Хосе Ортега - і - Гассет
Тема цього есе зводилась до спроби визначення революційного духу і проголошення його сконання в Європі. Але на початку я сказав, що цей дух є лиш відтинком орбіти величезного історичного циклу. Йому передує раціоналістська душа, а за нею йде містична душа, вірніше марновірна. Можливо, читальникові цікаво буде дізнатись, що ж таке марновірна душа, в яку переходить період революцій. Але говорити про це побіжно не випадає.
Постреволюційні епохи, попри короткотривалий позірний розквіт, є часом занепаду. Занепади, як і народний, огорнуті в історії присмерком і безгомінням. Історія виказує дивну цнотливість, що змушує її накидати сором?язливу опону на вади початків і потворність національних збочень. Це означає, що події ?еллінської? епохи в Греції, серединної і ранньої Римської імперії мало знають історики, а загал освічених людей і поготів. Отже, ніяк не випадає говорити про них побіжно.
Щоб уникнути незліченних кривотлумачень, я наважуюсь задовольнити допитливість читальника (чи є в нашій країні допитливі читальники?).
Традиціоналістська душа ? це механізм довіри, бо вся її діяльність спирається на безсумнівну мудрість минулого. Раціоналістська душа руйнує ці підвалини довіри іншим авторитетом. Це віра в індивідуальну енергію, найвищий вияв котрої ? розум. Але раціоналізм є непосильною спробою, поривом до неможливого. Намір заступити реальність ідеєю є чарівною ілюзією і приречений на неминучу поразку. Такий зухвалий задум трансформації історії залишає після себе присмак розчарування. Зазнавши поразки в своєму відчайдушному ідеалістичному пориві, людина геть втрачає певність в собі. Вона втрачає всяку спонтанну віру, не йме віри нічому, що не є певною й зорганізованою силою. Ні традиції, ні розумові, ні спільноті, ні індивідові, її життьові спружини розпружуються, бо вони, зрештою, є віруваннями, які ми плекаємо, підтримуючи їх в напрузі. Людина не в силах зайняти гідну поставу перед таїною життя та універсуму. Вона деградує фізично й ментально. В ці епохи людський врожай уже зібрано, нація знелюдніє. Не стільки через голод, чуму та інші знегоди, скільки через зменшення генетичної сили людини. А рівночасно й мужності. Починається царство лякливості ? дивний феномен, властивий так само Греції та Риму і досі належно не вивчений. В часи здоров?я пересічна людина тішиться своєю пайкою індивідуальної вартості, якої достатньо для розважливого протистояння життьовим знегодам. У ці споживацькі епохи відвага стає рідкісною чеснотою, якою обдаровані одиниці. Мужність стає фахом, а фахівці складають вояччину, що повстає проти будь-якої влади і нерозумно пригнічує решту соціального тіла.
Ця універсальна лякливість проростає в найделікатніших і найінтимніших щілинах душі. Ляк передусім. Грім і блискавка знову жахає, як і в найпримітивніші часи. Ніхто не покладається на власні сили в подоланні труднощів. Життя сприймається як моторошна випадковість, коли людина залежить від таємничих прихованих воль, які керуються найдитиннішими примхами. Упосліджена душа не годна чинити опір долі і шукає в забобонних звичаях ради, як зласкавити ті приховані волі. Найабсурдніші ритуали дістають схвалення мас. У Римі поступово забирають силу зневажувані два століття перед тим страхітливі божества Азії.
Отже, нездатний утримувати рівновагу, дух шукає рятівної дошки, як той потопельник, озираючись довкола загнаними собачими очима. Марновірна душа справді скидається на пса, що шукає господаря. Геть забуто благородство й гордість, а імператив свободи, який звучав протягом століть, не знаходить найменшого розуміння. Навпаки, людину охоплює неймовірний потяг до рабства. Над усе вона хоче прислужувати: іншій людині, імперативові, чаклунові, ідолові. Що завгодно, аби лиш уникнути жаху від протистояння віч-на-віч навальним зударам життя.
Можливо, духові, що зачинається після занепаду революцій, більше пасує інше визначення ? рабський дух.