Політономія

Святослав Вишинський
Міждисциплінарний дослідницький проект «Politosophia»

Мета. При вивченні школи традиціоналізму (фр. l’école traditionaliste), в англомовних джерелах відомої також як «переніалізм» (англ. perennialism), започаткованої на поч. XX ст. французьким мислителем Рене Геноном (René Guénon) (1886-1951), сучасний академічний дослідник зіштовхується з яскравим феноменом фундаментальної критики модерну як парадигми. Особливо знакова у своєму передчутті пост-модернового майбутнього, традиціоналістська критика модерну на поч. і в сер. XX ст. вирізняється з-поміж сучасних їй академічних ревізій західного світогляду власною непримиримою позицією та радикальним поглядом у минуле, що в переважній мірі і стало причиною його винесення за дужки презентабельного університетського філософування – а, отже, й офіційної історії філософії. Пізніша криза модерну та становлення пост-модернової раціональності до реабілітації традиціоналізму також не привели – з причини аналогічної несумісності його постулатів з ідеями «нових філософів» другої пол. XX ст. Недостатня відомість та мінімальний вплив, справлений традиціоналістами на філософію XX ст., однак, не скасовують унікальності його позицій, котрі становлять інтерес не тільки історичний, але й практичний – в ключі розвитку та еволюції ідей самого традиціоналізму в новітню добу.

Актуальність. В даний історичний проміжок часу, який від моменту перших публікацій Рене Генона та Ананди Кумарасвамі відділяє майже століття, ряд інтенцій традиціоналізму, його коректних та помилкових оцінок, поставлених епосі модерну і Заходу в цілому, виглядають більш зрозумілими, аніж сучасникам. Таким чином детальна ревізія школи традиціоналізму та її порівняння з аналогічними тенденціями в академічній філософії в значній мірі можуть стати ключем до більш ясного розуміння не тільки кризи модерну та смислу і витоків пост-модернової раціональності, але й, ширше – висвітлити альтернативний як до модерну, так і до пост-модерну хід західного мислення, актуальність якого, попри видиму маргінальність, зберігається і тепер.

Паралель, яка видається найбільш продуктивною і найбільш знаковою в порівняльному огляді ідей традиціоналістів та їхніх сучасників з області академічної філософії, лежить у сфері діахронічної ревізії західного мислення – та характерної як для традиціоналістів, так і для ряду їхніх сучасників онтологічної перспективи такої ревізії, найбільш яскраво вираженої у фундаментальній онтології (нім. die Fundamentalontologie) Мартіна Гайдеггера (Martin Heidegger) (1889-1976). Виходячи зі світоглядової ієрархії, притаманної інтегральному традиціоналізму, ми можемо вказати на відповідну їй ієрархію гносеологічну. Проводячи певну межу між сферою метафізики і сферою онтології (між областю незмінних ідей-принципів і змінним феноменальним світом становлення), традиціоналісти відповідно розмежовують сфери чистого знання і дії, що ми можемо порівняти з класичним розрізненням «ідеального» і «матеріального», однак на більш тонкому рівні, заснованому на принципі єдності та ієрархії. Розцінюючи тяжіння до споглядання як рису східної цивілізації (і взагалі традиційної цивілізації як такої), Рене Генон у своїй праці «Криза сучасного світу» (“La crise du monde moderne”) (1927) в тій же мірі розглядає західну цивілізацію як домінантно «діяльнісну», спрямовану на активне перетворення світу, його освоєння та пристосування до своїх потреб: «Актуальна суперечність між Сходом і Заходом засновується на тому, що Схід стверджує безумовну перевагу умогляду над дією, а сучасний Захід, навпаки, перевагу дії над умоглядом» [2, с. 44]. Саме теоретичне знання західної науки, як він відзначає, має практичну підоснову, котра в цьому сенсі виступає головним рушієм наукового розвитку: знання на Заході перетворюється на дію у феноменальному світі, прямий інструмент перетворення реальності, тоді як на Сході – ототожнюється з перетворенням самого суб’єкта пізнання, головним акцентом якого стає внутрішнє споглядання «більш ранньої істини» [9, с. 324], віднайдення духовної цілісності. Відомий заклик Карла Маркса до зміни світу замість його опису ми в даному контексті можемо розцінювати як формулювання ключової формули західної цивілізації і парадигми модерну, яка засновується на втраті відчуття єдності буття, тоді як субстанціоналістська теоретична філософія на цьому тлі виявляє в собі релікти традиційного. Подібний двоякий погляд на дійсність – та еволюцію поглядів на дійсність – знаходить резонанс у ряду західноевропейських мислителів поч. XX ст., зокрема, вЕдмунда Гуссерля, Освальда Шпенглера, Ернста Юнгера, Карла Ясперса і самого Мартіна Гайдеггера. Головний акцент філософії останнього полягає в розгляді проблеми буття – а через неї і проблеми метафізики, аналіз видозміни метафізичного знання в історії модерну та в його витоках. Вслід за Фрідріхом Ніцше Мартін Гайддегер переглядає платонівський спадок, на якому засновується все західноевропейське мислення, та діагностує витоки того стану речей, який у Рене Генона негативно фігурує під терміном «Сучасність» (фр. la Modernité). Характерно, що двоякість, притаманна людському буттю і пізнанню, виражена в Мартіна Гайдеггера як неспівпадіння буття та сущого, в значній мірі перегукується з подібною діалектикою метафізичного та імманетного в термінології Рене Генона і його наступників. І хоча можна зауважити нестрогість такого співпадіння, зокрема в моментах очевидної аналогії генонівських «принципів» з платонівськими «ідеями», на що сам Рене Генон недвозначно посилається, відмінність у партикулярному знімається традиціоналістськими візіями Чистого Буття та єдиної Традиції (фр. la Tradition), багатопроявної, вкоріненої в часі і в сущому, і водночас невловимої, надчасової, парадоксально імманентної і трансцендентної [5, с. 33]. Втрата або спотворення визначальної Традиції, її історичні трансформації у множину традицій (з малої літери) для Рене Генона є нічим іншим, як історією роздвоєння реальності, інволюцією як знання про буття, так і якості самого буття – всім тим, що іншими словами, однак у доволі подібному контексті Мартін Гайдеггер іменує його «забуттям» [8, с. 2]. Пов’язана з монотеїстичною парадигмою радикалізація дуалізму імманетного і трансцендентного, раціоналізація області емпірики з пізнішим запереченням усього фундаментального, асоційованого традиціоналістами з духовними, мета-фізичними і над-раціональними вимірами, абсолютне самоствердження імманентного та ніцшевське «вбивство Бога» [6, с. 728] як у працях Рене Генона, та і в Мартіна Гайдеггера становлять суть усієї історії Заходу, а протиставлення визначального, цілісного – та кінцевого, фрагментованого – ключем до смислу та природи буття.

Онтологічна та гносеологічна проблематики таким чином в обох авторів тісно пов’язуються і сутнісно становлять одне ціле, позаяк переживання дійсності рівнозначне його пізнанню, а пізнання – переживанню, в т.ч. трансформації власного онтологічного статусу [3, с. 197-198], гайдеггерівських «модусів» буття [8, с. 18]. Володіння істиною в традиціоналізмі означає ніщо іще, як буття-істиною, осягнення Чистого Буття як універсальної потенції через духовну еволюцію самого суб’єкта пізнання. Розкриття ж буття в його історії, котра одночасно є історією людського пізнання, темпоралізує вказану проблематику: реалізація онтологічних потенцій від вищих до нижчих, еволюція (або, в дискурсі традиціоналізму: інволюція) пізнання становлять головний смисл людської історії, яка, за Мартіном Гайдеггером, є нічим іншим, як історією філософії: «Первинне розкриття сущого в цілому, питання про суще як таке і початок західноевропейської історії – це одно і те ж, вони також одночасні в-«часі»...» [12, с. 18]. Властиве для традиціоналістів та ряду консервативних мислителів XX ст. протиставлення ідеального минулого і демонізованого сучасного виявляє таким чином діалектику самого буття, його приховання та розкриття в природі циклічної реальності, котра для традиціоналістів є базою розуміння реальності взагалі. Як і в баченні Мартіна Гайдеггера, модерністська зорієнтованість у зовнішній світ, в область емпірики, сущого на противагу духовній самозосередженості Сходу, фактично розглядається традиціоналістами як головна риса Заходу, із якою пов’язана сама суть таких понять як «прогрес» і «розвиток» [1, с. 35-54], і з вірою в які отожнюється саме західна цивілізаційна парадигма (парадигма Сучасності). Відмінність у пріоритетах, характерна при співставленні статичного Сходу і динамічного Заходу, закономірно розцінюється Рене Геноном як відмінність між традиційним та контр-традиційним, акцентами на «позитивні», «вищі» – та «негативні», «нижчі» потенції універсального буття, котрі історично виражаються через зміну якісних часових формацій від Золотого до Залізного віків. Генонівські поняття «Схід» і «Захід» у цій перспективі знаходять кореляцію з гайдеггерівськими «буття» і «суще», що стає зрозумілим при аналізі традиціоналістського протиставлення «споглядання» (як цілісної самототожності) та «дії» (як трансцендування у множинне, світ речей).

Такій інволюції онтологічних умов відповідає інволюція світоглядова, котру Мартін Гайдеггер констатує в якості об’єктивації холістської дійсності, її роздвоєння в умі філософа, генези уявлень та раціоналізації картини сущого: «...Так як істина стверджена в сутності свободи, історична людина в допущенні сущого може також допустити, щоби суще було не таким сущим, котрим воно є. Суще в такому разі закривається і спотворюється. Вдаваність стає пануючою. При втіленні такого панування виступає несутність істини» [12, с. 19]. Далі німецький філософ підкреслює вагому онто-гносеологічну обставину: «...Можливо, що і несутність істини не обов’язково виникає лишень в результаті нездатності або неуважності людини. Більше того, неістина повинна виникати із сутності істини. Тільки тому, що істина і неістина в сутності не байдужі одне до одного, а пов’язані одне з одним, істинне твердження може взагалі обійти гостроту протилежності і відповідно перейти в неістинне твердження» [12, с. 19]. Остання теза акцентує діалектичний взаємозв’язок, котрий існує між істиною і не-істиною, та водночас означає зв’язок між буттям та сущим, вказуючи на їхню фундаментальну єдність та закономірність, напередвизначеність самого процесу «забуття», який, за Фрідріхом Ніцше, виливається в епоху европейського нігілізму [11, с. 27-224]. Тези подібного характеру ми зустрічаємо і в учня Рене Генона Фрітьофа Шуона, який, піддаючи модерн і Захід нищівній критиці, одночасно вказує на їхній онтологічний базис як на необхідність: «Ідея, що Вищий Принцип є Абсолютна Реальність і, з цієї ж причини, – Безкінечна Можливість, цілком самодостатня, позаяк вона містить у собі все і, відповідно, – необхідність універсальної Маніфестації» [14, с. 213]. Сутнісно, попри видимий гіперкритицизм традиціоналістів, вони не заперечують ролі Заходу, Сучасності, імманентної реальності, але вважають неправомірною тільки підміну ієрархічної залежності, характерну для останніх часів. Не відмовляючи сфері дії в її значимості на відповідному їй онтологічному рівні, Рене Генон тут, як і в порівнянні сакрального та профанного, розглядає контр-традиційне як таке, що спотворює визначальні ієрархічні пропорції: «З деякої найбільш важливої для нас на даний момент точки зору, це протистояння виявляється у формі опозиції між умоглядом і дією, а точніше, в оцінці їх взаємної значимості» [2, с. 41]. Виходячи з цього, вслід за традиційною міфологічною парадигмою інтегральний традиціоналізм строго розставляє акценти у сфері гносеології, засновуючи свої критерії на відповідному ієрархічному баченні онтології: пізнання вищих принципів являє себе вищим по значимості та універсальності стосовно пізнання дії в області становлення. У «Кризі сучасного світу» Рене Генон наголошує: «Співвідношення між умоглядом і дією може бути розглянуто під різними кутами зору: або ці поняття є протилежностями, як зазвичай вважають, або вони взаємодоповнюють одне одного. Однак чи не слід краще встановити між ними відношення ієрархічної взаємопідпорядкованості, а не просто взаємозв’язку?» [2, с. 41]. Тут же Рене Генон підкреслює фіктивність протиставлення цих сфер як антагоністичних, виходячи з ідеї цілісності буття, що знімає класичну філософську проблему ідеального (трансцендентного) та матеріального, загострену Фрідріхом Ніцше, і таким чином органічно пов’язуючи їх як різноякісні прояви Єдиного: «Кожна з цих точок зору правомірна в певних границях і відповідає певному рівню реальності, хоча не всі вони наділені рівною значимістю» [2, с. 41].

Подібна позиція фактично ставить традиціоналізм у двозначну конфронтацію не тільки із самим модерном, але й тими низхідними тенденціями, котрі стали його витоком, тобто з усією історією філософії, починаючи від Платона. Однак при знайомстві з ідеями Мартіна Гайдеггера, вираженими хоч і не так різко та ясно, як Рене Геноном, дослідник зустрічає таку ж безжалісну ревізію історії західного мислення, яка починається на постаті Платона. І якщо автори-традиціоналісти у своїх рефлексіях філософії основну уваги приділяли самому модерну, його кінцевій фазі – то Мартін Гайдеггер за вихідну точку свого філософування постановив Античність як його початок. Особливо характерні метафори, вживані пізнім Мартіном Гайдеггером щодо історії західноевропейської філософії як «сутінковості», перегукуючись з етимологією самого слова і поняття «Захід» [10, с. 31-32]. Такі ж рецепції ми зустрічаємо і в Рене Генона, який вказує на багатозначне співпадіння, яке існує між роллю і функцією Заходу в циклічній історії – та самоназві самої европейської цивілізації, відповідальної за долю буття останні дві тисячі років. Проте це також означає, що діалектична пара Схід-Захід як об’єктивація пари істина-неістина легалізує та унормовує роль Заходу та неістинності як необхідних передумов виявлення істини, «розкриття потаєнного» [9, с. 321]. Подібну тезу ми ясно зустрічаємо як у Мартіна Гайдеггера, так і в самих традиціоналістів, для яких будь-який кінець є тільки «кінцем ілюзії» [4, с. 302], Майї, себто прихованості – і що не менш чітко співвідноситься з гайдеггерівськими рефлексіями не-істини як «сокритості» [13, с. 32-39], вуалі, накинутої на буття. Сфери онтології, гносеології та історії філософії в такій перспективі проявляють себе як знаки єдиної природи буття, виявом його «долі» і смислу, котрі реалізують себе в часі [8, с. 17], а тому і підносять роль Заходу як у своєму роді «доленосну», на що безпосередньо натякає сам Мартін Гайдеггер. Як і в класичній гегелівській ідеї розгортання історії як проекту Світового Духу, сфера становлення в традиціоналізмі виступає реалізацію потенційних можливостей, закладених у вищих метафізичних принципах. Дія, таким чином – центробіжна, космологічна, і відповідає периферійній орієнтації, тобто пов’язана з проявом та актуалізацією Першопринципу від вищого, «ідеального» стану Чистого Буття – до нижніх його регіонів. Як було зазначено в ключі гносеологічної ієрархії стосовно пріоритетності пізнання універсального (що в геометричному символізмі відповідає Центру) – осягнення духовного, метафізичного, яке співвідноситься з інтелектуальною інтуїцією та самоподоланням, означає пізнання Першопринципу як повноти буття, а, отже, і пізнання реальності в її повноті, тоді як діяльнісна сфера у такому зрізі виглядає зворотньою, «регресивною» і партикулярною. Тобто в даному випадку засновки, що з них виходить інтегральний традиціоналізм, дзеркально протилежні засновкам, на яких зведено фундамент парадигми Сучасності, з тією лиш суттєвою різницею, що традиціоналізм у силу своєї холістичності не тотожний класичному ідеалізму, як і не спростовує сферу онтології, але відводить їй підпорядковану, другорядну роль у вселенському ансамблі – що в інших термінах і в значно м’якшій формі ми зустрічаємо і в Мартіна Гайдеггера.

Роль самої людини в розгортанні циклів буття в обох перспективах, як було зазначено вище, виявляється такою ж двозначною – з одного боку, рушієм інволюції виступає людина як фактор свободи, з іншого – спрямування людської діяльності обумовлено онтологічним сценарієм надлюдського характеру, самим буттям, що особливо підкреслює марність людських спроб опанувати істину, виходячи з лише позиційmenschliches, allzumenschliches. Мартін Гайдеггер, висловлюючи скепсис стосовно можливостей та значення суто раціонального пізнання, наголошує: «...Віддати істину в розпорядження людини. Чи можна глибше поховати істину, ніж у цьому випадку, якщо полишити її свавіллю цієї «хиткої очеретини»? ...Хиба і спотворення, брехня і омана, обман і видимість, – коротше кажучи, всі види неістини відносять до людини. ... Бо ж людський характер походження неістини підтверджує тільки із суперечності пануючу «над» людиною сутність істини «в собі».» [12, с. 16] Не менший скепсис щодо суб’єктивного фактору як рушія раціонального пізнання формулює і Рене Генон, апелюючи до того, що істина завжди наділена надлюдським характером, і пізнання істини є нічим іншим, як подоланням чистої людської обмеженості, ієрархічним сходженням до вищих модусів буття. В огляді метафізики цю думку двозначно наводить і Мартін Гайдеггер: «Істина має значення в метафізиці як дещо неперехідне і вічне, що ніколи не може засновуватись на минущості та тлінності людської істоти» [12, с. 16], в іншому місці розвиваючи ідеї, майже дослівно виражені Рене Геноном та іншими традиціоналістами: «Істина принижується тут до суб’єктності людського суб’єкта. Хоча для суб’єкта досяжна об’єктивність, однак остання разом і суб’єктивністю залишається людською і в розпорядженні людини» [12, с. 16]. Подібні тези обох авторів ставлять під сумнів головний засновок будь-якого чисто «західного» філософування, заснованого на виключно раціональному, а, отже, і суб’єктному началі, із цеглин якого було зведено титанічну будівлю модерну – однак тут же ми зустрічаємо і пряму вказівку того способу, через який буття себе приховує: через суще, а саме через «запитуюче» суще [8, с. 5], себто через людину. Проте, як показує історія західної науки і філософії, раціональне мислення, не відповідаючи на питання про смисл буття, водночас виявляє свою виключно утилітарну сутність, фактично ототожнюючись із дією, вказівки до чого ми зустрічаємо і в оригінальних міркуваннях німецького консерватора Фрідріха Юнгера в аналізі прометеївського архетипу в европейській культурі [15, с. 121-126], і що мовою Мартіна Гайдеггера значить «небезпеку», котрій західна людина себе виключним чином наражає.

В сенсі даних міркувань цікава замітка Рене Генона, який ставить під сумнів і визнає історичним спотворенням протиставлення понять «теорії» і «практики» в їх сучасному розумінні, позаяк визначальний смисл грецького слова θεωρια – «споглядання», тобто сфера надраціонального і неспекулятивного. Розглядаючи фактор людського буття як двоякий, Рене Генон, долаючи опозиційне протиставлення дії і чистого знання, водночас відмовляється і ставити їх в одну і ту ж площину: «...Виникає спокуса причислити і умогляд, і дію, засновуючись на їхній взаємодоповнюваності, до одного і того ж рівня реальності. В цьому випадку питання про їх ієрархічне взаємопідпорядкування залишиться в стороні...» [2, с. 42]. Спростовуючи вульгаризоване розуміння гармонії як рівності складових, Рене Генон визначає «традиційність» тієї чи іншої сфери залежно від її структурованості за принципом підпорядкування нижчого (матеріального) вищому (субтильному). З одного боку, визнаючи неможливість для жодної культури, народу чи людини бути виключно односторонньою, реалізовуватись лише в одному напрямку, він визнає за Сходом і Заходом загальну домінацію двох тенденцій, котрі відповідним чином спрямовують цивілізації Традиції і Сучасності в протилежні сторони: «...Визнання переваги однієї з цих двох тенденцій повинно логічно повести за собою її переважний розвиток за рахунок іншої тенденції...» [2, с. 43]. В роботі Мартіна Гайдеггера протиставлення логіко-раціонального начала та «філософського», себто осягаючого мудрість у визначальному, піфагорейському значенні цього терміну – веде до не менш скептичних висновків: ««Чинний» людський розсудок. Він стукає в двері, за якими ховається осяжна корисність, і виступає проти знання про сутність сущого, котре як сутнісне знання з давніх пір називається «философією».» [12, с. 9] «Погляд у сутність» для традиціоналістів є тим, що Рене Генон вживає під поняттям «східного мислення» [2, с. 43] як синонімом умогляду, якому він різко протиставляє західні форми інтелектуальності, розцінюючи їх як профанні і протиставляючи їм «чистий інтелект» [2, с. 38], що розуміється не в обмежено раціональному ключі, але як поняття духовного, екзистенційного порядку. Подібним чином, як і з логічними спекуляціями, яким у традиціоналізмі відмовлено в праві на абсолютну верифікацію пізнання, Рене Генон піддає критиці тенденцію західної філософії та науки до сухого раціоналізування, яке в цій перспективі пов’язане з таким же обмеженим сферою становлення перетворенням емпіричного світу: «Саме це випускають з виду сучасні люди: вони не визнають нічого, крім чисто розсудкового, дискурсивного знання, котре, будучи тільки «відображеним знанням», з необхідністю являється побіжним та недосконалим» [2, с. 46].

Раціональне мислення як для авторів-традиціоналістів, так і для засновника фундаментальної онтології виступає як глибинне обгрунтування формальної дії, апеляції до сущого: не визнаючи за світом іншої реальності, аніж область емпірики, ratio обмежує рамки дійсності і стає інструментом пізнання та перетворення саме цієї обмеженої області, тобто головним фактором в історії людської діяльності – та звершенні історії самого буття. Як і в Рене Генона, в Мартіна Гайдеггера ми зустрічаємо заперечення того, що абсолютизований модерном світ речей («імманентне») тотожний їхній сутності і що його пізнання здатне відкрити шлях до істини: «Адже звернене до дійсності мислення, якщо воно має глибоке коріння, перш за все – і без усіляких відступів – спрямовується до того, щоб повернути дійсну істину, яка слугує для нас на сьогоднішній день мірою і точкою опори, проти плутанини точок зору і обчислювальних операцій» [12, с. 8-9]. У «Кризі сучасного світу», як і в статті «Про сутність істини» Мартіна Гайдеггера, це розцінено як наслідок втрати первісних форм інтелектуальності, її редукції до виключно раціонального начала як дзеркала сущого, що пов’язано зі зростанням наголосу на практичному перетворенню світу, яке, у свою чергу, фундовано зміною онтологічного кута зору: «...Люди Заходу втратили свій інтелект, надмірно розвиваючи схильність до дії, аж до того, що винайшли особливі теорії, котрі ставлять дію вище за все інше і доходять, як це має місце в рамках прагматизму, до спростування будь-яких інших цінностей...» [2, с. 43-44]. Оскільки не може йти мови про судження нижчого про вище, підпорядкування чистого інтелекту обмеженим формам, які характеризують пізнання в області онтологічної периферії, то Рене Генон тут же наголошує, що будь-яке зворотнє підпорядкування знання, заснованого на чистому інтелектуальному (i.e. духовному в його розумінні) умогляді, діяльнісному аспекту – є спотворенням нормального порядку речей, і така зміна пропорцій, властива тільки західній цивілізації епохи модерну, є виключною у своєму роді, випадаючи з цілісного ансамблю традиційних культур, і «одного цього достатньо, щоб припустити, що в західній позиції є щось анормальне» [2, с. 44]. Відзначаючи далі зосередженість сучасної парадигми на діяльнісному вимірі, Рене Генон підкреслює, що умогляд для Заходу в умовах модерну є не тільки закритим та незрозумілим, але, що найголовніше: нецікавим [2, с. 45], рефреном до чого звучать слова Мартіна Гайдеггера: «Але філософія ніколи не зможе спростувати буденний розсудок, так як він глухий до її мови. Вона не посміє побажати коли-небудь його спростувати, тому що буденний розсудок сліпий, аби бачити те, що вона відкриває погляду, споглядаючому сутність» [12, с. 9].

Єдиний наслідок розгортання профанного знання – нігілізм і втрата духовних орієнтирів, технізація реальності, захоплення людини в полон матеріального, що загрожує цілковитою деградацію людського єства до стадії описаних Фрідріхом Ніцше «останніх людей» [7, с. 15-17]. Проте така «анормальність» у Мартіна Гайдеггера, як і в самого Рене Генона, кожного разу стає предметом рефлексії з вищої точки зору, нагадування про виключну роль та призначення Заходу в розгортанні буттєвих потенцій, а тому і про особливе значення ситуації, в якій опинилось европейське людство в сутінкову епоху модерну – і тієї «ночі» [10, с. 31] або «великої пародії» [4, с. 289], яку обидва мислителі передбачили після падіння Сучасності. Проблематика та образність Фрідріха Ніцше, які супроводжують творчість Мартіна Гайдеггера – критичні вислови на адресу технократичної та «комфортабельної», утилітарної цивілізації як межового вияву сутності das Man, знаходять відгук у позиціях традиціоналістів, набуваючи при цьому більш різкого емоційного фону. Проте як для Мартіна Гайдеггера, так і для традиціоналізму воцаріння войовничого профанізму як результату редукції пізнавальних здібностей людини з необхідністю веде до свої антитези та, віщуючи остаточний занепад західної цивілізації, її входження в метафізичні «сутінки» через самоізоляцію Периферії від сакрального Центру – одночасно наближкає до точки, де, за цитованими Мартіном Гайдеггером рядками Фрідріха Гьольдерліна, найбільша небезпека граничить зі спасінням [9, с. 324]. Як неможливе суще без буттєвої основи, так і в баченні Рене Генона: «Дія, будучи минущою і часовою модифікацією буття, не може нести в самій собі свій принцип і свою власну причину. Якщо ж вона взагалі не залежить ні від якого принципу, котрий виходить за межі цієї обумовленої сфери, то вона є лиш чистою ілюзією» [2, с. 45]. Подібна аналогія виглядає особливо знаково в ключі відповідності парадигми модерну з усіма її модальностями – часовому сектору «Темного віку», Калі-Юги, котра, означуючи максимальне віддалення буття від свого витоку, «забуття» про нього, в контексті традиційних духовних учень є нічим іншим, як утвердженням панування ілюзії, «невігластва», що тотожно гносеологічному профанізму, самоутвердженню неабсолютного і обмеженого знання в якості самодостатнього – і водночас шляхом до реалізації істини, розкриття буття через його сокриття, втілення всієї повноти його модальностей аж до найнижчих, за якими логічно слідує відновлення вічних пропорцій як повернення «блудної» філософії з метафоричних «просік» (die Holzwege) пізнання.

Література:

1. Генон Р. Восток и Запад / Рене Генон. — М. : Беловодье, 2005. — 240 с.
2. Генон Р. Кризис современного мира / Рене Генон. — М. : Эксмо, 2008. — 784 с.
3. Генон Р. Множественные состояния бытия / Рене Генон // Волшебная Гора. Традиция. Религия. Культура. — 2007. — № XIV. — С. 140—212.
4. Генон Р. Царство количества и знамения времени / Рене Генон // Царство количества и знамения времени. Очерки об индуизме. Эзотеризм Данте / Рене Генон. — М. : Беловодье, 2003. — С. 7—302.
5. Джемаль Г. Традиция и реальность. Курс лекций, прочитанный в МГУ в 1998 году / Гейдар Джемаль // Революция пророков / Гейдар Джемаль. — М. : Ультра.Культура, 2003. — С. 25—164.
6. Ницше Ф. Веселая наука («la gaya scienza») / Фридрих Ницше // Утренняя заря. Предварительные работы и дополнения к «Утренней заре». Переоценка всего ценного. Веселая наука / Фридрих Ницше. — М . : АСТ, 2006. — С. 605—910.
7. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Книжка для всіх і ні для кого / Фрідріх Ніцше // Так казав Заратустра. Жадання влади / Фрідріх Ніцше. — К. : Основи, 1993. — С. 7—326.
8. Хайдеггер М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер. — СПб : Наука, 2006. — 452 с.
9. Хайдеггер М. Вопрос о технике / Мартин Хайдеггер // Время и бытие. Статьи и выступления / Мартин Хайдеггер. — СПб : Наука, 2007. — С. 306—330.
10. Хайдеггер М. Изречение Анаксимандра / Мартин Хайдеггер // Разговор на проселочной дороге. Избранные статьи позднего периода творчества / Мартин Хайдеггер. — М. : Высшая школа, 1991. — С. 28—68.
11. Хайдеггер М. Ницше / Мартин Хайдеггер. — СПб : Владимир Даль, 2006. — Т. 2. — 464 с.
12. Хайдеггер М. О сущности истины / Мартин Хайдеггер // Разговор на проселочной дороге. Избранные статьи позднего периода творчества / Мартин Хайдеггер. — М. : Высшая школа, 1991. — С. 8—27.
13. Хайдеггер М. Парменид / Мартин Хайдеггер. — СПб : Владимир Даль, 2009. — 384 с.
14. Шуон Ф. Очевидность и тайна / Фритьоф Шуон. — М. : Номос, 2007. — 384 с.
15. Юнгер Ф. Греческие мифы / Фридрих Юнгер. — СПб : Владимир Даль, 2006. — 400 с.

Публікація:

Вишинський С. Доля буття у дзеркалі фундаментальної онтології та інтегрального традиціоналізму / Святослав Вишинський // Мультиверсум. Філософський альманах. — 2011. — Вип. 9 (107). — С. 188—200. [Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України]

Переклад:

Вышинский С. Судьба Бытия. Между традиционализмом и фундаментальной онтологией / Святослав Вышинский // Intertraditionale. Международный альманах Традиции и Революции. — 2011. — № 2. — С. 60—70. [Международное содружество в защиту Традиции «Intertraditionale»]