Томіслав Сунік
Найбільшими конфліктами майбутнього будуть не боротьба лівих з правими, чи Заходу зі Сходом, а ? боротьба сил націоналізму та регіоналізму проти гасла всесвітньої демократії. Висока ідея світового поселення, здається, спіткнулася через підйом Східноєвропейського сепаратизму, чиї поштовхи можуть невдовзі зруйнувати крихку рівновагу Західного світу.
Вже, навіть, догма прав людини приноситься в жертву правам народів, і прагнення історичної єдності поступається місцем відокремленим суспільствам, позбавленим ідеології.
Після поразки комуністичного інтернаціоналізму годинник історії обернувся в інший бік, у зв?язку з цим згадуються слова консерватора Джозефа де Местра, що жив у 19 столітті: ?Я бачив поляків, росіян, італійців, але я ніколи не бачив людину?. Дійсно, ніхто ніколи не бачив цю узагальнену універсальну людину, звільнену від економічних обставин та історичного тягаря, на основі якої ми будуємо ідеологію прав людини. Її образ видається дуже неясним, в той час як у повсякденному житті ми постійно стикаємось із реальними людьми з їх специфічними особливостями. Той , хто живе у Брукліні, має інше уявлення про права людини, ніж мешканець Балкан; у мусульманського фундаменталіста інше почуття громадянського обов?язку, ніж у католика. Підйом національних почуттів у Східній Європі не слід розглядати лише як наслідок комуністичного економічного хаосу; це скоріше бажання людей оживити свою національну пам?ять, яка тривалий час була пригнічена комуністичним універсалізмом.
Вся Європа зараз переживає парадоксальний та безглуздий історичний поворот. З одного боку, Західна Європа стає все більше ?американоцентричним? безнаціональним змішаним суспільством. В той же час, посткомуністична Східна Європа загрожує вибухнути міріадою мінідержав. Коли Західна Європа переживає величезний наплив іноземних емігрантів та, відповідно, зростання расизму, расова однорідність Східної Європи робить її більш ?європейською?, ніж Західноєвропейські азійські мультиетнічні поселення.
У світлі дезінтергуючої державної системи Східної Європи, сумнівним виглядає гасло Вудро Вільсона щодо поєднання національного самовизначення та світової демократії. Самоурядування, запропоноване творцями Версальських угод 1919 року, задовольняло вимоги поляків, чехів та інших європейських народів, хто виграв від розпаду Австро-Угорської імперії. Але забули про права тих, хто змінив одного іноземного поневолювача на іншого. Для німців, що проживали в новоутворених Польщі та Румунії, чи для словаків в гібридній Чехословацькій державі право на самоврядування означало створення власних, відокремлених націй-держав.
Югославія також завдячує своїм тривалим існуванням більше західним ліберальним доброзичливцям, ніж реальному порозумінню між своїми розрізненими народами. Протягом останніх семидесяти років Югославія переживала громадянські війни та постійні етнічні суперечки між її основними чотирма етнічними групами. У світлі сьогоднішніх сутичок між хорватами і сербами виникає питання: чому штучне змішування народів завжди призводить до дестабілізації та етнічного хаосу? Відповідь є очевидною: права народів несумісні з універсалізмом. Етнічні особливості не можуть співіснувати в державі, що ставить абстрактні права людини вище реальних принципів прав народів.
Неможливо точно визначити правих та винних у сучасному етнічному безладі, що поглинув Югославію. Можна почути багато звинувачень серед хорватів, сербів, словенців та етнічних албанців одне одного. Приклад Югославії свідчить, що в мультиетнічних країнах поняття справедливості залежить від підтримки міжетнічного балансу сил, та від ставлення етнічних груп одне до одного. Як серби, так і хорвати сьогодні розчаровані в своїй державі; попередньою, тому що землі Югославії не були достатньо централізованими для консолідації в єдину державу ; пізнішою ? тому що Югославія була надто централізованою. Отже, з югославського досвіду можна зробити висновок, що демократія в мультиетнічній державі можлива тільки коли вирішене національне питання.
Більше того, демократія може пустити коріння лише там, де вона відповідає вимогам місце проживання народів та їх історії. Наскільки нерозумно було колись говорити про югославських антикомуністичних дисидентів, настільки ж нерозумним є введення ?загально югославської? демократії. Те, що видається добрим сьогодні для хорватського демократа, може завтра становити загрозу для сербського. Навіть Америка, завдяки жорстким еміграційним законам та падінню рівня народжуваності серед білих, скоро буде змушена переглянути для себе визначення демократії. ?Права Батьків-засновників? в майбутньому можуть інтерпретуватися по-іншому через расові зміни в країні. Симпатії виборців, що залежать від кольору шкіри, можуть призвести до ще більшої балканізації, що зараз загрожує Югославії.
Демократія в будь-якій мультиетнічній державі, принаймні, така, якою її розуміють глобалізовані демократи, є нонсенсом; ліберальний принцип ?одна людина ? один голос? не можна застосовувати в країнах з різними етнічними групами. Це призведе, як показує приклад Югославії та мультиетнічного Радянського Союзу, до розпаду країни на дрібні держави-нації. Німецька Священна імперія є зразком відносно стабільної конфедеративної системи, що існувала майже тисячу років, хоча і була поділена на триста суверенних провінцій.
Може видатися парадоксальним, що ідеологія глобальної демократії настільки близька до комуністичної Утопії, що зазнала поразки, за єдиним винятком: зараз вона більш успішна в досягненні своїх цілей. На Заході ми зараз спостерігаємо заміну християнського ідеалу на ліберальне постіндустріальне суспільство, де моляться на телебачення та кінозірок. Все вказує на те, що це відгалуження універсалізму є не менш небезпечним для народів Східної Європи, ніж комуністичний монстр. З точки зору власників світових монополій, централізована та уніфікована Югославія чи Радянський Союз, перетворений на гігантський вільний ринок, є найкращим вирішенням проблеми, бо полегшує обіг капіталу. Таким чином, етнічна анонімність є найвигіднішою для капіталізму. Врешті-решт, перспектива мати справу з додатковими двадцятьма державами Євразії ? є нічним кошмаром для бізнесменів, що більше зацікавлені у вільному обігу капіталу, ніж у самовизначенні етнічних груп. Політика лібералів підтримує світове поселення, що включає в себе ?парад етнічних суверенітетів?, доки цей парад не перетвориться на військовий марш. Такий спосіб мислення ? що ?економіка визначає політику? ? успадкований лібералами від марксизму, що ще раз підтверджує, що комунізм є нічим іншим, як рідним братом лібералізму.
Але чи задовольнить вільний ринок етнічні прагнення? Хоча зачаровані народи Східної Європи займаються зараз копіюванням Заходу, ніщо не вказує на те, що їх медовий місяць зі світовим поселенням буде тривалим. Етнічна нетерпимість лише посилюватиметься, коли народи Східної Європи зрозуміють, що світове поселення обіцяє багато, але мало виконує.
Що створює народ? Народ має спільний спадок та спільну долю. Народ існує не зважаючи на штучні надбудови, як партії, групи за інтересами та ідеологічні течії. Як продемонстрували Мірча Еліаде та Карл Густав Юнг, народові потрібний ?об?єднуючий міф? ? спільна міфологія, що дає початок оригінальним культурним розробкам. Культура народу, за словами Алена де Бенуа, ? це є його паспорт та духовне дихання і також його ?пропуск у майбутнє, що визначає його подальшу долю?.
Коли народ забуває про свій об?єднуючий міф, то він близький до загибелі. Або, гірше ? він може перетворитися на агрегат зі щасливих роботів, для яких всесвітні права людини стають лише клоакою бездумного гедонізму. Західна Європа вже відчуває на собі цей вид культурного та етнічного забуття. Париж в серпні нагадує Оран або Марракеш, широкі проспекти Берліну опівдні несуть у собі пахощі районів Анатолії. Для багатьох іноземців Франція все більше стає синонімом її знаменитого сиру та рідше символом Корнеліанського героїзму. Якщо хтось захоче поїхати до Флоренції, то швидше за пляшкою доброго Чанті, ніж щоб відчути містичне захоплення від споглядання картин Ботічеллі. Югославія, заснована на простих принципах мультикультуралізму, є продуктом російського панславізму 19-сторіччя поєднаного з мрією Вільсона. Цей експеримент не призвів до вічного миру. Під час великих криз домінуючі нації вже не вважали чужинців носіями екзотичного фольклору, а скоріше небажаними гостями, що виривають кусень хліба з рота господарів. Народи не є схожими; ніколи такими не були і ніколи не будуть. Етнічні групи можна порівняти з мешканцями великої американської в?язниці, які зазвичай починають довіряти одне одному тільки коли їх камери розділені масивними кам?яними стінами. Якщо їх помістити в одну камеру, то вони перебуватимуть у постійному конфлікті за ?територіальну вищість?.
Найкращим шляхом вирішення югославської мультиетнічної кризи є не заклики до духовного ?братерства та єдності?, а перетворення країни на вільну конфедерацію. ?Кров та ґрунт? завжди будуть визначати буття нації. Хорватське прислів?я каже: ?Зніми шкіру з будь-якого глобаліста, і знайдеш під нею відданого хорвата, серба, німця чи єврея?.
Із закінченням ери комунізму історія не закінчується, якби нас у цьому не переконували. Якби в 13 сторіччі європейці увірували в ?кінець історії?, то монгольський каганат дійшов би до Іберійського півострова. Якби німці та поляки співали в 1683 році заупокійні молитви, то Відень був би сьогодні столицею Турецького султанату. Безкінечні змагання між націями та етнічними групами, постійне врівноважування демографічних тенденцій показують нам, що життя триває, незважаючи на жорстокості Гітлера, Сталіна чи Саддама Хусейна.
Сьогодні, більше ніж будь-коли в історії людства, унікальність народів знаходиться під загрозою гасла універсалізму. Куди б нас не занесло під час подорожі ? до Варшави чи до Сараєво, Бухаресту чи Берліну ? усюди безбарвна рок-музика та споживацька культура стали спільним для світового поселення. Можна протягом тривалого часу жити в Хілтоні у Будапешті, та навіть не здогадуватися, що ти виходив за межі такого ж готелю в Атланті. Новий універсалізм не потребує задля свого посилення геноциду чи депопуляції, або суворого клімату Колими, куди Сталін, в ім?я справи світового пролетаріату, переселяв поволзьких німців, чеченців та калмиків. Новому універсалізмові достатньо впливу Макдональдса та Голівуду, щоб перетворити суспільство на однорідну масу, де етнічні особливості не важитимуть нічого.
Цей ?помірний сталінізм? позбавляє народи їх духовності створюючи такого собі Хомо економікуса-долларікуса. Кінцевий результат обох відгалужень універсалізму є дуже схожим, хіба що приховане насильство ліберального універсалізму є зараз небезпечнішим, ніж відверте насильство комунізму. Історичний парадокс: відкрите насильство часто підтримує існування регіоналізму та етнічне коріння; кожне гоніння несе у собі очищення, кожна жертва посилює історичну пам?ять народу. Комуністичне насильство підтримувало до цього часу приховану етнічну гордість народів від Балканів до Прибалтики. В кондиційованому пеклі поміркованого універсалізму не обов?язково відкрито знищувати регіоналізм та любов до своєї країни; замість цього, почуття патріотизму перетворюється на звичку, а далі ? на щось непотрібне, або відверто кумедне. Якщо відчуття етнічної гордості колись зникне в Східній Європі, то не через комуністичні репресії, а через захоплення новими капіталістичними дрібничками. Світове поселення знає, як поневолити народи таким чином, щоб вони навіть не відчули небезпеки, що постає перед ними.
В рамках системи, де все є товаром, етнічна ідентичність є непотрібною банальністю, яка, в кращому випадку, становить кулінарний інтерес або є приманкою для туристів. Якщо потрібно, то універсалізм навіть непогано заробляє на молоті та серпі чи свастиці, оскільки ці символи добре продаються. Для світового купця дім знаходиться там, де він повісив свою шапку, і де має великі прибутки. Монтеск?є мав рацію, коли писав, що комерція є професією однакових людей.
До недавнього часу, концепції егалітаризму та глобальної демократії були суворо обмежені лише для народів Заходу. Сьогодні, в нападі мазохізму та відчуваючи так звану ?провину білих?, Захід поширив ці принципи серед своїх антиподів на Сході. У наш постмодерний час образ дикуна став лікувальним засобом від почуття ?вищості білої людини?. Не так давно білі люди прищеплювали небілим західні звички. Зараз вони помінялися ролями; сьогодні неєвропейці, завдяки своїй первісній невинності, вказують народам Заходу дорогу до світлого майбутнього.
Сьогодні концепція ?Заходу? вийшла за рамки свого первісного геополітичного та географічного визначення, вона стала метафорою метасистеми, до якої входять Аляска, Філіппіни, Південна Корея та будь-який глухий куточок, де процвітає ідея меркантильного світового поселення.
Після загибелі ідеологічних конкурентів філософія світового поселення прижилася в багатьох країнах. Система хвалить тих, хто її підтримує, і ганить тих, хто їй протидіє. Не важко передбачити майбутні події. Може статися так, що внутрішньо етнічні проблеми Східної Європи відійдуть на другий план, але навряд чи це загрожує Заходу, де наростає хвиля расового обурення. Невдовзі ми можемо почути про зведення Берлінської стіни в Нью-Йорку чи Філадельфії, щоб стримати мультиетнічне насильство у світовому поселенні. Не треба забувати уроки штучно створеної Югославії. Наш ?нерозбірливий альтруїзм?, як писала Гаррієт Гардін, може проти нашої волі призвести до війни всіх проти всіх.
Культ світового поселення проголошується сьогодні політичною реакцією на теологічні та ідеологічні баталії, що потрясають Захід вже протягом століття. Але необхідно дослідити, як спільна доктрина прав людини приживеться в світі, що лишається надзвичайно різноманітним. ?Ми використовуємо права людини, ? продовжує Гардін, ? щоб виправдати втручання у внутрішні справи іншої держави. Таким чином, ми ризикуємо створити з цієї нації ворога... принцип ?прав людини? може мати поза собою шляхетні наміри, але нав?язування цих прав насильницьким способом несе в собі небезпеку?. Глобальна демократія є останньою нав?язливою мрією духовно бездомних та фізично позбавлених коріння. Ця доктрина приховує етнічну та расову реальність за яскравою обгорткою універсалізму.
переклад Олени Жарко і Олега Шеленка