Джіачінто Тревізонно Можна по-різному ставитися до сучасного режиму в Італії, але не можна заперечувати потреби критичного вивчення фашизму, що поруч з комунізмом є найбільшим суспільним явищем нашого століття. Українські націоналісти, які пильно стежать за всіма проявами національного активізму в різних країнах світу, не сміють оминати руху італійських націоналістів з їх гідними подиву великими здобутками. У 3 числі нашого органу пан Євген Онацький, що довший час перебуває в Італії та є наочним свідком усіх подій, коротко, але дуже влучно з’ясував різницю між українським націоналізмом й італійським фашизмом (Див. «Листи з Італії. І.»). Зараз ми даємо місце статті, яку написав для «Розбудови Нації» молодий італійський публіцист Джіачінто Тревізонно. Редакція журналу “Розбудова Нації” Фашизм, як нацiональний рух. Єретичним є твердити, ніби рух фашистів має за животворне джерело свого існування невилікувану суперечність між працею й капіталом, як це досі припускали, та виставляти фашизм, як оборонця капіталу. Основи етично-сентиментального порядку , що більше, ніж економічні виринають вибухово й несподівано з очищеної в неволі душі, виринають з неймовірною силою посвяти в серцях, повних любові до Батьківщини, новоохрещені небезпекою й смертю, — ось це ті основи, на яких зародився фашизм. З одного боку чарівний і застрашуючий образ життя, яке проходило через велич непізнаної батьківщини в нужді й утисках, огидлива зневага до тих, хто тримався нишком і лінива байдужість уряду Нітті. А з другого — глибоке пізнання нових цінностей: все це вело неминуче до необсяжної сутички між ідеалізмом молоді та гнітючою дійсністю. Природна річ, що в Італії сильний спротив викликав більшу реакцію. І так, ця нова партія, виступаючи на горизонті ідеології без жодної іншої програми, як страшна воля до життя і без жодної іншої мети, як величність Батьківщини, почала з цієї волі та цієї мети перетворюватися в післанництво, в чудовий грунт для дії. Фашизм, як післанництво. Принцип співпраці. Фашизм дійсно є післанництво! У цьому треба раз переконатися, бо, хоч великі простори пройдено в тому напрямі, все ж далеко ще не всі повністю. Я не хочу повторювати сухого теологічного принципу щодо поступового піднесення суспільства; я хочу показати, що, як римляни поширили в світі варварів ідеальне розуміння права, як християнство проголосило братерство і любов та як французька революція стала опорою індивідуальної рівності й волі, так само фашизм може бути і є невтомним проповідником двох принципів, що конечно виступають під час подальшого розвитку суспільства: принцип співпраці й принцип обов’язку. Не боротьба класів, а співпраця станів; не сутичка інтересів і цілей, а спільність їх. Це є, зрештою, найвища мета майбутнього суспільства, що хоче себе все вдосконалювати. Це удосконалення не сміє залишатися звичайним бажанням, не сміє бути тільки поривом або бездіяльним думанням, але, навпаки, воно повинне оживляти волю, повинно стати обов’язком. Дуже довго зловживали термінами подібними до «воля, братерство, рівність». Волі в абсолютному розумінні нема, особливо коли її, як дехто думає, брати в значенні «власної вигоди»; бо такі панове попадають в небезпеку заперечувати другу частину їх програми – рівність і братерство, саме через дивне ототожнювання волі з власною вигодою. Якщо існує воля, то існують разом з нею також інші засади. Ряд моментів співіснування вимагає від одиниці цілковитої пошани також до рівності й братерства. Братерство і рівність є гарні тільки як універсальні гасла, або в духовному житті, оскільки вони не здійснюються у взаємовідносинах між двома різними сторонами. Братерство й рівність вимагають показувати себе перш за все справжнім братом і цілком рівним до іншої сторони. Це правда. Виходить, що всі ті, що самі собі прибрали милозвучні назви «соціалісти, комуністи, гуманітаристи» і т. д. через найвищу іронію цих назв у своїй діяльності приходять до заперечення самих себе, своєї власної теорії. Бо, оскільки й треба щось розуміти під «загал, суспільство, людство» і т. д., то обов’язково мусимо розуміти, «органічну єдність одиниць, що мають на увазі одну й ту ж ціль, — прагнуть до удосконалення». Оскільки ж всі без різниці стремлять до одної й тої ж мети, то всі мусять також співпрацювати, щоб її здійснити. А тому мені показується логічним, що, коли всі повинні співпрацювати, то всі мають виконувати один і той же обов’язок. Велика хиба соціалістів випливає зі сталого розходження між думкою і дією. Універсальність фашизму. Отже, чи не вбачаєте Ви, що з огляду на ці принципи співпраці та дисципліни, фашизм втрачає характер чогось часткового і підноситься до універсального? Фашизм — це післанництво, найбільше шляхетне післанництво, що повинне бути визнане далеко на чужині та що його, зрештою, треба розуміти відповідно до його глибокого змісту. Нащо думати, ніби фашизм є реакцією проти пануючих принципів французької революції? Він є необхідним удосконаленням цих принципів. З другого боку, коли реакція і приєдналася до руху фашистів, то вона тепер також, як видно з усього, повернена проти дурниць і шкідливих облуд французьких теорій. Чи фашизм догма? Навіщо твердити, що фашизм має догматичний характер? Я розумію під догмою таку більш чи менш зручну форму думання, що дає змогу робити висновки, або скоріше теоретично спекулювати. Отже твердження, ніби фашизм, з огляду на своє постання з трьох, по своїй натурі ідеальних понять — «батьківщина, співпраця, обов’язок», – носить догматичний характер, – є безглуздям. На ділі три згадані поняття не є звичайною інтелектуальною спекуляцією, яка не міститься в сфері дійсності, а вони перетворюються в засаду реальної дієвості. А в такому разі ці поняття не є догмою, — вони творять основу, фундамент чину. Нема суперечностей між ідеальним і реальним виясненням цих засад. Навпаки, такі вияснення себе взаємно доповнюють, а саме – ідеальне, наскільки ті засади є метою кожного чину та реальне, наскільки вони є засобом вдосконалення й поступу. Проведення принципів в життя. Синдикалізм. Здійснення цих засад є першим завданням фашизму. Найближчий обсяг застосування їх є батьківщина (з цього виникає закид «партикуляризму» теорії фашизму), найдальший — світ. Активність фашизму проявилася найбільше в живій сутичці з занепадаючим адміністративним тілом, а саме перш за все у скасуванні парламентаризму, а далі в зміцненні синдикалізму. Добре сказав той, хто твердив, що корпоративний устрій є «переходом старого принципу прав людини й громадянина до нового вищого, без порівняння соціально справедливішого й більш етичного принципу: принципу обов’язку, — передусім обов’язку працювати й продукувати». Ось тому Італією правлять не балакуни й демагоги, а відповідальні особи. Чи знайде робітник захист у корпоративній державі, як то знаходить роботодавець? Між корпораціями налагодяться гарні взаємовідносини; зловживання економічною силою буде усунене; такий стан легше приведе всі верстви народу до розуміння й підтримки прагнень влади, до пізнання помилок і до їх знищення. Промисловість процвітатиме, бо корпорації будуть дбати про розвиток себе та інших; коли ж піднесеться промисловість, то разом з нею зросте торгівля. Нам не бракуватиме сировини,— ми зуміємо її знайти; перш за все воля, а потім вже матерія. Ми народ, який має волю до блиску, пожива знайдеться, а коли буде, то ми спалимо навіть те, що не горить! Середньовічні корпорації й корпорації фашистів. Синдикалізм в Італії. Між середньовічними й фашистськими корпораціями є велика різниця. Перші носять майже виключно економічний характер, другі крім дуже великого економічного значення мають переважно політичний характер. Це стане більше зрозумілим, коли ми пригадаємо, що за часів Данте у Флоренції не було корпорацій «лікарів і фахівців», «нотарів» та інших. І, хоч треба було належати до тої чи іншої корпорації, щоб мати право брати участь в уряді, проте ті, хто тримав провід міста в своїх руках, по черзі перебували у партіях «білих» і «чорних». Тодішні корпорації не старалися знищити боротьби партій, в той час як сучасні виключно до цього йдуть. Оскільки якщо й може бути якась партія, то тільки партія піднесення батьківщини, для досягнення чого повинні співпрацювати всі без різниці від моменту, як корпоративний уряд перебере всі права, всі цінності організованої нації в усіх ділянках складного життя. Це є вимріяною метою фашизму! Це немала річ! Такий синдикалістичний рух знайшов своїх прихильників в Італії в перших роках 20-го століття в особах мого батька Нікола Тревізонно (Див. Проф. Нікола Тревізонно: «Соціалізм і синдикалізм», Бернард Люкс — Рим, 1912), Артура Лябріоля, Енріко Леоне та ін. Одначе для них синдикалізм був ніким іншим, як економічною доктриною; він не був засобом правління. На початках руху вони ще не цілком уявляли собі процес здійснення синдикатів у майбутньому; інтуїція підказувала їм, що синдикати могли би створити основу, на якій розвинеться «нормальне суспільство», суспільство, де продуценти й споживачі себе взаємно доповнювали б. Кінцева мета синдикалізму. Але ж тепер, сягаючи далі, ми бачимо, що, після закінчення корпоративної перебудови сенату, останнім завданням синдикалізму буде знесення парламенту. На це звернули увагу найкращі італійські журналісти, які прийшли до наступних висновків: оскільки сенат є завершенням і доповненням палати депутатів та оскільки він у основному стане корпоративним, а рівночасно відповідним і довершеним, то він вже на другий день не зможе бути доповненням старого парламенту, що ніколи не був відповідним і довершеним. Разом з тим, стає необхідно цілком перейти до корпоративного устрою держави. Чинність фашизму. Майже всі кроки Duce від того часу, як він стоїть у влади, зроблені відповідно до вимог і потреб нації. З другого боку, всі започаткування спираються на ту ідеалістичну засаду, що її прищеплено рухові фашистів. По-новому зважено нашу національну здібність; чужину ознайомлено з дражливим питанням нашого розросту, здобуто довір’я до наших сил всередині й закордоном; родині повернено її чистоту, зміцнено необхідну повагу до неї, законом визнано святість подружжя й численним дітям забезпечено щастя життя. Справа фашизму не є легка. Все ж таки мені видається за доцільне запитати, чи, коли всі ці справи будуть поширені, доведені до найвищого ступеня й обернені на велику користь народного розвитку, чи тільки це буде найвищою метою? Цього було би надто мало. Матеріальна й етична зрілість Італії роблять її гідною більш високого ідеалу. Коррадіні дуже яскраво показав умови праці італійських робітників на чужині. Було би добре, коли би робітник залишався на батьківщині й там працював. Дехто зауважує, що нас забагато в Італії; однак йому можна відповісти, що це неправда, бо, хоч багато є нездібних і некорисних, досі нікого не видалено. Крім того, слід додати, що, коли наш край переповниться й внутрішній тиск загрожуватиме розливом берегів, то ті, хто тепер не хоче розуміти наших потреб, з страхом поглянуть на небезпеку й спішно розширять річище, аби стримати повінь… Вода сама собою збільшить простори. Особливо з огляду на те, що в останній війні Італія виявила найкращі властивості й добрі військові здібності; між тим наше географічне положення сприяє підготовці нашого народу для різних родів війни. Колонії. Ми є переважно морським народом, а тому наші стремлінння направлені за море. Потребу колоній зрозуміли в перших роках існування італійської держави; однак цю потребу розглядали не так з боку економічного, як з боку політичного. Заходи до заснування колоній на Середземному й Червоному Морі робили з огляду на те, що Італія в складі Потрійного Союзу намагалася підтримувати протианглійську політику Австрії й Прусії. З таких самих мотивів дбали про здобуття переваги в Середземному й Червоному морі, бо це є найкоротший шлях, що веде англійців до безмежних скарбів Індії. Тепер, навпаки, потребу колоній розглядають більше під кутом економічних інтересів. Нам потрібні, як це постійно повторюється, ринки збуту для виробів нашої високорозвиненої текстильної промисловості; ми потребуємо плодючої землі, яка давала би хліб; ми потребуємо сировини для повного унезалежнення нашої промисловості, що добре розвинулася завдяки нашим робітникам; ми потребуємо в той чи інший спосіб використати наші інтелектуальні сили. Інші народи твердять, що ці наші прагнення сильно загрожують мирові, але (в цьому нема сумніву) те, що сьогодні лишається спокійним, конче повинне вибухнути в майбутньому. Я пригадую влучний вираз професора Феррі, який казав, що зародок в яйці, після того як він стане курчатком, не може більше залишатися в шкарлупі. Задля чого заперечувати цей «необхідний» розлом шкарлупи яйця, коли це можна порівняти з непорушними законами історії? Ми не є тими, що хочуть війни. Є народи, що могли би тому запобігти, якщо вони підтримали би наш розвиток. Про війну, як «розгул» рас, як необхідний наслідок зросту людських енергій, розповідатиме невдовзі цікава книга (прекрасна своєю довершеною формою і справжньою геніальністю думок) Белізаріо Рандоне, більше відомого під псевдонімом «Люпо деллє Мура». Фашизм і революція. Стремління, що їх зрозумів фашизм, є стремліннями нашого народу. Необхідно постійно розглядати рух фашистів, як справжню революцію. Здорова революція здорового народу, якому вдалося себе знайти після довгого безперервного засліплення, є пристрасним захопленням молодістю й силою, є незрівнянною волею до панування. Дехто твердить, що фашизм не є революцією, бо, на їх думку перед ним не було довгої та глибокої підготовки народного духа. Але я думаю, що революцію, як таку, треба оцінювати на основі наслідків, а не так званих «приготувань». Бо ці останні є інколи так невиразної, важкої до пізнання природи, що одні в них бачуть щось феноменальне, а другі – щось протилежне. Наслідки ж є конкретними, очевидними проявами, що піддаються нашим дослідженням і нашому осудові. З другого боку треба додати, що теорії фашизму настільки життєві, що для їх розуміння народ не потребує жодної довгої духовної підготовки. Отже це не «державний переворот», бо під таким слід розуміти несподівану заміну уряду, а справжня властива революція, яка змінює цілком політично-економічний напрям. Право революції. Думка й чин. Як це народ, що спочатку був цілком бездіяльним, зненацька пробудився, — немов підсилив подих молодості старечі кості? Це не сталося через чудо: це сталося завдяки швидкому оновленню, завдяки перевазі бiльш ясних ідей. Можна сміливо ствердити без жодної застороги, що фашизм є рухом молоді не тільки тому, що він зродився серед молодих та є протиставленням нових теорій, а й тому, що він є протилежністю відвертості й міцності до безсилого лицемірства спритних урядів. Історія вчить, що політику не можно вести зручним перескакуванням справа наліво, а ще менше – невиразними й нездійсненними обіцянками. Народ втрачає довіру до такого уряду, бо відчуває, що з ним обходяться немов з маріонеткою. Тому він має повне неоспориме право обурюватися, навіть якби було чимало задоволених цим ляльковим театром. Народ має повне неоспориме право обурюватися, коли він відчує, яке розчарування приносить йому практичне здійснення в житті теоретичних засад, коли він побачить, що його ведуть неправильним шляхом облудних переконань і злих егоїстів. А тоді всередині нації утворюється потрійний поділ: ті, що задовольняються подальшим плеканням облуди; ті що шукають того нового, де нема розходження між думкою й чином, а натомість між ними панує повна гармонія, і ті що залишаються глядачами, щоб в підходящу хвилину пролізти в ряди переможців. Фашизм є сполученням думки й дії, переборенням примітивного розходження між ними. Імперіалізм. Одначе, така ідеалістична революція, як фашистська, не може бути стримана у вузьких межах одної батьківщини; тільки тому вона стримує себе, що хоче здійснити на батьківщині свої засади, перш ніж поширити їх назовні. Коли ми приглядаємося до поширення всіх тих ідей, що вже проведено в життя, то ми помічаємо скоріше захоплення ними, ніж звичайне прийняття їх. Так само римляні в старі часи виставили принцип права, що його не відразу прийняли переможені. Це саме повторюється, я гадаю, з принципами фашизму. Їх не прийнято а prіori інтуїтивно, як це було з християнством, яке має виключно духовний характер. Також і засади французької революції потребували засобу до поширення держави Наполеона, – саме тому, що вони в найголовішому не були цілком подібні до засад християнства, а мали характер більше середній між духовним і практичним. Імперіалістичний дух фашизму сильно помітний тому, що рух фашистів має розповсюдити нові ідеали. Він напевно шукає кращих засобів для поширення, а це неминуче приводить до імперіалістичної політики. Тут було би добре зробити поділ різних родів імперіалізму. Є імперіалізм, що хоче виключно панування (колишня Македонія). Є економічний імперіалізм, що за свою мету має економічну перевагу однієї нації над усіма іншими, і є двоякого роду: економічна перевага забезпечується після створення відповідного становища шляхом боротьби (англійці в Індії), або здобуту перевагу підтримують зброєю, як це пробувала робити Німеччина. У другому випадку збройне панування носить оборонний характер. Я відрізняю ще один вид імперіалізму, який я хотів би назвати «ідеалістичним», оскільки він власне стремить до поширення етичних і духовних принципів. Етичні, несвідомо майже заховані в жадобі до панування, — це головні засади Римської Імперії та держави Наполеона; духовні — свідомо пов’язані з бажанням завойовань, — це засади Магомета й Ватикану. Демократи завжди дивилися на імперіалістичну політику, як на наслідок переоцінки національних здібностей і не помічали, що, власне, ці здібності є тільки попередником національної феноменальності, а не самим феноменом. Необхідно ствердити, що фашизм не є імперіалістичним, а є імперіалістом, чи краще, — не є імперіалістичним у своїх діях, а в потужності; він має імперіалістичну мету, але реальної імперії не створив. З огляду на це, італійський імперіалістичний рух показує таке перехрещення різних моментів, що на перший погляд важко його віднести до одної з наведених категорій. Його можно розглядати, як імперіалізм, що прагне до панування, бо до цього приводить надмірна здібність народу до розмноження; його можна розглядати, як економічний імперіалізм, оскільки під економічною перевагою варто розуміти скоріше поширення робітників, ніж виробів, але тоді це був би більше імперіалізм першого виду, ніж другого. Одначе, я думаю, що найкраще порівнювати його з тим імперіалізмом, який я назвав «ідеалістичним». Більше того, я сказав, що під фашизмом треба розуміти післанництво; цей характер фашизму переступає межі всякого життєвого поняття. Життя — це боротьба, — стверджує фашизм; життя — порядок і дисципліна, — фашизм це показує! Щоб жити й творити, необхідно співпрацювати, єднатися й один одному допомагати в духовному піднесенні над нуждою та дріб’язковістю. Ми не маємо іншого обов’язку. Тревізонно Дж. Фільософічно-політична оцінка фашизму // Розбудова Нації. – Прага. – квітень 1928 року. – с. 137-143 http://www.run.org.ua/