Карл Хайнц Вайссман
Переклад: Курт Оберст, О. Мірошниченко-Браун, для Політономії
Дещо про консервативний рух після Другої світової війни у Німеччині.
***
Питання консерватизму слід згадувати у світлі розколу екологічного руху в кінці семи десятих років. Характерна також манера, як відносяться вони до власного походження та до своїх попередників. Як «зелені» мало або зовсім не займалися захистом довкілля, так само є і нові консерватори, які їм протистоять, свідомо чи ні, своїм консерватизмом. Вони переживають за те, щоб минуле не стало для них обтяжуючим вантажем і не бажають втратити образ, який вони не мали до цього часу.
На це можуть бути різні причини, але у всякому разі консерватизм ніколи не відмовлявся від історичного взаємозв’язку та свого походження. Мішель Фуко залишає за собою право стверджувати, що це взагалі характеризує консерваторів – уявляти початки ідеології не просто так, а її появу у результаті боротьби та конфліктів, і що завжди «буде іти мова про знаходження забутого минулого справжньої боротьби, дійсних перемог і поразок», які були завуальовані, але все ж кимось занотовані.
У нашому випадку початок боротьби слід шукати у 1945 році, оскільки німецька поразка розглядалася як синонім поразки теорії «загальних прав». Цю точку зору відстоювали не тільки внутрішньополітичні противники консерваторів, а також і держави-переможниці, які поклали на нього відповідальність за союз «фашизму» та «реакції». Свою роль зіграли і об’єктивні фактори, як-от втрата східної Німеччини, яка була центром консерватизму, ослаблення аристократії, після невдалої спроби «контрреволюції» (Едгар Залін), злиття ідеологів консерватизму та прошарків суспільства, що сповідували консерватизм разом з націонал-соціалізмом, рішучі заходи з очищення, дозвіл для діяльності політично прийнятних партій та газет, які консерватори зазвичай ігнорували.
Однак не слід не зважати на плинність традицій. Якщо зважати у всякому випадку на поза політичні області – культуру, наприклад німецьку освітню традицію, яка була консервативною в першу чергу. «Ваймарські німці» (Барбро Еберан), навіть за часів націонал-соціалізму спромоглися зберегти визначальний вплив образ мислення громадян, школу та вищу освіту. Філософ та педагог Герман Ноль, який був запідозрений як противник режиму, і який у 1937 році був примусово відправлений на пенсію, 1 945 році уповноважений деканатом Геттінгенського університету, відверто оголошував, що мова йде про поєднання традицій, «в надії, що сонце знову світитиме для нас».
Ноль, аж до закриття журналу, виставив програмним заголовком об’єднання і запропонував перш за все ліберально-консервативним ідеологам, як-от Фрідріх Майнете, Герман Хаймпель та Зігфріу Келеру, діалог. Відносна свобода дій Ноля пояснювалася тим, що він погоджував свої дії з британською окупаційною адміністрацією. В їх зоні відповідальності режим був дещо вільніший, ніж у інших зонах окупації. Причиною була наявність консервативної течі, яка мала підкреслену євангелічну та антипруську спрямованість. Уже в червні 1945 року британці дозволили заснувати «Нижньосаксонської земельної партії» (NLP), скоро після недовговічної «Німецької консервативної партії».
Консервативна партія ідеологічно посилалася на «консерватизм» або «Маніфест прав», який циркулював у різних колах з кінця літа. Текст свідчив про вражаючу впевненість у собі, що проглядалося у безбоязному застосуванні назв «консерватизм» та «право». У документі висувається не тільки вимога голосу, а і не керівну роль, в зв’язку з падінням націонал-соціалізму як оплоту масової демократії та колективізму, до яких консерватори завжди мали неприязнь. Маніфест також займав певну позицію по відношенню до практичних питань, як-от побудова виконавчої влади, реорганізації федеративного устрою держави, відновлення монархії, але все ж таки центральним питанням була історико-філософська позиція.
Вона не була випадковістю, а приписувалося одному з авторів маніфесту – Хансу Цереру, який будучи редактором, належав до Активістів консервативної революції, у часи націонал-соціалізму змушений був «піти у внутрішню еміграцію», який вважав свої принципи такими, що підтвердилися. Зрозуміло, що Церер долучився до ситуації, коли суперечки між захисниками консервативної партійної освіти вривалися на поле журналістики.
З такими тверезим реалізмом він залишався один серед усієї консервативної інтелігенції. Казкова країна часів окупації відкривала широке поле для світоглядних фантазій, тож не тільки ліві, радикально-демократичні, ліберальні або навіть екзистенціальні утопії розростались мов трава, а разом з ними і консервативні.
Тут треба згадати Ернста Юнгера, який, починаючи з публікації «Мирного маніфесту», вагався між уявленнями про Всесвітні держави та новий Таурогген (місто в Литві – прим. Ред.), відмовився брати участь в політиці і при цьому відновив контакт зі своїм старим другом Ернстом Нікішем, який був ідеологом націонал-більшовиків. Для німців він очікував у кращому випадку державної мінімалізаціїі, ще більше запутувався у своїх ваганнях між релігійними та езотеричними питаннями.
Одночасне існування індивідуального пафосу й з іншого боку повернення до традиційних думок вкрай типове, і так само пояснює, чому наприкінці сорокових років всі очікували своєрідного відродження. Свої дивіденди отримала і католицька церква, яка в свій час дистанціювалася від націонал-соціалізму.
На задньому плані лишилося виникнення та посилення католицької консервативної лінії. Журнал «Новий Захід», що з’явився у 1946 році, мав різку анти тоталітарну направленість. В контексті «Нового Заходу» у 1949 році була створена «Західноєвропейська академія» - перша у істинному значенні цього слова консервативна культурна установа після війні. В засіданнях академії, темою яких був аналіз історичного досвіду 20 століття та порятунок Європи, приймали участь такі видні євангеліки як Вільгельм Штелін, Карл Бернард Ріхтер, Ханс Шомерус.
Далі у впливові староєвропейців (Abendland) грав роль тісний зв’язок з союзами партій, новоутвореннями, які хотіли запропонувати Батьківщину прихильникам не тільки централізму, але й прихильникам консервативних поглядів. Зрозуміло, що в цьому таборі знали, що об’єднання в одній народній партії із сильним конфесійним – це значить католицьким – впливом потребувало усвідомлення, але воно здавалося прийнятним з огляду на пануючу слабкість партії СПД у перспективі довготривалого правління і необхідності вірно відповідати на загрози зі сторони Совєцького союзу.
Наступаюче у 1948 році перетворення у «західну державу» дало початок не тільки тісному співробітництву, а й тривалим спекуляціям з приводу політичного розвитку консерватизму. Як наслідок промова видного німецько-єврейського історика Ханса Йоахіма Вепса про «честь Прусії» виголошена 18 січня 1951 року в честь 250-річчя заснування королівства Прусія, реабілітувала не тільки оголошене поза законом державами-союзниками «заборонену державу». Промова виражала надію, що з відновлення пруської імперії одного разу «німецькі прапори будуть знову майоріти над Штеттіном і Вроцлавом, Данцигом та Кьонігсбергом».