той, кого люблять», що вказує на домінування добрих взаємовідносин між членами арійської спільноти, які забезпечували міцність суспільного організму. Фактично, взаємини між індивідами базувались на взаємній згоді, зокрема й відносини господаря й гостя, які опирались на принципи рівноправності та злагоди, що виражалось в обміні дарами. Договірні обов’язки успадковувались нащадками. Так гомерівські герої виявляли, що їх батьки були пов’язані обов’язком гостинності і продовжували ці взаємовідносини:
«Yes, you are for me a hereditary guest and that for a long time… thus I am your host in the heart of the Argolid and you are mine in Lycia, the day when I shall go to that country. From now on we shall both avoid each others javelin… Let us rather exchange our weapons so that everyone may know here that we declare ourselves to be hereditary guests… «(Iliad 6:215-231).
Аналогічно і дружба ґрунтувалась на «контрактній» основі, що виражалась в обміні дарами. Скандинавська Едда чудово змальовує цей принцип у поемі Havamal, словами, які приписують Одіну:
«If friend thou hast whom faithful thou deemest,
and wishes to win him for thee:
ope thy heart to him nor withhold thy gifts
and fare to find him often…
With weapons and weeds (garments) should friends be won,
as one can see in themselves,
those who give to each other will ay be friends,
once they meet halfway.
With his friend a man should be friends ever,
and pay back gift for gift,
laughter for laughter he lern to give,
and eke lesing (falsehood) for lies…» (stanzas 44, 41-42).
Навіть найдавніші форми шлюбу були засновані на принципі взаємо обміну: наречена була нагородою за виконану послугу, бо ж діставалась в обмін на певну кількість матеріальних благ, таких як наприклад кілька голів худоби. Після того як промовлялись відповідні слова угода набувала чинності. Добрі наміри були невіддільними від довіри і віроломним людям було непереливки.
Антуан Мейє виявив важливість цих соціально-етичних понять, зокрема довівши, що Mitra є нічим іншим як обожненою соціальною силою, персоніфікацією контракту: в ведах мitra- позначає одночасно і бога і поняття «дружба» чи «договір» та походить від індоєвропейського кореня *mei- «обмін».
Соціальна стратифікація і релігія
Оскільки індоєвропейські боги відображали суспільні реалії (у відповідності до дюркгеймівського вчення), то очевидно, що вертикальний вимір суспільних відносин теж знайшов своє віддзеркалення в індоєвропейському пантеоні.
Ще у тридцятих роках лінгвіст-іраніст Еміль Бенвеніст і фахівець в області порівняльного релігієзнавства Жорж Дюмезіль, помітили, що в ряді індоєвропейських традицій відображено три рівні суспільної ієрархії: (1) жерці, (2) воїни, (3) виробники. Ця ієрархічна структура напевно найкраще збереглась в тих суспільствах, де були в наявності високоорганізовані жрецькі інститути, як от колегії друїдів у кельтів, брахманів в індусів чи фламінів у римлян. Свідчення є бездоганними, верства в Індії позначались терміном «varna»(колір), в Ірані терміном «pistra» (ремесло). Через наявність неарійського населення та у зв’язку з процесом розвитку міської цивілізації до трьох вище означених, додалась також і четверта суспільна верства.
Таким чином можемо окреслити індійську суспільну схему:
(1) брахмани, жерці, що відповідають за священнодійства — символом верстви є білий колір
(2) кшатрії, воїни, їм підвладна фізична сила — символ верстви червоний колір
(3) вайш’ї, общинники, землероби і скотарі — символ верстви блакитний колір
(4) шудри, метиси, без чітко визначених функцій.
Грецька традиція розрізняє «жерців», «воїнів», «землеробів» і «ремісників»; крім того три верстви можна виявити і у скіфів, кельтів, осетин, гомерівській традиції, а також у міфологічній історії давнього Риму. Давня скандинавська «Сага про Ріга» описує ці стани дуже виразно, а їх відображення проглядається в епосі та міфології практично всіх індоєвропейських народів. Ця соціальна структура згідно Ж.Дюмезіля обумовлювала зміст та характер індоєвропейського пантеону.
Цілком очевидно, що в архаїчних індоєвропейських суспільствах жрецька і воїнська верстви постійно сперечались за лідерство та контроль над суспільством: в Індії світська влада по праву належала раджам — кшатріям, але за рахунок ускладнення процедури ритуалу жертвопринесення, без перманентного проведення якого згідно тогочасних уявлень неодмінно мав би настати кінець світу, брахмани в епоху брахманізму по суті контролювали все суспільство; в Ірані, реформа Зороастра була ні чим іншим як релігією жерців спрямованою проти етики індоєвропейських воїнів, і могутній цар царів був під захистом Верховного Бога Мудрості Ахурамазди, лише допоки не піддавався «силам Брехні», тобто допоки підкорявся правилам встановленим зороастровим жрецтвом. Друїди були чи не єдиною «національною» інституцією кельтів, що виходила за межі племінних рамок і забезпечувала релігійну та етнічну єдність: вони були не лише жерцями та магами, але також речниками правди, примирителями вождів, цілителями, вчителями, хранителями знань, суддями, набуваючи своїх навичок впродовж багатьох років навчання. Знання передавались усно у спеціальних закладах таких як наприклад той що був у Бордо в Галлії.
З іншого боку, існували й інші суспільні формації, такі як південногерманські громади, в яких жерці не відігравали помітної ролі, а влада була колективною і належала групі племінних чи родових голів. Військові вожді обирались на обмежений термін. Така структура заперечує дюмезіліанську схему, але є притаманною лише тим германським племенам, що воювали з римлянами в період ранньої Імперії (царська влада індоєвропейського типу відома у східногерманських племен).
Дюмезіль виводить з ідеології, що базувалась на соціальній основі наявність трьох типів функціональних богів:
(а) боги влади — перша функція
(б) боги війни — друга функція
(в) боги землеробства/родючості — третя функція
Поняття влади в індоєвропейському світі включало в себе закон та магію і втілювалась сувереном, що виконував подвійні функції політичні і магічні. Серед небожителів ці два аспекти влади зазвичай розподілені між двома богами:
(1) Варуна є магом, що управляє майєю, здатністю «змінювати форми»;
(2) Мітра є законодавцем, на це вказує його ім’я — «договір»;
Але крім цього їх можна протиставити у багатьох відношеннях, як от:
Сфера
Варуна — космос далекий від людини — асоціюється з небесам — невидимий — (вогонь)
Xарактер — жахаючий, не передбачуваний, запальний
Особливості — йому належить все відрубане сокирою; смажене; п’янка сома; -ніч, -воля
Зв'язки — схиляється до «кшатрія» (світська влада) — найбільше зв’язків з військовою функцією
Мітра — cвіт близький до людини — пов’язаний з землею — видимий — (вогонь)
Xарактер — поміркований, приязний, врівноважений
Особливості — йому належить все, що зламалось саме по собі; варене; молоко; -день, -розум
Зв'язки — схиляється до «брамін» (духовна влада) — жрець Варуни здебільшого пов'язаний з третьою функцією (багатство, родючість, мир)
Багато з цих рис Варуни можна знайти у скандинавського Одіна: він маг, знавець рун, практикує sei?r (зневажувану форму магії) — він також не передбачуваний та небезпечний, а його зв'язок з воїнською верствою є очевидним: він ватаг обраних воїнів-ейнгеріїв — душі яких його посланниці валькірії забирають в небесну обитель Вальгалу. Ці герої воюватимуть за нього під час останньої космічної битви званої «Сутінками богів» — Рагнарьок — що стане кінцем сучасного світу, яким керує Одін. Як бог мудрості, що здобув мед поезії, він проявляє також і ряд мітраїчних рис. Через це його співправитель Тюр, прадавній германський бог неба, став менш значущою постаттю — у саксів він так і залишився космічним божеством, втілюючи функцію підтримки неба у вигляді «світового стовпа» Irminsul, хоча за своєю суттю він є германським богом війни і закону, що не викликає протиріч в контексті тогочасного розуміння війни як «суду зброї» («вапндорм»); він був покровителем віча- «тінгу», зібрання озброєних дорослих чоловіків, а його жерці забезпечували спокій під час дебатів.
У Римі, мітраїчний аспект влади в великій мірі був поглинутий Юпітером, але разом з тим залишалось місце і для молодшого бога Дія Фідія, яким, зокрема, клялись.
Однак поняття влади є складнішим: Мітра мав партнера, що ніс особливу відповідальність за арійську спільноту. Він виконував п’ять основних функцій:
(а) гарантував продовження арійського роду, стежачи за дотриманням правових аспектів шлюбу;
(б) оберігав суспільну єдність, контролюючи процес безперервного обміну дарами, стежив за дотриманням правил гостинності та за вільним рухом товарів по шляхах;
(в) захищав релігійні обряди від (магічних) інцидентів, забезпечуючи регулярність жертвопринесень у повній відповідності до всіх норм та правил проведення ритуалу;
(г) забезпечував економічний добробут спільноти;
(д) виконував функції захисника також і в потойбічному світі, як «цар» мертвих пращурів.
Іншим помічником Мітри був Бхага, що відав розподілом благ і врешті став ідентифікуватись з «долею». Варуна у свою чергу також мав пару помічників: Дакшу «творчу силу» і Амса «частку.» Амса, який уособлював ту частину жертвопринесення, що належала богам мав секуляризований відповідник у давньогрецькій традиції. Йдеться про «geras» (честь) царський привілей — частку в розподілі військових трофеїв (подібний звичай був і у германців). «Дакша» (творча сила) також має мітраїчний відповідник «крату» (сила міркування) — здатність обдумувати, що передує творчому акту. Цьому поняттю також є грецька паралель «kratos» (здатність перевершувати суперника) дарована богами царю, що стосувалась очевидно як його розумових так і фізичних можливостей.
Боги війни
Сутність богів війни виявляється в образах індійського Індри, римського Марса, скандинавського Тора, які є втіленнм фізичної сили, захисниками богів, що постійно беруть участь у поєдинках. Стосовно Індри слід зауважити, що його подвиги мають космологічний зміст, зокрема вбивство змія Вітри, який поглинув води, часто трактується як міф про створення світу, в якому Врітра — «опір, перепона» символізує інерцію, переможену активною силою Всесвіту. Зброєю Індри була енергія атмосферної стихії «ваджра» (удар блискавки). Він відділив буття «сат» від небуття «асат», розділив світи, започаткував рух сонця. У випадку Тора, ми маємо казкові за своєю суттю мотиви вплетені в міфологічні перекази в яких йдеться про нескінченні походи в царство велетнів та про те як молот Тора Мйольнір трощить черепи заклятих ворогів.
Воїни легко впадали в стан руйнівного божевілля, ставали спраглими крові, некерованими, небезпечними для суспільства: через це їх поведінка була під контролем, і індоєвропейські міфи донесли інформацію про два типи засобів якими він досягався:
(1) Переказ про заходи по «охолодженню» екзальтованого воїна зберігся в ірландському епосі про героя Кухуліна. Після ініціаційного поєдинку він впав у стан несамовитої люті і руйнував все на своєму шляху, а тіло його стало гарячим як вогонь. Деструктивний шал юнака намагались погасити спокушаючи його оголеними жінками, але він виявився байдужим до сексу. Тіло Кухуліна остудилось лише після того, як його послідовно занурили у три казани з крижаною водою.
(2) Воїни, що провинились позбавлялись привілеїв, або піддавались іншим видам строгих покарань. Так Індра, який вбив брахмана, свідомо зламав угоду, спокусив дружину жерця, за це втратив «теджас»(величність), «бала» (фізичну силу) і «рупа»(красу). Германський Старкад, що зрадницьки приніс в жертву Одіну свого царя, проявив боягузтво на полі бою, і убив за гроші свого наставника, втратив даровані Одіном три життя і помер безславно. В деяких випадках застосовувались і більш рішучі заходи. Так король Frotho з Данії спалив замкнених у залі берсеркерів, яких перед тим нагодував і споїв.
Слід зазначити, що боги війни пов’язані з бурхливими атмосферними явищами (індійський бог вітру Ваю теж воїн), споріднені також і з третьою функцією; зокрема Тор і Марс мають пряме відношення до сільського господарства. Та все ж основними богами третьої функції є Божественні Близнюки: вони зустрічаються у всіх традиціях, проте найчастіше згадуються в ведичних гімнах, грецьких міфах та литовських і латиських народних піснях; вони завжди змальовуються синами Бога Неба і мають сестру, з якою ймовірно знаходяться в поліандричному інцестуозному зв’язку, до того як відбулись зміни в етиці вони були її спільними чоловіками. Близнюки асоціюються з конями і можливо спершу взагалі були зооморфними: імена саксонських царів, що завоювали Британію Hengist «жеребець» і Horsa «кінь» свідчать про це, як і образи героїв грецького міста Фіви близнюків Амфіона і Зета, що звались «білими кіньми Зевса». Часто для них характерним є подвійне батьківство: один з них має божественного батька, інший земного, наприклад, Зевс зачав Геракла з Алкменою, а брат Геракла Іфікл був зачатим людиною Амфітріоном. Ця різниця в походженні мала різноманітні наслідки: інколи їх не одразу приймали боги, або ж вони були смертними, або ж проявляли дуже різні функції та мали дуже відмінні характери, наприклад, Амніон є музикантом, а Зет мисливцем; індійські близнюки Пандави з Махабхарати Накула і Сахадева також сильно різняться: Накула «приборкувач коней», як і грецький близнюк Кастор; він дуже близький до богів війни з «вогняними очима» та «плечима лева», в той час як його брат Сахадева смиренний, має м’який, миролюбний характер, і пов'язаний з домашнім господарством та доглядом за худобою.
Основна функція близнюків лікувальна, вони цілителі, що володіють магічними лікувальними засобами: повертають зір сліпим, кульгавим здатність ходити, і навіть замінюють втрачені в бою ноги; крім того рятують людей на морі і втручаються у битви як юні воїни, що виділяються габаритами та красою. Як представники третьої функції близнюки звичайно ж також є і покровителями родючості, хоча у скандинавському пантеоні відбувся певний перерозподіл функцій: богиня Нертус, яку Тацит, описуючи весняний ритуал, що мав забезпечити родючість полів, змалював як Мати Землю, там перетворилась на божество чоловічої статі Нйорда, у якого було двоє дітей Фрейр і Фрея. Нйорд тепер уже був богом моря, а сільськогосподарську функцію перебрав його син Фрейр. Фрея втілює більшість «гріхів» третьої функції, зокрема хтивість, розпущеність і жадібність, а також практикує найбільш ганебний вид магії (sei?r), якої научала Одіна.
Міфологічний всесвіт Жоржа Дюмезіля містить в собі ще багато сузір’їв, але те, що становить сутність його відкриттів не вичерпує всього змісту індоєвропейської традиції.
Так наприклад достеменно відомо, що індоєвропейці мали розвинутий культ вогню, і та велика роль, яку відігравав бог вогню Агні в індійському ритуалі жертвопринесення свідчить про це, але даний феномен випадає за межі дюмезілевської системи. Крім того акцент, поставлений виключно на соціальній організації призводить до нехтування важливою роллю доісторичного культу сонця, існування якого має велику кількість археологічних доказів. Інші шановані боги, такі, як, наприклад, Вішну, майже не досліджені науковцем, а третя функція не описана настільки детально як перша і друга. Поза цим є й інші вагомі концептуальні проблеми індоєвропеїстики: зокрема світоглядним наслідком етноцентричної свідомості представників індоєвропейської спільноти є різке протиставлення зовнішнього і внутрішнього: дім був замкненим простором з обмеженим до нього доступом, яким керував «голова сімейства»; двері були межею між двома світами — безпечним всередині і небезпечним зовні. Через це з ними пов’язана велика кількість символів: вони є переходом від одного світу до іншого. Дверима опікувались два боги знані в Римі як Portunus і Janus, які по своїй суті були богами «початків», що мислились як перехід з одного стану в інший. Принцип протиставлення зовнішнього і внутрішнього набув розвитку з появою міст. Насамперед місто розумілось як огороджене поселення, в якому проживає група близьких людей, що ділять між собою життєвий простір і громадянські права. Найбільш поширеними термінами, які вказують на це є латинське слово urbs (первинне значення «плетена огорожа»), та англійське town, що походить від германського zaun «загорожа, паркан». Принцип розмежування зовнішнього і внутрішнього проник у різні сфери: (а) священне відділялось від світського, будучи ізольованим в силу свого статусу, управлялось божественними законами і ритуалами; (б) ордалії — бої перемогу в яких присуджували боги, відбувались в огороджених місцях; (в) «templum» ритуал, що виконувався верховним жерцем і передував побудові споруди, полягав у проведенні меж за допомогою прямих ліній, що корелювались з чотирма сторонами світу (магічна практика авгурів знала таке поняття як regio «простір, між прямими лініями проведеними у різні напрямки». Це було місце де спостерігали за польотом птахів).
Ритуал постійно проводився перед спорудженням будь-чого, зокрема перед заснуванням Риму було проведено борону навколо семи пагорбів, з метою освячення простору, в межах якого мало постати місто. Ідея здійснення подібних ритуалів, приурочених до будь-якої визначної події була притаманною індоєвропейській свідомості, оскільки йшлось про окреслення контурів простору діяльності, про впровадження правових норм, що організовують суспільство в гармонії з космічним порядком. Саме в цьому витоки семантики давньоримських термінів із значенням «закон» ius і fas!
Впровадження космічного порядку — який у ведах називався Ріта — є одним з основних наслідків акту творіння. Однак важко відтворити оригінал індоєвропейського міфу про створення світу: виглядає так, що світ започатковано парою близнюків *Manu («чоловік») і *Yemo («близнюк»); *Yemo став першим царем, а *Manu першим жерцем. Ядром міфу є принесення в жертву *Yemo, яке здійснив *Manu. В результаті цього акту з тіла *Yemo утворились земля і небо, а разом з ними і суспільні стани. Однак тут слід виділити дві версії міфу: (а) індоіранську, в якій віл чи бик (самець великої рогатої худоби) приноситься в жертву разом з *Yemo і з його тіла виникають всі інші тварини та різноманітні рослини; (б) європейську в якій діє корова (самиця великої рогатої худоби), але її функція значно простіша — годувати і доглядати близнюків ще до створення світу.
Міф розповідає про походження світу і про започаткування найбільш важливої людської інституції — жертвопринесення: перше жертвопринесення породило світ, а кожен наступний ритуал служить для його відновлення.
Відмінність між двома версіями міфу вказує на культурні відмінності між індоіранськими скотарями та європейськими землеробами. Вони цінували худобу по-різному: для землеробів цінним було молоко, а скотарі мали від неї значно більше ніж тільки молоко і м'ясо — шкіру для одягу, торб, наметів, кістки для інструментів, послід для опалення і навіть сечу в якості антисептика! Ця значно важливіша роль худоби в господарстві індо-іранців є причиною того, що в їх міфі вона виступає як рівноцінне з людиною джерело життєвої сили, що породила Всесвіт.
Особливо цікавим є те, що цей міф у своїй основі є скотарським міфом. Тож маємо широкі можливості для глибшого вивчення індоєвропейської релігії. І ми знаходимось лише на початку дослідження цієї об’ємної і багатої сфери!
автор: професор Едгар Поломе, Техаський університет, м.Остін
джерело: Polome C. Edgar. The Gods of the Indo-Europeans// The Mankind Quaterly, Vol.XXI, No.2 (Winter 1980), p.151-164
переклад: Андрій Поцілуйко, спец. для «Бриколяж web-log»