Арун П. Мукгерджі
Я вважаю, що постмодернізм значною мірою є ?білим? європейським культурним феноменом. Фактично, як це випливає з наведених нижче слів Барбари Крістіан, реакція не-білої раси на постмодернізм була негативною: ?Оскільки я дивна людина, то відклала читання текстів темношкірих жінок-письменниць, продовжуючи працювати і читати деяких пророків цієї нової літературної орієнтації. Ці письменниці заявили про своє незадоволення окремими центральними ідеями їхньої традиції, незадоволення тим, у чому я народилася. Але у своїх намаганнях змінити орієнтацію західних досліджень вони, зрозуміло, зосередились на собі і не виявили найменшого зацікавлення світом, який вони зігнорували чи який контролювали. Я знову була вимушена пізнавати їх, оскільки вони зовсім не були зацікавлені пізнавати менє?.
Отже, мені здається, що теоретичний конструкт як постмодерністів, так і постко-лоніалістів, породив асиміляційні та гомогенізуючі рухи. Постмодернізм, незважаючи на його теоретичні заяви проти тоталізації та універсалізації, припиняє це робити якраз тоді, коли посилається на тексти не-європейців у сукупності з текстами європо-американців, так ніби їх не відокремлює ні расова, ні культурна, ні історична, ні політична, ні епістемологічна, ні онтологічна різниця. Це перехресне культурне цитування також ненав?язливо натякає на те, що постмодернізм ? поширений феномен. Те, що надалі підкреслюється у тих порівняннях, стосується формальних властивостей творів. Тому антиреалістичні вияви, пародія, самопосилання, проблематизування історії тощо розглядають як постмодерністські тенденції, незважаючи ні на їхню мету, ні на їхні джерела з неєвропейської розповідної традиції. Формальні стратегії в Midnight?s Children Салмона Рушді, наприклад, здаються дуже близькими його індійським читачам, які виростали на читанні такої прози, як Tilism, Aiyyari, Betal Pachisi, Panchtantra. Критики-постмодерністи рідко визнають та розглядають закоріненість у місцеву культуру творів таких ?постмодерністських? письменників, як Рушді.
Оскільки тексти, подібні до того, на який ми звернули увагу, розповідають про ?дійсність? економічного, політичного, соціального і культурного пригноблення, то вони відрізняються від постмодерністських текстів, які ?все використовують і усім .зловживають?. Коли постмодерністські теоретики згадують про ці тексти у поєднанні з текстами, які дестабілізують ?дійсність?, то тільки для того, щоб показати їхню формальну подібність, забуваючи при цьому, що літературний дискурс тісно переплітається з усіма іншими дискурсами, що є у суспільстві, і які насичують його алюзійністю.
Оскільки літературний дискурс схоплюється у кількох взаємопов?язаних структурах, то його ідеальний читач, один з тих, хто має епістемологічний привілей, є тим, хто причетний до цієї культури, хто, мовлячи словами С. Десаі, володіє ?культурною сутнісністю?. Крім того, у Європі та Америці існувала тенденція заперечувати епістемологічний привілей причетности до культури. Це заперечення також відображене у загальній відсутності цитування незахідних теоретиків та критиків. Воно також відображене у малій кількості матеріалів з незахідного світу в наших бібліотеках. Для західних критиків виглядає менш привабливо дізнатися, як текст сприймає читач/глядач, що належить до спільноти художників, які пов?язані зі статтю, расою, культурою, класом.
На жаль, постколоніальні критики часто оминають цю ?культурну сутнісність?. Допоки вони героїчно захищають власність постмодерністів, вони також гомогенізують і асимілюють, коли пишуть про ?постколоніальну літературу?. Вони забувають, що не існує однієї постколоніальної літератури, а існує кілька постколоніальних літератур. Я вважаю, що недавня постколоніальна критика була досить стурбована у своїй тенденційності створення ?унітарного? суб?єкта.
Постколоніальні критики твердять, що термін ?постколоніальний? охоплює культуру, яка була уражена імперськими процесами від моменту колоніалізації до теперішнього дня?. Таке твердження само собою є проблематичним для мене, але більше проблематичним є крах нашої відокремленої історії у назві ?поділений? постколоніальнй досвід. Я боюся, що цей постколоніальний досвід дуже вузько окреслений бінарним каркасом. Ми вже показали, що спільним для постколоніальних літератур є те, ?що вони виникли у своїх теперішніх формах із досвіду колоніалізації і оголосили себе авансценою стану напружености з імперською владою та підкреслювання своєї відмінности від присвоювань імперського центру?.
У цьому бінарному обрамленні єдина відмінність, яку намагаються відзначити постколоніальні критики, ? це наша відмінність від так званого ?центру?. Такий вид теоретизування, як зауважує Кум Кум Сангарі, ?увічнює поняття ?третього світу? як залишок, як ?периферію?, яка вічно повинна битися із центром. Така перспектива центру-периферії не може, але все ж відсилає ?третій світ? до фальшивої позиції перманентного і досі бажаного відхилення (чи повалення) задушливої західної суверенности?.
Наслідком бінарного розуміння ?центру? і ?маргінесу? є твердження, що всі постколоніальні тексти мають ?пародійний? зв?язок з ?імперською ?текстуальністю?, формальний аспект, який вони, як припускають, поділяють з постмодерністськими текстами. Отже, теорія стверджує, що суб?єктивність постколоніальних культур безнадійно прив?язана до їхніх колишніх поневолювачів. Теорія також робить висновок, що ми нічого не робимо, тільки займаємось пошуками або оплакуємо втрату нашої передколоніальної автентичности та ідентичности або постійно чинимо опір вторгненню колонізаторів у наш культурний простір. Теоретики стверджують, що ?імперія відповідає центрові? (Рушді), маючи на увазі, що ми не можемо відповідати нашими потребами, а тільки настирливою ідеєю відсутнього іншого.
Такий спосіб теоретичного мислення залишає нам тільки одну методику, одну дискурсивну опозицію. Ми завжди змушені запитувати європейські дискурси про єдиний, особливий спосіб, який принижує і заперечує нашу гуманність. Я б хотів відповісти, що наша культурна продукція витворюється відповідно до наших потреб, і ми маємо набагато більше потреб, крім потреби постійного ?пародіювання? імперіалістів. Я погоджуюсь з Аязом Агмадом, що наші (тут я маю на увазі індійські) літератури ? це літератури про ?нашу класову структуру, нашу родинну ідеологію, наш тілесний та сексуальний менеджмент, наші ідеології та наше мовчання?.
Це принаймні те, про що, наскільки мені відомо, завжди пишуть індійські літератури різними мовами.
Переклад Марії Зубрицької