Політономія

Іван Лисяк – Рудницький Драгоманов часто говорить про себе як про соціаліста, але не в'язує себе з якою-небудь окремою школою чи напрямком соціалізму. Є небагато концепцій, які мали б так багато різних і суперечливих значень, як "соціалізм". Ось чому нам конче потрібно точніше з'ясувати, як Драгоманов визначав соціалізм. "Я завше був соціалістом (ще в гімназії, де мені дали прочитати Роберта Оуена і Сен-Сімона), але ніколи не думав перекладати до нас просто, стереотипно ні одну з чужих соціалістичних програм". Ми, напевно, не помилимося, сказавши, що соціалісти, які самі не вийшли з робітничого класу є звичайно соціалістами з етичних причин. Однак, мало хто з цим погоджується. Звичайно соціаліст-інтелектуал схильний приховувати свої образи та сподівання за науковими причинами. Найпоширенішим логічним обгрунтуванням є ідея історичного детермінізму, який неминуче веде людство від капіталістичної до соціалістичної епохи. Вирізняло Драгоманова не те, що він став соціалістом з етичних міркувань, а те, що він сам це усвідомлював. "Соціалістичний рух у Росії досі виходить переважно від людей, які самі не належать до чорноробочих класів і які захоплюються міркуваннями, потребою бачити біля себе здійснення соціальної справедливості, а не потребами економічними чи класовими прагненнями". Але що таке "соціальна справедливість"? Багато соціалістів переконані, що доки існує капіталізм, не може бути жодної соціальної справедливості, а коли в майбутньому переможе соціалістичний лад, вся мислима соціальна справедливість буде забезпечена автоматично. Драгоманов не міг прийняти такого фаталізму, так само як не переконували його буржуазні ліберали, що намагалися виправдати всі гріхи тієї системи як сумні, але, на жаль, неминучі політичні продукти великого економічного й технічного поступу XIX ст. Його пильна соціальна свідомість вимагала конкретних заходів, якими можна було б якомога швидше зарадити всім бідам. Такою є вихідна точка його соціалізму. "Я сказав ...думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному руху, навіть робітницькому, справа власне комунізму [тобто майбутнього колективного економічного ладу] займа не дуже багато місця, а що той рух висував на перший план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, забезпечення робітників і т.п., котрі мають свою вагу помимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні і навіть революційні, як напр. ірландський, котрі зовсім не мають в собі комунізму". Драгоманов давав одному із своїх галицьких друзів таку пораду: "Вам [галицьким радикалам] треба європейських [соціалістичних] ідей, пожалуй, до того російської прихильності до селянина, та всего цего прилагодженого до спеціальних австрійських, а почастно галицьких обставин. Знаєте, я б Вам радив звернути увагу найбільше на Ірландію та на Бельгію. Перша цікава для нас по своїм аграрним справам і по зручности організації селян, а друга по зв'язку соціальної агітації з політичною та по тому, як валони і фламанці спільно йдуть в агітації серед робітників, а нарешті по тому, як соціалістична агітація іде там поряд з практичною кооперацією... Раджу слідити за всім робітницько-крестьянським рухом, а не за самим тілько патентовано-соціалістичним, колективістичним. Тепер особливо соціалістична справа має практичний характер соціальної політики, і такі речі, як 8-годинна робота далеко важніші, ніж спори про форми... колективізму (державний чи громадський) і навіть сам колективізм. Окрім того, важні політичні й культурні грунти для соціалістичної політики, як загальне виборче право, технічне виховання й т.і. Треба привчатись дивитись на соціалістичний рух не з сектярського (чи революційного, чи консервативного) погляду, а з громадсько-еволюційного...". Зрозуміло, що далекосяжна і систематична політика соціальних реформ не могла спиратися на сили самої лише організованої праці. Драгоманов називає три елементи, які сприяють соціальному поступові. Соціалісти-інтелектуали є теоретиками, критиками й пропагандистами. Потім ідуть масові рухи робітників (спілки, кооперативні товариства тощо), аналогічні селянські рухи та політичні кампанії соціалістичних і популістських партій, такі як боротьба за загальне виборче право. Врешті мусимо врахувати засоби правлячих класів та існуючих урядів, навіть консервативних, спрямовані на усунення чи пом'якшення соціальної несправедливості (наприклад, англійське фабричне законодавство). Всі три чинники роблять свій внесок у суспільний поступ, і потрібно знайти для них спільний знаменник. Цікаву спробу знайти його для Росії становить соціально-політична програма Драгоманова у "Вільній спілці". Як пояснює автор у своєму коментарі, ця програма є результатом порівняння та синтезу реформістської програми-"максимум" земських конституціоналістів і російської ліберальної буржуазної преси з одного боку та мінімальних вимог європейських соціалістичних і робітничих рухів — з іншого. На слушність міркувань Драгоманова вказує той факт, що від часу, коли ці ідеї були проголошені, майже всі важливіші пункти його соціальної та економічної програми (законодавче обмеження тривалості робочого дня, прилюдний судовий розгляд справ між наймитами та наймачами, прогресивні податки, тощо) були прийняті більшістю цивілізованих держав. Що Драгоманов був вільний від упереджень, спільних для більшості соціалістів його часу, свідчить усвідомлення ним того, що скрізь у Європі робітничий рух очолюють не найбідніші, а культурно й економічно найсильніші робітники. Водночас він застерігав соціалістів від того, щоб скидати в одну купу стабільних, продуктивних підприємців і біржових спекулянтів та авантюристів, навіть якщо на практиці різні групи буржуазії важко розпізнати. Драгоманов був переконаний, що соціалістичний колективізм у принципі кращий, аніж приватне підприємництво. Але, знаючи, що багато шановних демократів і поступовців не погоджуються з цим, він намагався переконати гарячих соціалістів із числа своїх молодших товаришів не відкидати зневажливо співпраці з демократами-несоціалістами. "Тепер досить було б і того, коли б кожда поступова партія давала хоч те для поступу, що лежить в її ймені, в програмі, то скорш наступив би час і для соціалізму". Драгоманов не був спеціалістом з національної економіки. Порівняно з конституційними проблемами, питанням національностей і міжнародної політики, економічні проблеми посідають у його писаннях другорядне місце. Деякі думки в його працях, особливо неабиякий інтерес до кооперативного руху, дають підстави припускати, що Драгоманов бажав би "цехового соціалізму" (вживаючи пізнішого терміну) більше, ніж соціалізму централізованої держави. Невідомо, чи він цілком усвідомлював проблеми, народжені складністю модерного економічного життя. Але всі його праці пройняті сильною соціальною етикою, що тим більше заслуговує на похвалу, оскільки за прагненням до соціальної справедливості Драгоманов ніколи не забував — як забувало багато соціалістів, про вартість політичної свободи та особистої незалежності. Заслуговує на увагу таке визначення: "Соціалістичний ідеал не виступає у вигляді аракчеєвських військових поселень, а саме у вигляді розвинутих всебічно (або інтегрально розвинутих, як говорять західноєвропейські соціалісти) індивідумів..." Це полемічне висловлювання Драгоманова спрямоване проти російських соціалістів. Аракчеєв був військовим міністром за Олександра І, що царював у 1801-1825 рр. Перебуваючи на цій посаді, він заснував військові поселення, де солдати поєднували сіль¬ськогосподарську працю з військовими вправами і військовою дисципліною. В російській та українській мовах ті колонії стали синонімом божевільного деспотизму й огидної субординації. Варто зазначити, що ще в останній чверті XIX ст. Драгоманов гостро відчував аракчеєвський дух серед російських соціалістів. Це підводить нас до особливо цікавої теми про Драгоманова як критика російського соціалістичного та революційного руху. Ми не можемо характеризувати думку Драгоманова про окремих керівників і теоретиків російських революційного та соціалістичного руху, таких як Бакунін, Лавров, Плеханов, Чернишевський та інші. Зазначимо лише, що Драгоманов завжди засвідчував свою повагу і захоплення Герценим, хоча й критикував деякі його погляди. Герцен був, можливо, єдиним серед керівників російського революційного руху, в чий гуманізм і лібералізм Драгоманов вірив беззастережно. Російський соціалістичний рух другої половини XIX ст., сучасником, критиком і до певної міри учасником якого був Драгоманов, у своєму розвитку перейшов дві стадії: народницьку та марксистську. Термін "народницький" охоплює різних лідерів і груп, починаючи від Герцена й Бакуніна і закінчуючи партією "Народна воля", приблизно від середини аж до 80-х рр. XIX ст. Незважаючи на розбіжності в різних питаннях, усі вони мали певні спільні засади, однією з яких була віра в те, що завдяки такій інституції як "мир" (форма селянської громади) Росія зможе оминути чистилище західного капіталізму і потрапити просто до соціалістичного раю. Рука в руку з цією думкою йшла загальна ідеалізація російського селянина як гаданого втілення найвищих соціальних і моральних чеснот. Натурі Драгоманова ця романтична ідеалізація "мужика" була цілком чужою. "...При теперішнім стані освіти мас багато з дорогих інтересів цивілізації, особливо на науковому полі, такі, котрі колись здадуться й демосу, теперішньому демосу не по зубах, і він їх гірше, ніж продасть, а просто потопче... Одним словом: не сотвори собі кумира — ні на небі, ні на землі, ні в "народі". Соціалісти народницького переконання покликалися на традиції великих козацьких і селянських повстань ХVП-ХVІП століть під проводом Стеньки Разіна і Пугачова. Це нібито мало підтвердити думку про те, що російський селянин — природжений революціонер, готовий повстати проти свого гнобителя в будь-який час. Драгоманов дотримувався протилежної думки — що ці революції були навіть реакційніші, ніж повстання німецьких селян і містиків у ХVІст. і тому зовсім не могли стати прикладом для новочасних поступовців. Зокрема, він указував на те, що провідний елемент цих переворотів не був ані міським, ані сільським, а напівкочовим, що вже з самого початку унеможливлювало успіх. Так само сумнівною здавалася Драгоманову й доктрина, згідно з якою "мир" міг стати закваскою для соціалістичного порядку. Щоправда, Драгоманов вірив, що залишки цього примітивного колективізму, де вони ще існували, слід було не нищити, а по змозі перетворювати на модерні кооперативи. Але система "міру" мала серйозні вади. Хоча ці великоруські сільські громади були самоврядними, права особи в них не гарантувалися. Ба більше, "мір" був по-своєму авторитарним і безвідповідальним правлячим органом, а всередині окремих родин, з яких він складався, патріарх був деспотом. Російські селяни уявляли і царя як такого собі деспотичного. "В громадах Росії немає практичного й теоретичного грунту для соціалізму, такого грунту, який єсть в городській, ремісничо-фабричній, писемній, відьно-державній Європі, котра бачила, починаючи з якого-небудь Х-ХХ ст., безперервний "прогрес"... . Драгоманов, однак, сподівався, що з розвитком економіки, міського життя та освіти соціалістичний рух у Російській імперії врешті теж ступить на "природний" (загальноєвропейський) шлях. "... Вже і в наших сторонах появились початки того грунту для ліпших порядків, котрий ми сміло звемо всім грунтам грунтом: початки городського освіченого робітника, в котрому видно спілку книжки і праці". Оскільки очікуваний селянський бунт не наставав, російські народники, чи радше найактивніші і найвідважніші серед них, вдалися у 70-х рр. ХIХ ст. до індивідуального терору, щоби змусити царський режим до поступок. Терор сягнув вершини з убивством Олександра II 1 березня 1881 року. Драгоманов ніколи не заперечував революційних методів узагалі, але розумів, що вони повинні бути лише частиною багатогранної політичної боротьби проти існуючого режиму. Проте він уважав індивідуальний терор явно патологічним явищем. "(За умов беззаконня, відповідальність за яке несе царизм), таємне вбивство можна простити, або зрозуміти його причину, або ще, дивлячись на такі явища як історик, можна зрозуміти ту користь, яку воно принесло тим, що звернули увагу суспільства на причину, котрою воно викликане. Але прославляти таємне вбивство, ставити його за приклад і систему не можна... Політичні вбивства, якщо навіть не зважати на їхню моральну незручність, мають тільки негативне значення: вони принижують уряд, але не скидають його, не дають нічого на його заміну". Після смерті Олександра II народницький рух швидко розпався. Найвідважніші його учасники загинули, організація була розгромлена, її учасники розсіяні, їхня віра похитнулася. У 80-х рр. на руїнах народництва почала зводитись нова форма російського революційного та соціалістичного руху — марксизм. Драгоманов пережив піднесення й занепад народництва, але він побачив лише початкові стадії, інкубаційний період російського марксизму. Драгоманов помер іще до того, як марксистська соціал-демократична партія викристалізувалася в Росії організаційно. Проте, він зміг чітко визначити свою позицію стосовно цього руху. Ми мусимо пам'ятати, що відправною точкою для російського марксизму була критика попередньої стадії — народництва. Плеханов, батько Російської соціал-демократичної робітничої партії, нападав на ті самі народницькі ілюзії — віру в "мір", в селянські бунти та в індивідуальний терор, — що їх уже критикував Драгоманов. Отже, існує певна паралель між позиціями Драгоманова та перших російських марксистів. Це надає певної вірогідності твердженням пізніших авторів, які намагалися зобразити Драгоманова предтечею російського марксизму. Деякі українські автори, зокрема, окремі українські комуністи 20-х рр., дуже хотіли вибудувати національну, невеликоруську генеалогію українського марксизму. Драгоманов посідав почесне місце на цьому фамільному дереві. Цю тезу підтверджували й особисті зв'язки Драгоманова з деякими марксистами чи напівмарксистами, такими як його товариш Микола Зібер (1844-88), професор національної економіки Київського університету, який відмовився від посади й пішов на заслання на знак протесту проти звільнення Драгоманова з університету. Зібер, відомий в українських колах Києва, був одним із перших людей Російської імперії, які виявили активне зацікавлення марксизмом. Немає сумніву, що через Зібера Драгоманов рано ознайомився з основними марксистськими ідеями. Незважаючи на ці контакти, Драгоманова слід уважати не попередником, а радше переконаним противником марксизму. Справді його позиція була заздалегідь продумана і свідома: у межах свого впливу він використовував будь-яку нагоду, щоб поборювати марксистські впливи серед українських та російських соціалістів. У цьому він досяг певного успіху в Галичині. Драгоманов мав серйозні застереження щодо маркситських теорій. Він був готовий прийняти історичний матеріалізм лише як евристичну гіпотезу, але не як догму. "Ви знаєте, я не згоджуюся з філософією історії і полеміки виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське занадто складне, щоб його поясняти лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти й однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, марксисти, або ліпше енгельсісти рідко коли досліджують що, а просто а рriori чертять історичні і політичні фігури, часто зовсім фантастичні". Драгоманов намагався показати, що політичні революції XV-XVI ст. в Голандії, Англії, Америці та Франції в жодному разі не були справою лише одного класу — буржуазії — і підкреслити, що їх не можна звести до суто економічних явищ. Драгоманов мав також і серйозні практичні підстави виступати проти марксизму, й вони, мабуть, були вирішальними. Він не вірив, що сектантські погляди, притаманні, як він уважав, німецьким марксистським соціал-демократам, підходили для Східної Європи. "Щоб сектанство йшло все-таки добре, по-німецькому, треба не тільки однорідної й комплексної матерії, такої як фабричні робітники, а ще й солдатської дисципліни, до котрої привчається німець раніше, ніж стає соціалістом. Вже у французьких робітників сего нема, а в нас розсипаних селян тим паче. Нам значить ліпше йде англійська система: ліпитись коло практичних справ, а не коло катехизісів". Поширення марксизму було, безсумнівно, формою німецького культурного проникнення в Росію. Драгоманов боявся, що цей вплив осилить нахил російських соціалістів до безплідного догматизму в теорії і до централізму в практичній політиці. "З усіх західноєвропейських політичних партій на Росію більше всього мала вплив партія німецька, що пояснюється як тим, що в останні роки ця партія володіла такими сильними умами, як Маркс, Енгельс, Ласаль, твори яких стали підкладкою ідей російських соціалістів, так і найближчим сусідством, особливо для петербуржців, і, накінець, великою кількістю євреїв, які взяли настільки велику участь у соціалістичному русі в Німеччині та Росії, і які, особливо євреї північно-західних губерній, становили елемент, що природньо зв'язував російських симпатиків з німецькими". Досі ми розглядали окремо позиції Драгоманова щодо двох аз російського соціалізму — народництва та марксизму. Він також критикував певні риси, які більшою чи меншою мірою були цільними майже для всіх лідерів і груп російських соціалістів. Головна з них — це брак розуміння політичної свободи в західному значенні цього терміну. "Соціально-революційна теорія за суттю своєю набагато ближча до теорії абсолютизму, як і будь-якої іншої диктатури, ніж до лібералізму". З цього погляду марксизм був не кращий за народництво. Драгоманов говорить, що доктрина диктатури пролетаріату (яку розвинули марксистські публіцисти Плеханов і Засулич) перетворювалася на фарс у країні, де на той час (1884 рік) фабричні робітники становили лише близько одного відсотка сього населення''. Диктаторські тенденції російських соціалістів підтверджував той факт, що кожна окрема група, замість виступати лише від власного імені, вважала себе єдиним представником усього революційного руху. Там, де насправді існували лише невеличкі конспіративні групи, говорилося про партії і комітети. Були встановлені революційні ієрархії, які поводились немов потенційні уряди російської держави. "Виконавчий комітет "Народної волі" являв собою лише віддалену подобу влади, а вже тепер у певних колах ми бачимо ознаки своєрідних придворних звичаїв, напр., острах перечити йому в будь-чому, намагання помазатися його славою і т.п. і т.п. Ці ж звичаї... наближають саме революційне середовище до середовища офіційного." Особливо обурював Драгоманова цинізм російських соціалістів у тактичних методах. На його думку, єзуїтська теорія про те, що мета виправдовує засоби, веде врешті-решт до повного деспотизму однієї особи. Однією з ознак аморальності російських соціалістів був той факт, що вони називали свої акти індивідуального терору виконанням присудів підпільних трибуналів. Драгоманов сприймав це як перекручення справедливості та законності. Так само неприпустимим він уважав вдаватися до "благочестивого шахрайства", такого як фальшиві царські маніфести, що мали підбурити селян до виступів. Драгоманов, котрий вірив, що "потреба говорити правду єсть така ж потреба здорового чоловіка, як і потреба дихати чистим воздухом", почував відразу до такої навмисної брехні і до всього нерозбірливого у засобах макіавелізму російських революціонерів. Російські соціалісти усіх відламів були винятково нетерпимі і шовіністично настроєні щодо гноблених національностей Російської імперії. Часом вони робили виняток для поляків, з якими рахувалися як із впливовим чинником і задля прихильності яких робили поступки, часто коштом українців, білорусів і литовців. Російські соціалісти та революціонери послідовно ігнорували існування "плебейських" народів, які, на відміну від поляків, не мали власної аристократії. У своїх прокламаціях російські революційні партії часто говорили про єдиний "руський народ" начебто населення імперії було однорідним, а росіяни (великороси чи москалі) не були однією із націй. На зібранні російських політичних емігрантів і в одній зі своїх брошур Драгоманов висунув ідею про створення видавництва, котре друкувало б соціалістичну літературу мовами всіх народів російської імперії: від естонців до вірменів, від бесарабських румунів до татар. Як і інші подібні пропозиції, її презирливо відкинуто; все, що відступало від централістської лінії, російські революціонери відхиляли як "вузький націоналізм" чи, в кращому разі, як "непотрібне розпорошення сил, що мали бути об'єднані проти спільного ворога — царизму". Жоден російський соціаліст не завдав собі труду ознайомитися з аргументами Драгоманова, що без участі всіх народів імперії боротьба проти царизму не буде успішною і, щоб досягти такої співпраці, слід зважити й на законні культурні та національні інтереси неросійських народів. Ці російські соціалісти, увічнюючи фанатичну ворожість царизму до поневолених народів, водночас уважали себе найсправжнішими інтернаціоналістами. "Ці дивні інтернаціоналісти не хочуть помічати, що замість людства, та ще й соціалістичного, вони підсувають нам державу аристократичну, буржуазну і бюрократичну, і при цьому неминуче національну, і що їх псевдо-космополітична проповідь проти "націоналізму" ...спрямована не на тих, що тиснуть чужі національності, а на тих, що відбиваються від тиску, і що підміна замість міжнародності винародовлення підтримує тільки монополію привілейованих". Драгоманов уважав, що такий патологічний стан речей легко пояснити. Опозиція, що боролася проти царизму, була обтяжена традицією російської держави. Це підтверджує добре відоме соціологічне правило, згідно з яким опозиція часто формується за зразком режиму, проти якого виступає. "А тим часом простеживши генеалогію всіх цих претензій на збереження у Великоросії основ найзручніших для торжества демократії, антикапіталізму, соціалізму, правдошукання і т.і., ви знайдете в корені родословного дерева ні що інше, як старомосковський китаїзм і вчення про те, що "Москва — третій Рим, а четвертого не буде". "Російські революціонери зовсім не розхитують ідеї державно-централістичного самодержавства, а тільки переносять його в інші руки". Боротьба Драгоманова проти російських соціалістичних згрупувань того часу провіщала розрив світового соціалістичного руху на демократичне й тоталітарне крило, що стався в наступному поколінні. джерело: скан, для «Бриколаж»