Іван Лебідь
Факт спадковості, тобто факт того, що задатки предків передаються нащадкам, не зможе заперечувати ніхто. Це знали й наші далекі предки, але переконаність в силі спадковості була послаблена в результаті вторгнення в Європу східних ідеологій, з упором на роздвоєння душі і тіла. Розвинулась думка, що спадковість впливає тільки на фізичну, але не на духовну сферу. Але ті, хто стверджує, що різниця в поведінці людей і народів зумовлена не лише спадковими задатками, але також традиціями і вихованням, не враховують, що і традиції і виховання зумовлені в свою чергу людьми, а значить їх індивідуальними і расовими спадковими задатками. Наша мета збігається з метою будь-якого здорового народу - піднесення людини, причому людини, що має єдність душі й тіла. Йдеться про те, що би дати нашій нації зразок для добору: людину українського типу з фізичними і психічними якостями, гідними спадкування. Нація може утриматись на певній висоті або досягнути її, якщо вона відчуває тяжіння до цього зразку. Такий зразок для добору вважають своєю метою тваринники. І ми не можемо соромитись того факту, що для людей дієві ті самі закони життя, що й для тварин. Недостатню увагу багатьох освічених людей до питань добору, наприклад, при виборі дружини або при вирішенні скільки мати дітей, добре характеризують чисельні сімейні проблеми в нашому суспільстві і поява на світ хворих дітей. Філософи, до речі, давно помітили той факт, що освічені жінки вибирають краще, ніж освічені чоловіки і уникають шлюбів з чоловіками нижче себе, звичайно, за спадковими задатками, а не за багатством чи набутими знаннями. Адже інколи набуте обманним шляхом видається за вроджене. Розпізнати в людині або в родині набуте і відокремити його від вродженого і спадкового, звертати увагу на факти спадковості — от чого ми бажаємо молодим людям, якщо вони хочуть взяти шлюб відповідно до законів життя. В XVII і XVIII століттях визріли ідеї, що призвели до французької революції, ідеї т.зв. „Просвітництва”, ідеї рівності всіх людей, ідеї школи, всезагальної освіти, розповсюдження якої нібито мало зробити людство шляхетним, причому шляхом збільшення числа навчальних закладів і поширення знань в т.ч. серед неповноцінних та слабоумних. Ці ідеї затвердились сьогодні по всьому світі. Проте сама ідея всезагального просвітництва є хибною, бо витрачання державних коштів на спадково-неповноцінних лише знижуватиме рівень освіти народу доти, доки вони розмножуються і псують спадковість здорових людей. Зменшення ж їх плодючості дозволить звільнити великі кошти для субсидій на дітей малозабезпечених сімей з доброю спадковістю, на допомогу повноцінним молодим сім’ям тощо. Ті ж ідеї рівності призвели до зникнення тяжіння до народного ідеалу шляхетної, прекрасної і сильної людини, тобто прагнення піднятись над дійсністю до високої мети. На цьому ґрунті розвивався ідейний світ марксизму і демократії (буржуазного лібералізму), а також біологічна теорія ламаркізму — вчення про вирішальне значення середовища. Проте дослідження Дарвіна, Гальтона, і особливо Менделя спростували безмежний на той час ламаркізм і дали підґрунтя для розвитку євгеніки. Для наших національних і державних цілей основним залишається шлях Дарвіна, тобто добір або усунення: хай буде багато дітей у спадково повноцінних людей, і якомога менше або зовсім не буде у неповноцінних. Різноманітні види соціальної допомоги, що не пов’язані з досягненням цієї мети, будуть тільки збільшувати зло і сприяти розмноженню родин, які врешті-решт стануть таким вантажем для держави, що вона впаде під їхньою вагою. Треба пам’ятати: якщо не вжити відповідних заходів щодо збільшення народжуваності, збереження і покращання спадковості нації, то наша нація припинить своє існування фізично. В буржуазному суспільстві дитина є небажаним явищем, капіталізм виховує в людях негативне ставлення до дітей, адже іще до її народження у батьків виникають питання економічної доцільності народження дитини. Напроти право-соціалістична держава створить всі умови для підвищення народжуваності, впровадить заохочування для молодих людей. Разом із тим ми розуміємо народ якісно, а не лише кількісно, тому бачимо необхідним сполучати демографічні і євгенічні заходи. Серед державних засобів впливу корисним може бути сполучення соціальної допомоги здоровим сім’ям і стерилізації спадково неповноцінних осіб. Також в державі, яка прагне справжнього оздоровлення не може бути необмеженого права на шлюб і розмноження. Передусім не можна брати шлюбу спадково неповноцінним людям (люди зі спадковими хворобами) — вони повинні залишатись самотніми або брати шлюб лише з такими як вони і не мати дітей. Однак, для таких шлюбів є можливість виховання прийнятої повноцінної дитини, якщо їх хвороба не стосується психіки. Люди, у яких є невеликі спадкові недоліки, не мають через це вважати себе спадково-неповноцінними і зрікатись продовження свого роду. Заборона на шлюб має поширюватись на особисто-неповноцінних людей, антисоціальні елементи, венеричних хворих, людей з сексуальними розладами, істеричних, нестерпних, надто чутливих людей тощо. Окрім того існує черга людей до яких треба ставитись обережно: це вилікувані венеретики, хворі рахітом, люди з важкими порушеннями обміну речовин, обмежені або глупуваті люди, феміністки, шахраї, мужоподібні жінки, духовно і душевно хворі, егоцентричні люди тощо. Заборона таких шлюбів сьогодні, коли є засоби для стерилізації та запобігання вагітності, має більше значення для охорони здоров’я ніж для добору. Держава не буде мати нічого проти бездітних шлюбів двох спадково-неповноцінних, але держава мусить навчити молодь правильному подружньому вибору, і молодь сама повинна піклуватись про те, щоб віднині дівчата не виходили заміж, а хлопці не одружувались з дівчатами, які є нижчими за них — якщо мати на увазі шлюби з людьми із спадково-неповноцінних сімей. Такі шлюби мають вважатись ганебними. Згадаємо, до речі, що „спадково-неповноцінні” в багатьох випадках — це не лише неповноцінні взагалі, але й неповноцінні як індивідууми, а також антисоціальні елементи. Серед спадково-неповноцінних можна знайти багато „недолюдків”, які відкидають всі цінності і підривають нашу цивілізацію. З іншого боку, ми не маємо подвійних стандартів і в багатьох випадках люди, що мають велику цінність як індивідууми, можуть бути неповноцінними як носії спадковості. Тобто необхідно розрізняти цінність людини як індивідуума і як носія спадковості. Подібним чином можна визначити і расову цінність людини. Український народ складається з кількох споріднених рас, і розмноження та змішування на нашій землі представників далеких для нас рас є шкідливим, бо змішування далеких рас породжує дисгармонію і суперечливість психічних властивостей та інші психічні розлади. Необхідним є пробудження в нашому народі свідомості, орієнтованої на еліту, за висловом українського філософа Григорія Сковороди - „кращих людей”. Свідомості, яка має знайти свій прояв не лише в образі життя окремого українця, але й при виборі подружніх пар. Нашими гаслами можуть стати слова спартанського царя Леоніда: „Хай сильні одружуються і народжують сильних!”, а також слова Ювенала: „В здоровому тілі — здоровий дух”. В зв’язку з цим треба зауважити, що всупереч сучасній манії освіти для українського народу буде значно краще, якщо спадково здорові дівчата обиратимуть відповідних чоловіків і побачать свої спадкові задатки в купі своїх дітей, ніж якщо вони, лише розвиваючи свої власні таланти помруть бездітними. Останнє ми можемо побажати лише спадково-неповноцінним. В будь-якому випадку держава, яка прагне справжнього оздоровлення, не обмежується оздоровленням та освітою окремих людей, а буде звертати увагу всіх громадян на спадкові цінності і вчити їх просіювати, спираючись на впевненість в доцільності ідеї добору. Саме люди із спадковими якостями підвищеної цінності складають досить широку верству, з якої виникає еліта. Кожна держава для свого збереження і зміцнення має спиратись на таку еліту. І сучасна олігархічна псевдоеліта, що панує завдяки награбованому багатству, в нашій державі припинить своє існування. Саме від „природжених” людей — вождів — залежить існування і розвиток держави. Необхідною є ідея еліти взагалі, ідея панування найздатніших, найшляхетніших. Але ця ідея не має обмежуватись окремими особами, вона має розповсюджуватись на предків і на нащадків. Адже при формуванні провідної верстви, держава не може розраховувати на випадковість, на те що з’являться повноцінні люди від „вдалого” сполучення задатків недуже повноцінних предків — відповідно й імовірний успіх буде випадковим. Індивідуальний підйом на вищий рівень є можливим, але найбільшою є імовірність того, що рівень нащадків знову впаде. Отже, держава мусить створити порівняно широкий і надійний шар сімей з високоякісними спадковими задатками, від якого можна очікувати появи таких самих нащадків не в окремих випадках, а як правило. Стимул такого розвитку — це правильний вибір подружніх пар. Сьогодні це робиться несвідомо, але молодь повинна вважати це своїм свідомим завданням. Кожен мусить прагнути цього ідеалу, кожен мусить прагнути піднесення сім’ї й вивести таких дітей і онуків, які будуть гідними представниками еліти української нації. Для того, щоб ці ідеї дійшли до самих низів, приклад має бути поданим згори — від людей з найкращою освітою. Коли у цих верствах затвердиться мислення, засноване на законах життя, аристократичне мислення, буде поширюватися нова шляхетність, то, як засвідчує історичний досвід, цей приклад буде впливати на увесь народ. Ця шляхетність може засновуватись не на багатстві чи лише на здобутих знаннях, а й на вроджених якостях. Коріння справжньої еліти вроджені, а псевдоеліта охоче пишається багатствами. „Лише людина великої біологічної потенції може бути великим формотворцем” — писав з цього приводу засновник українського націоналізму Дмитро Донцов. Завданням держави є не тільки створити нову аристократію, але й захистити цю верству від вимирання. З давніх часів генофонд і культура нашого народу зберігалася і розвивалася в селі, розуміння життя в еліти також було сільським, так само як і в аристократії великих держав древності. Опорою українського національного руху завжди було село, в містах відбувалось виродження, духовна і расова асиміляція українців. Українська держава буде здоровою, спираючись на спадковий фонд шляхетного, в сенсі спадковості, селянства. Це означає і те, що настає час українській нації здобути міста. Обов’язком держави, яка прагне оздоровлення, є забезпечення повноцінних осілих сімей спадковими маєтками. Талановиті керівники часто помирають бездітними, або мають мало дітей, тому необхідним є забезпечення продовження спадково-якісних родів — забезпечення їх невідчужуваними і неподільними земельними маєтками. І в разі смерті в містах окремих представників роду, що не мають дітей — рід продовжить своє існування в селі. В перспективі ми бачимо відродження українського селянства як необхідність, але не ідеалізуємо його і добре знаємо, що великі частини селянства в окремих місцевостях не здатні втілити в життя викладені вище ідеї, зокрема в деяких місцевостях спостерігається виїзд найкращих селянських родин у великі міста. Саме тому, нашим завданням є відродження українського села — воно може бути джерелом шляхетної крові, а шляхетну кров, яка в великій мірі зумовлює шляхетний дух, людина ніколи не має як особистість, а лише як нащадок і як потенційний пращур. Важливим є те, щоб молоді спеціалісти їхали жити і створювати сім’ї в селі. Але здійснити все це в повній мірі можливо тільки за підтримки держави, що керується ідеями правого соціалізму. Про стан, потенціал і завдання держави в цій царині писав ще у 1940 році видатний діяч ОУН Дмитро Мирон: „Українська нація, щоби опанувати хаос на Сході Європи, та принести новий український лад народам і расам московської імперії, мусить творити здоровий і сильний, одноцілий організм під оглядом психічним, біологічним і суспільно-політичним. Український нарід виказав не лише великі скарби духа, але також величезну біологічну силу, здоров‘я, плодючість й живучість. Красі та плодючості української землі відповідає краса та плодючість української раси. Мимо страшних лихоліть і довгого поневолення український нарід не лише не затратив своїх сил, але зумів здобути розвитком своїх біологічних енергій та завзятої праці степи, береги Чорного Моря і досягнути до Кавказу й до Каспійського Моря, посуваючись дальше на схід. Ми мусимо змагати до оздоровлення та зміцнення біологічних сил української нації та дальшого формування української раси при помочі таких засобів: 1. сили й здоров‘я української родини; 2. чистоти обичаїв і моралі, відповідної постановки і чистоти сексуальних справ проти вільної любові; 3. виховання сильних характерів, сильної волі й духа; 4. мілітарного й фізичного виховання; 5. охорони та плекання здоров‘я народу, народної гігієни та суспільних подруж, боротьбою з хворобами, алкоголізмом, проституцією і т.п.; 6. опікою над матір‘ю, дитиною і відповідного виховання молоді; 7. охорони праці і будови нового суспільного ладу, щоби усунути капіталістичний визиск і соціал-комуністичну нужду; 8. піднесення культурно-цивілізаційного рівня; 9. піднесення і розвиток господарського життя, добробуту народу та справедливого розподілу матеріальних дібр; 10. прив‘язання до землі та природи”. За такого погляду на речі, нашим інтелектуалам слід переглянути своє розуміння освіти. Нам потрібна така освіта, яка виражається в підвищеній увазі до законів життя, до добра всієї української нації і раси, до якої вона належить. Тому на закінчення варто згадати слова видатного ідеолога українського націоналізму Юрія Липи: „Тільки доцільність фізичного збереження раси може бути підставою для розуміння державності”.