Політономія

Олег Андрос. Екологістський рух є актуальним явищем сучасної політики та громадської діяльності, рухом, котрий розвинувся протягом останніх десятиліть на теренах Східної та Західної Європи зокрема. Особливостями руху, котрі потребують дослідження, є способи його організації та діяльності, зокрема такі специфічні характеристики його неінституціоналізованих елементів, як відмова від ієрарахічності в управлінні та перехід до мережевих способів популяризації своєї ідеології та практичних дій. Вивченню історії та характеристиці екологістського руху присвячені наступні праці зарубіжних та українських авторів: Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинності та бойових дій / За ред. Дж. Арквілли, Д.Ронфельдта. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2005, Д.Формен. Сповідь ековоїна – К.: Київський еколого-культурний центр, 2002, О.Киреєв. Кухарська книга медіа-активіста – М., 2005, Кисельов М.М., Гардашук Т.В., Зарубицький К.Є., Деркач В.Л., Вишняк Є.Д. Екологічні виміри глобалізації – К.: ПАРАПАН, 2006, Гардашук Т.В. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст – К.: ТОВ "ВПЦ "Техпринт"", 2000 та ін. У наведених працях екологістський рух розглядається як явище постмодерної епохи (сенс цього вислову буде стисло розшифровано в статті) та новітнє явище соціального спротиву. Екологізм як світогляд включає заперечення порушення екологічних прав громадян, а також загальносвітоглядні позиції збереження усього живого, поваги до природи як цілісності, яка не може бути порушена людиною. При вивченні питання участі екологістського руху у політичному процесі, охорони природного середовища та її включеності до політичної та соціальної системи слід зупинитися на низці проблемних зрізів, про деякі з них – зокрема про спосіб організації та елементи спільної ідеології - і йтиметься у статті. Метою статті є характеристика структурної організації екологістських рухів, визначення ролі сучасного екологістського руху в політичній системі у контексті концепту «постмодерних» політичних течій, аналіз ідеологічних особливостей сучасного екологістського руху, зокрема на прикладі його діяльності в сучасній Україні. Екологістський рух є сучасним «мережевим» явищем, що складається з цілком автономних структур, які мають часто різну ідеологію і ставлять різні цілі. У статті мова йде про неінституціоналізовані та «напівінституціоналізовані» форми громадської природоохоронної діяльності – тобто про недержавні громадські організації (НДО), ініціативні групи та рухи, котрі не перетворилися на політичні партії та перебувають на стадії «розгортання руху» та «непарламентської» діяльності. Колом діяльності НДО та громадських рухів і буде окреслене проблемне поле статті. Загальна мета екологізму – гармонізація відносин людини та природи – розпадається на цілку низку підзавдань у рамках дій громадських природоохоронних утворень. Цими завданнями стають: - просвіта населення; - критика владних структур, сполучених із великим бізнесом, того «тандему», котрий грає вирішальну роль у загальній дестабілізації, порушенні рівноваги світового довкілля; - акція «прямої дії» (т.зв. «радикальний» захист фауни і флори в природному середовищі, природозгідних умов існування людей в містах); - створення «альтернативних моделей суспільства» (комун, екопоселень, т.зв. сквотів на основі природоохоронної ідеології) як приклад життя у гармонії з навколишнім середовищем; - політична діяльність, що включає збройний спротив «владі корпорацій» (найпромовистіший приклад – «республіка антиглобалістів» у штаті Чіапас (Chiapas), Мексика); тут слід наголосити, що в насильницькій боротьбі «альтернативних глобалістів» природоохорона виступає не основною метою, а одним із важливих пунктів їхньої програми поряд із суто соціальними вимогами; загалом рух за «альтернативну глоабілхацію» з огляду на його неоднорідність не обов’язково включає насильство як засіб опору; - участь у прийнятті політичних рішень і вплив на здійснення політики на міждержавному рівні (на рівні парламентів окремих держав, в рамках структур ООН та інших міжнародних організацій). Усі ці завдання покликані змінити глобальний шлях людства, перевести на нові рейки ставлення землян до власного середовища, змінити світ шляхом зміни свідомісті людей. Наголос на світоглядні зміни властивий усім діячам екологістського руху, і закономірно постає необхідність формування чіткої ідеології. Адже від зміни глобального ставлення до навколишнього середовища залежатиме подальше здійснення політики і сама життєдіяльність сучасних суспільств. Ідеологія руху функціонує на двох рівнях. Існують спільні для всіх учасників базові уявлення або центральні теми, які іноді набувають форми гасел чи афоризмів. Екологістський рух використовує такі поняття, як «біо центризм», «екосистема», «взаємозалежність», «обмежені ресурси», «оновлювані ресурси», «економіка з нульовим зростанням» та ін.. На другому рівні – безліч інтерпретацій та індивідуальних наголосів на ці теми. Центральні поняття можуть прийматися багатьма різними людьми завдяки їхній багатозначності і гнучкості, вони можуть відрізнятися у різних місцях, оскільки вони ситуативно мінливі. Досить багато рис екологістський рух перейняв із технології безлідерного спротиву. Дана концепція була в основному сформована у 80-х рр. ХХ ст. і дістала поширення у контркультурних рухах, а також у рухах спротиву лівого спрямування. 90-ті роки стали роками розквіту технології безлідерного та мережевого спротиву. Особливості такої активістської дільності наступні: - відсутність єдиного координуючого центру; - наявність спільної ідеології або принаймні основних постулатів, на яких грунтують свою діяльність члени руху; - наявність медіа-ресурсу, за допомогою якого члени руху можуть обмінюватися ідеями та звітами про свої досягнення (зазвичай це певний сайт або розсилка в Інтернеті); - активна діяльність у медіа-сфері. Навіть найменше своє досягнення мережа активістів має змогу швидко розповсюдити в медіа-просторі як новину. Д.Арквілла та Д.Ронфельдт вважають найбільш поширеними типами організації громадянських рухів наступні: 1. сегментована: «така, що складається з багатьох різних груп, які зростають і вмирають, розділяються й об’єднуються, розмножуються і вступають у партнерства»; 2. поліцентрична: «має множинне, часто тимчасове й іноді конкуруюче керівництво або центри впливу»; 3. мережна: «формує вільно пов’язану, сітчасту, інтегровану мережу з множинними зв’язками через переходи членів, одночасне членство у більше ніж одній організації, спільну діяльність, спільні погляди, спільні ідеї та спільних опонентів» [7, 273]. Розглянемо докладніше деякі характеристики мережевого руху (передусім у контексті екологістського руху). Поліцентричність – наявність багатьох керівників або керівних центрів; ці лідери в кінцевому підсумку не здійснюють керівництво через ланцюг управління, у центрі якого перебуває керівний лідер, а лише координують дії окремих груп та передають їм нагальну інформацію. Мережність – характеристика руху, котра означає, що різні групи одного руху не ізольовані одна від одної. Вони становлять інтегровану мережу або сітчасту структуру, пов’язану неієрархічними соціальними зв’язками між членами руху і спільними уявленнями, ідентичністю та спільними опонентами. Мережна структура дає учасникам можливість обмінюватися інформацією та ідеями і координувати участь у спільних акціях. Мережі не мають певних чітких меж, вони розходяться й скорочуються відповідно до дій груп, що в них входять. Всередині групи мережевого спротиву утворюються особливі зв’язки. Особисті стосунки пов’язують учасників руху в різні групи через спорідненість, шлюб, дружбу, сусідство тощо. Навіть якщо група розпадається, особисті зв’язки залишаються. Одна особа часто є членом більш як однієї групи. Особливо активні у формуванні мережних зв’язків лідери. Сегменти мереж екологістських рухів об’єднуються за рахунок знаходження спільних супротивників та ідеології. Ці чинники доповнюють одне одного і допомагають у формуванні культури руху. Цікавим при дослідженні аспекту мережевості соціальних рухів є їхня «прив’язаність» до сучасних комунікацій, передусім до координації через Інтернет. Це – тема окремих соціофілософських та соціологічних досліджень, тож зупинимося на такій специфіці стисло. В Інтернеті протягом 80-90-х рр. ХХ ст. сформувався новий тип суспільства. Так сміливо стверджується у низці «декларацій незалежності інформаційного простору» [9]. Це суспільство ґрунтується на тому, що право інтелектуальної власності, котре означає, що той, хто купив таке право, і є повноправним користувачем та розповсюджувачем даного винаходу чи ідеї, – це застарілий юридичний інститут. Домінуючим переконанням користувачів Всесвітньої мережі у 90-х роках натомість стало те, що інформація про все має належати всім. Такою є вимога-максимум сучасних медіа-активістів (передусім лівого спектру переконань) і всіх тих, хто не згоден з концептом патентування та інтелектуальної власності в розумінні повного привласнення інтелектуального продукту, і ще ширше, - з концептом панування великих корпорацій як на медіа-арені, так і в політиці. Право приватної власності на інтелектуальний продукт, на думку такого «низового мережевого руху», з появою Інтернету та можливості без втрат копіювати та поширювати інформацію втратило свій сенс. Не йдеться про зникнення інституту авторства – йдеться про зникнення можливості для автора отримувати гроші за те, що він володіє безумовним правом на певний продукт. Такий гіпертрофований «лібералізм» породжує також ідею про заборону на будь-яке засекречення інформації, з політичних чи будь-яких інших міркувань. Тема доцільності заборони на ту чи іншу інформації та обмеження доступу до неї також є темою окремих соціофілософських та філософсько-правових досліджень. Альтернатива пануванню права інтелектуальної власності вже запропоновано. Нею стали ідеї та винаходи, регульовані нового роду ліцензіями на використання – так званими GNU та її різновидами. Передусім це програми з відкритим кодом, а також будь-які медіа-винаходи, що виносяться у відкритий та безплатний доступ. Їх можуть коригувати та удосконалювати будь-які представники Інтернет-спільноти. І це, на думку авторів Декларації незалежності кіберпростору та низки інших подібних до неї декларацій, «і є справжній комунізм». Як стверджує Джон Перрі Барлоу, «Ми створюємо світ, до якого всі можуть вступати без привілеїв або упереджень, породжених расовими відмінностями, економічною владою, військовою силою чи місцем народження» [9]. Безумовно, саме завдяки таким «комуністичним» ініціативам медіа-активістів, що народилися на хвилі ейфорії від поширення Світової мережі, нині й існують численні мережі екологістського спротиву та обміну інформацією. Рух захисту довкілля складає в мережі медіа-активістів та прихильників нового способу мислення, котрий має в своїй основі неприйняття приватної власності на інформацію, одне з чільних місць. При цьому саме екологістські активісти брали активну участь у демонстраціях антиглобалістів, що пропонували альтернативу споживацькій, деструктивній глобалізації, організовували зустрічі та акції прямої дії, на яких здобувався цінний досвід спротиву в умовах, коли більша частина населення не підтримує таких ініціатив з огляду на значну «зомбованість» громадян, суспільну пасивність та непоінформованість. Країни СНД залишаються у цьому аспекті унікальним полігоном для «випробування» нових технологій медіа-активізму та активізму загалом, лишаючись при тому не «інформатизованими» настільки, наскільки це спостерігається в країнах Заходу. Для українців та росіян питання про те, чи має інформацією володіти хтось один, чи має хтось платити за право користування інтелектуальною власністю, вирішується однозначно на користь свободи обміну інформацією. Завданням природоохоронного руху на теренах СНД все ще лишається прищепити на рівні стереотипів громадської свідомості прагнення до вільного володіння інформацією про стан довкілля, прагнення активно впливати, а не пасивно спостерігати, на рішення у сфері природоохорони. Громадянське суспільство не може бути сформоване без повсякденної роботи медіа-активістів, без щоденної праці небайдужих людей, що пропонують свої рішення та пропозиції для здійснення державної політики. Нині ми спостерігаємо, на жаль, протилежне. Кастовість та закритість влади призводить до закритості рішень. Активісти просто не можуть бути допущені до управління з огляду на архаїчну модель управління сучасною Україною – модель, що має свої корені як у криміналізованому середовищі, так і в багатовіковій звичці підкорятися нерозумній верховній владі. Тому ми маємо величезну масу народу, котра просякнута віджилими традиціями криміналізованого світу, споживацтва, пасивного ставлення до того, що діється довкола. Питання охорони природи тут переплітається із соціальними питаннями. Неможливо «лікувати» навколишнє середовище, не «вилікувавши» свідомість більшості людей. І Україна стоїть зараз лише на початковому етапі такого «лікування» – якщо воно взагалі, в принципі можливе на теренах нашої держави. Екологізм є частиною суспільного руху, котра лежить поза прагненням «неоліберального» порядку до мультикультуралізму та утвердження «своєї» універсальності, псевдоуніверсальних цінностей (термін «неолібералізм» набув суто негативної конотації у працях сучасних лівих авторів у тому числі з огляду на прагнення його представників нав’язати усім країна «єдино можливе» бачення світу). З цього приводу слушно висловлюється соціальний філософ Славой Жижек: «Ми спостерігаємо нове утвердження спільноти, місцевої демократії й активного громадянства. Сьогоднішні ліві критичні теоретики… вказують на третю царину, котра не належить ані до глобального ринкового суспільства, ані до нових форм етнічного фундаменталізму: на царині політичного, на політичний простір громадянського суспільства, активного відповідального громадянства «боротьба за права людини, екологію тощо)». Це твердження висловлене в рамках загальної концепції Жижека, згідно якої неможливим є удавана «нейтральність» щодо усіх ідеологій та видів політичної боротьби; справжньої Універсалізацією є політична діяльність, діяльність боротьби та антагонізму. Ліва ідеологія у інтерпретації Жижека має одну основну ідею: людина не можу бути політично нейтральною та бути «над» політичним процесом: вона завжди, навіть якщо зберігає нібито пасивну позицію, стає на чийся бік, працює на чиюсь користь. Так само цікавими є висновки Жижека щодо суспільної самоідентифікації людини: особистість має певний статус (пролетар, буржуа та ін.) не згідно того, що вона об’єктивно належить до цього суспільного класу, а згідно того, ким вона себе почуває, з ким, яким класом себе ототожнює. Жижек приходить до висновку: суспільні протестні рухи вважають Універсальністю світогляд не пануючих прошарків, а найбільш упосліджених верств. Тобто пролетаріат уособлює собою прогрес людства саме тому, що як клас опинився (в розумінні Маркса) в центрі суспільних протиріч. Така ситуація є ознакою сучасної епохи – ліві рухи стають на бік певних пригноблених меншин (жінок у патріархальному суспільні, секс-меншин, нелегальних імігрантів) саме тому, що вони єдині, які самим фактом свого існування засуджують існуючий режим та порушують гадану рівновагу капіталістичного суспільства. Образно кажучи, так меншини є «живим докором» існуючій політичній та соціальній системі, ознакою її (нехай часткової) недієспроможності. Екстраполюючи думку Жижека та порівнюючи її з думкою Пітера Сінгера (найвідоміша перекладена праця якого має назву «Звільнення тварин») та інших теоретиків-екофілософів (Том Ріган, Ендрю Лінзі та ін.), робимо висновок, що «упослідженою» може бути не лише певна частина людства (емігранти, секс-меншини та ін.), а й живі істоти, які взагалі не є частиною людства. Так людство упосліджує решту живих істот, власне «природу». Таким чином, актуальним для соціально протестного руху стає захист Іншого не тільки в плані захисту «маргінальних» та протестних прошарків населення, а й захист Інших форм життя від діяльності людства загалом. Цікаво, що деякі автори наводять пряму аналогію між світовідчуттям «мешканців природного середовища» - народів, котрі вважалися європейцями «нецивілізованими» - та гармонічним, «згідним із природою» життям. На думку, наприклад, Джеррі Мандера [6], саме у «первісних» народів ми маємо повчитися тому світогляду, який сучасні мислителі навали «глибинною екологією», світогляду, який заперечує європоцентризм, політичну деспотію, необдумане прийняття політичних рішень та споживацьке ставлення до світу. Решта суперечок в середовищі екологістів зводяться вже до того, чи варто обвинувачувати у «Просвітницько»-європоцентричному ставленні до природи як до «кладезю багатств» тільки пануючі верстви, чи усі людські суспільства на усіх щаблях соціальної ієрарахії. Прихильник «соціальної» екології Мюррей Букчін наводить наступні міркування на користь першого постулату: «Люди відчужуються не лише самі від себе в нашу «епоху відчуження», але й від природного світу, у якому – наші корені як складної, мислячої форми життя. … «Глибинна», «духовна», антигуманістична та мізантропічна екології заводять нас до тупику, переключаючи нашу увагу із соціальних причин на соціальні симптоми». [1, 283, 284]. Власне, саме з приводу акценту на змінах у соціумі точаться суперечки між течіями глибинної та соціальної екології. Екологістський рух можна вважати явищем постмодерної епохи, якщо відштовхуватися від термінології, запропонованої Ентоні Д.Кінгом [2]. Якщо епоха модерну характеризувалася «інтелектуальною владою над природою у формі здатності прогнозувати» та «практичною владою над природою в сенсі змоги здійснювати економічне виробництво» [2, 164], то епоха постмодерну породила протилежні тенденції: свідому, на рівні ідеології, відмову від антропоцентризму та почуття «влади над природою» (а в контексті ідей постмодернізму – і відмову від «влади над Іншим». Інший – це і «третій світ» для «розвинених країн», і найубогіші класи населення як частина «розвиненого» суспільства, і тварини відносно людей, про що вже йшлося вище). Кінг стверджує, що модерну була притаманна впевненість у владі білого чоловіка, котрий проживає у Європі чи США, над рештою світу; епоха середини ХХ століття порадила відмову від цих стереотипів, що панували в суспільній свідомості Європи та Америки. Відмова наочно втілилася у «низових соціальних рухах» - фемінізмі, русі за права «кольорового» населення (в США), русі за мир та, врешті-решт, природоохоронному русі. Таким чином, середина ХХ століття, час зміни стереотипів, передусім на рівні ідеологій, став найсприятливішим часом для потужного розвитку екологізму. Антропоцентризм врешті почав поступатися місцем біоцентризму та похідним від нього ідеологічним течіям. «Постмодерною» рисою сучасного екологістського руху є свого роду еклектичність ідеології. Позиціонуючи себе окремо від правої та лівої течій, політизований природоохоронний рух концентрує зусилля на виробленні власної ідеології, у якій питання соціальної справедливості (взяте на озброєння лівим рухом) та національної ідентичності (котрі хвилюють передусім правий рух) становлять лише два аспекти загальносвітової проблеми перспектив розвитку людства. Безумовно, кооперація екологістів з ідейно відмінними партіями та течіями існує і має інколи досить плідні результати. Але «постмодерність» руху екологістів полягає якраз у тому, що з самого початку він намагається поставити себе «над» класичними ідеологіями, що властиво лише періодові останніх десятиліть у політичному житті Європи. Так само фемінізм став «новітнім соціальним рухом» саме за критерієм переключення уваги з боротьби класів (марксистська та неомарксистська школа) та боротьби націй за самоствердження (націоналізм) на питання співвідношення чоловічої та жіночої влади в суспільстві, домінування однієї статі над іншою. Такий рух міг з’явитися і з’явився лише в епоху відмови від традиційних поглядів на суспільне життя, котра триває й понині. Чи можна вважати екологістський рух ознакою «модернізації» суспільства? Оскільки він притаманний нині як країнам «золотого мільярду», так і пострадянським країнам та країнам «Третього світу», навряд чи прагнення до збереження природи є ознакою «модернізованості» суспільства . Скоріше, якщо розуміти під «модернізацією» становлення демократичної влади західного зразка та індустріального суспільства, екологізм може бути і є супротивником «модернізації». Причина цьому в тому, що такі його течії, як глибинна екологія та радикальна природоохорона на базі глибинної екології, поєднують у собі прагнення жити в сучасному суспільстві та повернутися до т.зв. «первісних» цінностей . Типовий приклад такого підходу – ідеї американського екофілософа Джеррі Мандера, висловлені у книзі «Коли не лишається нічого святого» [6]. Цей автор розглядає сучасне американське та загалом західне суспільство крізь призму ставлення до життя т.зв. тубільних народів. Мандер робить висновок: аборигенні народи, так, як американські індіанці, ескімоси та інші, котрі лишилися на узбіччі світової цивілізації з огляду на їхню непристосованість до цінностей «білої людини», духовно набагато багатші за сучасні західні народи. Поширення телебачення, пропаганда накопичення матеріальних благ та «західного» способу життя, «проект удосконалення людства» генною інженерією, утопія «переселення до космічного простору» - усі ці наративи сучасності (висловлюючись мовою філософії постмодернізму) ведуть до духовного та матеріального (стосовно навколишнього середовища) збіднення, виховання споживацького ставлення до природи, продукування ідей «безмежної влади людини над Землею» (а в перспективні – над всесвітом), котрі ні до чого, окрім виснаження природних багатств, поширення байдужості і технотронних, а не духовних, цінностей не призведуть. Сучасний альтерглобалістський рух запозичив ці опозиційні щодо «наративів» західної цивілізації ідеї і з початку 2000-х років наголошує на тому, що лише тубільні народи мають законне право представляти свої інтереси на міжнародній арені, не передаючи ці права олігархічним політичним утворенням, котрі правлять нині у більшості країн Латинської Америки. Владу капіталу альтерглобалізм ототожнює з владою антиекологістських сил і закликає, виходячи з цього, брати «низову» владу в свої руки, утворюючи самоорганізовані одиниці, здатні існувати в будь-кому суспільстві. Це можуть бути комуни, органи самоорганізації, ініціативні групи, котрі здатні вирішити проблему, котра ігнорується владою або не може бути вирішена з низки причин (корумпованість чи зацікавлення у прибутках – чи не перші причини екологічних катастроф та «повзучого» знищення середовища). Такий «рецепт» дій може бути придатним і для України, щоправда, з урахуванням специфіки української культури (як правило, українське населення зазвичай не вирішує екологічних та соціальних проблем своїми силами, за деякими щасливими виключеннями, такими, як боротьба проти варварської забудови у Києві). Якщо зупинитися на специфіці самоорганізації екологізму в Україні, то слід передовсім прослідкувати його витоки та розвиток у 90-2000-х рр. «Постчорнобильський екологічний рух в Україні формувався здебільшого в складі двох фундаментальних течій - течії, що акцентувала увагу на порушенні екологічних прав людини, що є прямим слідством Чорнобильської катастрофи та іншої, пронаукової течії. Друга течія формується переважно з науковців - ботаніків і зоологів - і скерована в бік збереження біологічного і ландшафтного різноманіття. Головними напрямками роботи другої течії стають формування мережі природно-заповідних об'єктів, створення національної Червоної книги, природоохоронне законодавство та практична участь України в природоохоронних конвенціях. Певна хвиля боротьби за збереження історичного та природного обличчя столиці виникла в 90-х роках, проте масового характеру не набула. Суттєвими поразками "хвилі" стали реконструкція Майдану Незалежності у 2001 р. і прийняття нового Генплану Києва (2002), що руйнує більшість закладених в попередньому Генплані прогресивних екологічних рис. … Орієнтирами нової містобудівної політики стають гасла "ближче до центру!", "вище!", "швидше!" і як наслідок - "більше прибутку!". При цьому страждають всі території центру міста - парки, сквери, історичні зони (будинки, двори, квартали!), дитячі і спортивні майданчики. Окремим прецедентом став сплеск боротьби за збереження зелених зон серед киян у 2003-2007 роках, як реакція населення на будівельний бум, що охопив будівництвами більшу частину зон відпочинку і інших зеленних куточків міста. Багато в чому цей рух скерований не проти розрізненого і мозаїчного безпосереднього агресора, яким є численні інвестори і будівельні кампанії, які власне здійснюють фізичне будівництво, а проти міської ради та міського голови, що приймають відповідні рішення та видають дозволи на забудови. За неофіційними даними, саме на початку десятиліття в цю справу полилися мільйонні інвестиції - вагоме підгрунтя для нехтування будь-якими законами» [3]. Цікавим «анархістським» експериментом у протидії варварській забудові став розвиток руху «Збережи старий Київ». З огляду на його сутнісні ознаки – безлідерність, самоорганізація, відсутність ієрархічної структури – можна робити попередні висновки, що такий досвід самоорганізації супротивників ущільнювальної забудови став вдалим на певному відрізку часу (2007-2008 рр.) експериментом зі створення пристосованого до українських умов екологістського протестного руху. Підводячи підсумки, варто зазначити, що описана вище ідеологічна «приязнь» лівого руху до екологізму (на основі переконання в тому, що не існує політично нейтральної суспільної діяльності) стало підґрунтям для «союзу» лівих протестних рухів та рухів на захист навколишнього середовища. Так само як і всі соціально-протестні рухи, екологізм організувався за мережним принципом та відповідає ряду постулатів «мережевої» діяльності (безлідерність, наявність єдиної ідеології та ін.). Варто розглядати структуру сучасного екологістського руху з точки зору концепції «мережевості», згідно з якою слід виокремлювати з-поміж особливостей сучасних громадських організацій поліцентричність, сегментованість, високу адаптивність, наявність спільної ідеології, котра ділиться відповідно до її інтерпретацій, велику роль особистих зв’язків. Сучасний екологістський рух виходить за межі окремих країн саме завдяки своїй мережевій структурі, яка дає змогу вільно обмінюватися ідеями завдяки мережі Інтернет та координувати свої дії у глобальному масштабі. Загалом ставлення екологістського руху до глобалізації формулюється у вимогах досягнення «глобальної справедливості», «альтернативної глобалізації», «стабільного, чи стійкого, розвитку». Саме екологістські організації стали одними з найактивніших учасників руху на підтримку альтернативної глобалізації. Не лишається на узбіччі цього процесу й Україна – на прикладі створення активістських мережевих структур, спрямованих проти варварської забудови, у Києві та поширення руху «дружин охорони природи» у деяких великих містах України. 1. Слід розрізняти два типи модернізації: первинну – у країнах, де зароджувалась індустріалізація; це руйнування традиційних спадкових привілеїв в епоху першої промислової революції, проголошення рівних громадянських прав, демократизації тощо. Вторинна модернізація відбувається у країнах, що лише починають інтегруватися до вже існуючої системи модернізованих країн. Специфіка її – у наявності зрілих соціально-етнічних і культурних зразків, тобто старіших промислових країн [2, 371]. Ентоні Кінг розглядає модернізацію як «переважно американський термін, … [котрий] грунтується на припущенні, що модерн вимірюється не тільки діахронно – відносно минувшини свого (завжди Західного, Північного) суспільства, але й синхронно – відносно теперішності інших (завжди Східного, Південного) суспільства». Кінг наводить слова Блека з цього приводу: «Модернізацію можна означити яко процес адаптації історично сформованих інституцій до стрімких перемін у функціях, які [переміни] відображають безпрецедентне зростання людських знань, що уможливлювали контроль над середовищем, у ході наукової революції» [2, 167]. 2. Слід наголосити, що подібні погляди не властиві соціальній екології, пропагованій Мюрреєм Букчіним, котра наголошує на тому, що «хворим» та ідейно хибним є поведінка не цілого суспільства і людства як такого, а пануючого класу, котрий пригнічує клас виробників і так наживається за рахунок нищення навколишнього середовища [1]. ЛІТЕРАТУРА 1. Букчин М. Из книги "Экоанархизм". // Антология современного анархизма и левого радикализма. Т.1. Без государства. Анархизм. М.: "Ультра.Культура", 2003. - 466 с. 2. Глобальні модерності. За ред. М.Фезерстоуна, С.Леша та Р.Робертсона. – К.: Ніка-центр, 2008. – 397 с. 3. Жабка С., Андрієвський В. Історія руху за охорону природи м. Києва у 2003-2007 роках: версія 1.1.// http://forumspaskiev.org.ua/databox/2007/01/17013.php 4. Жижек С. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології. / Пер. з англ. Димерець Р.Й. - К.: ППС-2002, 2008. - 510 с. - ("Сучасна гуманітарна бібліотека"). - 276 с. 5. Киреев О. Поваренная книга медиа-активиста. - М.: Ультра-Культура, 2006. 6. Мандер Дж. Когда не остается ничего святого. Провал технологий и судьба коренных народов. – К.: ЭкоПраво-Киев, 2007. – 336 с. 7. Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинності та бойових дій. / За ред. Дж. Арквілли, Д.Ронфельдта; Пер. З англ. А.Іщенка. – К.: Вид дім «Києво-Могилянська Акад.», 2005. – 350 с. 8. Філософія політики: короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В.П. та ін. - К.: Знання України, 2002. – 670 с. 9. A Declaration of the Independence of Cyberspace (Feb. 1996) http://homes.eff.org/~barlow/Declaration-Final.html Автор: О.Є. Андрос, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Опублiковано зi скороченнями в журналi "Трибуна" (квiтень 2009 р.).