З моменту утворення незалежної української держави, несподівану гостроту, яка не спостерігалася з тих часів, коли Кара-мурза (Карамзин) присвоїв Росії назву Русь, набула проблема етнічної назви українського народу. У 1991 р. утворилася не тільки Україна, а й стався потужний вибух етнічного сепаратизму, спровокований "проффесорами" типу Роберта Магочі, коли протягом 1-2 років відбувся світовий конгрес русинів та міжнародний конгрес русинської мови, на якому було заявлено, що лемки Словаччини не належать до українського етносу, а становлять окрему від нього етнічну групу руснаків. Явне співпадіння у часі усіх цих подій вже викликає настороженість і цілу низку запитань, відповіді на які стануть цілком зрозумілими після того, як ми ретельно проаналізуємо концепцію Магочі. Суть її полягає у тому, що усі без виключення українці, які проживають на південь від Карпатського хребта, насправді не є українцями, а т. зв. карпатськими русинами, які походять з числа не названих ним "ранніх слов'янських народів", русинів-переселенців з Галичини та Поділля, білих хорватів і волохів із Південних Карпат (Магочій. С. 17). Характерно, що пан Роберт при цьому вважає прабатьківщиною слов'ян територію на сході сучасної Польщі та Західної України, але твердить при цьому, що "ранні слов'янські народи прийшли до котлини Дунаю з цієї прабатьківщини разом із гунами та аварами, хоча відомо, що останні були кочівниками, пересувалися виключно степом і як вони могли потрапити на цю прабатьківщину слов'ян незрозуміло, так як їх археологічних пам'яток там практично немає (Магочій. С. 13). Крім того, на 54 сторінці він дає оглядову карту усієї Карпатської Русі разом із лемками, долинянами, руснаками, верховинцями та гуцулами, але на етнографічній карті (стор. 6) виключає верховинців (бойків), гуцулів та лемків з району Коросна, Риманова та Сянока з числа карпатських русинів і, таким чином, виходить так, що одна карта абсолютно не узгоджується з іншою. Власне, складається враження, що основний удар концепції Магочі спрямований насамперед саме проти лемків, так як усю їх етнічну територію він ділить навіть не на дві, а на три частини, одну з яких, на захід від річки Ослави, певно на догоду Польщі, він взагалі не вважає лемківською і, крім того, йде на безпрецедентний в історії ХХІ ст. крок, виділивши зі складу етнічної Лемківщини усю її південну частину, назвавши її мешканців не лемками, а руснаками і надавши цій території абсолютно штучну назву Пряшувська Русь, яка в жодних історичних документах не зафіксована. Подібні експерименти з етносами та етнічними територіями дозволяли собі хіба що "спеціалісти" СС з відомства Гіммлера, які для лемків з району Криниці та гуралів з-під Нового Торгу придумали штучну назву "гораленфольк", а також радянські і польські комуністи, які не придумували жодних нових назв, а елементарно викинули лемків з їх етнічної території на півночі від Карпатського хребта. Схоже на те, що щось подібне готується також і для лемків Словаччини, але на цей раз не так нагло й відкрито як 60 років тому, а більш витончено та хитро, коли спочатку позбавляють народ своєї історичної та етнічної пам'яті, доводять його до стану, коли, як писав Т. Шевченко, їм самим починає здаватися "моголи ми, моголи", а потім роблять з ним усе, що завгодно. На відмову від виконавця чужого і надто ворожого до лемків замовлення, який є англомовним нащадком мадярського роду і навіть не знає ні сучасної, ні, тим більше, давньоруської мови (його твори перекладає на русинську мову В. Падяк) і не в стані користуватися давньоруськими джерелами та літописами, а тому заплутався в поняттях Русь, рус, русин, рутен, руснак, руський, сприймаючи їх як щось окреме та абсолютно незалежне один від одного, ми постараємося крок за кроком спростувати усі без виключення твердження Магочі. Першою і чи не найбільшою вигадкою пана Роберта є та, що прабатьківщина слов'ян була на північному боці Карпат і що лише завдяки гунам та аварам вони потрапили на територію Закарпаття та Пряшівщини. Насправді, слов'яни є індоєвропейцями і їх прабатьківщина має знаходитися там, де була прабатьківщина усіх без виключення народів індоєвропейської мовної сім'ї, тобто на Дунаї, на території сучасної Угорщини. На Карпато-Дунайський регіон, як на прабатьківщину усіх індоєвропейських народів, у свій час уже неодноразово вказували такі видатні вчені як Шредер, Шерер, Парет, Майєр, Чайдл, Філіп. Як Дунайський тарденауз його також виділяв Зотц (Zotz. S. 44; Schreder s. 514; Filip). Ретельний аналіз мов народів, що заселяють територію від Атлантики до Тихого океану, переконливо засвідчує їх походження з одного центру і регіон сучасної Угорщини є єдиною точкою, де усі вони межують між собою (Долуханов. С. 17). Визнано, що з усіх гематологічних зон найбільш стабільною є Карпатська зона, де концентрація групи крові "А" наближається до свого максимуму і поступово зменшується в міру просування на схід, що в жодному разі не могло бути, якби місцеве населення прийшло сюди зі сходу (Данилова. С. 55 - 57). Коли лінгвісти, у свою чергу, також спробували локалізувати, станом на 2 тисячоліття до нашої ери, місцезнаходження протогерманців, протороманців, протобалтів та протослов'ян, то вийшло, що протослов'яни серед них займають центральне місце і знаходяться в регіоні Середнього Дунаю (Krahe. S. 5 - 21). Про те, що саме Карпато-Дунайський регіон був зоною формування усіх індоєвропейських народів свідчить не тільки концентрація тут германських, фракійських, іллірійських, романських, кельтських, слов'янських і навіть іранських топонімів та гідронімів (варто нагадати, що нижня течія Дунаю носила іранську назву Істр), але також і писемні джерела, як, наприклад, "Історія франків" (Gregoire de Tours. S. 46), чеська хроніка Кузьми Празького, "Хроніка Великої Польщі" (Великая Хроника. с. 46), а наш "Літопис Руський" взагалі не залишає місця для сумнівів у тому, що прабатьківщиною слов'ян була територія сучасної Угорщини: "По давніх часах сіли слов'яни на Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми..." (Літопис. С. 2). Археологи також твердять про те, що напрям поширення усіх археологічних культур тут йшов з півдня на північ і з заходу на схід, а не навпаки (Етногенез. С. 118, 486). Таким чином, Магочі пішов шляхом радянських вчених, які конче бажали бачити прабатьківщину слов'ян ближче до Росії і з усіх сил прагнули довести, що заселення Центральної Європи йшло у напрямі зі сходу на захід. Нам, однак, завжди слід пам'ятати, що свідчення першоджерел завжди є визначальними і мають прийматися до уваги в першу чергу, так як у будь-якому разі вони вартують набагато більше, ніж тисячі томів висмоктаної з пальця на догоду своїм політичним інтересам писанини радянських, і особливо російських, вчених, які були здатні на партійне замовлення перевернути істину з ніг на голову. Таким чином, вже тільки свідчення Нестора-літописця та сучасної лінгвістики, археології й генетики здатні повністю спростувати тезу Магочі про заселення Карпатського регіону невідомим науці "раннім слов'янським народом, який прийшов до котловини Дунаю зі своєї прабатьківщини разом гунами та аварами", тобто у 370 р., а також те, що Закарпаття було заселене слов'янами з території Галичини та Поділля (в джерелах є єдина згадка про князя Федора Корятовича, який привів переселенців з Поділля, але автори цієї теорії ніколи не наголошують на тому, що це сталося лише на поч. 15 ст., коли руська історія Закарпаття нараховувала вже понад 1000 років (достатньо лише пригадати собі опис боротьби князя Лаборця з угорськими зайдами у 898 р.), а також той факт, що цих переселенців він оселив лише на Марморощині і лише на землях уздовж невеличкої річки Иза, що свідчить про те, що їх не було так багато, як це вигадав у свій час Венелін) (Войтович. Родина. С. 7 - 11; Puzyna. s. 438 - 440). Про волохів ми взагалі не будемо вести мову, так як вони з'явилися тут лише наприкінці 15 ст., коли етнічний склад місцевого населення був вже давно сформований і навіть сам Магочі визнає, що ця назва була не етнічною і не означала румун, а русинів з території Трансільванії, які займалися вівчарством і були звільнені від податків. Таким чином, з усіх можливих найбільш давніх предків сучасних карпатських русинів залишаються білі хорвати і це дійсно відповідає історичній правді, так як свідчення про них саме в цьому Карпатському регіоні є не з моменту появи тут гунів у 370 р., а на два сторіччя раніше і, цілком можливо, навіть з І ст. до н. е. Більше того, ми маємо унікальне підтвердження того, що саме у цьому хорватському середовищі і саме в Карпатському регіоні народилася назва Русь і русин, якою, згодом, користувалися не тільки білі хорвати, але і усі без виключення інші руські племена. На це першим звернув увагу Володимир Антонович у своїй праці "История Галицкой Руси", але, нажаль, вона не була надрукована, залишається в рукописі (Львівська бібліотека Академії Наук України, рукопис № 29398) і тому факти, які наведені там, мало відомі навіть українським історикам. Мова йде про "Карпатських Оросів" (Karpathes Oros), що згадуються в "Географії" К. Птоломея, який жив протягом 100-178 рр. Сьогодні вже практично ні у кого немає сумнівів у тому, що назва карпи і Карпати поступово трансформувалася у хорвати, а оросами мадяри називають русинів по сьогоднішній день. Як вона виникла і що означає серед істориків та лінгвістів іде дискусія по сьогоднішній день і тому немає жодної потреби просто переповідати усі версії з цього приводу, а варто висловити свою власну думку, яка, на мій погляд, заслуговує на увагу. В 10 році до н.е. римські джерела згадують про осів, яких підкорив консул Марк Вінізій. Більш конкретні відомості подає про них Тацит (55-120 рр.) у своїй "Германії" і хоча він чітко заявляє про те, що оси не є германцями, мало не до наших днів усі історики вважали їх якщо не германцями, то іллірійцями, аж поки у 1920 р. німецький історик Е. Ріттерлінг спростував усі ці хибні версії і неспростовно довів, що це могли бути тільки слов'яни, так як римляни постійно використовували їх у боротьбі з германськими племенами (Ritterling). Вони проживали на сході від германців, які концентрувалися в той час на заході сучасної Словаччини, і, не дивно, що останні називали їх "остами", тобто "східним народом" або "східняками". Так як римляни сприймали цю назву лише на слух, то у них вони стали не "остами", а "осами" і саме так потрапили на сторінки історії. Протягом цілого тисячоліття ця назва, поза усяким сумнівом, поступово трансформувалася як осі-ороси-роси-руси-русини, поступово витісняючи усі старі, і з ХІ ст. стала домінуючою не тільки у білих хорватів, але і в середовищі усіх без виключення інших руських племен, які мали спільне з ними "східняцьке" етнічне походження. Той факт, що, як стає зрозуміло з повідомлення Птоломея, першими її стали використовувати білі хорвати, тобто вона спочатку прижилася саме в їхньому середовищі, а не була запозичена у інших, має величезне значення, так як свідчить про їх особливу роль в руському етногенезі ("білі хорвати", власне, і означають "східні хорвати", так як білий колір у слов'ян символізував саме схід і, якщо вдуматися, то це і є саме те, що мав на увазі Птоломей, сповіщаючи про цих "карпатських оросів"). Вони першими серед усіх руських племен виходять на історичну арену, станом на Х ст. займають величезну територію Центральної і навіть частково Східної Європи, що свідчить про їх величезну чисельність та колосальний демографічний потенціал (розкопки хорватського городища Сільська біля Львова свідчить про те, що в ІХ-Х ст. там проживало більше людей, ніж у Києві чи навіть Парижі і, не випадково Баварський Географ в ІХ ст. саме в Карпатському регіоні згадує про якесь плем'я зорян, "від якого походять усі інші слов'янські племена" (Wybor zrodel. S. 50). На історичну арену хорвати вийшли першими від усіх інших слов'янських племен. Відомо, наприклад, що з території Семигородщини римські легіони витіснили не волохи, тобто фракійці, а карпи-хорвати і в 305 р. імператор Галерій змушений був поселити частину цих хорватів у Паннонії. Як про русів про них можна говорити вже з поч. V ст., так як німецька "Кайзерхронік" згадує про те, що разом з іншими народами вони брали участь у нападі Аларіха у 410 р. на Рим. Поза усякими сумнівами, ці руси брали участь також і в походах Аттіли на Європу, так як у 448 р. саме його столицю десь на території Угорщини відвідав Пріск Понійський і він занотував в їх таборі слова, які могли належати лише давньоруському етносу (мед, квас, тризна та ін.) (Сказания. с. 40, 52). Безліч українських слів (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.) ми знаходимо також у книзі Орбіні, який на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали у 455 р. після захоплення Риму так звані "вандали" (безумовно, тут були і германські вандали, але цей набір слів свідчить також і про присутність там русів). Ось чому свідчення про руського князя Одоакра та Карпатську Русь в жодному разі не можна вважати історичним курйозом, а однією з перших сторінок нашої давньої історії, тим більше що ці сторінки сьогодні лукаво підміняються антинауковими сентенціями про наше походження від гунів, аварів, аріїв, трипільців, хозарів та навіть єгиптян (лише тільки один висновок біологів про максимальну тотожність генетичного коду українців із хорватами та чехами повністю спростовує цю абракадабру і підтверджує той неспростовний факт, що тривалий час вони жили поруч на теренах Центральної Європи). Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн під Зальцбургом повідомляє нам про те, що: "Року Божого 477 Одоакер, король русинів... лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили" (Краєзнавчий словник). Безумовно, Одоакр - це не його власне ім'я, а латинізована версія руського, про яке ми можемо тепер лише здогадуватися, але володіння цього князя явно локалізуються саме в Паннонії, де Галерій у свій час оселив карпів, і це є ще одне свідчення того, що в Центральній Європі русини мають давню історію, тут вони, власне, і народилися, а білі хорвати, фактично, нікуди звідси так і не пішли, а були лише поступово витіснені кочівниками дещо далі на північ. Своєї найбільшої потуги білі хорвати досягнули в Х ст. і, не випадково, що візантійський імператор Костянтин Багрянородний присвятив їм значну кількість сторінок у своїй книзі "Про управління державою". З неї ми можемо довідатися, що вони займали тоді величезну територію вздовж Карпатського хребта від річки Прут на сході до Баварії на заході. Не дивно, що вражений таким величезним простором, яке займало лише одне це плем'я, імператор назвав цю територію Великою Хорватією (Известия. С. 7 - 41). Далеко не кожне плем'я в часи середньовіччя має про себе настільки чіткі і докладні відомості як білі хорвати і логічно постає запитання: для чого Магочі потрібно було вигадувати якихось протослов'ян, які прийшли сюди з гунами та аварами, волохів та псевдопереселенців з Галичини і Поділля, коли вже з Х ст. зрозуміло, що усю територію Гуцульщини, Бойківщини, Галичини, Закарпаття, Лемківщини, в т. ч. і вигаданої Магочі Пряшувської Русі, Волоського Острова в Словаччині, Півночі Моравії та Чехії займало плем'я білих хорватів і саме від нього мають походити усі без виключення лемки, бойки, гуцули та навіть і галичани, яких канадський "проффесор" взагалі не бере до уваги. Відповідь абсолютно зрозуміла: саме для того, щоб вигадати так званих верховинців, долинян, руснаків, крайняків і на тій підставі, що вони походять не від одного етносу, а від різних етнічних зайд, які з'явилися тут у різні часи, максимально розмежувати їх один від одного, і тим самим дати усі "законні" підстави для сусідніх з Україною держав розібрати їх поміж себе. Так як буквально одразу пан "проффесор" заявляє про те, що "культурні характеристики долинян суть подібні до мадяр" (Магочій. С. 11), то стає зрозуміло, що Угорщина отримує право претендувати не тільки на ті 32 руські села, які залишилися на теренах Угорщини, а навіть на ціле Закарпаття, усі гуцули мимоволі попадають в орбіту Румунії, Лемківщина є "законною" здобиччю Польщі, а руснаки, яких тепер навіть назва не зв'язує з лемками - Словаччини. Іншими словами, перед нами класична імперська схема, яка відома ще з часів Стародавнього Риму - поділяй та володарюй. Зрозуміло, що якби Магочі чесно визнав, що лемки, бойки, гуцули, галичани та закарпатці походять з одного спільного білохорватського етнічного коріння, то усі його наступні твердження про відмінність руснаків від українців виглядали би маячнею хворої людини. Тому, скориставшись тим, що лемки й закарпатці, в т. ч. не тільки з політичних, а і чисто природних обставин, тривалий час перебували у відриві від основного українського масиву і виробили багато суто своїх специфічних рис, він виокремлює їх від українців, а потім від лемків ще й відриває руснаків. Звертає на себе увагу той факт, що червоною ниткою через усю писанину Магочі проходить не стільки турбота про те, як уберегти місцевих русинів від асиміляції з боку державних націй, що в даний час дійсно є найбільшою загрозою для їх існування, а уся вона спрямована насамперед на те, щоб довести, що русини не є українцями, що трояка лемківсько-бойко-гуцульська класифікація не є адекватною, що Карпатська Русь завжди перебувала в політичній та культурній сфері Центральної Європи і ніколи не була під гегемонією Київської Русі (Магочій. С. 11 - 17). Подібною фальшю та ненавистю до українського народу переповнені усі опуси цього американізованого мадярона, який не вміє навіть писати на мові тих людей, яких несподівано взявся "захищати" від українців. Насправді, якби Магочі розумів бодай хоча б один діалект української мови, не говорячи вже про мову літопису Нестора, то вже той факт, що білі хорвати згадуються в переліку руських племен разом із полянами, волинянами, дулібами, деревлянами та іншими давньоруськими племенами (Літопис. С. 6, 16. 68) і їх немає в жодному переліку польських, чеських чи, тим більше, мадярських племен, змусив би чесного дослідника негайно облишити цю дражливу тему і не пхати свого носа у надзвичайно складні етнічні проблеми цього абсолютно невідомого та незрозумілого йому регіону на цілком протилежному від нього боці планети. Саме руськими племенами вважають білих хорватів Ф. Палацький та П. Шафарик, які чи не найбільш докладно з усіх істориків мали змогу вивчити минуле території сучасної Словаччини. Врешті-решт, як ми вже встановили вище, в середовищі білих хорватів, власне, і виникла сама назва Русь та ороси-руси, яка протрималася тут аж до того моменту, коли сюди в ІХ ст. прийшли угорці. І. Філевич нарахував у цьому регіоні 34 назви типу Оросвар, Оросло, Ороші, Орослан, Орослімос, Оросфальва, Кішоросі, Нагіоросі (Филевич. С. 4- 9) , а якщо додати до них ті, що виникли дещо пізніше і мають корінь "рус" (Русовці, Русава, Гончруска та ін.) та визнати, що Вишгород, Комарно, Острий Холм (Естергом), Ягер (Егер), Доброчин (Дебрецен) та багато ін. також є далеко не угорськими, то стає зрозуміло, що "Руська земля" виникла спочатку саме тут, а потім вже ця назва разом з іншими руськими племенами помандрувала в Україну, де в давні часи згадується лише одна річка Рось (История, литература, язык. С. 3-4). Власне, саме завдяки тим руським поселенням, які застали тут угорці, ми можемо встановити первісні межі тієї частини Білої Хорватії, яка пізніше отримала назву Лемківщина. Вони були сконцентровані переважно в північній частині сучасної Угорщини і тепер уже немає жодних сумнівів у тому, що етнографічна карта Лемківщини станом на ІХ-Х ст., яка була опрацьована лемками і видана у 1988 р. в Америці абсолютно відповідає реальному стану речей. Вона включає в себе Краківську землю, усю Словаччину до річки Ваг, а на півдні її кордон іде по лінії Дунай-Вац-Тисафюред-Дебрецен на території сучасної Угорщини (Лемківщина. С. 7-40). До 623 р. хорвати заселяли також і Західну Словаччину аж до витоків Вісли, але після перемоги хорватського князя Самослава (Само) над аварами частина їх посунулася на звільнені від кочівників землі на Балканах і заснували там свою Хорватію (не дивно тому, що, як встановили нещодавно генетики, генотип українців є найбільш близьким саме до цих хорватів). На місці їх колишнього проживання утворилася своєрідна дірка, яку пізніше заповнили чехи, а гірські регіони в ХV ст. колонізували волохи. Ось чому територія Лемківщини на заході обмежилася лише Високими Татрами, хоча до VII ст. існували усі можливості, щоб її кордони йшли аж до Моравії. Щоправда, південні хорвати не відхрещуються від своїх родинних зв'язків з білими хорватами, вони частково фінансують проведення археологічних досліджень у Стільсько, а щодо лемків, то існує навіть думка, що частина хорватського князівського роду Лимичів залишилася в Карпатах і саме від них, а не від специфічного місцевого українського діалекту, походить сучасна назва лемків. Тим не менш, лемками їх почали називати зовсім недавно і, якщо прийняти до уваги, що хорватами вони звалися до ХІ ст., то більшу частину своєї бурхливої історії вони разом з усіма українцями все ж таки більше відомі як русини, а їх етнічна територія як Рутен фільд (Руська земля), хоча угорці із зрозумілих обставин воліли в документах називати її Верхньою Угорщиною і рідше Руською Країною. Можна сперечатися про те, де конкретно була розташована Марка Руссорум Рутенорум, яку угорський король Стефан Великий надав в управління своєму сину Імріху, але факт залишається фактом - саме з цього моменту білі хорвати остаточно почали називати себе тільки русинами. Практично одночасно з утворенням на території Угорщини Руської Марки під 1027 р. є повідомлення Люпуса Протоспата про похід на Італію русів разом із болгарами (Przeglad historyczny. S. 257). Нажаль, так сталося, що усі державні архіви Угорщини були знищені під час турецької окупації цієї країни і ми маємо лише спорадичні відомості про русинів Угорщини лише з іноземних джерел та єдиного вцілілого архіву в Лелесі, який, однак, був провінційним і не може донести до нас справжню картину руського минулого цього краю. Тим не менш, саме в ХІ-ХІІ ст. тут виникають такі населені пункти з вельми промовистими назвами як Русков, Руска, Гончруска, Смильно, Рославиці, Мокролуг та ін., а в документах 1357 р. перераховані десятки поселень, як, наприклад, Свидник, Строчин, Орлик, Домбовиця та ін. і чітко вказано, що тут живуть рутени, які займаються землеробством (Anjouk. S. 349, 549). Біхорське єпископство в документах ХІ ст. названо Руським, саме про руську віру говорять документи 1340, 1367, 1437 рр. і в одному лише Шариському комітату у 1439 р. вже було зафіксовано 14 православних храмів (Toth. S. 212). В листі 1402 р. Римського папи Боніфація ІХ до угорського примаса є заклик "навертати у святу католицьку віру місцевих рутенів" (Monumenta Vaticana Hungariae . s. 415). Угорська хроніка Симона де Кеза називає також Карпатські гори "Альпес Рутенорум". Таким чином, усі без виключення найдавніші письменні джерела свідчать про проживання на теренах Карпатської Русі русів, русинів або рутенів, але жодного разу не згадуються руснаки. Чому Магочі не взяв для означення лемків Словаччини традиційну і задокументовану в багатьох джерелах історичну назву а пристав на хуторянських руснаків, яку вживали хіба що в окремих поселеннях і то вже в наш час, викликає величезне здивування. А тому, що одночасно з остаточним переходом білих хорватів на назву русини русинами почали називати себе також і поляни, волиняни, дуліби, дреговичі, сіверяни та усі інші руські племена і ця спільна як для Карпатської Русі, так і для Київської та Галицької Русі протрималася аж до ХІХ ст. Саме тоді в Києві перед собою поставили запитання: "звідки єсть пошла земля Руськая?", з'явився "Руський літопис", було кодифіковане звичаєве руське право і написана "Руська Правда", з'явилися численні літературні твори на давньоруській мові, в т.ч. знамените "Слово о погибели землі Руськой" та ін. Уже перший польський літопис Галла Аноніма в ХІ ст. згадує про "русинів, які повстали і вигнали поляків зі своїх укріплень та замків", Руські вулиці і безліч поселень з подібною назвою з'явилися в Любліні, Ряшеві, Львові і навіть у Вроцлаві, що свідчить про масовий перехід до цієї загальноетнічної назви не тільки в Карпатській Русі, а і на усьому величезному просторі від Одри до Чернігова. Від ХІ до ХІХ ст. тут була не тільки одна спільна назва, а і суцільний етнічний масив, доказів чого є навіть не тисячі, а мільйони, практично ціла історія, яку переповідати тут немає жодного сенсу. Не дивно, що саме цей період руської історії Магочі оминає з найбільшим поспіхом (у його підручнику для дітей з 50 сторінок йому присвячено лише 6). Якби Україна та український народ і далі ще залишали собі стару назву Русь і русини, то, погодьтесь, уся писанина Магочі була би курам на сміх, але, сталося так, що у ХІХ ст., на знак протесту проти принизливого для честі і гонору будь-якого народу клейма малороса, наддніпрянці почали вживати назву Україна і, відповідно, українець, яка поступово визрівала на протязі багатьох століть, але до цього часу вживалася досить рідко. Хоча в Австрійській імперії, яка практично вже у 1526 р. загарбала значну частину, будемо вже говорити, українських земель, на відміну від Росії не додумалися до того, щоб називати місцеве населення малоавстрійцями, але у ХХ ст. галичани, які були найближчими сусідами наддніпрянців, підтримали цю зміну і також почали називати себе українцями. Для Карпатської Русі нагальної потреби в цьому не було і, не дивно, що саме тут найдовше втрималася наша стара етнічна назва русини. Хоча в кін. ХVІІІ ст. в Україні ще була написана "Історія Русів", а М. Грушевський та М. Аркас назвали свої фундаментальні праці "Історія України-Русі", але, слід визнати, що українці поступово забувають про справжню етнічну назву своїх предків і таким як Магочі та його московським колегам це дає величезне поле для різних маніпуляцій на історичну та, що є найбільш небезпечно, етнічну тему. Тому, я цілком підтримую ініціативу голови Всесвітньої Федерації Лемків п. Володимира Ропецького звернутися до президента України В. Ющенка з пропозицією повернути Україні її стару назву Русь, точніше, поєднати їх в одне ціле і називати нашу державу Україна-Русь. У зв'язку з цим, абсолютно безпідставним є твердження Магочі про те, що Карпатська Русь не мала нічого спільного з українським народом і ніколи не була під гегемонією Київської Русі. Як ми вже встановили, прабатьківщиною усіх слов'ян була Карпато-Дунайська котловина і до ІІІ ст. усі без виключення давньоруські племена проживали саме тут і разом із хорватами становили одне ціле. Після V ст. тут проживали вже тільки білі хорвати і дуліби, але дулібів витіснили геть авари і з VІІ ст. на території Карпатської Русі залишилися лише самі білі хорвати. Це не означає, однак, що вони розірвали буквально усі зв'язки з тими руськими племенами, які пішли геть. Доцент Львівського Політехнічного Університету Л. Войтович першим звернув увагу на той факт, що, з'явившись разом із своїм сином до Києва, князь Олег назвався Аскольду і Диру "гостем із землі подугорської", що дає усі підстави поряд із "норманською теорією" походження династії Рюриковичів розглядати також і "білохорватську" (Войтович. С. 197, 202-211). Не дивно, що у 907 р. разом із князем Олегом і у 944 р. разом із його сином Ігорем білі хорвати ходили на Візантію, що могло статися лише у тому випадку, якщо вони визнавали їх також і своїми князями (Літопис. С. 6, 16, 68). У Б. Папроцького є відомості про іншого сина князя Олега, якого він направив на князювання в Чехію і хоча ці відомості польського історика вважаються легендарними, але вони не беруть до уваги той факт, що на території Чехії в той час також перебували хорватські племена і ці на диво надто тісні династичні зв'язки Олеговичів з білими хорватами підтверджуються даними Костянтина Багрянородного про Велику Хорватію аж до Баварії та свідченням Яна Коменського під 939 р., який, щоправда, говорить про територію Моравії і що цей князь був не сином Олега, а братом київської княгині Ольги (Войтович. С. 232). Такі речі не можна залишати поза увагою істориків і про взаємини Карпатської та Київської Русі тільки за одне Х ст. можна написати цілу монографію, настільки вони були тісними і, я би сказав, бурхливими. Після смерті князя Ігоря у 945 р., коли Києву вже було не до своїх західних земель, хорвати дійсно утворили свою власну держави і вийшли зі складу Київської Русі, принаймні, Костянтин Багрянородний чи то у 949, чи то у 955 р. вже свідчить про існування Великої Хорватії. (Багрянородний. с. 131). Однак, в оцінках цього періоду хорватської незалежності 949-993 рр. також треба бути досить обережним, так як і візантійські, і німецькі джерела вказують нам на те, що великим князем у них тоді був князь саме Ческої Хорватії на ім'я Славник (Багрянородний. с. 135), а якщо дійсно підтвердиться, що він походив з роду Олеговичів, то після смерті Ігоря, зважаючи на дитячі роки Святослава, Славник просто був змушений взяти оборону цілої Хорватії у свої руки, так як відомо, що саме в той час на неї розпочав свій наступ чеський князь Болеслав Жорстокий. Відомо, що після того, як на київський престол сів Володимир Великий, він розпочав процес об'єднання "всея Русі" і розцінив факт існування самостійної хорватської держави як вияв сепаратизму. Що було далі відомо усім школярам, тільки не Роберту Магочі: у 993 р., як пише Руський літопис, "Володимир іде на хорвати" і знову підкорює для Київської Русі величезну територію аж до кордонів з Чехією, який, як вважає переважна більшість істориків, проходив тоді по річці Ваг. Так як у літописі під 996 р. є повідомлення про те, що Володимир живе у мирі та злагоді не тільки з чеським королем, а також і з угорським, то, поза усяким сумнівом, кордони Київської Русі досягнули тоді лінії Вац-Тисафюред-Доброчин, тобто уся територія давньої Лемківщини опинилася, як висловлюється Магочі, "під гегемонією Києва" і хоча цей стан не тривав надто довго, але не знати про цей факт нашої історії вченому із ступенем професора просто соромно (Літопис. С. 68). Про період ХІ-ХІІ ст. ми мало що знаємо і не випадково сам Магочі на карті № 2 (Магочій. С. 12) мало не усю територію Карпатської Русі визначив як "ничия земля", але забув при цьому вказати, що за неї йшла вперта боротьба між Угорщиною та Києвом. Ось чому слова Володимира Мономаха з "Поученія" у розповіді про його 4-місячний похід у 1074 р. аж до Чеського лісу - "Ми йдемо и поищем протори своя" - не слід сприймати лише як описку чи історичний казус, а як одну зі спроб повернути собі усі землі Великої Хорватії, спробу далеко не першу і не останню. Основні події у боротьбі Русі за колишню Білу Хорватію та, зокрема, за Лемківщину, розгорнулися протягом 1253-1321 рр., коли в результаті походів Данила Галицького, Лева Даниловича і його воєводи Жирослава у 1271 р. практично уся Лемківщина знову потрапила під протекторат, на цей раз уже Галицько-Волинського князівства. Відомо, що у 1262 р. Данило Галицький тривалий час перебував у лемківському Тиличі, а так як саме сюди князь Василько привіз здобич, яку він захопив під час походу на Литву, то виникає припущення, що в кінці свого життя Данило задумав перенести свою столицю з небезпечного від нападів татар Холма до більш спокійного Тилича. Свого намісника Григорія в Карпатський Русі аж до 1306 р. мав також його син Лев Данилович, а так як багато хто вважає, що назва міста Левоча є похідна від його імені, то можна собі наочно уявити кордони Галицької Русі, які включали тоді в себе практично усю Лемківщину (Акти. C. 111). Не дивно, що у 1306 р. між Галичиною та Угорщиною розпочалася справжня боротьба за Карпатську Русь, а так як син Лева Юрій був досить пасивним, то, фактично, усі проблеми боротьби з Угорщиною взяли на себе місцеві руські магнати на чолі з Омадеями та Петром Порошенко. Нажаль, свої дії вони між собою не скоординували і після того як Порошенко у 1321 р. був розбитий під Маковицьким замком, то ця споконвічна українська територія нарешті, остаточно потрапила до складу Угорщини. Як повелося лемкам під угорським правлінням, як йшов процес їх денаціоналізації й перетворення на словаків - не тема цієї короткої статті, а спеціального дослідження, основи якого були закладені галицьким етнографом Володимиром Гнатюком у праці "Словаки чи русини?", але таким як Магочі варто нагадати, що коли у ХІХ ст. повстало питання - яку мову взяти на території Словаччини в якості літературної та офіційної, то, пам'ятаючи про свої руські корені практично уся інтелектуальна еліта (Шафарик, Коллар, Радлінський, Богун, Гвєздослав та ін.) висловилася не за чеську і навіть не за словацьку, а саме за ту мову, якою був написаний у Києві "Літопис Руський", "Руська Правда", "Слово про похід Ігорів" та інші твори, які становлять золотий фонд не тільки давньоруської, але і світової літературної творчості. Давньоруська мова була на теренах Словаччини офіційною на протязі 1850-1859 рр., але у ХІХ ст. її, навіть у середовищі священиків, вже мало хто знав, а запропонувати живу розмовну лемківську мову тоді ніхто не здогадався. У 1859 р. цей експеримент припинили й пристали на пропозицію Л. Штура запровадити в якості літературної вже кодифіковану на той час словацьку мову, що, врешті-решт, і зробило з місцевого руського населення словаків. Про те, наскільки довго, незважаючи на століття перебування поза материнським етносом, лемки Словаччини відчували свій зв'язок з Україною свідчать бурхливі історичні події вже минулого ХХ ст. На початку листопада 1918 р. у Старій Любовні відбулося народне віче, яке сформувало Руську Народну Раду на чолі з Омеляном Новицьким. Переважна більшість (31) членів цієї Ради висловилися тоді за вихід із складу Австро-Угорської імперії та приєднання до України. Значну роль при цьому відіграли слова Новицького:" Ми називаємося Карпатськими Русинами, але знаємо, що і за Карпатами таки самі русини жиють, як ми" (Ванат. С. 7). Подібні настрої панували також і у 1945 р., коли по всій Карпатській Русі були проведені збори з вимогою приєднання до радянської України. 1 березня 1945 р. була скликана Українська народна рада Пряшівщини, яка поставила питання про приєднання цієї чи не найдавнішої руської землі до України. Однак, створення Великої України ніколи не входило в плани Москви і 6 травня 1945 р. була дана вказівка заарештувати та засудити як буржуазних націоналістів найбільш активних діячів цієї ради. Подібна ситуація мало не повторилася у 1968 р., коли на 31 травня вже був призначений Народний з'їзд, від якого можна було сподіватися нових вимог відносно приєднання Карпатської Русі до України. Але, виходячи зі своїх власних геополітичних міркувань, Москва і на цей раз дала команду словацьким комуністам протидіяти цій тенденції і за "доброю порадою" Василя Біляка, цей з'їзд не відбувся. Розпочалася усім відома компанія "На Словенську оно по-словенську" і творення з місцевих лемків хай і руснаків, щоб тільки не українців, з кінцевою метою відриву їх не тільки від України, але і від північних лемківських територій. Вже з першого погляду на етнічну карту Карпатської Русі яку опрацював Магочі стає зрозуміло, що етнічний кордон між лемками на півночі і руснаками на півдні проходить точно по лінії державного кордону між Польщею та Словаччиною, що вже свідчить про явно замовний характер цієї акції з боку державних чинників Словаччини. Світ вперто не звертає увагу на той факт, що вже у ХХІ ст., в самому центрі Європи, руками словацьких шовіністів за допомогою таких псевдонауковців як Магочі, розгортається справжній етноцид по відношенню до лемків як невід'ємної частини українського народу і до повного вирішення "українського питання" тут залишилося життя хіба що тільки одного покоління. Це не робиться методами, за допомогою яких німці розв'язували "єврейське питання", тут немає концтаборів і не димлять труби крематоріїв, але з 500 тис. русинів, яких у сер. ХІХ ст. нарахував тут Яків Головацький, українцями себе визнають вже тільки 10 тис. чоловік, а русинами 34 тис. З 2 тис. початкових шкіл на рідній мові, як це мало місце за часів імперської Австрії, тепер діє лише 12, тобто, за допомогою більш витончених, так би мовити "цивілізованих" і мало помітних для стороннього ока методів етнічних чисток, запозичених у мадяр, словацькі шовіністи мають змогу вже у найближчий час досягнути у створенні моноетнічної держави ще навіть більших успіхів, ніж у свій час Німеччина. Постає запитання: чому ця схема була реалізована саме у 1991 р., коли в кількох державах майже одночасно були проведені русинські конгреси, виникла "Русинська оброда" у Словаччині, "Обшество цимборув Підкарпатської Русі" в Чехії, "Організація русинів Мадярщини" і, немов би змовившись, влада Словаччини, Угорщини, Румунії та навіть Сербії на диво швидко, як для складного етнічного питання, негайно визнали карпаторусинів за окрему від українців національну меншину? Відповідь цілком зрозуміла: саме у 1991 р. розпався Радянський Союз та нарешті утворилася незалежна українська держава і якщо усі наші "любі сусіди" до цього часу були абсолютно переконані у тому, що Москва за жодних обставин не допустить існування Великої України не те що в територіальному, про що немає навіть мови, а навіть і суто в етнічному плані, то у 1991 р. ця гарантія зникла і сусіди України почали гарячково педалювати проблему русинства. Тут явно не обійшлося без координації відповідних дій з Москвою, так як, одночасно, абсолютно подібні процеси відбуваються і в самій Україні, коли московська агентура з усіх сил намагається реанімувати проблему малоросійства і переконати українців, які проживають на сході нашої держави, що вони не є українцями, а "русским народом", підмінити навіть на державному рівні українську мову російською, виховати у них нехіть до українського народу та усього українського, вдаючись при цьому до методів не тільки етнічного, але і політичного сепаратизму, про що свідчить проведений ними у 2004 р. "з'їзд східних регіонів" у Северодонецьку. Не можна не помітити, що наступ на українство відбувається по усіх фронтах одночасно і тільки Польща, яка на своєму гіркому досвіді переконалася у тому, що коли "завалять" Україну, то неминуче "завалиться" також і їх держава, більш обережно ставиться до перегляду етнічної карти Центральної Європи. Ми ніколи не даємо собі звіт у тому, що саме український етнос є найчисельнішим поміж усіх інших слов'янських народів і, отже, є становим хребтом усього слов'янського світу. Росіяни насправді, і про це вже відкрито говорять незаангажовані у політичних іграх свого керівництва російські вчені, не є слов'янами, а угро-фіно-татаро-монгольським етнічним конгломератом (мурома, весь, єм, карели, фіни, вять, ерзя, мещера, удмурди, бесермяни, мокша, марійці, ести, водь, вепси, ханти, манси, угорці, іжорці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, черемиси, пермь, комі, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіти яси, касоги, сіджиути, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, булгари, чисельні племена монгольського еміра Хушитая та еміра Байку), в якому лише 10% від загальної чисельності становлять нащадки трьох справді руських племен - радимичів, в'ятичів та новгородців. Хоча ця меншість і спромоглася нав'язати більшості давньоруську мову, але розвиток її вже пішов за іншою схемою, ніж у слов'ян і значний відсоток спільних фонем російська мова має лише з болгарською, що, врешті-решт, і не дивно, так як у формуванні болгарського народу, так само як і російського, і це вже давно доведено, взяли участь тюркомовні волзькі булгари. Що стосується не мовної, а суто генетичної складової, то чудес у природі не буває і 10% населення за жодних умов не могли переродити генетичний код решти 90% росіян і за своєю психологією та ментальністю росіяни є зовсім іншим народом, ніж слов'яни, у чому на протязі ХХ ст., а особливо чехи і словаки у 1968 р., могли переконатися на власній шкірі. Тим не менш, Росія вперто видає себе за слов'янську націю і намагається нав'язати свою гегемонію усьому слов'янському світу, а найбільшою перешкодою їй на цьому шляху, безумовно, є Україна. Тому послаблення, а при першій нагоді і знищення української держави є ідеєю-фікс зовнішньої політики нової Російської імперії, яка, і усі ми є свідками цього процесу, поступово відроджується. Те, що словацькі шовіністи, щоб позбутися постійного остраху за долю своїх кордонів на сході, на які, до-речі, ніхто і не претендує, вирішили підтримати у цій грі Росію, ще можна якось зрозуміти. Але ніколи не можна зрозуміти того, чому на догоду їм цілий народ фактично іде на самознищення себе не тільки як українця, але і конкретно лемка, починає мислити категоріями Російської православної церкви Московського патріархату, всупереч волі предків, які вперто трималися орієнтації на своє українство, називає себе руснаком, що вже є першим кроком заперечення себе не тільки як українця, але і лемка, відкидає генетично притаманну йому українську мову і знову бере за основу своєї писемності, базоване на російській мові та російському алфавіті архаїчне "язичіє" - цього вже зрозуміти аж ніяк не можна. Якщо залишити поза увагою політичні аспекти цієї справи і відповідну роботу з боку державних чинників, то, схоже на те, що основну роль тут відіграли суто економічні, матеріальні фактори нашого буття. Вже у 1947 р., з моменту переселення в Україну 12 тис. словацьких лемків, чи то, як каже Магочі, руснаків, переважна більшість з яких з величезними труднощами повернулися додому, усі твердо усвідомили собі той факт, що рівень життя в Україні є не те що нижчий, а катастрофічно нижчий, а після приєднання Словаччини до ЕС взагалі не надається до порівняння зі словацьким. Поступово виробилося стійке переконання у тому, що нічого більш страшнішого, ніж приєднання Карпатської Русі до України немає і на догоду державним чинникам люди почали підігрувати владі та підтримувати ідею етнічного сепаратизму. Разом з тим, слід чесно визнати і те, що з-за своїх власних численних проблем вже сотні років Україна практично ніколи не цікавилася долею своїх етнічних родичів на заході і навіть в умовах вже незалежної України фактично залишила їх сам на сам з державою, яка ставить собі за мету в кінцевому результаті денаціоналізувати їх і остаточно закрити "українську проблему". Матеріальні проблеми рано чи пізно будуть вирішені і поступово відійдуть на задній план. Але ніколи не варто забувати, що в Давній Русі найбільшим покаранням для людини було вигнання з роду, коли усі оточуючі починали просто вважати її мертвою. Чи не на таке саме етнічне "ізгойство" прирікають своїх дітей ті, хто не надто замислюючись над можливими наслідками, коли в умовах глобалізації стає проблемним існування значно більших етнічних спільнот, ніж та, що нараховує 34 тисячі, фактично відмовляють їм у своєму етнічному, духовному, культурному та мовному майбутньому. Адже ми переконалися, що білі хорвати і Лемківщина зокрема є своєрідним серцем України-Русі, саме тут народилося саме поняття Русь і кому-кому, а саме лемкам не лічить виривати це серце з багатостраждального тіла своєї матері - України.