Політономія

Александр Дуґін Від редакції: представлений текст є плагіатом з довідника Арміна Молера "Консервативна Революція в Німеччині (1918--1932)", якого немає в українському перекладі. Через це однак не зникає користь від наданої інформації. Про наш підхід У наш час у Росії відбувається ґлобальне відродження інтересу до сфери політичних ідей та ідеологій. Однак, специфіка комуністичного ексклюзивізму попередніх десятиріч зробила сучасний політичний образ нашого суспільства вкрай заплутаним і суперечливим, тому безсторонній аналіз політичних ідеологій сьогодні дуже важливий. Ми сподіваємося, що рано чи пізно терміни “праві” та “ліві” набудуть у нас відповідного сенсу, вільного від емоцій та демагогічних викрутасів політичної пропаганди. У цій праці ми прагнемо в найзагальніших рисах висвітлити історію ідеології, яку не можна віднести ні до розряду правих, ні лівих. Власне така особливість є не лише наслідком відносности концепцій “праві” – “ліві”, але вона визначає сутність цієї ідеології. Найпоширенішими назвами цієї ідеології є такі визначення, як “Третій Шлях”, “Консервативна Революція”, “Третя Позиція” тощо. Нижче ми спробуємо виокремити основні принципи згаданого напрямку у політичній, соціальній та економічній сферах. Позаяк ця тема надто широка та зовсім незнана російській громадськості, то нам доведеться обмежитися у цій статті найзагальнішими міркуваннями. Ми хочемо лише привернути увагу до названої теми і вказати певні історичні та інтелектуальні орієнтири для її дослідження. Від самого початку підкреслюємо, що нас у принципі не цікавить так званий “моральний” бік питання, пов’язаного з Консервативною Революцією, позак будь-яка ідея може зазнати дискредитації в процесі здійснення, а сама сфера політичного життя за визначенням не вільна від пропагандистського очорнення правлячою ідеологією тих доктрин, які їй ворожі, причому в нашому випадку найчастіше вдаються до арґументів не інтелектуального, а емоційного чи сентиментального гатунку. Скільки б кривавих злочинів не вчинили “комуністи”, “капіталісти” чи “фашисти”, їхню ідеологічну концепцію варто розглядати об’єктивно, неупереджено і без жодного “партійного” пафосу, якщо, звичайно, ми хочемо зрозуміти ці концепції та витлумачити їх іншим, а не “розвінчати” чи “спростувати”, що входить до кола обов’язків агітаторів чи пропагандистів, а не дослідників. Передісторія Третьої Позиції Як і решта модерних політичний ідеологій, концепція Консервативної Революції почала формуватися після Французької Революції як одна з можливих відповідей, як особлива реакція на неї. Саме Французька Революція була і залишається пробним каменем і мірилом ідеологічної позиції тих чи інших політичних діячів аж донині. Ліві – від поміркованих до крайніх – або продовжують, або радикалізують, доводять до межі ті тези, які вперше з’явилися в історичній та соціальній дійсності Европи кінця XVIII ст. разом з цією Революцією. Праві – також від поміркованих до крайніх – або чинять пасивний спротив тенденціям лівих, або наполягають на захисті й збереженні тих цінностей, які намагалася повалити Французька Революція. Предтечі ж Третього Шляху зробили з цієї Революції власні висновки. На відміну від звичайних правих “консервативні революціонери” не заперечували глибинної кризи політичного та соціального шляху Европи, не стверджували безумовної цінности дореволюційного устрою. Вони, всупереч правим, вважали, що криза є не лише продуктом зовнішнього, стороннього впливу (який ішов від антихристиянських, антимонархічних та антиевропейських сил, що їх сукупно кваліфікували як “масонство” або “парамасонство”). Такий аспект Третього Шляху наближає цю ідеологію до поглядів лівих, які також наполягають на неадекватності, сутнісній незадовільності та хибності дореволюційної централістсько-монархічної моделі. Поза тим, там, де ліві (зокрема крайньо ліві) виступають проти конформізму Третього Стану, проти “буржуазного ладу”, проти капіталістичного централізму, там “консервативні революціонери” ще ближчі до них, ще солідарніші з їхньою нонконформістською критикою в соціальній, культурній та економічній сферах. Але подібність із лівими в оцінці кризового становища справ у дореволюційному ладі аж ніяк не закладає одностайности у визначенні позитивної орієнтації, покликаної подолати цю кризу. Навпаки, якщо ліві прагнуть радикалізувати тези Свободи, Рівности й Братерства, переносячи їх на найширші, а водночас на найнижчі соціо-політичні реалії, то “консервативні революціонери” наполягають на протилежному підході, і, навпаки, прагнуть повернутися до такого ладу, який передував не тільки Революції, але й виникненню причин, що її породили. Під цим оглядом прихильники Третього Шляху набагато правіші, аніж власне праві. Однак, “консервативних революціонерів” усе ж не можна ототожнювати з “крайньо правими”, позаяк дедалі ширше провалля між кризовим післяреволюційним та кризовим дореволюційним світами, з одного боку, й ідеальним некризовим, докризовим світом Традиції, з іншого, робить цілком неуникним не “консерватизм”, не збереження (навіть найвідчайдушніше) попереднього, але власне Революцію, тотальну, всеоновлюючу, радикальну, однак орієнтовану в напрямку, прямо протилежному Революції лівих. Саме таким був парадоксальний висновок Третього Шляху з уроків европейської історії XVIII століття. Ці теми стають помітнішими уже в найрадикальніших консерваторів, нещадних критиків Французької Революції, як-от Жозеф де Местр, Луї Бональд і Доносо Кортес. Показово, що усі вони, перш ніж сягнути тотального заперечення лівих ідей, пройшли через періоди захоплення ними, і це свідчить про те, що вони відчули глибину соціально-політичної кризи зсередини, усвідомили усю її глибину. І не випадково уже ці класики консерватизму закликали до фундаментального перегляду правих цінностей в сенсі їх граничної та майже революційної радикалізації. Виразніше концепція Третього Шляху формується в російських слов’янофілів. Сам термін “Революційний Консерватизм” вперше вжив у 1875 році Ю.Самарін. Таке визначення охоче використав і Ф.Достоєвський для характеристики своїх власних поглядів. У принципі, майже всі російські слов’янофіли, аж до Леонтьєва і Данилевського, чудово вписуються в рамки Третього Шляху, позаяк усі вони майже однаково протистояли як лівим західникам, так і пост-петровським правим, за що, до речі, зазнали переслідувань тодішньої Системи. Для російських “консервативних революціонерів” бар’єром, який відокремлює їхній власний ідеал від кризового і недостатнього (хоча й правого, консервативного) режиму, були Петрові реформи. Треба усе ж зазначити, що антипетровські тенденції російських слов’янофілів інтелектуально змогли сформуватися лише після Французької Революції, і не раніше. Треба визнати, що до цього Третього Шляху в Росії не було, і реакція проти петровських часів у XVIII ст. не знайшла завершеного інтелектуального та ідеологічного вияву. Цікаво відзначити, що майже завжди тематика Консервативної Революції певним чином пов’язана з Росією, котра незмінно залишається певним надихаючим символом для прихильників Третього Шляху, певним геополітичним та історичним орієнтиром. Характерно, що найважливіша книга самого Жозефа де Местра називається “Вечори в Санкт-Петербурзі”. На суто теоретичному рівні можна стверджувати, що концепція “Третього Шляху” завжди так чи інакше корелювала з концепцією “Російського Шляху”. Усі без винятку дослідники цієї теми відзначають обов’язкову русофілію “консервативних революціонерів”, хоча майже ніхто не дав цьому вичерпного пояснення. Тут важливо підкреслити, що особливу роль у цьому випадку відіграють геополітичні особливості Росії та її історична доля, позаяк найпопулярніша геополітична теза “Третього Шляху” може бути сформульована як “Ні Заходу, ні Сходу”, що рівнозначно відмові від “освіченої”, “атлантичної”, “секуляристської” тенденції, а також від соціальних архаїзмів. Яскраві предтечі Третього Шляху були, звичайно, і в Німеччині, оскільки сам архетип німецької душі та геополітичне становище німців роблять їх, подібно до росіян, найбільш схильними до подібної ідеології. Починаючи з Фіхте, Ґердера, Арндта, Яна, романтиків, і закінчуючи геніальним синтезом Ніцше, Німеччина опрацювала розлогу базу Третього Шляху, підготувала й вичленила основні принципи Консервативної Революції. Можна сказати, що німецький Третій Шлях розвивався паралельно до російського, і між обома течіями в XIX столітті існував тісний духовний та інтелектуальний взаємозв’язок, який не залежав від конкретики чисто політичних і дипломатичних умовностей. Німецький фактор у Консервативній Революції вкрай важливий і з чисто геополітичних міркувань, позаяк німці в порівнянні з іншими европейськими народами мають більше підстав для розототожнення із суто західним, “атлантичним” шляхом розвитку, який, власне, і привів Европу до Французької Революції та Революції загалом. У цій перспективі конфлікт центрально-континентальної Німеччини з “атлантичними” Францією та Англією з одного боку, а з другого – безумовна “несхідність” европейських німців, робили “ґрунтівський германізм” логічним синонімом Третього Шляху в суто европейському, західному геополітичному просторі. Від теорії до практики Повноцінного розвитку Консервативна Революція набула у ХХ ст., коли ідеї Третього Шляху із сфери філософсько-публіцистичної стали переходити на рівень соціальних рухів, політичних партій, економічних трансформацій і повстання мас. Тут інтелектуальний бік надійно сполучається із соціальними рухами, громадянськими війнами, революціями, а ідеологічна та геополітична боротьба набуває тотального характеру. Стрімкі та подекуди вкрай складні соціальні процеси захоплюють цілі народи й континенти, і вихор історії обертає на плутанину ідеологічну визначеність та відносну стійкість, притаманну спокійному та зрозумілому XIX століттю. Для дослідників ідеологій ХХ ст. являє собою вкрай непросту загадку, тут праве за одну мить стає лівим, а ліве – правим, геополітичні тенденції постійно міняють свій характер, протилежності іноді доволі парадоксальним чином збігаються, але тільки для того, щоб породити нові, ще радикальніші протилежності. Тим не менше, ми не вважаємо, що ідеологічний хаос нашого століття абсолютно недоступний для розуміння. Ба більше, за усіма подіями й трансформаціями проступає певна логіка, осягнути яку важко, але все ж можливо. Найдієвішими інструментами для такого розуміння, на наш погляд, є виокремлення як ідеологічних архетипів не двох полюсів – праві й ліві, а трьох – праві, ліві й Третій Шлях. Причому Третій Шлях аж ніяк не є простою еклектичною сумішшю елементів правої та лівої ідеологій, як це часто уявляється сучасним політологам. Це абсолютно самостійний світогляд, Weltanschauung, який так само глибоко коріниться в соціальних, економічних, психологічних і навіть психіатричних глибинах людського суспільства, як праві й ліві ідеї. Консервативна Революція, підкреслимо ще раз, не є також синтезом двох інших ідеологічних тенденцій, не є Центром, який завжди відносний і складається з нашарувань чи урівноваженого поєднання конкретних правих і конкретних лівих сил, які діють у рамках певного соціуму. Але це водночас і не марґінальний нігілізм периферійних меншин, заряджених негативізмом й анархізмом. Третій Шлях може стати руйнівним і конструктивним, парламентським і тоталітарним, елітарним і масовим, коротше кажучи, точнісінько таким, як і всі варіанти правої та лівої ідеї. Можна сказати, що в нашому столітті Третій Шлях (і злучений з ним концептуальний бік) стають важливим соціально-політичним чинником, значною мірою визначальним для політичного образу цивілізації. На явні елементи Третього Шляху ми натрапляємо в російських революціях, де народники, а відтак праві есери на практиці втілюють його екстремістський варіант. У самому російському більшовизмі, як це не парадоксально, легко можна відшукати багато зовсім не лівих мотивів, які також мають прямий стосунок до “консервативної революції” (зокрема, все те, що прийнято називати російським “націонал-більшовизмом” від зміновіхівців до сучасних неосталіністів). Італійський фашизм у його ранні періоди, а також у часи існування Італійської Соціальної Республіки на півночі Італії (Республіка Сало), майже цілком засновувався на принципах Консервативної Революції. Але найповнішим і тотальним втіленням (хоча варто визнати, що не найортодоксальнішим) Третього Шляху був німецький націонал-соціалізм. У принципі, саме поєднання “націонал-соціалізм” має неприховано “консервативно-революційний” характер, оскільки подібне поєднання правої концепції націоналізму з лівою концепцією соціалізму в розумінні ідеологів цієї партії і було покликано підкреслити те, що йдеться саме про Третій, а не про лівий чи правий, Шлях. Разом з тим, Третій Шлях виявився і в інших ґлобальних геополітичних явищах, як-от різні форми “ісламського соціалізму” в арабських країнах, Ісламська Революція в Ірані та певні аспекти держави Ізраїль, де також переважає органічне поєднання архаїчних правих вартостей з революційними лівими методами та соціально-економічними експериментами. Точніше кажучи, Третій Шлях не можна ототожнювати ні з фашизмом, ні з націонал-комунізмом, ні з націонал-соціалізмом, ні з ізраїльською моделлю, ні з ісламським соціалізмом. Усі ці політичні реалії суть варіаціями єдиного ідеологічного праобразу, єдиної протоідеології, яка стоїть за усіма ними і виявляється в тій чи іншій конкретній формі залежно від расової, релігійної, історичної, національної, географічної чи культурної специфіки. На зовнішньому рівні різні моделі Третього Шляху можуть вступати у серйозний конфлікт між собою, і словесно заперечувати тези своїх сьогочасних ворогів, але це нічого не змінює в їх ідеологічній близькості, в їх походженні від єдиного архетипного кореня. Нижче ми перелічимо деякі культурні й політичні рухи, які найповніше відповідають визначенню “Консервативна Революція”, і які часто залишаються в тіні інших, ґлобальних, соціальних реалій, будучи, однак, набагато повноціннішими й послідовнішими з концептуальної точки зору. Спершу ми розглянемо европейські типи Третього Шляху до 1945 року, відтак ті, які склалися після 1945, позаяк ця дата є переломною у долі европейської (підкреслюємо це) Консервативної Революції, коли періодові тотального й відвертого існування цієї ідеології прийшла на зміну “доба катакомб”. При цьому важливо відзначити, що в Третьому Світі, навпаки, парадигма Третього Шляху почала втілюватися на політичному й соціальному рівнях одразу ж після 1945 року. Тоді ж відбулася й остаточна перемога єврейської Консервативної Революції (найяскравішим і найпослідовнішим теоретиком і практиком якої був Жаботинський). Фаши Італії Ранній фашизм розвивався у цілковитій злагоді з основною логікою Третього Шляху. Ліберальному, демократичному, чисто капіталістичному режимові, який перебував у напівзмові із безсилою та недієздатною монархічною владою, а також марксистським й анархістським тенденціям, італійські фашисти на рівні ідеології протиставляли Римську Традицію, міцну централізовану державу, націоналізм, вождизм, героїчний романтизм, який оспівував любов до подвигу заради нього самого, смак до смерті в бою, суворість ієрархії тощо. Ці принципи були набагато правішими, аніж скромні тези тодішніх крайньо правих консерваторів, переважно колишніх монархістів за переконаннями, котрі не мали нічого проти лібералізму, капіталізму й конституційної демократії. З іншого боку, в економіці фашизм передбачав радикально антикапіталістичний підхід, втілений, врешті-решт, у формі знаменитого корпоративізму, який встановлював колективну, артільну власність на засоби виробництва та участь трудящих у прибутках підприємства. Ідеї соціальної справедливости та апеляція до найнижчих верств населення, котрим були ґарантовані робота, запомога, захист економічних прав – усе це було доволі “лівим” у фашистському ідеологічному комплексі. “Лівою” була переважно й культурна традиція раннього фашизму, пов’язана з аванґардним мистецтвом, футуризмом, модернізмом. До представників Третього Шляху варто віднести й учителів Муссоліні – таких соціологів як Вільфредо Парето, Моска тощо. В культурі Італії Третій Шлях найповніше втілився у творчості Піранделло, Папіні, Марінетті, д’Аннунціо, Малапарте тощо. Італійський фашизм особливо акцентував етатистський, державний характер руху, і власне цей аспект якнайменше відповідав суто консервативно-революційній ідеї. Справа в тому, що в централістській державі, і загалом сучасній державі як такій, історія котрої починається від Французького Королівства Філіпа Красивого та почерез протестантську Англію доходить до свого заключного втілення в якобинській моделі, послідовні ідеологи Третього Шляху вбачали завше основну причину кризи істинно Традиціоналістського Ладу. Тому централістська держава – неважливо, монархічна чи буржуазна, – розглядалась ними як щось суто негативне. Справжні консервативні революціонери обстоювали наднаціональну й поліцентричну Італію, зцементовану не ригідною адміністративною бюрократією, але єдністю духовної Традиції (у випадку західного Середньовіччя – єдністю католицької християнської ейкумени). Ніцше ненавидів саму лиш ідею сучасної держави, а російські слов’янофіли кляли Петра, який зруйнував духовну, аристократичну, боярсько-народну, соборну Русь і створив на її місці бюрократичного, неорганічного, штучного колоса за моделлю европейських централізованих держав. Саме етатизм і став причиною відхилення фашистської Італії в її серединний період, од кінця 20-х до Республіки Сало, від парадигми Третього Шляху. Це означало різке “поправіння” режиму, бюрократизацію адміністративного устрою, появу елементів тоталітаризму, завше полученого з неорганічним суспільством, нагінку на аванґардизм, альянс із монархізмом та дворянством тощо. Лише після того, як король відверто зрадив Муссоліні, шок від зради змусив дуче повернутися до початкових принципів руху, і від 1943 до 1945 року на півночі Італії знову на короткий відтинок часу встановився т.зв. “лівий фашизм”, антикапіталістичний та “соціалістичний”, який відповідав усім умовам Третього Шляху. Фаланґісти Іспанії В Іспанії Третій Шлях якнайповніше був представлений у русі фаланґістів, насамперед в особі його знаменитого провідника Хосе Антоніо Прімо де Рібери. У відповідності до універсальної логіки Консервативної Революції іспанські фаланґісти поєднували відвертий традиціоналізм і навіть архаїзм із теоріями економічної та соціальної справедливости. З одного боку, фаланґісти взяли за основоположний символ Стрілу і Ярмо, що в Іспанському гербі символізують Католицьких Королів – Reyes Catolicos – Ізабеллу та Фернандо (іспанською “стріла” – “Flecha” починається з “f” та вказує на Фернандо, а слово “ярмо” (“Yugo”) – на Ізабеллу, позаяк починається на “y”), а з іншого – вони апелювали до простих людей, обіцяючи їм соціальну та економічну реформу в “найсоціалістичнішому” дусі. Природно, що саме фаланґісти з-поміж усіх антиреспубліканських сил були найближчими до італійських фашистів та німецьких націонал-соціалістів. Показово, що в темній історії з відмовою генерала Франко обміняти взятого в полон республіканцями Хосе Антоніо на інших полонених багато фаланґістів побачили відверту зраду істинних представників Консервативної Революції. І справді, режим Франко у багатьох своїх аспектах розходився з фаланґістськими концепціями, а сам фашистський рух після загибелі Хосе Антоніо набув чисто декоративного характеру. Генерал Франко за усю історію його правління не раз підтверджував свою праву (а зовсім не консервативно-революційну) орієнтацію і в економіці, не вдаючись до “соціалістичних” реформ, і в культурі, фактично змусивши еміґрувати консервативно-революційного філософа Ортеґу-і-Ґассета, і в геополітиці, не дозволивши військам Осі вийти на Гібралтар, аби контролювати становище у Середземному морі. Тільки через це розгром 1945 р. в Европі оминув Іспанію Франко, яку союзники віднесли до ультраправих (але не консервативно-ліберальних) режимів, а тому не підданих “денацифікації”. Ґвардисти Румунії Румунія дала Третьому Шляхові дуже багато, навіть непропорційно до геополітичної ваги цієї невеликої країни. Ми маємо на увазі знамениту Залізну Ґвардію під проводом чи не найяскравішого та найшанованішого прихильниками Консервативної Революції легендарного капітана Корнеліу Зеля Кодряну. Залізна Ґвардія Кодряну була найближчою до найчистішого архетипу Третього Шляху. Сам капітан Кодряну казав, що він вбачає в европейському націонал-революційному русі три аспекти – італійський фашизм, етатизм, державницька орієнтація якого, відповідають тілові, німецький націонал-соціалізм із його апелюванням до нації – душі, а румунський ґвардизм з його містичним православ’ям – духові, якісно вищому рівневі ідеології. Дійсно, у Залізній Ґвардії, як в ніодному іншому подібному европейському русі, гармонійно поєднувалися архаїчна народність, щира віра в те, що Ґвардія Архангела Михаїла (інша назва Залізної Ґвардії) є провіденціальним есхатологічним явищем, майже теофанією, найвищого гатунку інтелектуалізм Нає Йонеску та Мірчі Еліаде, харизматичне шанування кришталево чистого вождя, благородна соціальна доктрина, яка вимагала максимальної соціальної справедливости тощо. Поза тим, рух Кодряну був підкреслено православним, християнським, і ґвардистський фольклор сповнений релігійних сюжетів і містико-політичних гимнів. Румунський ґвардизм, подібно до іспанського фаланґізму, був також відсунутий на периферію політико-соціального життя після загибелі самого Кодряну. Ба більше, правий, хоча й прогітлерівський уряд Антонеску не лише не зробив ґвардизм центральною політичною та ідеологічною силою, але й увесь цей період ґвардисти зазнавали таких самих переслідувань (в тому числі й карних), як і при лівому, попередньому демократичному режимі. Це ще раз підкреслює цілковиту осібність ідеології Третього Шляху та її найглибшу відмінність не тільки від усього лівого, але й усього правого. Російські евразійці Законними продовжувачами слов’янофілів XIX століття були в ХХ ст. російські мислителі евразійської орієнтації. Якщо для їхніх попередників основними історичними кризовими моментами були петровські реформи та Французька Революція, то для евразійців провідною темою стала Жовтнева революція в Росії. Точнісінько так, як і всі представники Третього Шляху, в різні часи евразійці протистояли лівим, тобто тим, хто здійснив більшовицьку революцію та продовжив її справу в совєцькій Росії (усі евразійці були “білими”), а водночас правим, позаяк на відміну від правих вони не вважали більшовизм чисто зовнішнім фактором, а дореволюційний режим аж ніяк не розглядали як щось досконале. Іншими словами, причини Жовтня евразійці вбачали і в самій дореволюційній Росії, в її структурі, в специфіці її соціально-політичного та релігійного улаштування. Найважливішою причиною кризи вони вважали західництво та супутні йому феномени – абсолютизацію царської влади, виникнення неаристократичного нового дворянства, псевдоаристократії, формування інтелігенції як химерного і позбавленого ґрунту шару, секуляризацію держави і втрату тотального Православ’я тощо. Максимальна деградація петровської Росії в напрямку грубого й неорганічного капіталізму у XIX столітті й призвела, на думку евразійців, до більшовизму, в якому виявився стихійний протест народу. Однак ця тенденція була узурпована лівими, і тому праве неорганічне суспільство перетворилося на ліве, ще менш органічне і непорівняно жахливіше. Евразійців іноді називали “слов’янофільськими футуристами”, позаяк вони поєднували традиціоналізм і навіть архаїзм із прагненням до задоволення народної потреби в соціальній справедливості, до не-капіталістичного і навіть, може, соціалістичного шляху розвитку. Перебуваючи в еміґрації, евразійці були позбавлені змоги активно брати участь у політичному житті Росії, тому російський Третій Шлях фактично розколовся на націонал-більшовиків, які побачили в сталінізмі певний поворот до народно-імперської стихії, і на націонал-соціалістів, які солідаризувалися з німцями, сподіваючись втілити на російських теренах після гаданої поразки совєцької Росії у війні варіант російського націонал-соціалізму. Дехто з-поміж евразійців, як-от Трубецькой і Флоровський, врешті-решт полишили політику й геополітику та заглибилися у дослідження Третього Шляху виключно у богословській сфері. Консервативна Революція в Німеччині В Німеччині на початку століття Третій Шлях породив незвичайно широкий спектр різних теорій і концепцій. Саме там особливої популярности набув вираз “Консервативна Революція”, вперше впроваджений Томасом Манном, а відтак вжитий у знаменитій промові Гуґо фон Гофмансталя “Література як духовний простір нації”, в якій той сформулював принципи Третього Шляху для Німеччини. У відповідності з логікою цієї ідеології німецькі консервативні революціонери ставили своїм завданням подолати “вільгельмізм”, тобто суто правий монархічний режим з одного боку, а з іншого – запобігти насуванню хаотичної демократії. Сильна була також реакція проти більшовицьких заколотів і баварської республіки Курта Айзнера. З-поміж німецьких варіантів цієї ідеології можна особливо виокремити молодоконсерваторів (Jungkonservativen). Найвідомішими з них були Артур Мюллер ван ден Брук, Освальд Шпенґлер, Карл Шмітт, Отмар Шпанн, Вільгельм Штаппель, почасти Вернер Зомбарт. Саме Мюллер ван ден Брук вперше сформулював концепцію “Третього Райху” у книзі з точнісінько такою ж назвою. Він мав на увазі цілий комплекс консервативно-революційних концепцій, пов’язаних із основоположною логікою Третього Шляху як такого, а водночас застосував цю логіку до конкретної німецької ситуації. Зокрема, він настоював на створенні “Третьої партії”, яка б поклала край національно-політичному розмежуванню німців, закликав до подолання династичного протистояння Габсбурґів і Гогенцоллернів, наполягав на недостатності як правої, так і лівої ідеї стосовно Німеччини. Цікаво, що він дає також ідеологічну інтерпретацію концепції “Третього Райху”, пов’язуючи її з ученням ранньохристиянської секти монтанітів та середньовічними ідеями Йоахима де Флори, в яких уся історія поділяється на три частини – на епохи Отця, Сина і Святого Духа. “Третій Райх”, тобто “Третє Царство”, згідно із задумом Мюллера ван ден Брука, мав стати Царством Святого Духа. Тут цікаво було б вказати на зв’язок цієї концепції з православною доктриною старця Філофея про Москву як про Третій (і останній) Рим, котра, до речі, була особлива близька Леонтьєву, а відтак російським евразійцям. Загалом, Мюллер ван ден Брук, як і більшість ортодоксальних консервативних революціонерів, був русофілом і одним з найкращих тлумачів книг Ф.Достоєвського німецькою мовою. Навіть у сталінській Росії він бачив певні позитивні риси, а европейський Захід викликав у нього справжній жах. Загалом, молодоконсерватори були елітарними інтелектуалами і прямого впливу на політичне становище не чинили. Варто підкреслити, що як і чимало інших представників ортодоксального Третього Шляху, вони були водночас і предтечами, і жертвами націонал-соціалізму, який далеко не в усьому прийняв і реалізував їхні ідеї. Однак спадкоємність тут годі заперечувати, хоча неприйнятне і їхнє пряме ототожнення. Радикальнішими та революційнішими були т.зв. націонал-революціонери – Ернст Юнґер, Франц Шаубеккер, фон Заломон тощо. Зауважмо, що в Ернста Юнґера у його знаменитій книзі Der Arbeiter (Робітник) проведена класична для Третьої Позиції межа між “Пролетарем” і “Робітником”. Комуністичний, традиційно марксистський “Пролетар” – це нижчий, кількісний елемент системи капіталістичного виробництва, потвора, зроджена отруйним, антиекологічним містом, позбавлена нації, традиції, релігії, укорінености, расової приналежности. Саме таку “кількісну” потвору як крайню форму деградації і хотіли б поставити (і ставили, де могли) до керма влади ортодоксальні комуністи. Юнґер цій символічній фігурі протиставляв націонал-революційного “Робітника” – “якісного” творця цінностей, котрий усвідомлює свою національну та расову приналежність, закоріненого в традиції, нерозривно пов’язаного з релігією та культом. Цей “Робітник” також зазнає експлуатації в капіталістичному суспільстві, як і “Пролетар”, але різниця між ними полягає в тому, що “Пролетар” породжений капіталізмом і поза ним просто втрачає сенс, тоді як “Робітник” лише поневолений капіталізмом, а визволившись від нього, як носій якости, ґрунтівства і традиції легко відтворить органічний, творчий і справедливий лад. Показово, що націонал-соціалізм, який не надто симпатизував самому Юнґерові, сприйняв та втілив на практиці його теорію антипролетарських “Робітників”, до того ж з повним успіхом, на соціально-економічному рівні. Особливою течією цього ж напрямку були різні варіанти “фелькішів”, яких можна назвати “німецькими народниками”. Вони могли бути як підкреслено аристократичними (Макс Ліберманн фон Зонненберґ), так і анархічно простакуватими. У середовищі “фелькішів” були дуже поширені теми “містичного расизму”, які особливо чітко виявилися в аріософському русі австрійських німців Ґвідо фон Ліста та Йорґа Ланца фон Лібельфельса. На відміну від вищезгаданих груп, рух “фелькішів” був вільним від культурних забобонів, притаманних освіченій міській німецькій інтелігенції, віддзеркалював найархаїчніші нашаровання німецької душі, з одного боку, найекстраваґантніші, найрадикальніші пошуки старовинної германської традиції, включно із спробами реставрації давніх поганських ритуалів, з іншого. Незважаючи на те, що Гітлер доволі критично ставився до самого терміну “фелькіш” і до сукупности ідей, означених цим словом, тенденції “фелькішів” значною мірою визначили атмосферу Третього Райху не лише психологічно (оспівування усього германського, уславлення селянства, знаменита доктрина Вальтера Дарре “Кров і Ґрунт” тощо), але й інтелектуально (що особливо виявилося у містичних студіях, якими займалися багато націонал-соціалістських інститутів, і в расистських доктринах). Саме від “фелькішів” походять притаманні Німеччині Гітлера смак і любов до архаїчного. Окремо стоять т.зв. “бюндиші” – розмаїті молодіжні спілки консервативно-революційного спрямування. З-поміж них найзнаніша Вандерфьоґель (Перелітні Птахи) – молодіжний анархістський, а водночас ґрунтівський і націоналістичний рух, який виник на зорі віку. Це, можливо, перший приклад екологічної тенденції, позаяк юнаки і дівчата з Вандерфьоґель намагалися втекти на природу, до простого, селянського, народного і національного життя, подалі від неприродних, космополітичних, затруєних міст, з їх фальшивістю, мішаниною, капіталізмом, лихварством тощо. Рештки Вандерфьоґеля уже при Гітлері були реформовані в Гітлерюґенд із певним зміщенням акцентів та різким скороченням анархічних елементів. На тих, хто не захотів реформуватися, було вчинено певний тиск. Врешті-решт націонал-соціалісти зовсім заборонили Вандерфьоґель. І нарешті останньою версією Третього Шляху в Німеччині був німецький націонал-більшовицький рух, пов’язаний з іменами Генріха Лауфенберґа та Ернста Нікіша. Це було своєрідне получення крайнього антикапіталізму з крайнім націоналізмом, що дало навдивовижу цікавий синтез, позаяк німецькі націонал-більшовики зуміли поєднати велетенську соціальну енергію “класової боротьби” з не менш могутніми національними і навіть расовими тенденціями. Можна сказати, що націонал-більшовики – межова форма Консервативної Революції, вони радикалізували закладені в неї потенції. Найцікавіший у цьому русі — тотальний нонконформізм, безкомпромісна боротьба проти того, що пізніше Нові Ліві та Нові Праві одностайно визначать як Систему. З націонал-біьшовиками було солідарне й ліве крило націонал-соціалістської партії на чолі з “лівими нацистами” братами Штрассерами. У 1920-му році в період російсько-польської війни [Так у тексті. — Прим. перекл.] німецькі націонал-більшовики навіть плекали мрію разом з військом Будьонного вдертися на капіталістичний Захід і покінчити з “національними та соціальними експлуататорами народів”. Природно, що німецькі націонал-більшовики також були безумовними русофілами. При Гітлері Ернст Нікіш та інші представники цієї течії стають у радикальну опозицію до режиму. Після війни Нікіш викладав у Східному Берліні, але недостатньо національний соціалізм його не влаштовував, і наприкінці життя він еміґрував до ФРН. Інтернаціоналістські та антифашистські тенденції в дусі Тельмана несумісні з націонал-більшовицькою версією Третього Шляху. До діячів Консервативної Революції в Німеччині можна цілком обґрунтовано зарахувати поетів Ґоттфріда Бенна і Стефана Ґеорґе, геніального німецького філософа Мартина Гайдеґґера — він сформулював онтологічні та метафізичні принципи “Німецького Шляху”, який був синонімом “Третього Шляху”, Мартина Клаґеса, психоаналітика Карла Ґустава Юнґа, знаменитих учених Германа Вірта, Вільгельма Тойдта, Фрідріха Гільшера та багатьох інших, менш значних персонажів. І, строго кажучи, тих із них, хто пізніше активно співпрацював з націонал-соціалістами, аж ніяк не можна звинуватити у конформізмі, позаяк ідеологія Третього Шляху була їхнім глибинним внутрішнім переконанням, основою їхнього світогляду, радше націонал-соціалізм конформував із Консервативною Революцією, аніж навпаки, оскільки сам націонал-соціалізм був лише однією з версій цієї Революції, але аж ніяк не річчю-в-собі. У націонал-соціалізмі Гітлера було чимало відступів від консервативно-революційної ортодоксії, відступів соціальних, економічних та політичних. Насамперед, у соціальному плані принцип “Одна Нація, Одна Держава, Один Провідник” (“Ein Volk, ein Reich, ein Fuеhrer”) є староконсервативною, правою, навіть “якобинською” (як сказав Ален де Бенуа) формулою. Ця формула суперечить імперській та багатополюсній концепції Третього Шляху, яка усвідомлює єдність не бюрократично й адміністративно, а тим паче не мононаціонально, але духовно і поліетнічно. На економічному рівні Гітлер усе ж зберіг великий капітал, хоча й обмежив його можливості та виключив вплив світового капіталу. Незалежно від бездоганної ефективности націонал-соціалістських заходів у економіці, вони усе ж суперечили радикальним вимогам Консервативної Революції. І врешті, геополітичне антиросійське налаштування Гітлера (хоча й не таке однозначне, як це іноді намагаються представити) і його англофілія суперечили евразійській та обов’язково русофільській тенденції класичних консервативних революціонерів. Але, хоч як би там було, націонал-соціалізм, безумовно, сприйняв і реалізував імпульс саме консервативно-революційної ідеології, хоча в багато дечому спотворив її вправо, і не без впливу старих, реакційних консерваторів, які взагалі не сприйняли націонал-соціалізму, а лише прагматично солідаризувалися із ним лише настільки, наскільки йшлося про державні інтереси Німеччини. Але усе ж поразка Німеччини у Другій світовій війні була нищівною поразкою усієї ідеології Третього Шляху, позаяк переможці – і ліві, і праві – на нюанси не зважали. Залишається додати з цього приводу, що в рамках націонал-соціалістського режиму існувала певна інтелектуальна оаза, де концепції Консервативної Революції продовжували розвиватися і їх досліджували без будь-яких спотворень, неминучих в інших масовіших виявах режиму. Ми маємо на увазі організацію Ваффен-СС в її інтелектуально-науковому, а не військово-політичному аспекті. Ваффен-СС, а особливо науковий сектор цієї організації Аненербе (Спадщина Пращурів), розробляли ортодоксальні консервативно-революційні проекти. Зокрема, замість вузьконаціонального германізму зовнішньої пропаганди СС, тут обстоювали єдину Европу, поділену на етнічні реґіони з неофеодальними центрами, при цьому етнічним німцям ніякої особливої ролі не надавали. Уся ця організація була міжнародною, і до неї навіть входили представники “небілих” народів – азійські та близькосхідні мусульмани, тибетці, тюрки, араби тощо. Геополітичні проекти СС орієнтувалися не стільки на економічні, скільки на сакрально-географічні реалії, і країни традиційного Сходу були тут найцікавішими (згадаймо про численні експедиції СС-івців у Гімалаї, Тибет, Індію тощо). СС відтворювали певні риси середньовічного духовного лицарського Ордену з типовими ідеалами подолання плоті, безкорисливости, дисципліни, медитативної практики. Ясна річ, такий підхід передбачав у економічній сфері категоричну заборону всіх суто капіталістичних основ соціального устрою – гедонізму, плутократії, фінансового лібералізму, вільного ринку, процентної системи тощо. Цікаво, що для багатьох членів СС (принаймні для СС-івських інтелектуалів) була не характерна юдофобія, притаманна загалові соціал-націоналістів, і такий націоналістичний єврейський консервативно-революційний автор як Мартин Бубер був близьким приятелем одного з керівників і натхненників Аненербе Фрідріха Гільшера, що було зовсім не винятком, а радше правилом. Приклад СС ще раз доводить, що в рамках німецького націонал-соціалізму існували тенденції, які частково урівноважували відхилення від парадигми Консервативної Революції цього руху загалом. Новий ідеологічний світ після Ялти Поразка країн Осі в Світовій війні була не тільки поразкою тих чи інших держав, тих чи інших народів. Удару було завдано насамперед по ідеології, по певній системі цінностей та інтелектуальних принципів, засуджених переможцями як “злочинні”. Світ після Ялти став цілком особливим, зовсім не схожим на той, яким він був колись. При цьому, якщо підсумок Першої світової війни був лише частково пов’язаний із суто ідеологічними трансформаціями (хоча Муссоліні й казав, що “підсумок цієї війни у поразці самої ідеї демократії”), то Друга світова війна безпосередньо призвела до злиття ідеологічного елемента з політичним так, що ніякого (чи майже ніякого) люфту між ними не залишилося. Фактично, післяялтинський ідеологічний образ мав тільки два полюси – правий і лівий, а все, що навіть віддалено нагадувало Третій Шлях чи Консервативну Революцію, було випалено розпеченим залізом під приводом тотальної та універсальної “денацифікації”, яку здійснювали на планетарному рівні. Нюрнберзький процес – перше та унікальне судилище в історії, коли юридично були засуджені не лише люди, але й ідеї, інтелектуальні доктрини, “ентелехії” Арістотеля. І якою б значною не була відмінність конкретного націонал-соціалістського режиму Гітлера і фашистського режиму в Італії від архетипної парадиґми Третього Шляху, його прямо чи опосередковано було поставлено “поза законом” (навіть у тому випадку, коли йшлося про чисто культурну чи духовну солідарність із консервативно-революційною ідеологією, як це було у випадку жорсткого карного переслідування американського поета Езри Павнда чи норвезького письменника Кнута Ґамсуна). Водночас у геополітичній реальності планети з’явилося втілення нового ідеологічного розподілу сил – феномен наддержав. США із звичайної капіталістичної країни, однієї з багатьох і до того ж не найрозвинутішої економічно, перетворилися на ґлобальну твердиню всього того, що в сучасному світі цілком справедливо можна назвати “правим”. При цьому американська наддержава була ідеологічно максимально стійкою, позаяк ця суто економічна, торговельно-банківська, монополістична і космополітична модель не містила всередині себе причин для ідеологічної нестабільності, які в европейських режимах існували у вигляді інерційної станової, етнічної, державної, мовної, релігійної та традиційної диференціації. У США ця стійка права система склалася уже задовго до Другої світової війни, але тільки вилучення Третього Шляху за межі закону зробило США дійсно не лише військовою, але й ідеологічною наддержавою, яка втілила в собі найчистішу альтернативу Консервативній Революції, причому значно поважнішу, аніж альтернативу лівому ідеологічному колосові СРСР. СРСР став у післяялтинському світі лівою наддержавою, втіленням чисто лівої, марксистської та інтернаціоналістської ідеології, такої ж непримиренної стосовно Консервативної Революції, як і США. Можна сказати, що загалом уся післявоєнна геополітична реальність будувалась на запереченні самої можливости Третього Шляху як політичної чи геополітичної тенденції. Ідеологічною жертвою такої двополюсної системи стала насамперед Европа – як східна, так і західна, позаяк вона втратила свою власну політичну волю під впливом силового “випромінювання” наддержав та вимушена була солідаризуватися чи то з правими (геополітично це означало США, “атлантизм”, духовний і культурний Захід), чи з лівими (геополітично це означало СРСР і комуністичний Схід). Будь-який інший шлях для країн Европи не існував. У повній відповідності з основними принципами Третього Шляху після поразки цієї ідеології теза “ні Схід, ні Захід” була нездійсненна, і Европа була змушена стати або чистим Заходом, або західною околицею комуністичної Азії. Єдиною державою, яка змогла частково реалізувати на практиці певні аспекти Консервативної Революції, була держава Ізраїль, яку, враховуючи значне число жертв серед євреїв у період правління в Европі консервативних революціонерів, ніхто не наважився б підозрювати чи звинуватити в “фашизмі” чи “нацизмі”, незважаючи на разючу схожість ідеології. Ізраїль як держава був заснований на принципі повного відновлення архаїчної традиції, юдейської релігії, на етнічній та расовій диференціації, на активному використанні соціалістичних елементів у економіці (зокрема, системі кібуців), на відродженні каст тощо. Не дивно, що багато ідеологів націонал-соціалізму – зокрема натхненник бретонського нацизму, блискучий письменник і історик Ольєр Мордрель – яким вдалося пережити “денацифікацію”, схвально сприйняли звістку про утворення Ізраїлю, позаяк етнічні та релігійні відмінності є справою більш-менш відносною, в той час як сам принцип Третього Шляху, до якого б народу він не стосувався, єдиний і незмінний на ідеологічному рівні. (Заради цікавости зауважмо, що Ольєра Мордреля одного разу врятувала від суду і звинувачення в переслідуванні євреїв у роки Другої світової війни якраз вдячна телеграма ізраїльського уряду, надіслана у відповідь на його поздоровлення з відновленням єврейської консервативно-революційної держави). Відтак Третій Світ як периферія геополітичного протистояння двох наддержав – СРСР і США – став зоною відновлення спроб Третього Шляху, але тільки в ті моменти і в тих районах, де контроль того чи іншого геополітичного полюсу слабшав настільки, що наддержавам доводилося йти на поступки ґрунтівським тенденціям. Але до Іранської Ісламської Революції жодному народові чи державі не вдавалося прорвати геополітичний диктат двополюсної ідеологічної системи. Так, варіанти ісламського соціалізму в Іраці, Сирії та Лівії – це форми Третього Шляху із помітним зсувом до комунізму, певний гібрид між Консервативною Революцією та чисто лівою ідеологією. У піночетівському Чилі чи в ПАР, навпаки, елементи Третього Шляху були схрещені з правою ідеологією. Можна сказати, що ці ідеологічні конструкції Третього Світу являли собою усе ж радше крайні випадки біполярної ідеологічної системи, аніж складали сукупно самостійний і повноцінний Третій Полюс, Третю Позицію. Третій Шлях відроджується з попелу Незважаючи на тотальність поразки Третього Шляху в Европі, не можна сказати, що він зник остаточно і безповоротно. Справа в тому, що ідеологія не є такою собі сваволею тих чи інших політиків, мислителів і державних діячів. Вона коріниться у глибинних архетипах людського єства як форма вияву тих чи інших сутнісних онтологічних тенденцій, які набагато фундаментальніші, аніж часткові раціональні конструкції чи соціально-політичні умовності. Ідеологія Weltanschauung – це свого роду інтелектуальне резюме усього людського буття, його внутрішній нерухомий двигун, джерело та початковий мотив дій і учинків. Тільки виявлятися вона може по-різному. Але, хоч як би там було, після Французької Революції ідеологічний спектр недвозначно втілився у трьох основоположних полюсах – праві, ліві й Третій Шлях, і хоча самі ці терміни з’явилися тільки після цієї Революції, аналогічні ідеологічні комплекси існували й раніше, правда, в іншій формі й під іншими назвами. Тому Третій Шлях, переможений і “заборонений” у післяялтинському світі, не міг просто так зійти зі сцени, а шукав для себе особливі, нерідко непрямі форми виразу. З-поміж значних офіційних післявоєнних політиків ближче за інших до Третього Шляху підійшов генерал де Ґолль, котрий обережно, але вперто провадив лінію єдиної вільної Европи від Атлантики до Уралу, яка неявно протистояла б США, тобто власне Заходові. Звичайно, ці фундаменталістські та частково консервативно-революційні тенденції де Ґолль висловлював украй обережно, однак з часом дедалі більше відкриваються таємні нитки, які пов’язували його з ідеологами Третього Шляху, зокрема навіть таким інтегральним традиціоналістом, як учень Рене Ґенона Мішель Вальсан. Загалом де Ґолль постійно наполягав на збереженні самобутності Франції як у культурному, так і в економічному сенсі, й уже це робило його ледь не ворогом правої наддержави – США, які запідозрили в обережних і лояльних до НАТО, але все ж дещо “консервативно-революційних” політичних заходах генерала де Ґолля потенційну загрозу відродження Третьої Позиції в Европі. Хай там як, але багато сучасних ґоллістів у Франції є переконаними прихильниками Третього Шляху. Функціонує навіть напівйімовірна інформація про те, що де Ґолль заснував колись таємну оганізацію “45 секретних компаньйонів”, геополітичним завданням якої в числі іншого була відбудова вільної та незалежної Европи, котра протистояла б як “совєтизму”, так і “американізмові”, тобто Европи класичного Третього Шляху. Подібні тенденції виявлялися і в інших европейських політиків, насамперед, природно, континентальних, позаяк Англія уже давно і міцно стоїть на чисто правих і атлантично-західних позиціях, виступаючи в післяялтинському світі у ролі головного европейського “агента впливу” США. Однак двополюсна політична і геополітична система змушувала залишати подібні тенденції прихованими, захованими, неявними, оскільки в іншому випадку це неодмінно призвело б до жорсткої силової конфронтації. Але траплялися й радикальні прихильники Третього Шляху, які відверто проповідували та захищали “кримінальні” від певного часу ідеї. Можливо, найяскравішим післявоєнним консервативним революціонером чи націонал-революціонером був бельгієць Жан Тіріар, колишній активіст націонал-більшовистського руху Генріха Лауфенберґа. Тіріар швидко опритомнів після “денацифікації” і першим спробував відродити ідеологічну та політичну боротьбу Третьої Позиції. Уже в 1960-му році – раніше на всій планеті і справа, і зліва панував відвертий антиконсервативно-революційний терор, і навіть слова на захист Третьої Позиції не можна було промовити – Тіріар створює всеевропейську організацію Jeune Europe (Юна Европа). Він публікує книгу Хай живе Европа!, в якій формулює основні постулати Третього Шляху стосовно нової геополітичної та політичної ситуації після Другої світової війни. Саме Тіріар першим зробив Кельтський Хрест новим символом Третьої Позиції, і цю емблему пререйняли усі европейські націонал-революціонери незалежно від країни. Тіріар розробив теорію нової Европейської Імперії – він так і називав Европу “Імперією з населенням у 400 млн. осіб” – яка б радикально протистояла “совєтизму” й “американізму”. При організації Юна Европа почали виникати антиамериканські боївки, які ставили за мету протистояти американській військовій і навіть культурній присутності на континенті. Жан Тіріар не був відірваним від реальної дійсности теоретиком. У 1963 р. він зустрічався з Чжоу Еньлаєм, відтак з керівниками Румунії, Югославії, пізніше Іраку, в 1968 р. – з Насером. Показово, що перший европеєць, який із зброєю в руках воював на боці палестинців, був член Юної Европи Роже Кудруа. Так післявоєнний Третій Шлях поступово і в Европі відживав після найжорстокішої поразки і нагадував про себе уже на політичному (і навіть військовому) рівні. Дуже важливим в ідеології Тіріара було те, що він, ретельно проаналізувавши післявоєнну геополітичну ситуацію, а також зробивши серйозні висновки з долі европейського (насамперед німецького та бельгійського) націонал-більшовизму, недвозначно оголосив головним і принциповим ворогом Третього Шляху саме Захід і “американізм”, тоді як в комуністичній системі він відзначив явні ознаки еволюції в напрямку Третьої Позиції. Іншими словами, разом з Тіріаром европейські консервативні революціонери повернулися до початкової антизахідної орієнтації, котра була значною мірою причетна до історичних компромісів, укладених фашистським і нацистським режимами на користь правих. На ділі це означає, що саме “американізм” є в актуальних умовах повною антитезою Консервативної Революції, а комунізм, який уже втратив свій початковий нігілістичний та агресивний характер і увібрав у себе чимало національних і фундаменталістських рис, є значно меншим злом, якщо взагалі не потенційним союзником. Хоча така позиція була дуже близька до початкової позиції консервативних революціонерів, які завше тяжіли радше до Сходу, аніж Заходу, для післявоєнної, післягітлерівської Третьої Позиції це було справжнім відкриттям, новим словом, геополітичним одкровенням. Окрім усього іншого, це остаточно відокремлювало нонконформістський Третій Шлях від офіційних парламентських правих, зовсім не здатних, незважаючи на всі компроміси, досягнути будь-яких успіхів у суто національному та фундаменталістському сенсі. Фактично, націонал-революціонери Тіріара відмежувалися від крайньо правих, критикуючи архаїчність та інерційність (навіть “віцеральність”, “вегетативність”) їхніх політичних поглядів. Економічно Тіріар протиставляв “економіці прибутку” (капіталізмові) та “економіці утопії” (марксизмові) “економіку потенцій” (тобто природний розвиток реґіональних економічних можливостей). У політиці він проголошував “федеральний націоналізм”, тобто духовне і геополітичне об’єднання незалежних диференційованих етнічних систем, поліцетричну Імперію незалежних етносів. Тіріар опрацював концепцію “автаркії великих просторів”, згідно з якою лише значні геополітичні утворення здатні бути в сучасних обставинах не тільки економічно, але й ідеологічно незалежними. Своїми попередниками Тіріар уважав Ґоттліба Фіхте та Фрідріха Ніцше, а про себе говорив так: “Я – европейський націонал-більшовик в традиції Ернста Нікіша, а надихає мене історичний приклад Йосифа Сталіна та Фрідріха II Гоґенштауфена”. Загалом доктрина Жана Тіріара отримала назву “націонал-комунотаризму”. В Італії послідовники Тіріара – найвідоміші з них Джорджо Фредда і проф. Клаудіо Мутті – надали його геополітичній та економічній доктрині духовного та традиціоналістського характеру, засновуючись на працях знаменитого традиціоналіста Юліуса Еволи та надихаючись “містичним ґвардизмом” православного капітана Кодряну. Хоч як би там було, антикапіталізм і анти-Захід стали провідними мотивами Третього Шляху у післяялтинській Европі. Цьому в принципі відповідала і реальна трансформація, яка відбулася з багатьма комуністичними режимами, котрі у певних аспектах стали якщо не зичливими, то, принаймні, політично нейтральними стосовно консервативно-революційних тенденцій. Не випадково Ісламська Революція в Ірані назвала США “Великим Шайтаном”, а СРСР – всього лиш “Малим Шайтаном”. Другим найважливішим етапом відродження ідеології Третього Шляху було становлення руху т.зв. “нових правих” (варто зауважити, що цим іменем їх спершу нагородили ідеологічні противники). Фактично, вони продовжили традиції Тіріара й Нової Европи, хоча акцент тут сильно змістився у напрямку культури, науки, історіографії, естетики, соціології тощо. В принципі, одним з головних завдань “нових правих” було створення альтернативної культури, що передбачало не просто ідеологізацію творчости, а радше перегляд певних культурних догм, які в післяялтинському світі зазнали на собі дуже сильного тиску ідеологій-переможниць – як правої, так і лівої. “Нові праві” на чолі із загальновизнаним всеевропейським лідером і знаменитим публіцистом і філософом Аленом де Бенуа спершу вирішили здійснити тотальну ревізію культурних, економічних, політичних і соціологічних цінностей, притаманних “старим правим”. Становлення світогляду “нових правих” – цієї вельми поширеної сьогодні в Европі, ба більше,— у всьому світі, політичної позиції – відбувалося у становищі подвійної полеміки: з одного боку йшло оспорювання концепцій і доктрин “нових лівих”, а пізніше “нових філософів”, а з іншого – розгорнулись дискусії з правими і навіть крайньо правими. Як завжди, у Третьому Шляху були рішуче відкинуті “якобінська” централістська модель держави-нації (Etat-Nation), матеріалістична і плутократична тенденції, притаманні Заходові, “атлантизм”, “американізм” тощо, але водночас, відкидались і ліві тези про егалітаризм, інтернаціоналізм, гуманізм, марксизм тощо. Саме “нові праві” привабили увагу і до власне традиційних, класичних консервативно-революційних авторів, впровадивши в культурний контекст Европи, а особливо Франції, такі майже забуті чи відкинуті імена як Карл Шмітт, Карл Гаусгофер, Арно Брекер, Марк Ееманс, Ернст Юнґер, фон Заломон, Отмар Шпанн, Артур Мюллер ван ден Брук тощо. Але не тільки імена, але й цілі дисципліни були реабілітовані “новими правими” – скажімо, геополітика, яку нещодавно кваліфікували як “нацистську науку”, сьогодні увійшла у французькі університети як один з предметів, що його вивчають на рівні з іншими. (Цікаво, що очолює геополітичні дослідження в академічному світі Франції комуніст і близький до Міттерана політолог Ів Лакост). Найголовніше, чого вдалося досягнути “новим правим” – впровадження Третього Шляху в сферу “офіційно” визнаної позиції на культурному, економічному, політичному та філософському рівнях. Фактично, Третя Позиція завдяки невпинній, більш ніж двадцятирічній діяльності “нових правих” знову стала ідеологічно можливою, достатньо центральною та успішно конкуруючою в Европі з доволі потьмянілими та “рекуперованими” Системою “новими лівими”. Показово, що багато радикальних лівих сьогодні, як і в 20-30-х роках, розчарувавшись в ортодоксальному марксизмі, комунізмі та совєтизмі, переходить до лав “нових правих”, як це трапилося із Жаном Ко, найближчим сподвижником Сартра, Райнгольда Оберлерхера, правою рукою Руді Дучке, найзнаменитішим з-поміж німецьких нових лівих 1968 р., і Роже Ґароді, колишнім центральним ідеологом французької компартії. Цікаво підкреслити вельми характерне ставлення “нових правих” до такої важливої сьогодні для ідеологічного самовизначення в політиці тих чи інших діячів проблеми імміґрації. Якщо “старі праві” – зокрема, Національний Фронт Ле Пена – виступають проти імміґрантів, то “нові праві” виступають радше на боці імміґрантів, котрих вони вважають жертвами протиприродної монополістичної, капіталістичної системи, і їхні проблеми “нові праві” вважають своїми власними проблемами. Ален де Бенуа, автор монументальної книги Третій світ, спільна боротьба, де він підкреслює едність між Третім Світом, який обстоює свою свободу і незалежність, та інтересами прихильників Третього Шляху в Европі, однозначно формулюючи своє ставлення так: “Вони [старі праві] поборюють імміґрантів – я борюся з еміґрацією. Вони захищають націю, я захищаю нації”. Саме “нові праві” сьогодні представляють собою в Европі нову ідеологічну зав’язь Третьої Позиції, яка вже здолала поразки і набирає силу в міру того, як поглиблюється криза двох інших геополітичних та ідеологічних полюсів. При цьому варто зазначити, що послаблення і повний крах совєтизму в сучасному світі, крах совєцької наддержави ще більше зміцнює антиатлантичну тенденцію европейського Третього Шляху. Ще на початку 80-х Ален де Бенуа заявив, що “він надає перевагу кашкетові совєцького офіцера перед американським зеленим беретом”, а це цілком відповідає духові европейського націнал-більшовизму. Цікаво, що провідник італійських “нових правих” Марко Таркі навіть оголосив про кінець Третьої Позиції, позаяк протистояння комунізмові, на його думку, більше не має сенсу, і єдиним спільним ворогом і для лівих, і для консервативних революціонерів залишається США, Захід, “атлантизм”. Таркі навіть пропонував відмовитись від назви “Третій Шлях” і прийняти тезу про “Другий Шлях”, віднині єдиний і для націонал-більшовиків, і для просто більшовиків, і для радикальних консервативних революціонерів. Подібні настрої вельми поширені сьогодні в Европі, але, варто відзначити, що існує одна значна суперечність між европейським націонал-більшовизмом і націонал-більшовизмом совєцьким. Якщо в Европі така позиція є виразом максимального нонконформізму, рішучого неприйняття всіх маніпуляцій сучасної Системи, то в СРСР націонал-більшовизм у більшості випадків означає або інерційну прив’язку до гасел, які давно втратили сенс або звичайнісінький конформізм, або страх перед дискредитованими упродовж тривалого періоду наліпками, як-от “націоналізм”, “етатизм”, “імперіалізм”, “расизм”, “шовінізм”, “фашизм”, “нацизм” тощо. Однак, внаслідок останніх подій в СРСР, можливо, усі речі стануть на своє місце, і націонал-більшовизм Европи більш-менш вирівняється з націонал-більшовизмом Сходу. Але у всьому цьому варто враховувати й те, що, як би не поверталися історичні події, комуністична ліва ідеологія ніколи не зможе дорешти збігтися ні з правою позицією, ні з Третім Шляхом, хоча б уже тому, що це не варіації одного й того ж світоглядного комплексу, а корінним чином відмінні за своїм походженням, за своєю орієнтацією і кінцевою метою структури. Зараз можливий – і уже відбувається наплив лівих до Третьої Позиції, як колись, в епоху геополітичної могутности совєтизму, деякі консервативні революціонери (особливо в країнах Третього Світу) були змушені вдаватися по допомогу до комуністів ціною компромісів і поступок. Але остаточного злиття відбутися не може в принципі, незважаючи на зовнішній бік подій. Лівий завше залишиться лівим, якщо він не стане, звичайно, правим, чи не перейде свідомо і добровільно на Третю Позицію. Підсумок Ми спробували в найзагальніших рисах змалювати ідеологічну позицію, якою так часто нехтують політологи й соціологи, але яка, тим не менше, є цілком закінченим і самостійним світоглядним комплексом, нездоланним навіть при застосуванні найжорсткіших засобів та найбезжальнішої цензури. Якщо не враховувати саме такої триполюсної ідеологічної картини, ми приречені на невиправдані натяжки, іллогізми, суперечності в оцінці подій, які сьогодні розгортаються у світі, позаяк у період трансформацій ідеологічна боротьба стає надзвичайно гострою, і частково припустимий в інші періоди ідеологічний агностицизм чи “гаслове мислення” стають у критичні миті просто неможливими. Поза тим, спостерігаючи за ідеологічними суперечками та політичними дискусіями, які розгортаються сьогодні в нашій крїні, ми не можемо позбутися глибокої стурбованости за розумовий стан багатьох “ідеологів”, які загубилися у визначеннях і політичних проектах, ні сенс, ні значення, ні остаточна мета котрих їм не відома. У “фашизмі” звинувачують одні одних усі, кому не ліньки, при цьому мало хто взагалі дещицю знає про цю ідеологію та про її історію принаймні щось достовірне. (Дивовижно, що не тільки простий люд, але й деякі знані політики беруть свої уявлення про фашизм з телесеріалу про Штірліца). Так само, без сенсу, роздаються наліпки “праві”, “ліві” тощо. На геополітичному рівні мало хто усвідомлює, чим насправді є “атлантизм” чи “евразійство”, а в питаннях державного устрою такі вирази як “якобінська” модель, “автаркія великих просторів”, “федеральна Імперія” тощо, взагалі нікому ні про що не говорять. Усе це не було б так уже страшно, якщо б наша країна була ізольована від решти світу і вирішувала свої внутрішні проблеми сама – у такому випадку тимчасовий посткомуністичний балаган рано чи пізно закінчився б природним і органічним шляхом. Але, на жаль, ми нерозривно пов’язані сьогодні з рештою світу, і від нашої позиції залежить уся геополітична й ідеологічна карта планети. Окрім того, на нас діють могутні зовнішні ідеологічні фактори,і, насамперед, правий комплекс “атлантизму”, який, безумовно, намагається використати це становище, аби перетворити двополюсну систему “праві-ліві”, США-СРСР, в геґемонію ґлобальної “американської моделі” (the American way of life). Для усіх цих зовнішніх впливів загалом ідеологічні концепти – не порожні гасла чи наліпки, а важливі оперативні реалії, якими вони керуються у своїх конкурентних стратегічних і геополітичних діях. Незалежно від особистих чи групових преференцій, зараз лише дві ідеологічні позиції є інтелектуально й геополітично активними – “атлантичні” праві та “евразійські” консервативні революціонери. Ліва ідеологія не має зараз ні геополітичної, ні інтелектуальної форми (хоча це зовсім не означає, що вона не набуде її взагалі ніколи). Можна сказати, що власне лівими є сьогодні анархічні та нонконформно-лібералістські тенденції, але всі вони поки що залишаються чимось невизначеним і неповноцінним. Хоч як би там було, Третя Позиція сьогодні – це щось цілком серйозне, фундаментальне, ґрунтовне, що вийшло з периферійного, марґінального стану, в якому воно перебувало у післяялтинському світі. Сьогоднішній світ уже не є післяялтинським, а в новій ідеологічній картині “кримінальність” Консервативної Революції стає зовсім не такою “очевидною” і “само собою зрозумілою” (хоча б тому, що злочини лівих, комуністів, які сьогодні викривають, далеко перевершують за масштабами і дикістю всі інкриміновані нацистам). І, незважаючи на те, що зараз “атлантизм” не має військової, стратегічної та індустріальної альтернативи, вона може з’явитися у будь-який момент, позаяк події зараз розвиваються з карколомною швидкістю. Немає ніякого сумніву в тому, що коли така альтернатива виникне, нею буде Третя Позиція. Переклав Андрій Павлишин Джерело: http://www.ji.lviv.ua