Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Міждисциплінарний дослідницький проект «Politosophia»
Консервативна Революція в певному розумінні нагадує археофутуризм, хоча б на рівні аналогії самих неологізмів. Саме «суперечливість» КР, зведена її теоретиками в ранг чеснот й дослідниками – в число визначальних філософсько-політичних рис, стає символом її органічності та адекватності «вимогам часу» разом із забезпеченням критичної дистанції й отримує назву філософсько-політичного «антицентру» в дослідницькій традиції (Олександр Дугін).
Наявність модерних елементів у ній настільки очевидна, що усе більше дослідників вважають КР альтернативною формою модернізму. Її становлення в 20-х роках ХХ ст. відбувалося паралельно з розвитком авангардного мистецтва – цитую фрагмент зі свого диплому – «...(футуризму, сюрреалізму, дадаїзму), мілітаристські конотації назви якого є загальним місцем та характерні для якого антиісторизм, антитрадиціоналізм й спрямованість у майбутнє не заважали багатьом авангардистам черпати натхнення з архаїки. Цікаво, що такий класик консервативно-революційної думки, як Юліус Евола, який водночас є відомим традиціоналістом, в роки своєї юності був і не менш відомим футуристом та дадаїстом (причиною його розколу з футуристами напередодні першої світової була їхня антинімецька настанова). Відхрещуючись від «Язичницького імперіалізму» 1928 р., традиціоналіст Евола пізнього періоду при цьому не забув видати свої ранні дадаїстські експерименти. Юнґер використовує аналогії з модерним та авангардним мистецтвом для характеристики «Робітника»: «...це не лише магіко-реалістичний текст, але й ключ до цієї оптики в цілому. Для мене особисто він представляє перехід від експресіонізму («Боротьба як внутрішнє переживання») до сюрреалізму. Та сама переміна відрізняє першу редакцію «Авантюрного серця» від другої» [5, с. 436]».
Врешті-решт, КР й мистецтво авангарду «категорично солідарні» у своїх симпатіях до війни – достатньо згадати «Маніфест футуризму» та «Війну – єдину гігієну світу»Філіппо Томмазо Марінетті. Словами Юнґера, «війна – наш батько, він зачав нас, нове плем’я, в розпеченому череві окопів, і ми з гордістю визнаємо нашу спорідненість. А тому наші цінності будуть цінностями героїв, воїнів, але ніяк не лихварів, які готові весь світ міряти своїм аршином. Ми не замислюємося про користь і практичну вигоду, нам ні до чого комфорт, нам треба тільки необхідне – те, чого хоче доля» [4, с. 57]. Хоча, на противагу до дадаїстів, наприклад, у Юнґера все має смисл, й не просто смисл, а вищий смисл, і уявити Юнґера, скажімо, в образі самогубця «від безглуздя існування» абсолютно неможливо. Адже з війни можна робити різні висновки. Не усі мріяли поповнити собою ряди «втраченого покоління», а надто «антиремаркіст» Ернст Юнґер. «Лише побачивши силу матерії, ми зрозуміли силу ідеї. Лише відкривши для себе плідність жертви, ми зрозуміли цінність людини й відмінність рангів між людьми» [4, с. 56] – такий його парадоксальний, як і все у КР, висновок з першої світової.
Ернст Юнґер як «найсучасніший» з консервативних революціонерів величався дослідниками і «радикальним консерватором» (Йоран Даль), і «консервативним анархістом» (Ганс-Петер Шварц), і «консервативним модерністом» (Петер Козловськи) і з таких позицій є найяскравішим представником усієї парадигми з її контрадикторним титулом. І те, що відрізняє як КР, так і авангардне мистецтво від постмодернізму й постмодерного мистецтва – це чітка орієнтація на революційне перетворення світу, властива модерним ідеологіям. А ця орієнтація, у свою чергу, не може їх не відрізняти від консерватизму у «старому» сенсі цього слова.
Однак чи зводиться традиціоналізм як фундаментальний консерватизм до «старого» консерватизму як готовності якщо би щось і змінювати, то тільки для того, аби зберегти (Едмунд Берк)? Навряд, і постать Юліуса Еволи тут стає в нагоді. Заклик одного з фундаторів КР Артура Мьоллера ван ден Брука зберігати не усі цінності, а тільки ті, які варті збереження, повторює інший відносно «консервативний» представник КР (обидва належать до течії младоконсерваторів) Едгар Юліус Юнг, згідно з яким революційний консерватизм жертвує тимчасовими цінностями заради вічних. Також відомі нескінченні пояснення Юліуса Еволи, що Традиція зберігає тільки принципи, а не тимчасові інкарнації цих принципів і є поняттям метаісторичним й динамічним: «...традиція не має нічого спільного зі смиренним конформізмом щодо булого або інертним продовженням минулого в теперішнє [...] Помиляється той, хто ототожнює або плутає ці формації, які належать відносно далекому минулому, із самою традицією» [2, c. 9–10].
З цих міркувань традиціоналізм практично змикається з младоконсервативною «нижньою межею» КР, «вищою межею» якої є течія націонал-революціонерів на чолі з Ернстом Юнґером. Так само показово те, що праця «Осідлати тигра» з кодовою для парадигми КР назвою належить перу традиціоналіста Юліуса Еволи й описує стратегію доволі специфічної «споглядальності», якій немає місця у античній антитетиці vita activa et vita contemplativa. Однак ця специфічність часто й стає джерелом непорозумінь. Те, що поставало предметом здивування дослідників творчості Юліуса Еволи – це суперечливість і навіть протилежність ранньої та пізньої моделі «нового», або «особливого» людського типу, тобто консервативно-революційного суб’єкта, у його працях. У даному випадку йдеться про антагонізм моделі «язичницького імперіаліста» зі згадуваної роботи 1928 року та «диференційованої людини» з «Осідлати тигра» 1961 року.
Цю саму суперечність закидали й «наймодернішому» з консервативних революціонерів Ернсту Юнґеру (зокрема Юліус Евола, і у доволі жорсткій формі), Анарх якого із футуристичної новели «Оймесвіль» 1977 року, на перший погляд, мало чим нагадує типаж Робітника з «консервативно-революційного маніфесту» «Робітник. Панування та гештальт» 1932 року, так само як і предтеча Анарха – модель Waldgänger’а із «Лісового шляху» Юнґера 1951 року, який і викликав ряд нарікань з боку його італійського соратника.
Проте, по-перше, саме Ернст Юнґер розпочав педалювати задачу створення «нового людського типу» ще у своїй ваймарській політичній публіцистиці, продовживши її реалізацію в післявоєнний час, однак тепер зважаючи на зміну історичного ландшафту, яка й зумовила зовнішні адаптації суб’єкта КР до нової соціально-політичної й культурної реальності при збереженні його субстанційного ядра як тотожності свободи й необхідності або автономії волі. Словами Олександра Дугіна, «в той період, коли в цивілізації спостерігається переважання антисакральних і антитрадиційних, антидуховних процесів, коли ці процеси починають превалювати, «особлива людина» акцентує своє неприйняття зовнішнього світу, своє заперечення, свій «анархізм», своє «НІ» [...] Але, на відміну від «чистих нігілістів», «анархістів зліва», у випадку появи в зовнішньому світі найменших прикмет зворотних, духовних, реставраційних процесів, спрямованих на відновлення Традиції, на повернення до Сакрального, «особлива людина» тут же виявляє «стверджувальну», «творчу» сторону своєї внутрішньої природи, показує своє внутрішнє велике «ТАК», «вічне ТАК Буття» («ewige Ja des Seins»), як писав Ніцше» [1].
По-друге, незважаючи на те, що Анарх з «Оймесвіль» визначає себе як нейтрального спостерігача, для якого опозиція й колаборація тотожні, він, як і диференційована людина з «Осідлати тигра», керується наступним принципом: «дозволити силам та процесам епохи розвиватися вільно, але водночас зберігати твердість і готовність втрутитися, коли «тигр, не в силах кинутись на свого вершника, втомиться бігти»» [3, с. 22–23]. Атрибути «нового людського типу», які подекуди треба було ще реконструювати з текстів політичної публіцистики й «Робітника», в «Оймесвіль» виписані чорним по білому й не залишають сумнівів у незмінності метафізичного ядра консервативно-революційного суб’єкта у творчості Юнґера. Те саме справджується і для творчості Еволи.
Й саме тому ні одного, ні другого не можна зарахувати до чистих «консерваторів» або «футуристів» («модерністів»). Протагоніст Анарха з «Оймесвіль» Мартін «Мануель» Венатор є фаховим істориком, однак, за його визнченням, він «Анарх у просторі, метаісторик в часі» [6, S. 245]. На відміну від своїх колег «прогресиста» Бруно та «консерватора» Віго, приречених на однобокість, Мартін Венатор наділений критичним й об’єктивним баченням минулого й майбутнього, що й дає змогу, взявши найкраще з минулого, впевнено рухатися у майбутнє. Незвідність до «чистого» анархізму й нігілізму, закладена в понятті «прусського анархізму» Ернста Юнґера або понятті «правого анархізму» Юліуса Еволи, і є тим субстанційним ядром, яке уможливлює метаісторичну оптику, критичну дистанцію та більш чи менш активне втручання суб’єкта КР – в усі історичні періоди.
Таким чином, тією мірою, якою традиціоналізм Рене Генона легітимує лінію цього метафізичного «аристократичного індивідуалізму», він є крайньою точкою в діапазоні консервативно-революційної думки з усіма наслідками цього «братства». Усе, що зберігає зовнішні археофутуристичні декорації, лишаючи поза увагою метафізичні принципи КР, можна сміливо зараховувати у розряд постмодерністського еклектицизму.
Література:
1. Дугин А.Г. Юлиус Эвола, языческий империалист [Електронний ресурс] / А.Г. Дугин. – Режим доступу: http://www.arctogaia.com/public/konsrev/dugevol.htm.
2. Эвола Ю. Люди и руины / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма: взгляд справа. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – 445с.
3. Эвола Ю. Оседлать тигра / Ю. Эвола. – СПб.: «ВЛАДИМИР ДАЛЬ», 2005. – 512 с.
4. Юнгер Э. Предисловие к книге Ф. Г. Юнгера Марш национализма / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М.: «Скименъ», 2008. – С. 54–58.
5. Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт / Э. Юнгер // Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли. – СПб.: Наука, 2000. – С. 55–440.
6. Jünger E. Eumeswil / Е. Jünger // Sämtliche Werke, XVII: Dritte Abteilung. Erzählende Schriften III. – Stuttgart: Klett-Cotta, 1980. – 379 S.
Джерело: