Олексій Бешуля Про назву і мотиви «И выиде Олег на брег и воевати нача, и много убийство сотвори около града…», - так з прибитого на ворота Константинополя починалася доба величі Русі. Червлений щит на довго став символом Русі, символом тих, хто знищив імперії та поширив слов’янський вплив на весь світ. А через століття під шинками у одних драних шароварах спали нащадки дружинників Олега, забувши про степову вольницю і дух перемог. «Величчю» стали застільні пісні, замість похідних маршів. Протиставлення хохляцької шароварщини і хуторянства величі Русі та козацькій вольниці є основним фактором літературного процесу, для критиків українська література почалася з голодної Марусі та бідолашного Іванка, войовниче православ’я «Візерунку цнот» є неформатом, бо не плаче селянин. Лицарський дух Касіяна Саковича є неформатом через прагнення експансії, значення честі і відсутності розуміння позиці пророка Мухамеда у Хотинській битві. Ось мотив! Антиісламська позиція Сагайдачного, українські походження та дух Чехова та Ренесанс у Речі Посполитій! Для сучукрлітівців та Будинку письменників не є українським «Поучение» Володимира Мономаха та «Слово о полку Игоревим», бо гидкий діаспорний акцент промовляє: «Вони не українці, бо не писали українською мовою про тогочасний стан української мови!». Українська суть забувається, якщо вона не вписана у рамки вузького світосприйняття крізь призму ліберальної науки про націю. Українське слово з’явилось лише у ХІХ столітті, бо тоді твори писалися народною мовою про проблеми селянства. А як же руські дружини, шляхта, козацтво? Це питання залишається без відповіді в ліберальних цінностях, а велич Олегового щита викорінюється шароварщиною. «Перло многоценное» або наступ Прокоповича Соромно зараз стає за те, що школярем не розумів витоків української літератури, а як і всі читав видану в бібліотеці хрестоматію і не вимагав вивчати українські твори п’ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого та половини вісімнадцятого століть. Дізнався тільки, що в той час вся література Русі-України зводилась до полеміки щодо унії та різних єпископських послань, але не так все просто… Твори ще ХV століття можна відзначити суто українськими, адже ким був «чернець Сергиевь Пересветь» як на борцем за Русь, православ’я та волю він татар наших земель??? Ким був «Стефан-воевода», що на молдовській землі зупиняв турецьких яничар??? Оборонці Русі перестали бути оборонцями України чи книжна мова того часу не є українською старого зразка? Виходить, що ні, адже ніхто з них сучасними критиками та ідеологами до українського культурного простору не зарахований. Климентій Зиновієв, Іван Величковський, Іван Максимович творили вірші кращих європейських зразків, їх творчість відобразила православну систему цінностей. Вірші, що описують Хмельниччину, нажаль втратили у роках своїх авторів. Драма «Царство натури людської» є фактичним аналогом «Божественної комедії» Данте, але з точки зору слов’янської традиції та православної етики. Ангели, Милість Божа, Архістратиг Михаїл стають персонажами та речниками праведного життя. Але досі в пошані лише твори католицького Заходу, що не хочуть приймати рівних за цінністю традицій православного Сходу. Касіян Сакович, Памва Беринда, Ярослав Гаватович творили наш культурний простір, культурний простір Русі, підкріплюючи його «Словом о збуреню пекла» та «Вішами на жалобний погреб Петра Сагайдачного». Але досі вони є поза українською літературою, поза межами нашої культури, бо вона ж може стати надвеликою і міф величі московської літератури та культурності «третього Риму» зійдуть на околиці слов’янської цивілізації. До того ж, не дай Боже, хтось дізнається про напис «И всётаки я её … » на звороті рукопису ліричних віршів напівмавра Пушкіна. Латиниця почуттів Перш за все про літературний період 15-16 століть: у цей час уся Європа була поділеною на дві «зони впливу» - Західноєвропейську з католицтвом, латиницею, Магдебурзьким правом та готичною архітектурою і Слов’яно-візантійську, що утверджувала візантійський стиль, Андріївський хрест, богослужіння церковнослов’янською та грецькою з яскравими латинізмами. Українські землі стояли на межі культурних впливів і тому як і кожна здорова нація мали творити своє. Багато факторів, багато слів, багато думок, але те що європейська «новолатинська» творчість збагачувалась творами різних Русинів, Рутенців, Роксоланів – безапеляційний факт! Першим почав створювати латиномовні твори української літератури Юрій Дрогобич(він же Котермак). За ним слідом йшов Павло Русин із Кросна, так любив він це слово «русин», що у поезії названо воно «найсолодшим із слів», першим подарував Рутенії гуманізм у ліричному мистецтві. Потім були Григорій Чуй, Георгій Тичинський-Рутенець, Матвій Стрийковський, Микола Гусовський, Станіслав Оріховський… Видатним літератором новолатинської літератури був Себастьян Кленович, що у поезіях «Роксолані» описав усю Україну найласкавішими словами, що могла зродити мова Риму. Окрему когорту складають поети, що писали про козацтво: Симон Пекалід, що описав повстання Криштофа Косинського; Матвій Стрийковський, що своєю поезією стверджував православ’я єдиною припустимою вірою для Русі, возвеличував боротьбу з татарами князів Вишневецьких. Латинськими літерами, але польськими словами, створювали мистецтво «католицької Русі» Йосип Верещинський, Микола Сенпа-Шаринський, Станіслав Гроховський і брати Чагровські. Хоч вони й мали Річ Посполиту за свою батьківщину, але це лише посилювало їх позицію щодо турецької експансії та войовничості дикого кримського ісламу, героями їх творів були козаками, отамани, втікачі з неволі. Цікаво, що вся латономовна поезія мала суто європейський характер, вбирала форми та зміст Ренесансу, його віршові розміри та приклади уособлення і не втрчала любові до Русі-Рутенії-Роксоланії. Цікавим феноменом вже 19 століття є Тимко Падурра, що писав українською, але латинськими літерами. Він підтримав Польське повстання, мандрував із кобзою від Галичини до Кубані, залишив літературний спадок, що не має аналогів, тогочасна шляхта називала його «руським Байроном». Але він же не писав кирилицею! Хочеться зрозуміти критика, що визначає критерії належності до української літератури! Українська мова сучасного зразка? Кирилиця? Дотримання затвердженого у 90-их правопису? Шрифт «Times New Roman»? Тоді геть усі літературні здобутки до дня затвердження сучасного правопису!!! А коли хтось придумає ще якісь виключення з «правила дев’ятки» відкинемо і попереднє! Вони ж не дотримувались цього правила!!! Гоголь, Чехов, патріотизм… Не подумайте, що хочу виправдати неграмотність та відверту дурість новоспеченого президента, але заведу мову про українство Чехова. Хоч він і не «великий український поет», але все ж: «У моїх жилах тече українська кров», - такі от штуки у листуванні дозволяв собі Антон Павлович. Батько Чехова родом з Харківщини, сам Антон Павлович народився у Таганрозі, що лише у 1925 році став частиною Росії. Оповідання «Степ», «Печеніг», «Щастя», «У рідному кутку», «На шляху» складені майстром короткої прози про українські землі і аж кишать українізмами. Хрестоматійна п’єса «Вишневий сад» і та має суто українську назву і за думками більшості критиків списана з життя Харківської губернії. Українській акторці Марії Заньковецькій він присвятив п’єсу «Чайка», а у листах до Агатангела Кримського відверто висловлював своє захоплення Тарасом Шевченком. Після подорожі Полтавщиною Чехов мріяв про садибу в Україні. А перепис 1890 року завершує послідовність доказів належності А.П. Чехова саме до української культури: «Національність - малоросіянин». Про Гоголя сказано ще більше, але вистачить і «червоного намиста» на «персах» Оксани з його безсмертної «Ночі перед Різдвом». Взагалі Микола Васильович став відомим дякуючи своїм оповіданням «про побут Малоросії», дякуючи «Тарасу Бульбі», що є суто українським твором, що після виправлянь цензури не був упізнаний самим автором, який плакав над повістю, але мусив видати її такою. Сам Микола Васильович Гоголь ніколи не соромився казати, що за національністю він малоросіянин, потомок козацького роду. З боку офіціозу та для сприяння «гуманітарному простору» вже давно було би доцільним визнати Гоголя та Чехова українськими літераторами, а їх адаптовані до сучасних вимог правопису твори подавати у хрестоматіях з української літератури. Антиколоніальність культури не у поступках і дискусіях правопису, а у Донцовській експансивності! Має українську сутність – є українським! Справді доцільно до курсу української літератури та культури вводити адаптовані витвори літературного мистецтва та витвори мистецтва, що не належать до української культури, але прямо стосуються України! Байрон, Гюго, Меріме, Боплан писали про українську історію, захоплювались вольницею останнього бастіону Київської Русі, ще скільки з захопленням творили про України іноземці. Але згадати про велич «не толерантно для культурного простору», демократи не зрозуміють, ліберали засудять, імперські вісі образяться, а то й покарають! Тому вперед до колоніальної культури, хуторів і застільних пісень, селянських злидень та драних шароварів!!! П.С. Розуміючи вартість того, що залишається поза літературним процесом України, хочеться бачити на сторінках підручників, антологій та історій літератури згадки про творчість українського письменства, що не вписуються в формат «загальнолюдських цінностей», а є фундаментом української(руської, козацької, шляхетської) системи цінностей. «Це ж будуть переклади!»,- знову повторюватиме єхидний голос з діаспорним акцентом. Ні! Це адаптація до сучасного правопису та лексики! Різниця правописів, лексики та запозичень не викинула з італійської літератури Петрарку та Данте, тому й українська література не позбавиться написаного українцями! Латиномовні поети Ренесансу, Тимко Падурра та Гоголь не будуть позбавлені права на українськість через те, що писали у форматі свого часу. Вони збагачували українську культуру змістом, сенсом та формами, що не суперечать розумінням українського на даний момент! Українська культура більше не консервуватиметься хуторами, Івасями чи фольклорними колективами у яскравих шароварах та розшитих у всіх місцях сорочках! Україна є спадкоємицею Русі, Литовсько-Руської держави, Речі Посполитої, Гетьманщини, тому злочином лібералізму та політкоректності є вилучення з української культури здобутків цих періодів. Русь прокидається в літературі!