Юрій Шаповал Щоб пояснити, що таке «фатальний бренд» (а це назва «боротьбисти»), стартуємо двома цитатами. Перша: «Боротьбисти — українська дрібнобуржуазна націоналістична партія, яка відображала класові інтереси сільської буржуазії, насамперед куркульства. Виникла в травні 1918 внаслідок розколу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Назву дістала від найменування центрального органу партії газети «Боротьба». В березні 1919 Б. прийняли назву «Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів», а в серпні 1919, після об’єднання з лівою групою Української соціал-демократичної робітничої партії («незалежників») перейменували на «Українську комуністичну партію (боротьбистів)». Лідери партії — Г.Ф. Гринько, В.М. Блакитний, П.П. Любченко, Г.В. Михайличенко, О.Я. Шумський. За своєю ідейно-політ. платформою Б. були дрібнобуржуазною, націоналістичною партією, яка претендувала на політичну гегемонію на Україні, вела боротьбу проти Комуністич. партії та її складової частини — КП(б)У. З цією метою Б. відстоювали доктрину т.з. української революції, національної за своїм характером, яка нібито докорінно відрізнялась від соціалістичної революції в Росії». Друга: «Якщо всі ліві політичні течії, що брали участь в українській революції по радянському боці, розставити за їх питомою тоді політичною вагою, то це виглядало б так: 1) Комуністична партія (більшовиків) України — КП(б)У, 2) Українська комуністична партія (боротьбистів), 3) Українська комуністична партія — укапісти, 4) Анархісти (Махновського напрямку), 5) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбістів) та 6) інші — дрібніші групи (максималісти, революційні комуністи тощо). Не згадуємо тут єврейських лівих угруповань — Комуністичний бунд, Єврейська комуністична партія, що, як і всі інші, перелічені вище партії (крім анархістів) влились пізніше в КП(б)У». Першу цитату взято з одного з радянських довідкових видань, а автором другої є наш земляк Іван Майстренко, який опинився по Другій світовій війні на Заході і написав кілька неупереджених і цінних досліджень. Цитовані слова є у його книзі «Боротьбізм. Історія однієї течії українського комунізму», що в добу комуністичного панування перебувала, ясна річ, у спецфондах бібліотек. ВТРАТА ІЛЮЗІЙ Отже, боротьбисти. Хто вони? Становлячи від літа 1917 року спочатку невелику групу в УПСР, вони під кінець того року оформлюються в закінчену інтернаціоналістську течію. На IV з’їзді УПСР 13 — 16 травня 1918 року під час гетьманщини ця група складає керівництво партії і послідовно веде УПСР на радянські позиції. Водночас відбувається ідеологічна еволюція УПСР у бік комунізму. Вже в 1919 році партія переіменовується. Тепер вона має назву «УПСР (комуністів-боротьбистів)». Влітку вона об’єднується з УСДРП (незалежних — лівих) і змінює назву на «Українська комуністична партія (боротьбистів)». У лютому 1920 року боротьбисти звернулися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх у Комінтерн. Їм відмовляють. Лідер більшовиків Володимир Ленін спеціально написав зауваження на проект постанови Виконкому Комінтерну про відмову боротьбистам. При цьому він підкреслив необхідність мотивувати відмову звинуваченнями боротьбистів «не в націоналізмі, а в контрреволюційності і дрібнобуржуазності». 26 лютого 1920 року Виконком Комінтерну у своїй постанові зазначив, що партія боротьбистів «відступає від принципів комунізму в ряді найважливіших питань», що «бажання створити на Україні другу, паралельну партію В.К.Комуністичного Інтернаціоналу не може розглядатися інакше, як спроба розколоти ряди трудящих». Водночас у постанові підкреслювалося, що «справжнім комуністичним елементам боротьбистів ніхто не перешкоджає вступити в ряди КПУ (більшовиків)». І такий вступ відбувся. Невесні 1920-го партія боротьбистів входить до КП(б)У (чи, як тоді мовилось, «об’єднується») і передає їй велику кількість керівних українських кадрів. До лав більшовиків були прийняті, зокрема, Василь Блакитний, Григорій Гринько, Панас Любченко, Олександр Шумський, Андрій Хвиля та інші діячі, імена яких ми ще будемо згадувати. Ленін нібито вітає вступ боротьбистів у більшовицьку партію. У виступі на IX з’їзді РКП(б) у 1920 році він скаже: «Ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику. Таким чином ми довели, що у нас ні найменшої нетерпимості немає, і що ці поступки зроблені цілком правильно, доводиться тим, що всі кращі елементи боротьбистів увійшли тепер у нашу партію. Ми цю партію перереєстрували і замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали... те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця перемога варта кількох добрих битв». Ключові слова Леніна: «всі кращі елементи боротьбистів увійшли тепер у нашу партію», і «ця перемога варта кількох добрих битв». Життя показало, що нічого та перемога не була варта. Чому? Тому що у Леніна була, крім цитованої, і секретна директива, якою він не залишав боротьбистам жодних шансів на існування. Ще 6 лютого 1920-го з’явилась ця директива: «Усю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому». У 1920-му боротьбистів ліквідували як бренд. У 30-ті роки прийшла черга «кращих елементів боротьбистів», тобто тих, хто цей бренд уособлював або був оголошений його прибічником. СПРАВУ ЗРОБЛЕНО Історію фабрикації «справи боротьбистів» неможливо правильно зрозуміти поза контекстом розпочатого Сталіним у 1932 — 1933 роках послідовного наступу на політику «коренізації», у тому числі на «українізацію». Ще на початку 1933 р. ДПУ оголосило про викриття так званої Української військової організації (УВО), яка нібито «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві». УВО з повною підставою можна назвати «гумовою» організацією, до якої «додавали» так званих учасників протягом 1933 — 1934 років. Всього у цей період за брехливими звинуваченнями у приналежності до УВО були обвинувачені 148 осіб. Серед них було чимало українських літераторів і митців. У грудні 1934-го після вбивства лідера ленінградських більшовиків Сергія Кірова з блискавичною швидкістю були «викриті» не тільки ленінградська, а й білоруська (у Мінську) і українська (у Києві) групи «терористів». У цей же період «драматурги» з НКВС почали фабрикувати справу так званої «контрреволюційної боротьбистської організації». Підсумок: 27 і 28 березня 1935 року на закритому судовому засіданні у Києві виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР під головуванням Василя Ульріха розглянула цю справу і винесла вирок. Всього засудили 17 осіб. Ось вони: О.А. Полоцький, М.П. Любченко, С.М. Семко-Козачук, Ю.А. Мазуренко, Д.Є. Кудря, Л.Б. Ковальов, М.Г. Куліш, Г.Д. Епік, В.Л. Поліщук, В.Я. Вражливий-Штанько, В.П. Підмогильний, Є.П. Плужник, А.С. Панов, В.Ф. Штангей, П.З. Ванченко, Г.Й. Майфет, О.І. Ковінька. Офіційних повідомлень не було. Мовчання. Воно дозволяло зберегти у таємниці найголовніше — ніяких реальних доказів «контрреволюційної» діяльності згаданих «боротьбистів» не існує. Втім, деякі офіційні виступи можна назвати. Це, зокрема, виступ другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева на квітневому 1935 року Пленумі Правління Спілки радянських письменників України. Про цю справу згадав також у виступі на Пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся 24 — 25 лютого 1935 року, тодішній нарком внутрішніх справ УСРР Всеволод Балицький, коротко зауваживши: «Я не збираюсь говорити про підпільну боротьбистську організацію, що її нами викрито...» У Державному архіві Служби безпеки України я неодноразово гортав томи «справи» цієї організації. Гортав, гортав і зрозумів: суть цієї справи в недовірі . В недовірі більшовицького керівництва до боротьбистів. Ключове запитання:«Для чого, з якою метою вони увійшли до КП(б)У?» У обвинувальному висновку зазначалося, що «боротьбистське керівництво навесні 1920 р. не змогло прийняти відкритого бою з КП(б)У, було не в змозі піти на відкрите збройне повстання, а змушене було наважитися на ліквідацію партії та на входження у КП(б)У». Отже, надзавдання «справи» полягало в тому, щоб зайвий раз довести, що боротьбистів не можна вважати надійними політично, навіть за умови, коли вони ідейно, як мовилось, роззброїлись. Ну, а оздоблено все це було обвинуваченнями в тому, що «діяльність терористичних груп, у тому числі і перекинутих з-за кордону бойовиків-терористів, була тісно пов’язана з підпільною, боротьбистською контрреволюційною організацією, керівники якої надавали всіляку допомогу терористичному підпіллю і безпосередньо брали активну участь у практичній підготовці терористичних актів». Цей висновок базувався виключно на зізнаннях заарештованих. Ніяких інших доказів у ході слідства не наводилося. Отже, загальна картина виглядала так: після входження у КП(б)У боротьбисти не «роззброїлись», зберегли свої органи керівництва, керували своїми периферійними організаціями, прагнули розставити кадри у центральних органах влади та закладах культури. Те, що багато хто з діячів, обвинувачених у боротьбистських «гріхах», власне, боротьбистами ніколи не були, не бентежило організаторів справи. З цих людей вичавлювали зізнання поряд зі справжніми боротьбистами, з реальними носіями фатального бренду. РЕАЛЬНИЙ БОРОТЬБІСТ ШУМСЬКИЙ Створення у 1935 році «контрреволюційної боротьбистської організації» було пов’язане із політичними подіями десятирічної давнини, з поразкою так званого шумськізму в середині 20-х років. Ось що, наприклад, свідчив у зв’язку з цим 1 січня 1935 року Микола Любченко: «Достатньо зміцнівши організаційно, наприкінці 1925 р. боротьбистське підпілля починає виступати ззовні, прагнучи відкритою боротьбою закріпити й розширити захоплені позиції. Зазнавши поразки у шумськістській опозиції, боротьбисти, увійшовши глибше у підпілля, врахували досвід першого невдалого етапу боротьби». Аналогічні свідчення дав 20 січня 1935 року Семен Семко-Козачук: «Розгром шумськистської опозиції сильно вдарив по підпіллю, але не знищив його. Організація глибше пішла у підпілля й енергійно почала підтягувати кадри, У 1929 р, я був перекинутий по роботі у Харків і призначений у наркомос. Тут я примкнув безпосередньо до верхівки боротьбистського підпілля, що зосередилося у наркомосі». Було оголошено, що «керівний центр» складався із Полоцького, Миколи Любченка, Мазуренка, Епіка, Кудрі, Семка-Козачука, Куліша, Ковальова, але одним із керівників було названо також Олександра Шумського, наркома освіти України в 1924 — 1927 роках, у минулому одного з активних боротьбистів. Шумського у середині 20-х років під впливом Сталіна, а в першу чергу Кагановича, було оголошено лідером «національного ухилу» в КП(б)У. Він поїхав з України, працював у Ленінграді та Москві, а у 1933-му його заарештували. 5 вересня 1933 року Колегія ОДПУ СРСР прийняла рішення: 10 років виправно-трудових робіт, потім цю міру покарання замінили засланням у Красноярськ. Свого часу, у 20-ті роки, йому вже доводилося виправдовуватися у тому, що він зробив. Виправдовуватись, щоб вижити. І от знову — виправдання, але вже за умов заслання. Не знаходячи якихось дієвих аргументів, він оголошує голодний страйк. Це було у січні 1936-го. При цьому він пише листа Сталіну, а копію надсилає тодішньому наркому внутрішніх справ Генріху Ягоді. Ось уривок з цього листа, який ніколи не друкувався:«...Оскільки мої прохання не діють, то у мене залишився лише один засіб — моє життя. І я повинен був пустити його у дію. Адже цими наклепницькими обвинуваченнями я відкинутий у табір ворогів комунізму. Комуністи вважають мене ворогом, а вороги використовують моє ім’я як знаряддя проти комунізму. Зрозуміло, що я зобов’язаний вилучити своє ім’я із списку ворогів комунізму. Вилучити ціною життя, викреслити власною кров’ю. Інакше я не маю права вважати себе комуністом». А далі Шумський пише: «Мій протест спрямований не проти партії і Радянської влади, а проти неправильних дій апарату... Я не... самогубець і хочу жити й бути корисним партії. Але без Вашої, товаришу Сталін, участі у мене надії на добрий кінець немає... Ось чому я прошу Вас, товаришу Сталін, втрутитися у моє питання і приділити йому хвилинку уваги». І Сталін приділив увагу. Шумському надіслали телеграму такого змісту: «Радимо негайно припинити голодовку й зайнятися збиранням матеріалів, що реабілітують Вас». Ця телеграма зайвий раз викриває тих, хто організував «справу боротьбистів», адже дано її було «ватажкові контрреволюціонерів», «злісному ворогові» Радянської влади. Подальша доля Шумського склалася так. На підставі телеграфного розпорядження НКВС СРСР від 9 вересня 1937 року його було знову заарештовано. Йому інкримінували «контрреволюційну діяльність», на нього збирався відповідний матеріал. І знов-таки він неодноразово до смерті писав Сталіну. 20 червня 1946 року він пише записку «для слідства»: «Рішення про самогубство, цю останню вищу форму протесту, я прийняв після того, як вичерпав усі засоби боротьби за реабілітацію». Однак невдалим самогубцем виявився колишній нарком: клинок ножа не дістав серця. Однак того самого року самого Шумського «дістали» органи. Як зізнався у своїх мемуарах колишній генерал НКВД Павло Судоплатов, 18 вересня 1946 року Шумського, який повертався з заслання в Україну, було знищено. «ФАШИСТСЬКА ЗМОВА» І «ЗМОВНИКИ» Ну, а у 1935-му тих, з кого вибивали зізнання у зв’язках з Шумським, було звинувачено насамперед у підготовці «фашистської змови» Якщо вірити обвинувальному висновку, ця змова чинилася через «літературні кадри письменників- націоналістів Ялового, Хвильового, Досвітнього, Куліша та ін., упроваджуючи ці кадри у літературні організації, що були легальною базою для контрреволюційної націоналістичної роботи на літературному фронті». На підтвердження цього наводилися типові для 30-х років упереджені оцінки діяльності літературних угруповань «Гарт», «Плуг», «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури»), що існували до створення у 1934 році Спілки письменників України. Наприклад, «Вапліте» було обвинувачено у тому, ніби вона виставила «на своєму прапорі вже відверту націонал-фашистську програму хвильовізму-шумськізму». Ніяких, крім, зрозуміло, свідчень заарештованих та вже засуджених по справі УВО, доказів цього не було. Коли я вивчав документи по «справі боротьбистів», у вічі впало ось що: у принципі будь-який лист, цитата з якогось оповідання, повісті, роману того чи іншого письменника могла бути залучена до слідчої справи як доказ провини. Як приклад можна взяти, скажімо, випадок із блокнотами Валер’яна Поліщука. Були прискіпливо вивчені усі компрометуючі нотатки. Наведу деякі з них: «Ударництво — це завше функція бідності, це справжній тришкин кафтан». «Богданов безперечно геніальний філософ нашої доби, що став вище Бергсона і Леніна». «Була в художньому інституті розправа над Єрмиловим. Скільки тваринної тупості й жорстокості, невиправданої злоби й плазького холуйства у сучасній молоді. Але на цьому тлі особливо... світять чисті й правдиві примірники нашої молоді». «Було б скучно й небезпечно, коли б світ раптом почав шукати шляху для свого розвитку в одній якійсь системі, що цього досі немає і, очевидно, ніколи не буде». «Хочете загубити масу, яка з вами йде, — підкладайте примусовість під її бажання, і вона їх зірве й розтрощить, як динаміт трощить камінь». До речі, з приводу останнього афоризму Поліщук змушений був 13 січня 1935 року давати спеціальне свідчення. На запитання, який політичний смисл має цей афоризм, він відповів: «Цей афоризм являє собою загальне історичне формулювання взаємостосунків маси і влади. Цей афоризм можна тлумачити по- різному і в цьому його хибність». Олександр Ковінька був змушений визнати, що у вилученому в нього романі «Блоха» він пропагував «терористичні ідеї», хоча можна впевнено говорити, що нічого подібного він і не думав пропагувати. Ті, хто хотів це довести, просто користувалися вихопленими із контексту цитатами. І на отаких прийомах базувалися обвинувачення у тероризмі. Тим не менш на попередньому слідстві у 1934 — 1935 роках усі обвинувачені, за винятком Левка Ковальова, винними себе визнали. На суді він винним себе також не визнав, а Валер’ян Підмогильний і Андрій Панов визнали свою провину лише частково. Решта засуджених, хоча на суді й визнала себе винною, разом з тим змінила свідчення, дані на попередньому розслідуванні. Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Данило Кудря, Олександр Ковінька після засудження подали скарги, де вказували, що вони не винні, згодом подали клопотання про помилування. Одначе помилування не було: 15 осіб, крім Кудрі та Семка-Козачука, були засуджені на 10 років позбавлення волі. З них за постановою трійки УНКВС Ленінградської області у 1937-му, під час знищення великої групи соловецьких в’язнів, було розстріляно Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Миколу Куліша, Володимира Штангея, Григорія Епіка, Василя Вражливого-Штанька, Миколу Любченка. Серед тих, хто загинув під час «українізації» Соловків, тобто перебуваючи на засланні там, був Євген Плужник. Помер він, щоправда, своєю смертю від сухот. «НЕЗГРАБНИЙ ПЛІТ У БЕЗВІСТЬ» Згадуючи про справу «боротьбистів», сучасник тих далеких подій написав: «Звели їх на слідстві в республіканському НКВС ні багато ні мало — сімнадцять чоловік. Силоміць зв’язали одним ланцюгом причин і наслідків. Засудили за терор і диверсії, яких вони ніколи не чинили навіть подумки… Всі сімнадцять дістали «вишку», замінену десятьма роками спецтаборів. І попливло їхнє життя, мов незграбний пліт у безвість…» Пливла, «мов незграбний пліт», і сталінська політика щодо бренду «боротьбізм», який здавався все ще небезпечним. Після жахливого голодомору початку 30-х років, з поворотом від курсу «українізації» до жорсткої лінії на русифікацію боротьбисти були приречені. Не випадково у свідченнях вже по цій справі почали згадуватися імена тих, кого буде знищено пізніше, у 1937-му, по справі «антирадянської націоналістичної організації колишніх боротьбистів». Саме тоді буде остаточно знищено найбільш визначних представників цієї колишньої визначної течії українського комунізму (Панаса Любченка, Григорія Гринька, Андрія Хвилю та інших). Втім, це вже зовсім інша історія... http://www.day.kiev.ua/132676/