Олександр Хоменко Ні, аби зрозуміти цей терен, не треба читати ні таблоїдів, ні рейтингових тижневиків. Інформацію варто знімати з тривкіших носіїв – потемнілих сволоків, пожовклих світлин на стінах хати, цвинтарів у старих селах... Цьогоріч у 1-2 числах часопису “Народна творчість та етнографія” опубліковано прецікаву розвідку Миколи Товкайла “Реліктові типи намогильних знаків Середньої Наддніпрянщини”. Одне слово, блукав собі чоловік нашими забутими цвинтарями, відшукував раритетні хрести на могилах (чотирираменні і ще які там є), відчитував на них таємничі кола, трикутники, квадрати, дешифруючи, де в тамтій орнаментиці простежується солярний знак, а де – хтонічний символ. І від кожного знаку нитка тчеться – у праісторичну глибину, архаїчну міфологію, мандрівки народів. А мені враз пригадалося, як у дитинстві на наших цвинтарях інші рядки вияскравлювалися... Середина 70-х, провідна неділя, батькове село Блиставиця - кілометрів за 60 від Києва. З краю кладовища – порослі травою горбочки без хрестів, без пам’ятників. “А чого вони без хрестів?” – запитую у якогось літнього діда. “А це ті, що в голодовку померли. Хто ж їх тоді переписував”. Село на нашій Україні Попри все, Йосифа Сталіна небезпідставно називали “гением человечества”. Звичайно, не на світлих фресках Джотто його профіль малювати, а на картинах Босха, проте йому у багатьох моментах дано було зрозуміти те, що іншими спочатку важко усвідомлювалося. Ось яскравий приклад: у своєму заключному слові на Х з’їзді РКП(б) 10 березня 1921 (до 33-го ще ого скільки) року він сказав рідній партії: “Ясно, что если в городах Украины до сих пор еще преобладают русские элементы, то с течением времени эти города будут неизбежно украинизированы. Лет 40 тому назад Рига представляла собой немецкий город, но так как города растут за счет деревень, а деревни являются хранительницей национальности, то теперь Рига – чисто латышский город”. Тобто – ситуація зрозуміла й однозначна: або більшовики дадуть собі раду з українським селом, або село – “дасть раду” з більшовиками. Силу українського селянства Сталін знав, і знав, як на його очах у 1919-му воно, принаймні двічі, круто змінювало історію всієї Європи. Вперше – у квітні, коли селянські повстанці Григорьєва та Юрка Тютюнника скинули з Одеси в море військовий десант Антанти. І кого – французів, “переможців світу”, які виграли світову війну і розтрощили залізні німецькі дивізії. Вдруге – у вересні, коли Махно своїм проривом під Перегонівкою на Уманщині завдав смертельного удару армії Денікіна, яка перед тим успішно розвивала наступ на Москву (ситуація була настільки серйозною, що Ленін готувався переводити партію в підпілля). “Денікін, безсумнівно, зламав собі шию на українському мужику”, - писав тоді вождю світового пролетаріату Сталінів приятель Серго Орджонікідзе. А “кремлівський горець” ламати собі шию не збирався за жодних обставин. Як написано в усіх підручниках з військової стратегії, вдячним читачем яких був майбутній генералісимус, підготовка до війни має розпочинатися задовго до початку бойових дій. Найперше – треба було винищити потенційних лідерів спротиву: 1929-го відбуваються арешти по справі Спілки Визволення України, 1931-го – Українського Національного Центру. У цей же час у Москві таємно розстрілюють Юрка Тютюнника – легендарного повстанського командира, генерал-хорунжого армії УНР, який був амністований червоними і навіть викладав (а як же – “українізація”) у Харківській школі червоних старшин. “Опера СВУ, музика – ГПУ”, - жартували тоді харківські дотепники. Одначе, це була не сама опера, а лише увертюра до неї. “Этапы большого пути” Перший акт “опери” розпочався восени 1932-го. У листопаді Раднарком УСРР ухвалює рішення про подвійне оподаткування т.зв. “індусів” – селян-одноосібників, які, попри все, не вступали до колгоспів, у грудні вводиться система внутрішніх паспортів яка фактично відновлює кріпацтво у формах XVII-XVIII ст. Різко збільшуються норми здачі хліба, який у селян забирали без будь- якої компенсації. Восени цього ж року до Харкова викачувати зерно приїжджають “великі командарми голоду” – Вячеслав Молотов та Лазар Каганович. У січні 1933-го їм на допомогу Сталін посилає ще й Павла Постишева, який обіймає посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, а фактично виконує роль головного менеджера з питань організації голоду. І починається... Ухвалюється постанова про занесення сіл, що не здають необхідної кількості хліба, на “чорні дошки”. Її поява означала смерть для всього живого. Усі продукти з села вилучалися тотально, заборонялося видавати селянам з колгоспних запасів будь-які харчі, так само заборонялася торгівля продуктовими товарами в державних крамницях. Оскільки котів і собак зїли вже давно, масовими стали факти людоїдства. Доля тих сіл, яких не потрапили на ці “дошки”, була не набагато легшою: з з Москви повсякчас лунало “Хлеба! Хлеба! Хлеба!”. Сталін не лише виконував завдання з масового людиновбивства, він ще й відверто демпінгував на світовому ринку зерна. Українськими смертями оплачувалася валюта, за якою купували устаткування для військових заводів. Днями МЗС Росії заявило, що голод 1933-го не мав національного характеру. ”Правдолюбцям Путіна – слава”, - можна було б вигукнути по її прочитанню, але вперті факти свідчать про інше: голод обмежувався етнічною українською територією, власне, Україною та Кубанню. Ба більше – українським селянам не дозволяли виїжджати в Росію, де можна було заробити хоч на якусь їжу. На кордонах республіки стояли загороджувальні загони, які без найменших сентиментів розстрілювали втікачів. А в українському селі всевладно запанувала Смерть. За знаменитим указом “сім-вісім” (від 7.08.32, у народі його ще називали “указом про п’ять колосків) розстрілом або 10 роками ув’язнення каралася найдрібніша крадіжка “колгоспного майна”. Судові вироки того часу рясніють фразами на кшталт: “зрізала до 3 фунтів колосків”, “нарізала на полі її рідних до 5 фунтів колосків”, “у кишені і в жменях були знайдені колоски”. Оплата колгоспникам на “трудодні” фактично не здійснювалася. У березні 33-го 48% колгоспників України не отримали “розрахунку”, тобто – з 20 мільйонів членів колгоспів 9 були фактично приречені на голодну смерть. Неймовірних висот сягнула дитяча смертність: за підрахунками науковців, приблизно половина померлих від голоду того року – діти. Взагалі, 33-го помирало втричі більше людей, ніж народжувалося – неймовірна ситуація для українських селян із їхніми традиційно численними родинами. Велика перемога Такої катастрофи українське село не зазнавало ще ніколи, за всю свою п’ятитисячолітню – від Трипілля починаючи – історію. Демографічні втрати 32-33-го незрівнянно перевершили і Батиєві часи, і всі ординські набіги разом взяті. Величезна кількість сіл просто вимерла і спорожнілі хати були заселені переселенцями з Росії – і це на най родючіших у світі чорноземах. У селі Плешкан на Полтавщині на початку 32-го усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Наприкінці 33-го школу закрили – більше відвідувати її було нікому. І подібного штибу фактів можна називати і називати. Одначе, попри всі мільйонні жертви, найсташнішим було інше: руйнування духовної основи села, нищення його біологічної вітальності Фактично, 33-го померло той світ, що його ми знаємо за творами Квітки-Основ”яненка, Шевченка, Нечуя-Левицького. Влада пильно контролювала цей процес: так, на Київщині по багатьох селах було видане спеціальне розпорядження, аби жоден з господарів не був залишений у своїй батьківській хаті, на своїй родовій землі. Потім була війна, так само страшний голод 47-го (у батька на спині – слід від рваної рани, що її дротяна бригадирська нагайка залишила: колоски збирав), далі – “ліквідація неперспективних сіл”, меліорація, розкрадання колгоспів на початку 90-х. Зараз на обрії бовваніє іще один цивілізаційний набуток – вільний продаж землі. У принципі – все закономірно: якщо дідусь-активіст штрикав залізним щупом землю чи розвалював піч у хаті, аби “изъять” звідти прихований горщик із кашею, то онук, пройшовши по комсомольській лінії, тепер має бути піонером ринку. Білі переселенці, пам’ятається, такими ж абсолютно “ринковими” методами скуповували в індіанців землі – острів Манхеттен, на якому розташувалася центральна частина Нью-Йорку, обійшовся їм у набір ножів та намисто вартістю 24 долари. І кого тепер цікавить, куди поділися ті індіанці... 33-й – то була найбільша таємниця більшовиків, яку вони приховували, як тільки могли. Навіть 88-го, коли вже гриміла “перестройка”, Щербицький говорив, що голоду не було, а були “продовольчі труднощі”. Аби ніхто не дізнався, що під їхньою “Ленінською кімнатою” з радянським гламуром – сивочолими ветеранами, строгими вчителями, піонерами в білих блузках із червоними галстуками – здоровенна яма, вщерть наповнена трупами українських селян. ... А по цвинтарях усієї нашої “серединної землі” – Київщини, Полтавщини, Чернігівщини – і досі проступають крізь траву ті горбочки без хрестів. На провідну неділю так само не кладуть на них ні крашанки, ні освяченої паски. Раніше – боялися, а нині – хто збайдужів, хто – спився, хто – подався на заробітки. І ритуально-чиновницькими заклинаннями про “вшанування жертв голодомору” справі не зарадиш. Тут треба, аби села перестали “вигибати” А поки що справа товариша Сталіна живе і перемагає. надіслано автором