Саша Паповіч
Як можна заключити з самої назви, НАТО є атлантичною військовою організацією. Відповідно, вона служить, як для захисту атлантистів (оборонна позиція під час Холодної війни, зараз ? так званий захист Європи), так і для нападу на ворогів (після перемоги над Радянською імперією).
Головною метою США після перемоги у Другій світовій війні є зовсім не війна чи перемога над потенційними ворогами, таким як СРСР чи Китай; головною метою політики США є підтримка вже встановленого контролю над більшою частиною Європи. Для досягнення цієї мети США використовувало різні методи: від радянської загрози ? комунізму ? і до потенційної загрози тероризму та так званої ?війни проти нього?. Деякі з цих загроз були реальними, деякі ? перебільшеними або, навіть, вигаданими, але Америка успішно знайшла привід для перебування американських військ вздовж європейського узбережжя Атлантичного океану. Оскільки Америка володіє більше морськими, ніж сухопутними силами, то поза Атлантикою всі її ?оборонні? структури обмежуються середземноморським регіоном. Це призвело до утворення чітких контурів Північноатлантичного альянсу, які окреслюють узбережжя Атлантичного океану та Середземного моря. НАТО має два завдання: захист Європи та забезпечення проходу на Схід через Середземне море. Цікаво, що НАТО є лише Євро-Американським союзом. Ні Американські маріонеткові держави Західної півкулі, ні азійські країни, такі як Ірак чи Іран, не є членами НАТО. Натомість вони утворюють цілу систему військових альянсів в Центральній, Південно-східній Азії, в південній частині Тихого океану. Всі ці альянси мають певні риси, відповідно до географічних, військових та специфічних політичних особливостей країн-учасниць. На відміну від Азійських союзників, які мають нестабільні соціальні структури, європейці ? або, точніше, північноатлантичні союзники ?успішно втілили в життя американську систему демократії, права людини та ринкову економіку, навіть, перевершивши трансатлантичних вчителів. Якщо брати до уваги, що більшість з них є комерційними та морськими державами, то в цьому немає нічого дивного, оскільки вищеназвані цінності є невід?ємною частиною голландської та англійської історії. Саме ці морські комерційні держави і послужили моделлю сучасної морської атлантичної цивілізації. За словами американського аналітика Майкла Лінда: ?Не існує жодних суперечок між цими обома стратегіями імперіалізму. З однієї сторони, це дозволило США використати у війні за панування над світом військові бази, що знаходяться поза її межами, а з іншого боку ? Америка допустила Європу та Японію до розподілу природних та людських ресурсів планети. Таким чином, весь світ виявився розподілений між кількома автократичними імперіями. Можна провести паралелі між американською мережею океанських портів, каналів, підземних доріг та аеропортів та морськими імперіями, створеними старими комерційними республіками, такими як Венеція та Нідерланди...? Насправді, американці не можуть запровадити жорстку імперську систему тому, що вони не є континентальною цивілізацією, а зовсім не через свої моральні принципи. Вони наслідують приклади морських цивілізацій ? від Карфагену до Венеції та Нідерландів. Атлантичні та середземноморські країни, члени ЄС та НАТО, вже тривалий час, набагато довше ніж США, є послідовниками старих комерційно-морських імперій. Тому сприйняття та втілення так званих західних чи атлантичних цінності не становило для них великої проблеми. В Центральній та Східній Європі, де на противагу атлантичним цінностям існують стійкі континентальні традиції, ми спостерігаємо зовсім іншу ситуацію. Тому Америка виробила інший підхід до цієї частини континенту.
Теж саме відбувається при поширенні ?західних? цінностей у Туреччині, яка вже більше восьми десятиліть тому (після реформ Ататюрка), почала розбудовувати суспільство західного типу та запроваджувати капіталістичну економіку. В результаті трансформації традиційного суспільства у сучасне західне, відбувається падіння довіри до основних прав людини. Подібні проблеми існують і в Іспанії чи Португалії, але ніхто не ставить під сумнів їх приналежність до західного суспільства. Повний процес ?озахіднення? закінчився зі вступом цих країн до ЄС. Оскільки Туреччина має більші цивілізаційні та культурні відмінності, то слід сподіватися на довший процес адаптації, ніж у випадку Іспанії чи Португалії. Але кінцева мета та результат є однаковими для всіх. Це доводить , що, так звані ?західні? цінності, не мають нічого спільного із західною цивілізацією, а є швидше продуктом атлантичної цивілізації, яка є анти-західною та анти-європейською в основних своїх поняттях.
Американський (атлантичний) геополітик Д. Меннінг у своїй роботі, опублікованій в 1956 році, ?Місце глибинних та периферійних районів в євразійській історії? продемонстрував атлантичний погляд на геополітичну цінність різних земель та регіонів Європи та Євразії. Він, зокрема, писав: ?Китай, Монголія, Північний В?єтнам, Афганістан, Східна Європа (включаючи Прусію), Прибалтика та Карелія є регіонами, які природно орієнтовані углиб континенту. Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія та Югославія є геополітично нейтральними. Західна Європа, Греція, Туреччина, Іран, Пакистан, Таїланд мають передумови до утворення таласократичного блоку?. Як бачимо, Туреччина є природженим атлантистом, про-таласократичною країною, що і є основною причиною її прийняття до кола західної цивілізації. Ці інтелектуальні замітки реалізувалися в створенні справжніх таласократичнх блоків, до яких входять такі країни, як Греція, Туреччина, Іран, Таїланд. Також вони включають так звані ?нейтральні країни?, як Югославія (антирадянський балканський договір між Югославією, Туреччиною та Грецією) та Ірак. Долі цих двох геополітично ?нейтральних? країн показують справжні наміри атлантистів щодо своїх континентальних партнерів. Тривалий опір Північного В?єтнаму проти американської агресії доводить, що і континентальні країни можуть непогано орієнтуватися в геополітичній ситуації. У класифікації Д. Меннінга Північний В?єтнам, як і Китай, Східна Європа та Прусія, відноситься до регіонів, що природно орієнтовані на континент. До них ми можемо додати регіони з традиційними цивілізаціями, які перебувають в опозиції до Англо-американського атлантичного блоку. Ці країни вже мають певний потенціал. Для досягнення своєї геополітичної мрії їм необхідно щось на кшталт ментальної та інтелектуальної революції.
Американці закріпили свій успіх 1945 року створенням НАТО. На той час їх війська вже зайняли Італію, Грецію та Німеччину. Створення НАТО ? це була, по суті, політично узаконена форма вже існуючого становища. Але, на відміну від Варшавського договору, НАТО не мало жорстких імперських рис. Американці закріплювали та поширювали свій контроль за допомогою обережних та продуманих політичних та економічних кроків. Вторгнення в Грецію було єдиним прикладом класичної військової окупації, але ця операція здійснювалася ще до утворення НАТО. Також планувалося вторгнення в Італію, але, в результаті, все було вирішено за допомогою політичних провокацій. У Франції американці утворили успішний союз з мафіозними елементами з метою дестабілізації суспільства. Крім політичного саботажу американці застосовували також економічний тиск та шантаж. Вони використали залежність французів від поставок американського продовольства та загальмували розвиток самостійницьких тенденцій. Оскільки, присутні військові контингенти не здійснювали повний контроль над країною, особливо це стосується держав, що не брали участь у Другій світовій війні, таких як Іспанія і Туреччина, то на перших порах НАТО можна було назвати об?єднанням вільних держав. Спочатку вони були партнерами. Поглиблення співпраці та схожі правлячі режими північноатлантичного типу, допомогли об?єднати зусилля всіх країн-учасниць для формування певної системи цінностей та здійснення тиску на політичних опонентів. Отже, втілення ?західних? цінностей та підтримка їх за допомогою американських військ, було основним завданням НАТО протягом цього періоду.
НАТО ТА Східна Європа
Після перемоги в Холодній війні, відносини між цими двома утвореннями суттєво змінилися. Вашингтонським стратегам необхідний був час для вироблення нової стратегії, яка б допомогла поширити свій політичний та військовий вплив на Схід. Тут треба відзначити роль ЄС, який у перші роки після падіння Берлінської стіни проводив економічну експансію та виділяв великі кошти для підтримки різних прозахідних глобалістичних партій та організацій. Це заклало основи для пізнішого американського військового та політичного проникнення, яке неможливо було навіть уявити у 1991 році, коли у Європі ще перебували російські війська. Північноатлантичний альянс не міг використовувати країни Східної Європи, що перебувають в глибині континенту, так само, як західноєвропейські. Угорщина, Чехія та Словаччина ? країни з традиційним німецьким впливом, які не мають жодних контактів з морем, мали відігравати у новому союзі зовсім іншу роль. Тому була впроваджена абсолютно нова стратегія ? НАТО ?Партнерство заради миру?, головною метою якої є трансформація та пристосування Східноєвропейських країн до стандартів НАТО. Насправді, існує ціла система, що має крок за кроком змінити не лише збройні сили, а також політичну систему та національний дух країн Східної Європи, щоб підготувати їх до подальшої інтеграції з трансатлантичними партнерами. Потужні Східноєвропейські країни були потенційно рівним союзником для Вашингтона, тому американці не могли примусити їх підкорятися волі та інтересам глобалістів. Своїм успіхом європейська економіка завдячує територіальній позиції, досвіду та іншим потужним континентальним складовим, що перебувають поза впливом глобалістичного трилатералізму. Тому, Німеччина вже наприкінці 80-тих намагалася повністю підпорядкувати собі економіки Чехії та Угорщини. Процес підкорення економіки Східної Європи відбувся завдяки американській військовій та економічній силі, яка спирається на морські бази та 50-річний досвід співпраці з Західною Європою. Іншими словами, якби Америка не контролювала західне узбережжя Атлантики, то не змогла б і закріпити свою перемогу у Холодній війні всередині континенту. Можна провести паралель між сучасною політикою США та французькою 20-30-тих років, коли Франція намагалася створити так звану Маленьку Антанту, яка б об?єднала країни Східної Європи та запобігла поширенню впливу Німеччини на схід і відновленню Австро-угорської імперії. Однак, цей короткочасний альянс був об?єднанням рівних партнерів; його підтримували, головним чином, правлячі верхівки та про-французька інтелігенція. Але утворення подібного союзу зараз не відповідає інтересам США. Він може посприяти посиленню Східної та Центральної Європи та утворенню нової континентальної сили. А далі ? можливий вихід Німеччини з-під впливу Америки, або об?єднання Східної Європи у так звану ?Нову Росію?. Тому США обрали шлях ослаблення та подрібнення країн Східної Європи. Такий союз є чимось протилежним до класичного альянсу. Країни-учасниці займаються різними програмами, такими як навчання та маневри, що більше нагадують дитячі ігри, ніж серйозну військову співпрацю.
Військові сили Європи
Зараз є популярною думка, що Європа є економічним гігантом та, одночасно, політичним та військовим карликом. Тому, природним завданням європейських політиків є перетворення Європи на реальну військову та політичну силу, яка перебрала б на себе домінуючу роль Вашингтона як на континенті, так і у світі загалом. Такі погляди повністю ігнорують той факт, що сучасна Європа, або Європейський Союз, є наслідком анти-європейського плану, який був втілений у життя після Другої світової та під час Холодної війни. Ці дві війни можна розглядати, як американські кампанії з метою завоювання Європи. Трансформація Європи у економічного гіганта є частиною довготривалої стратегії американських політиків. Їх метою також є створення європейських збройних сил та посилення дипломатичної та політичної ролі Європи на міжнародній арені. Колишній генеральний секретар НАТО Хав?єр Солана є зараз головою європейської дипломатії; він докладає багато зусиль для запровадження європейського способу вирішення глобальної кризи. Від часів кризи у колишній Югославії, Палестино-ізраїльського конфлікту, проблем з Іраком та Північною Кореєю ? інтереси ЄС та США постійно співпадають. Це стосується як втілення довготривалих стратегій, так і політичної ідеології та філософії. Існують, звичайно, деякі нюанси, які полягають лише у різному підході до реалізації спільної стратегії. Існують також відмінності у ставленні до поширення глобалізації та захисту національного суверенітету. В даному випадку європейці поводяться більш стримано, відповідно до свого історичного досвіду, що уникає відкритої американської брутальності. Загалом, це і є найбільшими відмінностями між союзниками. Між Рузвельтом та Черчіллем, Гітлером та Муссоліні або Сталіним та Мао Цзе Дуном відмінності були набагато більшими. Проте це не завадило їм бути союзниками та мати спільні цілі. Проте, в сучасному світі ми маємо справу не з лідерами суверенних держав, а зі складовими єдиної ретельно побудованої структури. В даному випадку значно менша можливість виникнення конфлікту, тому що це не є класичними відносинами між суверенними націями, а взаємодією різних частин єдиної системи. Необхідно відмітити, що найбільше конфліктів виникає між Вашингтоном та такими специфічними державами, як Франція та Німеччина, які досі наважуються мати власні національні інтереси (що є реліктом біполярних міжнародних відносин). Але і ці суперечки є лише ще одним прикладом відносин між Вашингтоном та ЄС. В той час, як Франція та Німеччина є представниками старої моделі, то НАТО і ЄС репрезентують модель майбутнього. Так, як її бачать стратеги глобалізму, творці ?кінця історії? та єдиної ідеології для всього світу.
Сьогодні можна повторити слова французького дипломата Жюля Фавра, який наступним чином висловився щодо російсько-німецькі відносин у 1871 році: ?Ми знаємо про тісні стосунки між берлінським та петербурзьким урядом. Але, без сумніву, саме звідси і проростає коріння конфлікту?. Можливо, основа майбутнього конфлікту між Брюсселем та Вашингтоном полягає саме у близькості цих двох світових центрів?
Але, навіть у цьому випадку, орієнтація країн Східної Європи на один із вищеназваних центрів не принесе жодної користі. Достатньо поглянути на історію цих країн протягом двох останніх сторіч, щоб зрозуміти, що союз Східної Європи з однією із супердержав, неодмінно призводить до нападок з боку іншої супердержави, внутрішніх конфліктів, розбрату та економічного колапсу. Сучасна ситуація має політичний, економічний, військовий та духовний аспекти, які загалом проявляються у вигляді кризи ідентичності. Підтримка східноєвропейських та інших невеликих країн допомагає супердержавам вирішувати власні суперечки.
Необхідно підкреслити, що в сучасному мультиполярному світі не існує держав, незалежних від глобалістичної сили. Тринадцять років тому так званий біполярний світ зазнав поразки. Стабільність східноєвропейських країн, особливо Балканських та країн колишнього Радянського Союзу, залежала від біполярної структури міжнародних відносин. Сьогодні ж міжнародні відносини характеризуються монополією сили, яка підтримується трилатеральною глобалістичною економікою. Поза похмурим сценарієм, що готується для Східної Європи на Заході, існують так звані острівці свободи, як Китай, Росія чи Іран, що мають економічний потенціал або автентичну антизахідну ідеологію та політичну систему, як Іран чи Північна Корея. Будь-яка загроза існуючому режимові, особливо, поширення американських ?цінностей?, призводить до порушення рівноваги та повертає країну до ?міжнародного співтовариства?. І, звичайно, під ?мудре керівництво? Америки. Американці добре знають свою справу, тому надають допомогу іранським або північнокорейським реформаторам, плекаючи приховану надію на розвал політичної системи цих країн. Якщо ж глобалістичні інтереси можна задовольнити іншим шляхом, то Америка припиняє допомагати реформаторам та йде на співпрацю з іранськими муллами. Всі одразу забувають про тегеранських студентів та їх боротьбу за права людини. Приклади Іраку та Афганістану, де США підтримали колишніх убивць та злочинців, показує справжнє ставлення американців до світового порядку. Отже, якщо складно підтримувати навіть вже існуючу ідеологічну та політичну системи, то ще важче їх створити та втілити в життя, особливо, в умовах сучасного ворожого геополітичного оточення. Тому, східноєвропейські країни повинні в майбутньому створити соціальну, політичну та економічну системи захисту, які базувалися б на східноєвропейських духовних та державницьких традиціях. Якщо ж вони потраплять у західну сферу впливу, то стануть чимось подібним до країн Центральної Америки, або, у кращому випадку, займуть місце Туреччини. Уряди східноєвропейських держав мають спільно побудувати автентичну систему, яка перетворить цей регіон на острів свободи, що лежить поза межами західної глобалістичної в?язниці. Можна навести приклади не лише Ірану чи Північної Кореї, а також героїчну боротьбу Боснійських сербів проти сил Нового світового порядку; тривалий та успішний білоруський спротив; опір Словаччини на чолі з Владіміром Мечіяром у середині 90-тих років. Вони всі є прикладами для наслідування не лише для східноєвропейських країн, а й для цілого Європейського континенту. Лише таким чином можливо втілити в життя справжні європейські цінності.
переклад Олега Шеленка та Олени Жарко