Ігор Загребельний
Про Бандеру і «геїв», або відповідь одному імбецилу
В контексті київських подій 6 червня (спроба провести «гей-парад», котра наразилася на справедливу протидію з боку націоналістів) такий собі Андрій Бондар опублікував статтю «Чи писав Бандера про ґеїв, або Яку Україну ми будуємо». Суть статті – звинуватити сучасних націоналістів у тому, що, дотримуючись антилібералістичних засад, вони… впали в опортунізм і відійшли від ідеології українського націоналістичного руху, зокрема ідей Бандери.
Природною реакцією на писанину Бондаря є сум’яття. Полемізувати з дурнями і доводити елементарні речі – справа невдячна і дещо нудна. Проте в часи загального отупіння інколи до такої полеміки усе ж необхідно вдаватися, бо в інакшому випадку голосу правди взагалі буде нечутно.
Отож, націоналізм, лібералізм, «права геїв» і писанина Бондаря.
За Бондарем, «якісь дивні люди», себто сучасні націоналісти, «заганяють Бандеру в лихий совок». Поняття «совок» ліберасти асоціюють не з радянським безбожництвом, нищенням моралі, нав’язуванням утопічної прогресистської і егалітаристської ідеології (тобто з нігілістичним виміром більшовизму), а з якимись квазі-консервативними елементами радянської дійсності. Тобто, на думку згадуваного писаки, невігласи-націоналісти, які, власне й не зовсім націоналісти (бо не поважають принципів лібералістичної ідеології), приписують Бандері зокрема і націоналістам минулого загалом те, що не було для них властивим – консервативні, антилібералістичні ідеї. А це абсолютно неправильно, позаяк Степан Бандера «не воював з ґеями, безрідними космополітами й гнилими лібералами». Причому Бандера не те, що не воював, але й навіть не писав. «Де в Бандери про ґеїв? Знайдіть бодай одну цитату. Де Бандера писав щось антиєвропейське? Знайдіть це в його творчості. Де в Бандери проти лібералів?» – показує усю глибину своєї обізнаності з націоналістичною ідеологією Бондар.
Самим Бандерою наш «знавець» не обмежився. Що там Бандера, коли автор сенсаційного матеріалу-відкриття втаємничений навіть у справжні цілі боротьби ОУН! Не вірите? Ось пряма цитата: «ОУН прагнула інтернаціоналу на демократичних засадах». Рядові націоналісти, можливо, про це не знали, у ідеологічних та програмових текстах про це не йшлося, але ОУН упевнено прямувала до побудови інтернаціоналу і перемоги демократії (очевидно, у лібералістичному розумінні цього терміну) в усьому світі. Тут, щоправда, Бондар визнає, що «бандерівський рух був різним». Проте ідеологічний плюралізм бандерівців не змінює головного – цей рух «точно не був зашореним і вузькоспрямованим. Особливо там, де опинилася бандерівська еліта після Другої світової». Єдине, що інтригує – це те, звідки пан Бондар довідався про ці дивовижні речі: знайшов якісь надзвичайно цінні документи чи отримав порцію космічного одкровення?
Однак, облишмо іронію. Судячи по згадуваній, з дозволу сказати, «статті», «знання» Бондаря у сфері ідеології та історії українського націоналістичного руху просто смішні.
У міжвоєнний час, коли організований націоналістичний рух перетворився на потужний революційно-політичний чинник, ні Бандері, ні його старшим товаришам, ні представникам його покоління дійсно не йшлося про «геїв». Не йшлося, бо не могло йтися. У ідейно-теоретичній та пропагандивній площинах націоналістам на той момент ішлося про наступні речі: утвердження революційного волюнтаризму (замість опортуністичних забав у «реальну політику» з орієнтацією на того чи іншого ворога нації), поборювання радянофільства, розробка політичної та економічної програм (щодо політики, декларувалося бажання збудувати не ліберальну парламентську демократію, а корпоративну державу на чолі з сильним лідером; щодо економіки – ОУНівці прагнули повести Україну «третім шляхом», який був би альтернативою відносно не лише комунізму, але й ліберального капіталізму).
Міжвоєнна Польща була доволі консервативною, якщо порівнювати із сучасністю, країною. Тому націоналісти не мусили робити якісь особливі консервативні акценти (щоправда, в націоналістичному русі того часу можна знайти консервативно-революційні ідеї: Донцов писав про прихід «Нового Середньовіччя»; низка інших ідеологів працювали над етично-естетичними засадами нового типу людини, який поєднував у собі революційність і лицарство; Ярослав Стецько пророкував прихід «нових катакомб», які нададуть християнству нового пасіонарного імпульсу; подібно до нього Дмитро Мирон-Орлик закликав повернутися «до первісних глибин християнського духу – героїзму початків християнства, апостольства, катакомб, і хрестоносних походів»). Звісно, спроби підточування інституту шлюбу і традиційних засад статевої моралі (в сенсі пропаганди «вільної любові») існували, та їм давала раду Церква (включно з католицькою критикою, яка жваво реагувала на деструктивні явища у літературі). Отож, націоналістам не потрібно було не те, що боротися проти пропаганди гомосексуалізму, але й докладати ідейно-пропагандивних зусиль для захисту інституту шлюбу (хоч відповідні ідеали плекалися у виховній роботи; серед «44-х правил життя українського націоналіста» згадувалися наступні: «39. Шануй жінок, що мають стати тобі товаpишками духа, ідеї й чину, але гидуй pозгнузданими. 40. Цінуй високо матеpинство як джеpело пpодовження життя. З твоєї pодини зpоби кивот чистоти твоєї Pаси і Hації. 41. Люби й опікуйся дітвоpою як молодістю майбутньої Hації»).
Та й про яку протидію пропаганді гомосексуалізму могла йти мова в Галичині міжвоєнного часу, коли про неї майже не йшлося у контексті західних демократій перших років по Другій світовій? У той час, коли Бандера писав про перспективи націоналістичної революції, у багатьох західних країнах гомосексуалізм підлягав кримінальному переслідуванню. Наведу загальнодоступні факти щодо декриміналізації гомосексуалізму: 1967 – Англія та Уельс, 1969 – Канада та ФРН (щодо осіб, не молодших 21 року), 1971 – Австрія та Нідерланди, 1973 – ФРН (щодо осіб, не молодших 18 років), 1980 – Шотландія. Думаю, на тлі такої «гомофобії» західних демократій Бандера, який загинув у 1959 році, дійсно мав право не перейматися боротьбою з пропагандою гомосексуалізму (хоч націоналісти доволі жваво реагували на подальші зміни у житті західних народів, в тому числі й на емансипацію розпусти та статевих збочень; про це ми згадаємо нижче).
Намагаючись створити образ «прогресивних», «демократичних» і, головне, «толерантних» націоналістів, Бондар пише, що вони «шукали союзників, рухали своїми звивинами, намагалися якось вступати в контакт із вільним світом» (дивним чином повоєнні бандерівці фігурують у тексті Бондаря як «ці міцні діди», хоч представникам покоління Бандери було по 40-50 років, не кажучи вже про націоналістів молодшої генерації). Усі три тези (щодо союзників, звивин та контактів) назагал є правдивими, лиш автор не згадує низки моментів.
Бандера та його соратники дійсно шукали союзників, але у цих пошуках вони якось не поспішали викидати з рук націоналістичні (а отже, значною мірою, антилібералістичні) прапори, аби взяти до рук демократичні транспаранти. Така послідовність призвела до того, що від Революційної ОУН відкололася невеличка група осіб, які втратили ідейний стержень і зійшли на манівці опортунізму і ревізіонізму – так звані «двійкарі». Саме «двійкарі», а не бандерівці намагалися за всяку ціну сподобатися Заходу. І саме в полеміці з «двійкарями» та іншими противниками націоналізму Бандера написав ряд текстів, які якось контрастують із вигадками Бондаря.
У своїй роботі «Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби» Бандера переповідає риторику опортуністів наступним чином: «На Заході не люблять націоналізму, не люблять революції, не люблять фанатизму. Непопулярність нашої справи і багато труднощів на зовнішньому відтинку походять з того, що сучасні визвольні змагання організують і ведуть українські націоналісти, які мають марку фанатиків, і що ці змагання окреслюються як національно-революційну боротьбу, а визвольну концепцію – як національну революцію. Якщо хочемо знайти прихильну поставу західних держав до нашої справи, мусимо все це змінити. Не треба виступати з націоналізмом, з революцією, не підкреслювати постулату державної суверенності, тільки надавати нашій боротьбі характер резистансу – боротьби проти большевизму як проти системи диктатури й тоталізму, за демократичний державно-суспільний лад. Це треба робити не тільки в усьому, що призначене для чужинців, але так само треба внутрішньо провести відповідне переставлення в ідеології, програмі, в політичній концепції, в тактиці й методиці, в побудові визвольного руху, в розставленні й наголошуванні значення поодиноких складових сил». Відповідь Бандери на таку риторику була однозначною: «Ідеологічні й програмові позиції українського націоналізму є душею, внутрішнім змістом, головною силою, а рівночасно найуспішнішою зброєю українського визвольного руху в боротьбі проти большевизму. Тому їх зберігання, плекання й поширювання – найважливіше для розвитку визвольно-націоналістичного руху».
На тлі недолугих спроб «демократизувати» ідеологію ОУН Бандера чи не в першу чергу боронив християнський характер українського націоналізму: «Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським»; «Християнська релігія належить до найбільших цінностей в історичному розвитку і житті українського народу. Тому український націоналістичний, визвольно-революційний рух не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих заложеннях, підтримує релігійність своїх кадрів, але так само активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков. Це діється не тільки задля спротиву большевицькому насильству, але передусім в обороні найбільших святощів нації та цінностей самих в собі».
Шукаючи союзників, бандерівці залишалися принциповими в питаннях ідеології. Завдячуючи цьому вони не просто зберегли власну гідність, але й зберегли ОУН як незалежну структуру, не давши перетворити її на маріонетку іноземних спецслужб. При цьому пошук союзників аж ніяк не обмежувався ліберальними демократіями – чого лишень варті взаємини ОУН з консервативно-націоналістичним режимом генерала Франко у Іспанії (сподіваюся, ще не знайшовся якийсь черговий бондар, який зачислив би франкістів до прихильників ліберальної демократії).
Тепер поглянемо на те, як націоналісти реагували за повоєнну еволюцію (чи то пак деградацію) Заходу, ширше. Для цього звернемося у першу чергу до декількох цитат Ярослава Стецька – фактично другої (після Бандери) особи у повоєнній ОУН.
Ось як Стецько пише про ідейні орієнтири Андрія Бондаря: «Демолiберальнi ідеї атомiзують людство, анархiзують його i призводять до деспотiї, бо, в основному, лiбералiзм i соцiалiзм є тотожнi явища». Сам лібералізм для нього – це «недомаганням сучасного західного суспільства». Говорячи про Захід, Стецько веде мову про «безконечні афери в оточенні Білого Дому», про «розпусту, пиятику, сексуальне збочення», що панують довкола, про «лжепророків», які «декларують кінець доби національної, християнської, релігійної взагалі», про те, що «“демократична” еліта, без Христа і нації, наближається до свого упадку».
Коли ж ми поглянемо на розуміння Стецьком духовного змісту боротьби проти Москви, то чомусь не побачимо прагнень збудувати «інтернаціонал на демократичних засадах»: «Київ проти Москви! Св. Софія проти Кремля! Печерська Лавра проти підвалин Кремля! Св. Андрій на горах Києва проти “мовзолею” безбожника-тирана Леніна. (…) В ситуації месіанізму Москви, що є месіанізмом Антихриста, тобто абсолютного зла, наш відклик до християнства, з’єднаного з ідеєю Батьківщини, є шляхом рятунку для України і не лише для України». Є християнство, є націоналізм, є антикомунізм, є есхатологічне розуміння історії, а от «інтернаціоналу на демократичних засадах» чомусь немає.
Загалом, сторінки повоєнних ОУНівських видань просто рясніють критикою лібералізму і доволі методично відображають етапи виродження Заходу. От, приміром, відкриваємо на шостій сторінці число сьоме «Вісника ООЧСУ» за 1967 рік і читаємо нарікання М. Чировського на актуальні у тодішніх США явища (стаття має назву «Хворобливий лібералізм»): пацифістська пропаганда серед молоді, допуск відвертого гомосексуаліста на телебачення, трансляція теледебатів за участю видавця порнографічної літератури, прихильника вживання наркотиків та промоутера сексуальної розпусти, створення клубів гомосексуалістів в університетах, впускання троянського коня лібералізму у католицькі навчальні заклади.
Погортавши націоналістичну періодику, ми знайдемо там і критику самих основ лібералістичної ідеології, і паралелі між лібералізмом та більшовизмом, і нарікання на конвергенцію лібералізму та більшовизму, і те, що західні народи втратили старі героїчні традиції і пішли манівцями гедонізму, і те, якою огидною є дехристиянізація Заходу. Знайдемо там найрізноманітніші речі: від критики атеїстичного екзистенціалізму до подиву від всяких хворобливих явищ в житті Заходу a la хіпі. Також знайдемо чимало критики в бік тих українців, які перейнялися деструктивними ідеями і намагаються їх поширювати (яка жахлива нетерпимість! – майже як заява «Правого сектора» щодо Андруховича!).
Я вже не згадую про повоєнну творчість Дмитра Донцова або ж хрестоматійну «Мафію» Павла Штепи, бо це аж занадто загальновідомі речі.
Зрозуміло, що певна духовна асиміляція націоналістичних структур в умовах Заходу не могла не відбуватися (так само, як в умовах підвищеної сонячної радіації європейці не можуть уникнути сильної засмаги). Ба більше, відбувалася інфільтрація націоналістичних та інших діаспорних структур агентурою західних спецслужб. Та, тим не менше, Революційна ОУН повернулася на українські землі з хрестом і червоно-чорним прапором, а не з лібералістичними лозунгами. І саме під егідою Служби Безпеки ОУН була створена Всеукраїнська організація «Тризуб», яку імбецильний лібераст Бондар звинувачує у неправомірності використання імені Бандери.
Вище я подав надзвичайно побіжний огляд тем розвитку націоналістичної ідеології і, особливо, повоєнної критики націоналістами Заходу. Більш детально я висвітлив ці питання у роботах «Степан Бандера: міфологія української свободи» (розділ «Ідейну зброю ворога відкинути тотально»), «Націоналізм versus Модерн…» (передусім розділи «Битва за націоналізм» та «По той бік “свободи, рівності, братерства”»), в окремих статтях (нпр. «Жан-Поль Сартр як об’єкт націоналістичної критики (загальний огляд проблеми)», «Віктор Петров: біографія ідеологічного диверсанта як штрих до портрету героїчного покоління»).
Лібералізм або будь-яка інша деструктивна ідеологія неодмінно спирається на ігнорування чи заперечення правдивих фактів, здорової логіки, природних інстинктів, не кажучи вже про відкинення істин вищого порядку. Саме на незнання або цинічну фальсифікацію спирається згадуваний опус Бондаря. А тим часом значення антилібералістичних, традиціоналістичних, консервативно-революційних моментів націоналістичної ідеології лише посилюється, адже посилюються деструктивні явища, продиктовані прямування людства лібералістичним шляхом «розвитку». І лише не випускаючи з рук прапору антилібералістичного спротиву, націоналісти зможуть залишитися націоналістами.