Амельченко Н. В статті обґрунтовується, що якісні зміни форм соціально-політичного життя – політичних рухів, ідеологій і влади, їх вихід за межі суто політичної боротьби за владу, потребує нової семантики й нових підходів до пізнання феномену політичного, тобто “символічної революції”, на заваді якої стоять позитивізм та цинізм в сучасній українській політології. Не маючи потужної традиції політичних досліджень та викладання політичних наук, наша політологія потребує постійної рефлексії щодо визначення предмету й методів сучасного політологічного знання. Представлена розвідка присвячена експлікації логіки, семантики та “методологічного арсеналу” сучасної української політології в концептуальному контексті соціології науки П. Бурдьє. Останній розглядає науку як поле символічного виробництва, яке перетинається з іншими полями, перш за все, економічним та політичним, місце в якому визначається символічним капіталом – престижем у формі звань, регалій, дипломів, посад тощо. Спроби концептуалізації подій, названих “кольоровими революціями”, в сучасній українській політологічній думці, висвітили неспроможність політологів здійснити “символічну революцію” й вийти за межі невмирущого позитивістського дискурсу, за семантикою – ліберально-демократичного та марксистського, а за логікою – розсудкового. Про вичерпність теоретико-методологічного потенціалу напрацьованих у політології підходів і методів свідчать лапки, які дослідники вживають при описі подій “помаранчевої революції” або приставка “так звана”, яка сором’язливо натякає на неадекватність терміну або на розрив з доксою, тобто очевидними (такими, що не підлягають проблематизації) способами світосприйнятя соціально-політичних подій, починаючи з 1989 року (“оксамитова революція” в Чехословаччині) [11]. Але така “концептуалізація” демонструє стратегію “хибного, фіктивного розриву із загально-прийнятим смислом” (П. Бурдьє), бо продовжує визначати свій “об’єкт”, посилаючись на суспільно-політичний досвід та концепцію (в даному випадку марксистську, “послаблену” ліберально-демократичним означенням змісту революційних змін), які цей “науковий дискурс” вона нібито заперечує. Така стратегія означає, що поле символічного виробництва, яке називається соціальними науками, має псевдоавтономію та підпорядкованість політичному та мас-медійному просторі. Соціологи, політологи й інші гуманітарії не є монополістами у виробництві легітимного бачення соціально-політичного світу, їм протистоять, з ними конкурують та перемагають політики й журналісти, “володарі дум” завдяки своїй домінуючий позиції в полі символічного виробництва. Це домінування сьогодні обумовлюється не тільки (і не стільки) символічним капіталом у формі наукових звань та регалій, а, перш за все, близькістю до влади й монополією на мас-медійні повідомлення та інтерпретацію соціально-політичних подій. Мас-медіа в сучасному суспільстві вже не є суто посередниками між наукою та загалом, або політикою та виборцями, вони продукують і нав’язують певне бачення соціального світу, виконують функцію “інстанції легітимації” щодо наукових доробок соціологів та політологів. Нова генерація мас-медійних політологів, яка позиціонує себе “незалежними” експертами і виступає “від імені науки” (багато з них дійсно мають за плечима роботу або й керівництво певними науковими інституціями), насправді, завдяки особливостям існування в телевізійному просторі з його основним жанром політичного “talk-show”, демонструють не наукові аргументи, а коментарі “на злобу дня”. Останні не виходять за межі звичайної ліберально-демократичної лексики про “громадянське суспільство”, “ліберальні ринкові реформи” та “демократизацію суспільства” із марксистськими обертонами на кшталт міркувань про “необхідність ринкових реформ для демократизації суспільства” або “формування середнього класу як соціальної бази демократії”. Поєднання ліберального та марксистського способів інтерпретації сучасних соціально-політичних подій тільки на перший погляд здається “оксюмороном”, але при більш глибокому вивченні теоретичних засад класичного марксизму й його концептуальної залежності від класичного лібералізму, приходиш до віднайдення теоретичного ядра такої спорідненості – це трактування держави та влади як надбудови над громадянським суспільством (лібералізм), а останнє в марксизмі набуває розуміння “системи об’єктивних економічних відносин”. “Громадянське суспільство охоплює все матеріальне спілкування індивідів в рамках певного ступеню розвитку продуктивних сил… – писав Маркс в “Німецькій ідеології” [7: 35]. Як підкреслює П. Розанваллон, Маркс стає істинним послідовником лібералізму саме в його найбільш утопічній формі – теорії ринку А. Сміта, в якій ринок постає суспільно-конститутивним чинником замість держави та політики. Ця ліберальна ідея розробляється у марксистському вченні про відмирання держави та заміни “управління людьми управлінням речами” [12: 6]. При цьому сучасний політичний дискурс демонструє таку взаємозалежність його ліберального та марксистського компонентів, коли марксизм використовується у поясненні механізмів суспільних перетворень, а лібералізм “відповідає” за трактування їхнього змісту. Прикладом такого “співробітництва” може слугувати пануюче в нашому політичному середовищі ліберально-марксистське пояснення становлення нації та держави або процесів євроінтеграції у суто економічних й інституційних термінах як процесів лібералізації економіки та/або розбудови демократичних інститутів західноєвропейського зразка. Ціннісні трансформації суспільства в даній парадигмі виступають лише епіфеноменом, наслідком більш “глибинних” перетворень. Зазначені напівавтономність та конкуренція спонукають соціологів і політологів апелювати до науковості своїх праць, діяльності, методів дослідження всупереч політичній та економічній заангажованості інших агентів символічного поля (політиків, журналістів, “працюючих на соціальний замовлення” науковців). Взірцем же науковості для технологічної модерної цивілізації та влади залишається природознавство. Доведення своєї “науковоподібності” природничим наукам необхідне для того, щоб перетворити авторитет природничих наук на авторитет (символічний капітал) творців соціальних наук. В якості аргументів на користь їх “науковості” висувають використання емпіричних, математичних та економічних методів дослідження, дотримання об’єктивної та етично нейтральної позиції, відразу до “спекулятивних” філософських підходів до соціально-політичних процесів, домінування емпіричної верифікації над систематизацією та задоволення концепціями “третього рівня”. Не заперечуючи істотних досягнень позитивістськи орієнтованого гуманітарного знання, хочу висловити думку, що останнє дає найбільш плідні результати (соціально-політичні й економічні) саме в усталених формах “західних демократій”, коли демократичні інститути й механізми влади “випали в осадок” у формі довготривалої традиції та майже автоматичної дії. Сенсом політологічних досліджень тут стає оптимізація і підвищення ефективності функціонування демократії. У разі ж суттєвих соціально-економічних змін, в добу геополітичних та духовних зсувів та кризи суспільства, не тільки у індивіда та суспільних груп виникає необхідність самовизначення (ідентичності: хто ми, звідси й куди йдемо) але й потреба методологічної рефлексії в гуманітарних науках. Така рефлексія в царині політичних наук означає визначення предмету й адекватних методів дослідження політичного життя. При цьому треба враховувати важливі висновки з історичного досвіду самовизначення гуманітарних наук. По-перше, розуміння предметного поля політичних наук залежить від базових цінностей певного суспільства, тобто воно не може бути “ідеологічно нейтральним”, а, по-друге, зміни предмету й методів виступають симптомами змін самої політики або політичного життя. Щоб проілюструвати перший висновок, пошлюся на визначення предмета політичної науки Х.-Д. Клінгеманом та Р. Гудиним як “політики обмеженого застосування соціальної влади”[9: 34] або визначення Г. Бекклером політики як “заміни владних відносин відносинами громадянського партнерства” [8: 6]. Ліберальна ціннісна складова таких формул, що ґрунтуються на принципах “мінімізації ролі держави” та на ототожненні влади з державою, очевидна і не потребує доведення. Історія розподілу гуманітарного знання на позитивну науку (соціологію, політологію, психологію тощо) та філософію у формі “філософії цінностей”, “філософії історії”, “філософії життя” супроводжувалася як критикою позитивізму (особливо яскраво з боку представників Франкфуртської школи, екзистенціалізму, феноменології та герменевтики) так і потужним спротивом позитивістів визнати “науковий” статус філософських проблем та підходів. Адже часи змінилися: підходи до розуміння історії, культури та свідомості, що сформувалися в межах філософії шляхом протиставлення та відокремлення способів розуміння культурних артефактів від методів пояснення природничих наук, такі, як герменевтика, феноменологія та екзістенціальна психологія, продемонстрували свою ефективність у дослідженні сенсів соціально-політичної діяльності. Виникла феноменологічна соціологія, яка зосередилася на розумінні спільного горизонту очевидних сенсів соціального життя (“життєвого світу”), вилучивши за дужки питання про “об’єктивні детермінанти” цих сенсів. Виявилося, що вчинки людей мотивуються не просто об’єктами, а значеннями цих об’єктів (цінностями) для них. Феноменологія доводить, що таку властивість, як “реальність”, надає об’єктам і подіям соціального життя їхнє значення. Ось чому предмет соціології для М. Вебера починався за межами економічної діяльності: соціальні дії на відміну від економічних не мотивуються суто економічним інтересом, а мають ціннісний сенс. Криза ідеалів та цінностей суспільства спричиняє й кризу соціології, тому що спростовує старий “світ значень”, в контексті яких розглядаються соціальні факти. В ці періоди набуває актуальності феноменологічна політологія та політична герменевтика як способи розуміння “світу значень” та його трансформацій у суспільстві шляхом інтерпретації політичних текстів, символів, міфів, політичного дискурсу, які для політологів залишаються все ще недостатньо легітимними підходами у дослідженні політичного життя. В нашій політології найбільшу легітимність в якості предмета мають політичні інститути, а в якості методів – “природничо-наукові”, від математичного та статистичного до синергетичного. Навіть якщо аналізуються певні політичні процеси, їх ціннісна складова залишається у тіні. Йдеться про розповсюджену практику сприйняття нашими провідними науковцями певної проблематики політологічних досліджень як “неполітологічних” тобто ненаукових, до яких відносяться, перш за все, проблеми культурно-символічного виміру, чинників політичних інститутів і процесів та філософські підходи до їх розуміння. Хоча предмети типу “Політична культура” і “Політичні ідеології” входять в навчальні плани політологічної освіти й у список затверджених ВАК спеціальностей, вони часто розглядаються у марксистській парадигмі як певна “надбудова” над інституційним аналізом. Причиною такого стану справ є монополія в “науковому співтоваристві” людей, що отримали освіту, а іноді й академічні звання за розробку проблематики “наукового комунізму” або інших галузей марксизму та які завдяки своєму інституціональному положенню членів ВАК, директорів інституту й академіків здійснюють відповідно до свого усталеного типу сприйняття наукової проблематики відбір “правильних” тем і методів дослідження, розробляють політику наукових журналів та список легітимних спеціальностей і правил отримання наукових регалій. Вони виступають “від імені” “наукового співтовариства”, яке є фікцією, бо поле соціальних наук існує у формі боротьби різних агентів із різним символічним капіталом, а консенсус щодо легітимних тем і методів дослідження є прихованим пануванням переможців у цій боротьбі. Але ця монополія є тільки претензією, бо епістемологічні позиції наших науковців представляють собою конвертовані соціально-політичні позиції, а тому легітимація політичної докси, яка формується політиками й журналістами, ще з радянських часів стала звичайною практикою сучасних науковців. Легітимність наукового дискурсу у сфері соціальних наук визначається не стільки всередині наукової спільноти у формі рівноправної дискусії та обміну думками, скільки у боротьбі різних соціально-інституціональних позицій самих науковців, які свій соціально-економічний інтерес перетворюють на “чистий” потяг до істини. Хоча в науковому полі соціальних наук постійно йдеться боротьба за легітимність певних тем і методів між “емпіриками” та “теоретиками”, “націоналістами” (прибічниками націоналізації проблематики й методів дослідження на основі національного досвіду) та “імперіалістами” (з їх намаганням використати світовий досвід вирішення національних проблем), перемога залишається за інтелектуалами, які мають потужний інституалізований, тобто конвертований у керівні посади, символічний капітал. Позитивізм в минулому столітті став такою науковою стратегію, яка монополізувала легітимне бачення предмету й методів соціальних наук, та маскувала апологетичну позицію інтелектуалів щодо існуючого соціально-політичного ладу і докси як способу його сприйняття. Легітимне сприйняття предмету соціології та політології, яке панувало у західноєвропейському дискурсі донедавна й було інституціалізовано у системах освіти, академічних виданнях, правилах присудження вчених ступенів та звань, редукувало цей предмет до суспільного “тіла”, роль якого виконують інститути (Гьосле) [14: 12], а розуміння “душі,” тобто цінностей та культури суспільства, залишило філософії чи більш легітимним “крос-культурним дослідженням”. К. Поппер визначає предмет позитивістської соціальної науки шляхом “критичного дуалізму” природних законів та конвенційних норм, а останні й складають сутність інститутів, бо суттєвою характеристикою інституту визнається правове регулювання різних людських відносин та діяльності. Навіть визнаючи в якості соціологічних закономірностей деякі економічні регулярності (типу економічних циклів спаду та підйому), Поппер не припиняє доводити конвенційність “нормативних законів” соціальних наук [10: 91-122]. Розмежування фактів, норм та цінностей у позитивізмі звузило предмет політичних досліджень. По-перше, цінностям, які Поппер розуміє в традиції Ніцше, неокантіанців та М. Вебера як мораль, взагалі немає місця ні у предметі, ані у методах наукового дослідження (тут оціночні судження недопустимі, навіть істина перестає бути покликанням й перетворюється на операціональну процедуру верифікації або фальсифікації тощо). Зворотним боком відокремлення соціальних інститутів від цінностей стає релятивізм та історицизм у трактуванні цінностей, що й складає підґрунтя “крос-культурних” досліджень. Але вивчення минулих та теперішніх культур, що мотивується “істинністю” всіх цінностей, насправді смисл цих культур не розкриває, оскільки інтерпретує їх в межах концептуальної схеми, що відображає західну модель суспільства. По-друге, оскільки “інститути…завжди пов’язані з виконанням певних норм, встановлених з певною ціллю” (К. Поппер) [10: 102], то в політологічних дослідженнях поступово вивчення норм витіснило розуміння цілей (яке неможливо без прийняття певних цінностей навіть у формі функціоналістської концепції “потреб суспільства”, що легітимує наявні інститути), але у вкрай позитивістській свідомості правовий зміст політичних інститутів затьмарює їх реальне функціонування. Особливо це притаманно молодим науковцям: наприклад, національну безпеку України можна вивчати по Конституції та правовим актам, політику євроїнтеграції – по конвенціям та угодам, а політичні партії – по зареєстрованим в Мінюсті програмам та статутам, стан безпосередньої демократії в країні – по закону про референдуми тощо. Остання стратегія взагалі є правовим позитивізмом, що не потребує вивчення політичних практик реального впровадження правових норм, а разом з цим й методів емпіричних досліджень та систематизації їх результатів. Наші політики довгий час бачили причину повільного просування ліберально-демократичних реформ у “недостатньому правовому забезпеченні” та в такий спосіб формували легітимне поле соціальних досліджень, в яких правничі проблеми та методи відігравали роль ведучої “інстанції науковості” і взірця для політології. Це заважало політології тематизувати та проблематизувати ціннісний (в широкому сенсі культурно-символічний) вимір суспільно-політичних процесів. В сучасному гуманітарному знанні існують обґрунтування недостатності суто функціонального підходу до інститутів, останні мають символічний та уявний виміри (Б.Андерсон, К.Касторіадіс), які не тільки легітимуюють, але й конструюють соціально-політичні інститути: становлення нації, держави або політичної партії, неможливо без “соціального уявлення” – творення символів партійності та державності, образів “Ми” на тлі уяви про “Іншого” (ідентичності), сакральної історії та географії народу тощо [1: 33-59; 5: 131-179;]. Але ціннісні чинники та складові інститутів можуть втрачати сенс, згасати. Як відомо, в соціології М. Вебера протестантська етика як дух капіталізму входить в “констеляцію” чинників становлення індустріального суспільства. Однак безкорисний моральний чинник у вигляді покликання до світської аскези, який став необхідним мотиваційним джерелом становлення капіталізму, поступово вивітрився з сенсів діяльності індустріального суспільства, поступившись цілераціональній, по суті, економічній мотивації. Цей парадокс характерний і для сучасної демократії: демократія поступово перетворюється на форми правління та механізми влади, а згодом і на технології й процедури прийняття політичних рішень зворотно-пропорційно до втрати нею ціннісного виміру, тобто якості смисложиттєвих орієнтацій батьків-засновників і цілих політичних рухів та організацій, для яких емансипація від політичного примусу й рівність були дійсно моральнісними імперативами. Тобто відокремлення інститутів від цінностей виступає конкретно-історичною тенденцію суспільно-політичних процесів, яку осмислювали філософи у формі “впадіння у позитивність” (Гегель цим терміном позначає перетворення християнства з живої віри на ритуальні дії без сенсу) або “перетворення живої душі культури на мертві форми цивілізації” (О. Шпенглер), а позитивістсько-орієнтовані вчені сприймали “знецінення інститутів” за “беззаперечний факт” соціального світу. Чи не намагаємося ми вдихнути нове життя у вже застиглі форми демократії, коли остання навіть на Заході втрачає свій ціннісний аспект на користь нормативного і технологічного? Чи, може, ми живемо взагалі в добу втрати сенсу (сенсу взагалі або старого сенсу – ось в чому питання?), свідченням чого слугує постмодерністська стратегія “рівноправності” всіх дискурсів як спосіб долання монополії на істину, в тому числі й примусу певних цінностей та сенсів життя? Але постмодерністська стратегія у сфері соціальних наук не спрацьовує внаслідок інституціональної монополії на істину, якщо вона не конвертується у боротьбу з цією монополією (однак, не шляхом критики та скасування стратегій своїх противників, а шляхом скасування “системи стратегій в цілому, тобто поля позицій, виходячи з яких вони народились”) [3: 508]. Це означає кардинальні зміни правил розподілу та обміну символічного капіталу в бік вільної конкуренції наукових ідей, а не посад та, як сказав би Ю. Габермас, визнання рівноправності всіх претензій на наукову значимість. Це потребує боротьби проти легітимного з точки зору “логіки політичного поля” предмету та методу соціальних наук. Вищою формою легітимації політики є її “натуралізація”, тобто перетворення політичних дій на об’єктивні тенденції соціально-політичного розвитку, а політичних символів або правових норм – на реально існуючи “речі”. Способом натуралізації є об’єктивація та навіть уречевлення змісту понять – старий гріх гуманітаріїв й інтенція політиків, які за допомоги такого уречевлення легітимують (нехай й несвідомо) свої дії. Термін “революція”, що спочатку функціонує як вдала символіка певних політичних подій, завдяки політологам перетворюється на поняття, межі якого розтягуються до нескінченості, оскільки концептуальні рамки цього поняття невизначені. Марксистська суспільна теорія може виступати в якості теоретичної основи у випадку обґрунтування соціальної або політичної суті революції. Але якщо помаранчева революція визнається одночасно ще й геополітичною та культурною [15: 19-36], то такі викладки потребують або концептуального каркасу у формі геополітичних теорій, або звернення до маоїзму й нового лівого руху як концепцій та практик культурної революції. А якщо помаранчева революція – це рух за відстоювання своєї ідентичності [15: 31], тоді вона виходить за межі політичного руху й може визначатися в термінах концепції постмодерної культури П. Козловського як рух за визнання своєї ідентичності [6: 287-294]. Відштовхуючись від терміну, а не від концепції, яка б визначила межі вживання цього терміну, політологи перетворюють революцію на “факт”. Адже факти науки, як доводить сучасна епістемологія, завжди теоретично навантажені, але без рефлексії щодо такого навантаження, терміни та соціальні факти ототожнюються. Від легітимації суспільно-політичної докси не рятує й бездоганна логіка дедукції, що застосовується для виведення із загального терміну “видових” відмінностей помаранчевої революції за допомоги понять “безкровна”, “демократична”, “світоглядна” тощо. З точки зору розсудку, як сказав би, Гегель, все правильно. Але розсудок, що вкрай необхідний, як зауважив класик, в “стінах домашнього ужитку”, розглядає світ у формі “речей” а не “процесів”, при чому самі “речі” стають уречевленими поняттями, а поняття – ідеальними речами. Починаючи з кантівських “Критик”, філософія розхитує цю тотожність шляхом критики “гіпостазування понять” (Кант”), деструкції тотожності буття та сукупності речей (Гайдегер), критики ідеологічності свідомості (Ніцше, Маркс), семіологічної критики очевидних концептів ідеології (Р. Барт) або деконструкції метафізики “присутності” (Дерріда). Але політичний дискурс крутиться у колі логіки “домашнього ужитку”, хоча намагається розуміти саме процеси. Як помітив Ж. Дерріда 1981 року, “всі наші політичні структури, як …і термінологія, залишаються досі метафізичними, незважаючи на свої праві чи ліві орієнтири” [4: 184]. Це означає, що політична діяльність розглядається та легітимізується за модерною логікою “втілення” концептів про справедливе й вільне суспільство або естетично-романтичною парадигмою відображення “істинних” інтересів та сподівань народу. Політики можуть і не рефлексувати з приводу підвалин свого мислення. Рефлексія завжди підриває віру в правильність політичних рішень, а тому й не належить до чеснот політиків. Останні вірять в реальне існування “моєї нації” як солідарного суб’єкта політичної діяльності або “ліберальної демократії”, що постає уречевленою в західноєвропейських інституціях, та яку “втілюють” в Україні “інтелігенція”, “робочий клас” чи “середній клас” (ряд можна продовжувати) як реально існуючі спільноти. А що ж політологи, соціологи та інші представники науки? Вони часто не тільки не спростовують цю політичну доксу, а, навпаки, разом з політиками займаються конструкцією цих спільнот, закладаючи в експертних оцінках і наукових статтях та анкетах певні критерії класифікації людей і в такий спосіб структуруючи соціально-політичний простір. Цей конструктивізм не означає, згідно Бурдьє, відсутність реальних (а не тільки номінальних) спільних інтересів або стилю життя та світосприйняття (габітусів в термінології Бурдьє). Проте самі науковці відтворюють в соціально-політичних класифікаціях свій статус в суспільстві, збереження або підвищення якого (вимоги інституціонального поля науки) потребує іноді вимушеного “консенсусу” з владою стосовно смислів сучасної соціально-політичної реальності. В такий спосіб науковці відливають у “застиглу форму” ці смисли, які отримують відчужене від реальності символічне життя: назви, символи, знаки, ідіоми продовжують циркулювати в політичному дискурсі, в речах та програмах політиків, навіть коли зникають або змінюються спільноти, рухи, партії, суспільні процеси. Тоді виникає ситуація, коли “мертвий хапає живого”, коли ми втискуємо в старі концепти нові реалії. Наприклад, ще в минулому столітті відбулася не тільки теоретична, але й практично-політична деконструкція поняття “ліберальної демократії”: не лише неомарксисти, постмодерністи й консерватори продемонстрували відсутність необхідного зв’язку між лібералізмом та демократією, але ж і самі ліберальні теоретики (Ф. Гайєк, І. Берлін) і політичні практики (М. Тетчер, Р. Рейган) відмовилися від “тоталітаризму демократії” та “соціальної держави”. На думку Гайєка, лібералізм та демократія були нерозлучні у XIX столітті в боротьбі за конституційність правління. Але вже у двадцятому столітті їхні цілі розійшлися, бо необмежена конституційним законом демократія перетворюється на тоталітаризм [13: 158-160]. І. Берлін обґрунтовує антропологічну основу ліберальної політики та ідеології – негативне поняття свободи, яке передбачає невтручання держави у визначення цілей індивіда, і критикує демократичну ідею виведення влади з одного суверенного джерела, оскільки “суверенність народу здатна легко знищити суверенність індивіда” [16: 128]. А в нашому політично-символічному просторі цей термін перетворився на магічне заклинання, за допомоги якого “визивають” до життя ліберально-демократичні інститути. Саме ліберально-демократична й марксистська семантика задає зміст тлумачення суспільних подій, бо такі політологічні очевидності, як “громадянське суспільство”, “політична нація”, “революція”, “ліберальна демократія” вписані в теоретично-ідеологічний контекст лібералізму і марксизму. Згадаємо, як ми пояснювали соціально-політичну апатію українців та повільність у проведенні ліберально-демократичних реформ до подій “помаранчевої революції”? Звичайною “демократичною нерозвиненістю” народу, який ще не набув якості громадянського суспільства із всіма його атрибутами. В класичному лібералізмі громадянське суспільство трактується як сфера асоціацій і об’єднань громадян, вільних від фінансового та організаційного втручання держави. Цей локківський ідеал взаємовідносин держави та суспільства складає основний мотив і сучасного ліберального дискурсу українських політологів при всіх версіях трактування громадянського суспільства. Майдан застав останніх зненацька, бо народ кардинально змінився. Не змінилися тільки концептуальні схеми політологів, які пояснюють події в термінах “народження громадянського суспільства в Україні”, “буржуазно-демократичної революції” або “пробудження політичної нації”. Поняття “революції“, що отримало найбільше теоретичне обґрунтування в марксистській суспільній теорії та ідеології соціалістичного руху, мирно уживається в головах інтелектуалів із сюжетом про “необхідність ліберально-демократичних реформ”. Ця інтерпретація цілком вписується в контекст політичного дискурсу першої половини минулого століття, який є наслідком соціал-демократичного перетворення марксистської ідеології та політичної практики, з одного боку, та поєднання лібералізму з демократією, з іншого. Ці процеси відбувалися з середини XIX до середини XX століття. А тому ліберально-демократичний та соціалістично-реформістський дискурси внаслідок конвергенції склали в цей час єдине концептуальне поле пояснення соціально-політичних процесів та легітимації політичних партій та рухів. Зараз для європейських інтелектуалів ключові терміни цього дискурсу, втратили свою очевидність, теоретичну обґрунтованість та легітимізуючу силу, бо змінився кардинально світ. “Глобалізація”, “постмодерна культура”, “криза основних модерних ідеологій”, “криза ідентичності”, “криза представницької демократії” – в цих термінах намагаються гуманітарії осмислити ці кардинальні зміни. Наші українські реалії вже великою мірою вписані у глобалізований та постмодерний світ, а тому нам варто почати осмислювати суспільні процеси в сучасних термінах. Мова іде не про усвідомлення зовнішніх впливів на події в Україні та не про логіку “жидо-масонського заколоту”, якою послуговуються протилежні політичні сили, звинувачуючи Росію або США в негараздах в Україні, логіку, яку сповідують не тільки політики, але й мас-медійні та академічні політологи. Мова іде про якісні зміни самого феномену “політичного” та таких його форм, як політичні рухи, політичні партії, політичні ідеології, осмислення яких потребує нової семантики. Після М. Фуко, який розширив межі влади до нормалізуючого примусу гуманітарного знання та дисциплінарних практик, заснованих на цьому примусі, вже неможливо ототожнювати владу з державою, а політичне – тільки з боротьбою за державну владу. Бодрійяр висуває ідею “трансполітичності” сучасної політики, яка не обмежується певними інституціями та сферами суспільства, а пронизує всі суспільні процеси: спорт, мода, мистецтво, релігія перетворюються на носіїв певних політичних значень та символів. Після 1968 року особливо стало помітно, що “нові ліві” та інші рухи зовсім не вписуються у ліберально-марксистське визначення суспільно-політичних процесів як таких, які точаться навколо боротьби за владу. Ані цілі, ані засоби, ані програмні заяви “нових лівих” не були за змістом суто політичними. Протистояння “старим лівим”, які, на думку їх критиків, інституційно вписалися в буржуазний порядок у формі опозиції чи правлячих соціал-демократичних партій та стали основою “Системи”, обумовило “Велику відмову” (Маркузе) від суто політичної форми протистояння цій системі. Свої пріоритети “нові ліві” формулювали “від протилежного” (щодо програмних настанов старих лівих): не влада, а “народження нової чуттєвості, що протистоїть репресивній цивілізації”, не організована політична боротьба в її традиційних формах страйків, політичних демонстрацій та ідеологічного “промивання мізків”, а хеппенінг та контркультура, не партія та вожді, а комуна. Можна кваліфікувати цей рух як “антисистемний” (Уоллерстайн) або як “новий соціальний рух, орієнтований на культуру та ідентичність” (П. Козловський). Але для обох дослідників очевидно, що він виходить за межі суто політичної боротьби за владу. Так само, як екологічний рух, рухи за визнання своєї особливої ідентичності (гендерні, наприклад) або рухи за збереження релігійної, культурної, мовної ідентичності. Що вже казати про модерні ідеології, які, на думку таких наукових авторитетів, як Габермас або Уоллерстайн, втратили свій утопічний потенціал в сенсі потужних мотивацій на перетворення суспільства, які інтегрують та надихають політичні рухи? Усе ж не треба звинувачувати всіх наших політологів в догматизмі. Багато хто з них, особливо серед академічних та університетських гуманітаріїв, засвоївши самокритику сучасної демократії з позицій Ч. Тейлора, А. Макінтайра, А. Етціоні, Ю. Габермаса або К.-О. Апеля, конвертували неясний образ “ліберальної демократії” на представницьку демократію та описали ознаки інших моделей демократії, серед яких дуже популярною є “демократія участі” (participatory democracy). Однак, обізнаність з різними західноєвропейськими концепціями демократії та кризою демократичних інституцій, який проявляється у політичному абсентеїзмі, політичному елітизмі, відсутності громадського контролю над владою та й взагалі інфляцією “громадянства”, часто приводить до скепсису щодо теорій та практики демократичних перетворень. А скепсис, як відомо ще з часів Гегеля, є протилежністю догматизму і веде до релятивізму, відмови від пошуку істинної моделі або концепції. На думку Гегеля, це протиріччя між догматизмом та скептицизмом розв’язується шляхом діалектичного методу, що дозволяє в кожній особливій історичній формі знайти “момент”, “зерно” істини. Але в якості правової та політичності істини Нового часу у Гегеля виступила сучасна йому прусська конституційна монархія, що свідчить про ідеологічний характер гегелівського синтезу, який насправді видався “некритичним позитивізмом” (Маркс). Наші університетські інтелектуали в радянські часи та й в роки незалежності теж грішили подібними синтезами у формі “розвинутого соціалізму” чи ж “наукового націоналізму”. Але “просунуті” інтелектуали не вірять ніяким ідеологічним програмам й теоретичним обґрунтуванням політичних рішень. Вони зневірилися в можливості інтелектуально впливати на владу, наприклад, у формах експертної оцінки, публічного обговорення політичних рішень або взагалі створення певних інституцій взаємодії влади та інтелектуалів. Втім робота (читання лекцій та написання праць, або рекомендацій і проектів) потребує ритуального жесту визнання вбік існуючої влади та суспільної докси. Ось чому багато хто з політичних експертів сповідують цинізм і прагматизм, заробляючи гроші на виборчих кампаніях та політичних іміджах та піарних акціях. Особливу підозру у цинізмі викликає вже згадувана нова “порода” політологів, які існують тільки в мас-медійному просторі, позиціонуючи себе як представників певних наукових інституцій та посередників між наукою та загалом. Утім насправді саме вони й продукують зрозумілі масам інтерпретації політичного життя, користуючись, як у міфі, бінарними опозиціями “Схід-Захід”, “ліві-праві”, “демократія-тоталітаризм” “ринкова економіка – державне регулювання” тощо. Є критики, які заробляють на тому, що пояснюють художникам (та загалу), які архетипи колективного несвідомого чи глибини народного духу виражають створені ними картини. Сучасні політологи діють також цинічно. Вони готові розробляти будь-який проект на гранти міжнародних фондів або на замовлення українських державних установ, навіть якщо не вважають запропоновану проблематику науковою та актуальною. Сучасний цинізм, феноменологію якого представив П. Слотердайк, не містить переконань, оскільки пройшов просвітницьку школу розчарування й критики всіх ідеалів, але це означає, що для нього згодяться всі ідеологеми або міфологеми для прикриття свого прагматизму. Тут позитивізм та цинізм збігаються в апології існуючого соціально-політичного ладу. Наші політики та політологи, як “старі революціонери” перебували в багатьох партіях, а тому давно заряджені цинізмом. Цинічна позиція інтелектуалів тільки підсилює соціально-політичну доксу й монополію її творців – політиків і журналістів. Аутсайдери у полі соціальних наук з невизнаними темами та методами дослідження спрацьовують на користь монополізації істини, якщо не борються із самою системою легітимації критеріїв “науковості”. Яскравим прикладом підпорядкованості поля соціальних наук в Україні політичній доцільності та доксі є обмін ролями між політологами та політиками: політологи стають політиками (скільки ж їх в виборчих списках партій та блоків?), а політики – політологами. “Хождение во власть” політологів створює ілюзію “наукової обґрунтованості” політичних гасел і програм певних політичних сил. В західноєвропейському суспільстві відчувається реальне протистояння “двох принципів ієрархізації” в науці – суто наукового, який керується критеріями внесків у розвиток науки, та політично-комерціалізованого, що визначає статус науковця залежно від його економічного та інституціонального капіталу (посади) [2: 523]. В наших українських реаліях, коли політик вважається кращим експертом стосовно соціально-політичних проблем, а політолог виступає у ролі “науково валідного” політика, це напруження маскується й нівелюється. Плекати надію на абсолютну незалежність поля соціальних наук від політичних та економічних диспозицій їх творців було б ілюзією. Але існує й поле соціології науки як рефлексії щодо цих диспозицій. Саме розкриття епістемологічних стратегій науковців як конвертованих соціально-політичних позицій та боротьби між ними, може стати стимулом “символічної революції” в українській політології. “Символічна революція” потребує трансценденції за межі існуючого інституційного поля соціальних досліджень та підриву існуючих форм тематичного й методологічного панування. Ця трансценденція можлива, перш за все, шляхом інтернаціоналізації соціально-політичних досліджень не тільки у формі рецепції іноземних теорій і парадигм, які часто не “резонують” з українськими реаліями, а через формування соціально-політичних умов раціонального спілкування з представниками різних шкіл і традицій. Саме спілкування у формі дискусій із визначенням “областей погодження відносно областей непогодженя” [2: 534], а не виконання соціального замовлення іноземних фондів, може сприяти виходу за межі позитивізму й цинізму сучасних українських інтелектуалів. Політична революція, за Бурдьє, не може перемогти без символічної, яка полягає в зміні пануючої схеми сприйняття соціального простору та соціально-політичних практик. Але існує й асиметризм між революціями, коли політичні зсуви не супроводжуються формуванням потужної (з точки зору політичного або символічного капіталу) суб’єкту символічного виробництва, який міг би артикулювати новий символічний “порядок” світу. Цей асиметрізм прирікає науковців рядити нові реалії в старі “одежі” ліберально-марксистских концептів, хоча зміна форм політичного життя чекає своїх дослідників і потребує нової лексики та семантики. 1. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. – М.: Канон-Пресс-Ц, Кучково поле, 2001. –-288 с. 2. Бурдье П. Дело науки. Как социальная история социальных наук может служить их прогрессу // Социальное пространство: поля и практики. Пер. с франц. Н.А. Шматко. – М.: Институт экспериментальной социологии, Санкт-Петербург: Издательство “АЛЕТЕЙЯ”, 2005. – С. 518-538. 3. Бурдье П. Поле науки // Социальное пространство: поля и практики. Пер. с франц. Н.А. Шматко. – М.: Институт экспериментальной социологии, Санкт-Петербург: Издательство “АЛЕТЕЙЯ”, 2005. – С. 473-517. 4. Деррида Ж. Деконструкция и “другое” // Керени Р. Диалоги о Европе. – М.: “Весь мир”, 2002. – С. 171-190. 5. Касториадис К. Институт и воображение: первое приближение // Воображаемое установление общества. Пер. с франц. Г. Волковой, С. Офертаса. – М.: “Логос”, “Гнозис”, 2003. – С. 131-184. 6. Козловский П. Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку // Сучасна зарубіжна філософія. – К.: Ваклер, 1996. – C. 287-294. 7. Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Соч. Изд-е 2-е. Т. 3. – М., 1955. – С. 7-544. 8. Панарин А.С. Политология. Учебник. – М.: “Проспект”, 1998. – 408 с. 9. Политическая наука: новые направления. Перевод с англ. М.М. Гурвица. А.П. Демчука, Т.В. Якушевой. Научный редактор Е.Б. Шестопал. – М.: “Вече”, 1999. – 816 с. 10. Поппер К. Природа и соглашение // Открытое общество и его враги. – Т. 1. – М., 1992. – С. 91-121. 11. По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранчевої революції // Збірник наукових статей за матеріалами міжнародного наукового семінару “Перед визнанням: Україна та Європа після помаранчевої революції”. – К.: Атіка, 2006. – 228 с. 12. Розанваллон Пьер. Утопический либерализм // Либеральное наследие. – 2001. – № 3. – С. 5-19. 13. Хайек Ф. Либерализм // Фридмен М., Хайек Ф. О свободе. – Челябинск: “Социум”, М.: “Три квадрата”, 2003. – С. 129-168. 14. Хесле В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии. – 1994. – № 10. – С. 112-123. 15. Якушик В.М. Українська революція 2004-2005 років. Спроба теоретичного аналізу // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – C. 19-36. 16. Berlin Isaiah. Two Concepts of Liberty // Berlin I. Four Concepts of Liberty. London, Oxford Univ. Press, 1969. – p. 121-134. 1. Berlin Isaiah. Two Concepts of Liberty// Berlin I. Four Concepts of Liberty. London. Oxford Univ. Press, 1969. 2. Бурдье П. Поле науки//Социальное пространство: поля и практики. Пер. с франц. Н.А.Шматко, М.: Институт экспериментальной социологии, Санкт-Петербург: Издательство “АЛЕТЕЙЯ”, 2005. 3. Бурдье П. Дело науки. Как социальная история социальных наук может служить их прогрессу// Социальное пространство: поля и практики. Пер. с франц. Н.А.Шматко, М.: Институт экспериментальной социологии, Санкт-Петербург: Издательство “АЛЕТЕЙЯ”, 2005.- С. 4. Деррида Ж. Деконструкция и “другое”//Керени Р. Диалоги о Европе.- М.: Издательство “Весь мир”, 2002. 5. Див. Наприклад: Касториадис К. Институт и воображение: первое приближение// Воображаемое установление общества. Пер. с франц. Г.Волковой, С.Офертаса.- М.: “Логос”, “Гнозис”, 2003.- С. 131-184.; Андерсон Б. Воображаемые сообщества.- М.: Канон-Пресс-Ц, Кучково поле, 2001. 6. Див.Козловский П. Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку//Сучасна зарубіжна філософія.-Київ: Ваклер, 1996. 7. Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Соч. Изд-е 2-ое. Т. 3. – М., 1955. 8. Цит. за: Панарин А.С. Политология. Учебник. – М.: “Проспект”, 1998. 9. Политическая наука: новые направления. Перевод с англ. М.М. Гурвица. А.П. Демчука, Т.В. Якушевой. Научный редактор Е.Б. Шестопал. – М.: “Вече”, 1999. 10. Див.: Поппер К. Природа и соглашение// Открытое общество и его враги.- Т. 1.: М. 1992. 11. Див.наприклад: По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранчевої революції // Збірник наукових статей за матеріалами міжнародного наукового семінару “Перед визнанням: Україна та Європа після помаранчевої революції”. – К.: Атіка, 2006. 12. Розанваллон Пьер. Утопический либерализм // Либеральное наследие. – 2001. – № 3. 13. Хайек Ф. Либерализм// Фридмен М., Хайек Ф. О свободе.- Челябинск: “Социум”, М.: “Три квадрата”, 2003. 14. Хесле Кризис индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии, 1994, №10. 15. Якушик В.М. Українська революція 2004-2005 років. Спроба теоретичного аналізу// Політичний менеджмент, 206, №2(17).