Політономія

Святослав Вишинський Вихід у 1918 р. праці Освальда Шпенглера „Сутінки Европи” заклав наріжний камінь формування, узагальнення та поширення нової парадигми критики ліберально-демократичного капіталістичного світоустрою, пізніше означеної терміном „Консервативна Революція”. Феномен Консервативної Революції, набувши розвитку у філософських колах Німеччини 1920-их рр., став підсумком загальної критики Модерну в його філософських, культурних, релігійних, політичних, соціальних, економічних та ін. аспектах, задекларувавши повернення шляхом всеохопної парадигмальної революції до витоків ідеократичного ієрархічного світу Традиції. До основоположних теоретиків течії Консервативної Революції прямо чи опосередковано відносять широкий спектр авторів: Артура Мьоллера ван ден Брука, Освальда Шпенглера, Ернста Нікіша, Едгара Юнга, Карла Шмітта, Ернста і Фрідріха Юнгерів, Юліуса Еволу, Арміна Мьолера та ін. Характерною рисою теорії і методології Консервативної Революції стає повний перегляд усіх базових категорій Модерну, в т.ч. поняттєво-термінологічного апарату. Філософія руху передбачає концептуальну зміну тлумачення терміну „революція”, наголошуючи на його етимологічному походженні від латинського субстантиву „re-volvere” – „повернення до власного витоку, вихідної точки”. Міфу раціонального Майбутнього протиставляється міф ідеального Минулого: „...для победы над современным миром именно из истоков следует черпать „революционную” и обновляющую силу” [4, с. 7]. Головними тезами Консервативної Революції стають антиісторизм, антираціоналізм, антикапіталізм, антиліберальність, на противагу чому як вищі і самодостатні цінності утверджуються принципи ідеалізму, елітаризму, авторитаризму і трансцендентності: „От „фундаментального консерватизма” „консервативных революционеров” отличала открытость к динамике, проекту, стремление в будущее... От классического социализма и материализма – акцент, поставленный на духовности, традиции, иерархии, любовь к прошлому” [2, с. 350]. Практично ідеологи Консервативної Революції, протиставивши себе як демолібералізму, комунізму, так і „старим” консерваторам, здійснюють основоположну зміну акцентів між категоріями форми та змісту: визнаючи та інтегруючи окремі форми Модерну, консервативні революціонери маніфестують їхнє підпорядкування та інструментальну роль у відновленні Традиції. Консервативна Революція, за словами Гуго фон Гофманшталя, виступає „консервативною за змістом, революційною по формі”, а парадоксальна формула Жака Берж’є „Рене Генон плюс танковые дивизии” [3, с. 292] окреслює нові підходи до реставрації старого світу. Акцентуючи першочергову значимість внутрішньої сутності, італійський філософ-традиціоналіст Юліус Евола у своїй роботі „Люди і руїни” піддає критиці як підривні сили Сучасного світу, так і штучну консервацію застарілих суспільних форм: „Для истинного революционного консерватора вопрос состоит в сохранении верности принципам, а не тем учреждениям и институтам прошлого, которые являются лишь частными формами выражения этих принципов...” [4, с. 9]. Таким чином у форматі Консервативної Революції було обгрунтовано абсолютно нову, препостмодерну модель Сучасності, інтегрованої у парадигмальний вимір Традиції, що набуло синонімічних визначень „Третьої Позиції” та „Третього Шляху”. Обсяг фундаментальних концепцій, переглянутих філософією Консервативної Революції, сягає не тільки Просвітництва, але й Ренесансу та Реформації. По своїй суті, Консервативна Революція висуває тезу ресакралізації як політики, так і всіх сфер людського буття, повернення сакрального у центр людського мікрокосму, з чим пов’язані теорії Мартіна Гайдеггера та Мірчі Еліаде, яких традиційно розглядають у контексті консервативно-революційної філософії. Водночас діалектичний підхід до визначення суті та цілей Консервативної Революції, її зверненість до метафізичних основ, недогматичність та гнучке бачення сучасних форм дають поверховий привід дослідникам з ліберально-демократичного табору ставити під сумнів існування Третьої Позиції як цілісної ідейно-філософської течії: „...аксіоми, що їх розробив Молєр, далекі від такого підходу: вони роблять неможливим розвиток конкретних позицій щодо актуальних політичних, соціяльних і економічних питань, а пропонують лише хисткі образи...” [1, с. 161]. Після 1945 р. дискурс Консервативної Революції розширюється, і пізніше в нього включають теоретичні напрацювання як „нових правих” (національно-культурний аспект), так і „нових лівих” (соціально-економічний аспект). Паралельно з філософією власне Консервативної Революції з контекстом її проблематики слід також пов’язати деякі фрагментарні течії критики Сучасного світу: аріософію (Г.Вірт, К.Вілігут), неоязичництво (Г. фон Ліст, Г. фон Лібенфельс), расіалізм (А. де Гобіно, Г.Чемберлен, Г.Гюнтер), евразійство (К.Гаусгофер, Н.Устрялов), аристократичний індивідуалізм Ф.Ніцше. Література: 1.Блюментріт М. Консервативна революція: критика одного міту // „Ї”, № 34, 2004. 2.Дугин А. Философия политики. – Москва: „Арктогея”, 2004. 3.Повель Л., Бержье Ж. Утро магов. – Москва: „Вече”, 2005. 4.Эвола Ю. Люди и руины. – Москва: „АСТ”, 2007.