Ігор Загребельний
Україна і європейські праві
В Україні вже стало трендом обурюватися з приводу «проросійської позиції» націоналістичних сил Європи. Викриття «європейських праворадикалів» як «агентури Путіна» перетворилося на звичну роботу контрольованих олігархією ліберальних ЗМІ. Вироблені у ЗМІ штампи стають популярними серед значного відсотка населення. Навіть у націоналістичному середовищі можна зустріти риторику в стилі «вони нас зрадили».
Насправді, тема України і право-радикальних сил у Європі є доволі складною. Складною, але дуже важливою за умов, якщо українські націоналісти не планують припиняти революційної боротьби.
Передусім потрібно сказати, що теза про тотально промосковську (і, відповідно, антиукраїнську) налаштованість європейських правих – це хибний і, значною мірою, штучно сформований стереотип. Доволі виразну промосковську налаштованість мають угорський «Йоббік», болгарська «Атака», грецька «Золота зоря», французький «Національний фронт». Більш за все, кожна із названих партій отримувала певні фінансові вливання з боку Кремля. Також промосковську риторику можна було чути з уст представників Британської національної партії та італійської «Нової сили». Одначе названі партії аж ніяк не вичерпують переліку правих сил у Європі. Чимало європейських націоналістів, попри всі нюанси, про які ми поговоримо згодом, підтримували Майдан і зараз підтримують Україну у війні з Росією. Форми підтримки були і залишаються різними: поїздки на Майдан, проукраїнське висвітлення подій на власних інформаційних ресурсах, вуличні акції, фінансова підтримка, участь у військових діях у якості добровольців. Проукраїнську позицію має більшість представників італійського руху «Каса Паунд» (CasaPound), активно підтримувала Майдан скандинавська «Нордична молодь» (Nordisk Ungdom), за проукраїнські вуличні акції можна подякувати «Національно-революційній акції» у Іспанії, а також окремим націоналістичним групам у Франції.
Говорячи про розподіл правих рухів Європи на промосковські та проукраїнські, варто відзначити декілька моментів.
По-перше, навіть ті сили, котрі назагал не були прихильними до Майдану, не можна оцінювати однозначно. Наприклад, лідер Британської національної партії Нік Ґріффін в одному з інтерв’ю позитивно відгукнувся про «Правий сектор», зауваживши, що ця політична сила на Майдані творила альтернативу проатлантично налаштованій ліберальній опозиції.
По-друге, величезним позитивом є те, що українських націоналістів підтримало чимало «маргінальних», а, отже, по-справжньому революційних сил. Звернемося до прикладу Франції. Той же «Національний фронт», котрий вважають пропутінським, є, фактично, опортуністичним, націонал-популістським рухом. Вписування в межі демоліберальної «політкоректності» та ігри за правилами системи далися «Національному фронту» взнаки, і зараз він виглядає приблизно так само, як у 90-ті роки Народний рух України виглядав на тлі «Тризубу» або УНА-УНСО. Натомість «вуличні праві», середовища на кшталт Génération Identitaire демонструють більшу націоналістичну і революційну послідовність. Саме роздріблені праві «маргінали» – ідентитери, роялісти, католики-традиціоналісти – сьогодні стоять в авангарді боротьби проти ліво-ліберальної диктатури Франсуа Олланда. Достатньо згадати активні акції протесту проти законів, спрямованих на утвердження гомодиктатури: саме «вуличні праві», а не «Національний фронт» дали зрозуміти, що Франція ще не стала на коліна. Сьогодні вони лише «маргінали», завтра ж вони можуть відіграти вирішальну роль у житті Франції так само, як у житті України взимку таку роль відіграв «Правий сектор», що утворився із маловідомих для широкого загалу організацій та рухів.
По-третє, європейські праві уже опинялися «по різні сторони барикад» через різні національні симпатії. Так, зокрема, було під час конфлікту на Балканах, коли одні європейські націоналісти підтримували хорватів, а інші – сербів.
Потрібно усвідомлювати, що зараз існують доволі об’єктивні підстави для того, щоб пересічний європейський націонал-революціонер займав промосковську, а не проукраїнську позицію. Ті європейські праві, які підтримують Україну, в якомусь сенсі пливуть проти течії. Думаю, не один український націоналіст, опинившись на місці західних ідейних соратників, підтримував би Путіна, а також негативно ставився до Майдану. Для цього існує ряд причин.
Причина перша – погляд на Росію як на «праву» країну. Задихаючись у смороді лібералізму, європейські праві хочуть вірити, що альтернатива такому стану речей існує не лише у їхніх мріях, але й у реальності. Відповідно, частина з них сприймає Росію як білу, консервативну, націоналістичну країну, котра чинить спротив новому світовому порядку і є ворогом США та ЄС.
Звісно, це тільки мрії. В «білій» і «націоналістичній» Росії європейське населення витісняється вихідцями з Азії, а за спротив політиці мультикультуралізму за ґратами знаходиться величезне число представників правого руху. «Консерватизм» путінського режиму – всього лишень фарс; російське суспільство сконсолідоване навколо радянської (а не дореволюційної) міфології, показники релігійності населення жалюгідні. Попри відроджений образ «загниваючого Заходу», російське суспільство вестернізоване у культурному плані.
Промосковськи налаштовані європейські праві усього цього не розуміють. Вони дивляться на Росію наївними очима і вірять у те, у що їм хочеться вірити. На підтримку такої віри спрямований один із сегментів зовнішньої московської пропаганди.
Причина друга – проатлантичні ілюзії українців. Напевно, більшість українських націоналістів ненавидять ЄС не менше, ніж націоналісти Греції, Іспанії, Франції та інших європейських країн. Проте не варто заперечувати того факту, що загалом Майдан мав «євроінтеграційний» імідж, адже націоналісти хоч і являли собою авангард протесту, перебували у меншості. Нав’язування українцям хибних геополітичних орієнтацій спрацювало, і на Майдані чимало учасників акцій протесту цілком щиро тримали в руках прапори ЄС. Попередня пропаганда доповнювалася тим, що «власники сцени Майдану» (опозиція та «громадські діджеї» на кшталт Лижичко) уперто намагалися не випускати протест із силового поля концепції «Євромайдану». Такої ж стратегії дотримувалися ЗМІ.
Деякі європейські націоналісти зуміли зрозуміти, що, виходячи на Майдан, українці не стільки прагнули євроінтеграції, скільки висловлювали свій протест проти корупції, несправедливості, нахабної поведінки ліберально-олігархічної влади. Натомість інші всього-на-всього побачили в Майдані наївне прагнення зробити Україну частиною євросовка. Відповідно, перші підтримали Майдан, другі – засудили.
Причина третя – помилки українських націоналістів. На відміну від Росії, котра на державному рівні протягом тривалого часу веде роботу серед європейських правих, українські націоналісти занедбали працю на цьому відтинку фронту. Певні успіхи у справі співпраці з європейськими правими демонструвала «Свобода». Непогані результати «Свободи» на парламентських виборах 2012 року привітала не одна націоналістична сила Європи. Одначе доволі скоро європейських правих чекало розчарування: «Свобода» підтримала євроінтеграційний курс Януковича, а під час Майдану занадто тісно співпрацювала з лібералістичною опозицією. Більше шкоди, ніж користі приніс англомовний офіційний сайт «Свободи» – позиціонуванням «Свободи» в англомовному середовищі чомусь займалися не націоналісти, а люди, котрі намагалися створити «біло-пухнастий» образ своєї партії.
Під час Майдану ситуацію дещо виправив «Правий сектор», який видав кілька англомовних документів із чітким роз’ясненням власних ідеологічних засад (подібну роль зіграли окремі інтерв’ю лідерів руху). Проте надалі систематична співпраця із західними правими не була налагоджена. Не обійшлося і без певних «ляпів» (на кшталт проізраїльської акції за участі колишнього члена «Правого сектора» Андрія Денисенка або ж недолугих заяв та коментарів екс-спікера руху Борислава Берези).
І до, і під час, і після Майдану українські націоналісти серйозно недопрацьовували у декількох напрямках:
А) Пропаганда інтелектуальної спадщини українського націоналізму (особливий акцент на антилібералістичних, консервативно-революційних, традиціоналістичних моментах націоналістичного дискурсу).
Б) Висвітлення ролі України у боротьбі з більшовизмом у минулому.
В) Месіанське позиціонування України.
Г) Руйнування «євроінтеграційного» образу Майдану; чітке висвітлення завдань, котрі ставили перед собою націоналісти, приєднавшись до акцій протесту і намагаючись їх очолити. Наголошування на тому, що революційна боротьба не закінчилася, а була призупиненою внаслідок московської агресії; відмежування від нинішньої олігархічної еліти.
Ґ) Руйнування ілюзій щодо Росії.
На тлі вище сказаного стає зрозуміло, чому європейські праві не відповіли на події Майдану та подальшої війни тотальною проукраїнською позицією. Те, що частина західних націонал-революціонерів підтримала Україну, є наслідком їхньої прозорливості, але аж ніяк не цілеспрямованої роботи українських націоналістів. Можливо, українські націоналісти «купили» своїх західних ідейних соратників власною жертовністю та тактичними перемогами (напевно, не один націоналіст на Заході із заздрістю дивився на відео та фото вуличних боїв у Києві). Проте, будучи у центрі уваги і володіючи певними фінансовими і людськими ресурсами, можна було досягнути значно більше.
Закінчуючи розкриття теми України та європейських правих, звернемо увагу на ще два питання. По-перше, чому українцям так активно нав’язують образ пропутінських націоналістів, і які це має наслідки? По-друге, наскільки важливою для українських націоналістів є співпраця з націоналістами Європи?
Розпочнемо з другої частини першого питання. Формування образу «націоналістів – агентів Путіна» створює таку інформаційну матрицю, котра засуджує націоналізм загалом, а отже – об’єктивно шкодить українському націоналістичному руху. Подібну роль відіграє риторика про «авторитарний», «націоналістичний» і навіть «фундаменталістський» путінський режим. Замість того, щоб показувати необільшовицькі риси сучасної Росії, ЗМІ створюють карикатурний фантом. Б’ючи по Росії не з консервативних і націоналістичних позицій, а з позицій виразно лібералістичних, вітчизняні ЗМІ тим самим б’ють по українському націоналізмові.
Яка причина такого стану речей? З одного боку, ми повинні усвідомлювати, що дискурс, в межах якого відбувається професійне становлення українських журналістів, є доволі далеким від націоналістичних ідей. З іншого боку, не є позбавленим сенсу припущення, що власники і верхівка провідних ЗМІ, будучи негативно налаштованими до націоналістичного руху, проводять відповідну інформаційну політику, причому їхні методи є доволі витонченими. Без цього припущення важко пояснити, чому ЗМІ створюють образ тотально пропутінських «праворадикалів» і натомість не говорять, що «ДНР» і «ЛНР» мають активну підтримку з боку європейських антифашистів (достатньо згадати про регулярні промосковські акції італійського антифашистського угрупування «Banda Bassoti», напади антифашистів на українців у Іспанії або ж участь іспанських антифашистів у військовому конфлікті на боці «Новороссии»).
Говорячи про те, наскільки важливою для українських націоналістів є співпраця з правими силами Заходу, мусимо наголосити, що така співпраця не є самоціллю. Вона є важливою під кутом зору: а) реалізації націоналістичних ідей в Україні, б) реалізації глобальніших цілей українського націоналізму («Новітня Реконкіста», воскресіння Європи або ж, принаймні, налагодження дієвого спротиву новому світовому порядку).
Передусім скажемо декілька слів про користь від співпраці з західними правими в оперативно-тактичній площині. Маючи більшу підтримку з боку європейських націоналістів, націоналістичний рух в Україні міг би розраховувати на більшу фінансову і матеріально-технічну допомогу під час війни, широкомасштабну участь у військових діях західних добровольців (в тому числі з військовим досвідом), проукраїнські публічні акції в європейських країнах, удар по російських позиціях у Європі. Сьогодні ми усе це маємо – і епізодичну фінансову підтримку, і правих добровольців, і проукраїнські акції. Але масштаби підтримки є не такими, як хотілося б.
Тепер – про стратегічні перспективи співпраці. Перемога в Україні націоналістичної революції означає її більшу чи меншу ізоляцію з боку західних демоліберальних режимів та міжнародних структур. Навіть якщо націоналісти, що прийдуть до влади внаслідок революції, підуть на частковий конкордат з західними державами та міжнародними організаціями, повністю уникнути ізоляції не вдасться (яскравим прикладом такої часткової ізоляції є історія франкістської Іспанії). Фаворити сучасного світу, ті сили, які формують новий світовий порядок, є не просто ворогами України чи націоналізму, але й ворогами нації як такої. Вони є ворогами нації, християнської релігії, родини, традиційної моралі і, зрештою, самої людини. Націоналісти, якщо вони дійсно хочуть бути націоналістами, змушені протистояти цим силам. Відповідно, у разі перемоги націоналістів буде змушена протистояти цим силам і Україна в цілому. А в протистоянні з силами декадансу необхідно мати максимально широке коло союзників.
Аби збільшити шанси на здійснення революції в Україні, а також збереження її результатів, українські націоналісти повинні співпрацювати з антилібералістичними силами Заходу. Ідеальним є варіант, коли націоналістичні революції відбудуться паралельно або з невеликим відривом у часі у декількох європейських країнах. Це дасть можливість відразу ж створити блок і захистити здобутки цих революцій. За умов відсутності такого блоку націоналістичні рухи інших країн повинні відігравати роль української «п’ятої колони». Програмою-мінімум для цих «п’ятих колон» повинна бути дестабілізація життя в країнах ліберальної демократії. Програмою-максимум – успішне звершення революції і подальший прихід до влади (до речі, участь західних добровольців у військових діях на теренах України є, зокрема, корисним під тим кутом зору, що вони зможуть здобути в Україні військовий досвід, котрий знадобиться їм для подальшої революційної боротьби).
Нарешті, ми повинні дивитися на світ реалістично і усвідомлювати, що перемога консервативно-націоналістичної революції ні в Україні, ні в інших країнах Європи не є гарантованою. Цілком імовірним є варіант «Далі буде тільки гірше». За таких умов праві сили мають докласти максимум зусиль, аби створити якомога глобальнішу мережеву структуру опору цьому «прекрасному новому світові», що наближається.