Дмитро Корчинський
Розповідають, що в Німеччині у старі добрі часи існувало правило ? тлумачів Біблії тримати в концтаборі. Цей цікавий звичай варто було б запозичити всім цивілізованим народам. Бо Біблію треба розуміти буквально. Як написано, так і розуміти. За останні два століття тлумачі, реформатори і клікуші зробили з вогненного християнства, з державної релігії сильних щось надзвичайно млосне, пісне і занудне, таке, що прийнято поважати, саме нудотність якого є передумовою належної респектабельності визнання його. До того, як з християнства зварили рідку їжу для тупих, воно вимагало від особи чесності перед собою, самокатування. Це боляче. Тривалість цього мало хто витримує.
Християнство ? жорстока віра. Коли після падіння Риму християнство залишилось сам на сам з варварським морем Європи, хрест у його руках ще більше став нагадувати меч. Освячення ієрархії було його методом. Жорстоке полюддя, визиск злиденних, напівдиких дав засоби на науку і поезію, на будівництво церков, держав і цивілізації. Батіг наслідував проповіді, а проповідь батогу. Біблію треба розуміти буквально.
У П?ятикнижжі мова йде про те, як Бог проводив народом, який обрав, як підносив його і знищував його ворогів, що нація, її боротьба за розріст, її експансія, виявляється, є догідними Богові. Жиди перші стали нацією. Тому і були обрані (властиве з?явився предмет обрання). Згодом постали інші нації на чому обраність жидів закінчилася.
Описані у П?ятикнижжі дикі жидівські орди не могли бути цивілізовані інакше, ніж через прості зрозумілі накази десяти заповідей і покарання за непідкору. Десять заповідей і примус до їх додержання і є сюжетом перших розділів Святого письма.
Щодо діяльности Христа, то вона відбувалася вже після обраности, коли цивілізованість жидів і всіх інших сягнула певного рівня і десять заповідей втратили сенс статутних вимог. Протистояння і війна описуються в старому Заповіті, протистояння і війна є сенсом євангельської любови. Вони зумовлюють її напруженість. Вона цікава завдяки їм, вони є її силою. Втім, це доволі банально.
Якщо є любов та діалектика, то десь поряд мусить бути війна. Христос приніс нам «не мир, але меч». Тому поводитись із християнством треба як з мечем, а не як із подушкою.
Зараз саме поняття любові несе в собі інший зміст, ніж у євангельські часи або в часи християнства. Сучасний зміст гірший. Розгляд джерел полишає враження, що любов колись не мала такого рожевого кольору, якого набрала щойно. Коли в старі часи вимовлялося слово «любов», підборіддя лишалось сухим. Ймовірно, та тональність, яка притаманна зараз, наприклад, ? любові до зброї, тоді була притаманною любови до будь-чого.
Євангеліє вчить не надавати собі занадто великого значення, ні власним кісткам, ні власній душі. Вони не є аж надто великою цінністю, щоб любити їх більше, ніж будь-які інші чужі. «Любіть ближнього як себе» ? це призводить не лише до збільшення теплого почуття до інших, але й до зменшення його щодо себе.
Любов ? це абсолютизація, це відображення абсолютизованого у відчутті.
«Возлюбіть Бога свого. І ближнього як самого себе». Якщо в другій частині правила утримується порівняння, відносність «так-як», тобто знаття абсолютизації і з точки зору загальної, знищення любови, то в першій частині є винесення ціннісного центру за межі себе, в абсолют.
Християнство заперечує не війну, а жорстокість, яка витікає з дрібності душі. Дрібність душі ? це надання нею собі і своєму занадто великого значення. Основний етичний критерій співпадає з основним естетичним. Є безсенсовим говорити про етичність, про красу або потворність рухів (вчинків, спрямувань тощо) однієї, одинокої людини. Для себе будь-який рух нейтральний, подібно до того, як одиноке слово ні для мене, ні для тебе не несе ні моральної, ні естетичної ваги. Фраза може бути красивою і нести певний естетичний зміст для мене, себто і для себе (для власного сенсу); тільки стосунки і відношення можуть бути етичними і красивими, гріховними і потворними, і відповідно, джерело і критерій моральности і краси треба шукати як за межами властивої свідомости, так і підсвідомости цієї людини, у тому, що для неї є надсвідомістю ? збірній свідомості спільноти.
У повній формі, тобто такій, що охоплює всі сторони діяльности людини і, відповідно, обтяжує морально-естетичним змістом усі її стосунки та відношення, ця надсвідомість існує тоді, коли існує нація, універсальна свідомість іманентна інтегрованій особистості. Не може не сприйматися як потворна дія, спонука якої народжується у власній свідомости чи підсвідомости людини, котра, нехтує естетичним критерієм. Ще й тому, що з точки зору Uber прояви unter не можуть сприйматися інакше як потворні.
Особа є органом вищої особистості і її рух є красивим, коли він є керованим. Наприклад, коли органи людини починають (як при деяких хворобах чи сильних потрясіннях) виробляти, що їм заманеться, це завжди виглядає потворно. Весь свій бруд людина несе в собі.
Дія є етичною і красивою, коли спонукаючий момент лежить за межами властивої частини свідомости, і навпаки, якщо в середині нирок або душі.
Христос заперечує не війну, а надмірну жорстокість. Принаймні так розуміли справу предки. А в питаннях війни і жорстокости ми мусимо на них зважати.