Костянтин фон Хофмейстер 1 березня, 1999 Я прибуваю до Катманду рано зранку. З літака спостерігаю шикарний вид на гімалайський хребет. Пілот вказує на Еверест, котрий з 6 тис. метрів не здається аж таким величезним. Гори дуже близько, а відтак спуск в Долину Катманду трохи лякає, оскільки складається враження, ніби літак уникає перешкод. В аеропорту я змушений позбутися 15 доларів задля набути візу (на 15 днів це наче і забагато, проте, підозрюю, це єдина форма іноземної допомоги). Переддень, у Делі, я придбав значок Свастики, аби засвідчити своє індоєвропейське походження. До мене підходять двоє брудних німецьких хіппі, з неприхованою відразою на обличчях. Їм цікаво, чи не шукаю я часом останніх аріїв. Авжеж, погоджуюся у відповідь, я рухаюся шляхом SS-ї експедиції Ернеста Шефера від 1939 року! Прогулянка до стоянки таксі перетворюється на гру, котра дещо відрізняється від свого індійського варіанта. - Куди Вам їхати, сер? - Треба таксі, сер? Домовившись з одним я їду до готелю. Дорогою дивуюся з вузьких вулиць, пересуватися котрими здатен лише кваліфікований водій. Скрізь купи сміття, між ними рухаються люди, велосипеди, моторолери, віслюки, приправлені ароматами відкритих колекторів і м’яса, котре сушать в халупах обабіч. Вирішую закурити, що, втім, не грає ролі в чітко-синьому смозі довкола мене. Після здачі багажа в готель (привабливо розташований на пагорбі) йду оглядати місцеві спокуси і швидко опиняюся на площі Дурбар, цьому серці Катманду, з великою кількістю ступ і статуй, все досить старе, деякі пошкоджені землетрусом 1937 року. Фотографую напівголого і надзвичайно худого саддху, котрий тримає тризуб і курить бізі перед храмом Шиви. Звичайно, він не справжній саддху, просто має заробити на життя. Він вимагає 100 індійських рупій. Я даю 5. Він жаліється. Я сміюся і йду. Слід відмітити, що враховуючи високу інфляцію в Непалі, індійська рупія вважається тут твердою валютою. Йдучи вулицею мені здається, ніби я щойно з машини часу. Божевільна Вулиця відома з 60-х, коли хіппі мандрували через Європу-Близький Схід-Індію до Непалу, в пошуках духовного спасіння і випадкової дози наркотика. Зараз вона не більше ніж дешева пародія на колись шикарні часи. Тут багато Фольксвагенів, занесених сюди західними паломниками і залишених гнити або на користь аборигенів. Проте атмосфера нагадує пастку розпродажів для туристів і покликана “продукувати” ностальгійні почуття, так, як би вулиця була старою. На кожному кроці продають статуї Будди і “старовинні” експонати, за котрі легковажні туристи вдесятеро переплачують. Тут уявний рай для туристів, повний новітніх хіппі з купою кісок, фарбованими сорочками і мішкуватими вельветами, безцільно блукаючих вулицею в пошуках доказів, що ЦЕ – Непал. Ввечері я п’ю віскі в барі під назвою “Новий Орлеан” (після обіду в мексиканському!). Там зустрічаю німецького гіда, котра розповідає про тібетський Новий рік, що має бути завтра і святкуватиметься в Боднаті. Я із задоволенням погоджуюся супроводжувати її. Наступного дня ми йдемо переповненими тібетськими біженцями, вулицями Боднату. Мій німецький гід носить футболку з політкоретним написом “Свободу Тібету!”. Після прибуття до найбільшого в Непалі храму мене вражає кількість людей, головним чином голомозих ченців в червоних одежинах, довкола колеса долі. Я приєднуюся до натовпу, розраховуючи на удачу. Дехто піднімає прапорці, їх пестить вітер, задовільняючи, таким робом, бажання прохачів. Церемонія досягає апогею, про що свіддчить білий порох в повітрі, вказуючи на наближення кінця. Німецький гід пояснює, що то туристи перестаралися, намащуючи собі обличчя та одяг. Гидота! Весь у куряві я йду снідати до найближчого тібетського ресторану. Я їм м’які на смак момос і запиваю зробленим по ліцензії місцевим Карлсбергом, найпопулярнішим в країні пивом. Потім відвідую буддійський храм позаду мого готеля. Біля пагорба слідкую за мусульманською поховальною процесією з відкритою труною (в Непалі 3% мусульман). По тому пробую і не знаходжу ступню Будди, котра має бути в центрі храму. 971 крок – це немало і мені доводиться зупинитися, аби втерти піт. Досягнувши вершини я зупиняюся, вражений. Здається, цілий Катманду переді мною. Місто досить велике і, на жаль, через туман мені не видно Гімалаїв. Зате я бачу стріху мого готелю і до-біса мавп, стрибаючих довкола відвідувачів. Ховаю камеру до кишені, подейкують, ці тварини бувають агресивними. Вище, вже за мною, спостерігають очі Великого Будди. адаптований переклад – Мазепа джерело: www.rosenoire.org