М.Ч. Історично склалося так, що наприкінці 19 століття Україна була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями, а самі українці укладалися в енгельсівське поняття «плебейської нації». На той час Галичина, зазвичай іменована «українським П’ємонтом», за своєю відсталістю, бідністю і забитістю випереджала навіть Наддніпрянщину. Це був край селянського малоземелля, аграрного перенаселення і дрібної промисловості. Щойно зродженому пролетаріату доводилось масово емігрувати, а соціальна структура галицького суспільства, як і кількасот літ тому, ділилася на “хлопів і попів”. Драгоманівщина на галицькому грунті Саме в таких умовах у 1890-му році було створено першу на українських теренах політичну партію, що отримала органічну на той час назву - Русько-Українська Радикальна партія (пізніше просто Радикальна). Її авторами стали : Іван Франко, Михайло Павлик, Євген Левицький - молоді учні найбільш авторитетного українського соціаліста немарксистського спрямування Михайла Драгоманова. І хоч Франко вважав створення партії передчасним, саме йому довелось формувати ідейне обличчя УРП, співпрацюючи в радикальних органах. Смерть Драгоманова (1895) прискорила процес диференціації в радикальному русі, який призвів до розламів в партії наприкінці 1890-их pp. На той час радикали були першими організованими на європейський зразок українськими лівими — з розробленою програмою, масовою організаціею і реєстрованим членством. В основу програмних засад було покладено кращі драгоманівські концепції: етичний і науковий соціалізм на демократичній і кооперативній базі, людську гідність для всіх і, що цікаво - потенційну всеукраїнську єдність (!). Крім того, радикальний рух прагнув до секуляризації суспільного й культурного життя та поборював уніатське духовенство, котре тоді відігравало провідну роль у Галичині. Як і годиться, члени партії займалися низовими соціальними практиками. До того ж, УРП мала виразно опозиційну програму до уряду та тодішніх народовців. Саме програмні положення УРП викликали критику з боку так званих «молодих радикалів», які здебільшого вважали себе марксистами (скажімо, Юліана Бачинського чи В’ячеслава Будзиновського). Через ці суперечки між молодими марксистами і старими драгоманівцями (так званою “Коломийською групою”) вже на установчому з’їзді партії довелось приймати два зразки програми: максимум і мінімум. Згодом змагання трьох амбітних течій - соціалістів-народників (вони ж драгоманівці), соціалістів-марксистів (близьких до австрійського варіанту соціал-демократії) та радикальних народовців фактично призвели до розколу партії. Одним з найбільш конфліктних моментів став вихід 1895 року книги Бачинського «Україна irredenta», в якій автор обстоював претензії на потенційну самостійність регіону і України в цілому (біблія українських націоналістів - “Самостійна Україна” Міхновського - з’явилась лише двадцять років потому). Погляди Бачинського зазнали різкої критики, особливо з боку корифеїв партії - Франка і Павлика, як раніше була піддана обструкції і озвучена Будзиновським ідея окремої держави. Згодом Ганкевич, Бачинський, Яросевич та Вітик стали біля керма Української соціал-демократичної партії. А УРП, втративши широку електоральну базу, перетворилась на партією селян і орієнтувалась здебільшого на аграрні проблеми. Втім, УРП відіграла не останню роль у житті галицької громади після проголошення Західноукраїнської народної республіки, адже до Української Національної Ради було делеговано кількох колишніх провідних діячів УРП. Та у 20-х роках партія починає орієнтуватись на радянську Україну, а 1925 року ухвалює постанову проти співпраці з «буржуазними партіями», засуджує колоніальну політику большевиків супроти України і проголошує типове для есерів гасло: «Вся земля селянам без викупу». Природньо, що після приєднання 1926 до УРП волинської групи есерів, партія змінює назву на Українську Соціалістичну Радикальну Партію, а в квітні 1931 вступає до II Соціалістичного Інтернаціоналу. По другій світовій війні, 1946 року УСРП відновила свою діяльність вже в еміграції, а 1950 року об'єдналась з УСДП й іншими ліводемократичними групами в Українську соціалістичну партію. Радикали на службі марксизму Марксистська фракція УРП (пізніше - Українська соціал-демократична партія) на противагу тодішнім народникам орієнтувалась радше на міську, пролетарську культуру. Значну роль у розвитку робітничого руху на Галичині відіграли й профспілки, що поступово стали опорою тогочасних галицьких есдеків. Специфіка соціал-демократичного руху в Галичині полягала в тому, що виник і розвивався він передусім під впливом німецького та австрійського рухів. Твори ж Маркса й Енгельса масового поширення і помітного впливу набули лише після організаційного оформлення як польських, так і українських соціал-демократичних партій. Щоправда, до 1907 УСДП була секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії (а та, в свою чергу, федеративною частиною Соціал-демократичної партії Австрії). Прагнення молодих членів УСДП до більшої самостійності ледь не призвело до розколу у партії, однак на з’їзді у березні 1914 року обидві фракції УСДП примирились. Соціал-демократи мали свого представника в уряді ЗУНР, однак досить швидко перейшли до опозиції, а згодом навіть отримали кілька портфелів наддніпрянського уряду Української Народної республіки. Втім, УСДП, як і УРП, переходить на радянську платформу й звинувачує в буржуазності і угодовстві уряд ЗУНР в екзилі. З приходом до УСДП кількох послів з Волині цей курс зміцнюється, тож з'їзд 1923 року ухвалює перехід на комуністичну платформу, при цьому усунувши з проводу колишніх очільників партії. Після ліквідації УСДП у січні 1924 польською адміністрацією, прокомуністичні елементи переходять до молодої, але залежної від польського руху Компартії Західної України, а соціал-демократична меншість організовується у позапартійну групу «Вперед» під проводом Ганкевича. Саме вона 1929 повертає назву УСДП і згодом вступає до П Соціалістичного Інтернаціоналу. Втім, завершила свою діяльність УСДП в еміграції, об’єднавшись із залишками УРП. Така доля одного з найяскравіших проявів галицької лівої: розколовши поміркованих радикалів, марксисти утворили власну партію, котру за кількадесят років перемогли інші політики, що вважали поміркованими їх самих. ІРСД і КПЗУ: Ленін – так, Сталін – ні! На тлі поступового занепаду УСРП і УСДП все більшої актуальності набував вибір між шляхом, котрий відстоювала Комуністична партія Західної України та шляхом, котрим йшли молоді націоналісти з УВО-ОУН. Забігаючи наперед варто зауважити, що КПЗУ було знищено сталінським терором, натомість ОУН не лише вижила у буремні 30-і і спромоглася очолити УПА, але й перейшла на плебейсько-революційні позиції, що їх відстоювала КПЗУ. Історичною попередницею КПЗУ була маловідома і нелегальна Інтернаціональна революційна соціал-демократія, що діяла у Галичині в 1915-1918 роках. В ідеологічному плані галицькі комуністи були традиційними: єдиним шляхом до національного і соціального звільнення мала стати соціалістична революція у Польщі. Дещо пізніше лозунгом КПЗУ стало об’єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі, себто - Українській радянській республіці. Задля національного звільнення, наголошували партійці, варто відмовитися від націоналізму, адже досягти цієї мети можна лише шляхом перетворення на радикальну соціальну партію. Втім, другий центр формування КПЗУ знаходився в УРСР, де в квітні 1920 році було створено Галицький організаційний комітет при ЦК КП(б)У. Тож є підстави говорити про два вектори, що впливали на формування галицького комунізму. Обидва вони йшли з імперських терен, один - з Німеччини та Польщі, інший – з материкової України. Першою великою помилкою КПЗУ стала підтримка наркома освіти УРСР Олександра Шумського. Така позиція не могла залишитися безкарною, оскільки на кін ставилося реноме самого Кагановича. Тож керівництво партії разом із більшістю активістів було виключено з лав КПЗУ. Втім, це був далеко не останній удар, нанесений по партії вищим керівництвом. Однак від розгрому 1933-34 партія оправитися не змогла і станом на 1938 рік була лише бляклою тінню революційного авангарду 20-х. Тут і добив її останній сталінський удар – розпуск разом з Компартією Польщі. Втім, до згасання, смерті і забуття комуністичних ідей в Галичині призвели і звістки про колективізацію, голодомор і велике смертовбивство, що 1939 року перекочувало на західні терени України. Чому забули упівський соціалізм Попри міф про потужну «національну ідею» слід визнати, що у 1920-х роках не УВО домінувала в західноукраїнському політикумі. Навіть більше: військовики Коновальця були досить дрібно-маргінальною, хоча і з потенціалом, організацією. Буржуазні кола орієнтувалися на Українське націонал-демократичне об’єднання, дрібнобуржуазна демократія і частина селян – на Українську соціалістичну радикальну партію з її народницьким соціалізмом і, значно менше – на ослаблену у той час Українську соціал-демократичну партію, тоді як пролетаріат і селянські низи прихильно ставились до КПЗУ. Сучасні імперські шовіністи, для котрих Галичина залишається розсадником антикомунізму і «бандерівщини», здивувалися б, наскільки сильними були радянофільські настрої у Західній Україні у 20-х роках. Якщо вірити родичам, до Голодомору 1932-33 років соціалістом вважав себе і сам Бандера! Однак відродження російського імперіалізму при Сталіні зруйнувало крихку надію на запровадження нового ладу. Розпочалося усе із зустрічі перших похідних груп ОУН із «місцевим революційним елементом» Наддніпрянщини. Саме впливом цих новобранців пояснюються активні процеси демократизації і полівішання ОУН та УПА. Одним з таких «революційних елементів» був Іван Майстренко, в минулому український укапіст, що пройшов сталінські табори. Відомий політик та письменник Іван Багряний теж був в’язнем сталінського режиму, а згодом, очолив марксистську фракцію в діаспорній Українській революційно-демократичній партії. Хибною була б думка, що ці люди просто вступили в УПА і прийняли специфічно-тоталітарну ідеологію ОУН. Ніхто з них не став інтегральним націоналістом. За свідченням легендарного волинского комуніста, а згодом члена УПА Шумука, курсанти з Наддніпрянщини постійно наголошували на відсутності інтересу до національного питання, апелюючи, насамперед, до соціальних проблем. Їм був чужий націоналізм з його пафосом, містицизмом та уніатством. Звісно, таке співіснування було нелегким і для поведених на донцовських ідеях націоналістів. Тож не дивно, що згодом це напруження призвело до діаспорних розколів ОУН. Втім, задовго до того, як лідери організації визнали необхідність «реформи», до цього рішення прийшли дисидентські групи ОУН. Першою з них була группа Івана Мітринги, галицького журналіста, що спробував «соціалізувати» фракцію Бандери і створити з неї «революційно-демократичну партію». Після невдачі группа Мітринги порвала з ОУН (б) та спробувала організувати Націонал-демократичну партію з центром на Поліссі. Прикладом постійного функціонування ліво-націоналістичних ідей можна вважати і розгром 1942 року в Києві Революційної Української Націоналістичної організації, чия чисельність за деякими підрахунками доходила до 1 тис. чоловік, а ідеологія, за твердженнями німецької поліції, була «сумішшю більшовицьких та націоналістичних концепцій». Все це й стало підґрунтям того, що молоді ОУНівці Полтава і Дяків-Горновий «звертали марксизм проти більшовизму» і писали листівки на кшталт «Смерть капіталізму, фашизму і більшовизму». Чимало дослідників наголошує, що за соціальною спрямованістю програми УПА та УГВР вигідно відрізнялись від більшості сучасних лівих партій, насамперед - українських. Сучасна оцінка ідеологічного спектру УПА спирається здебільшого на половинчасті уявлення, при цьому ігноруються економічні доктрини. Як у такому випадку оцінити програмні положення першої, бульбівської УПА, в якій йдеться про націоналізацію ресурсів країни, захист інтересів народу проти будь-яких форм капіталу тощо? Не дуже схоже на класичні «буржуазно-націоналістичні» лозунги. Існування «лівої течії» в ОУН і УПА досі залишається під питанням. Симптоматично, що більшість маргінальних організацій націоналістичного і комуністичного ґатунку рішуче відкидають таку вірогідність. Єдиним винятком стала акція на підтримку ветеранів УПА, організована кілька років тому в піку традиційній майданівській ході опонентів низкою анархо-комуністичних організацій Києва, чий інтерес до лівої спадщини національно-визвольних змагань нарешті почав давати свої плоди. На підтвердження гіпотези щодо смерті галицької лівої ідеї варто навести слова провідного публіциста і теоретика УПА і УГВР взагалі і їх лівого крила зокрема Павла Полтави: «Повернення до капіталізму в Україні з будь-якої точки зору буде кроком назад…» Буржуазний націоналіст? - ні. Революційний соціаліст – так. Останній з тих, хто умирав по бункерах за Україну «без хлопа і пана». *** Зараз у Галичині стоїть невимовна тиша. Юродствують націонал-демократи, що окупували владні кабінети, працездатне населення поволі опановує закордон, час від часу давніми вулицями пробігає загін-другий радикальних націєфілів. Чому ж ображене керівництвом і краю, і країни населення щоразу, по-мазохістськи вперто голосує за популістів з правого табору, чиї максимальні досягнення лежать у площині “перейменування вулиць”? Хто читав програму “Свободи” і бачив у ній хоч один пункт, присвячений гарячій воді, дорогам, робочим місцям і пенсіям? Те ж стосується більшості, що монополізувала патріотичну риторику і право на формування національної ідеї. Запит на лівих є, і в Галичині він надзвичайно високий. Та традиція галицької лівої ідеї і її провідники мертві. Жевріють лише залишки ідей і текстів. Немає сили, здатної взяти на себе відповідальність за те, аби підібгати рукави і на кілька років забути про культурно-історичну тематику, на якій так активно паразитують праві. Втім, рано чи пізно це станеться. За кілька років націонал-демократичної диктатури усе стане на свої місця і нарешті прийде розуміння того, що патріот – не той, хто п’ятнадцять років полум’яно говорить на мітингах, а той, хто щотижня прибирає міський парк. І починати слід вже сьогодні. Треба лиш витравити з себе професійного українця, буржуазного ворога у самому собі.