Політономія

Трой Саузгейт «Одного дня стічні води міст очистяться, перетворяться на річки і напоять землю, яка народить для людей добру їжу. Одного дня лососі знову плаватимуть в Темзі; людська праця стане творчою та радісною. Одного дня душа людини, що протягом сторіч пригнічувалась боротьбою за виживання, яскраво розкриється під полуденним сонцем” — Генрі Вільямсон. В час, коли сучасний світ перебуває у стані невизначеності, відродження ролі природи, як провідника та натхнення до кращого існування, викликає все більше довіри та захоплення. На жаль, більшість людей відірвалась від свого ґрунту, відмовилась від расового та культурного спадку та відрубали предківське коріння. Вже в далекому 1833 році Вільям Коббетт передбачив, що англійці „втечуть від плуга”. І, дійсно, немов за помахом чарівної палички, людей покинути поля та попрямувати до міст, до смердючих труб та фабрик без вікон. Розпочалася Індустріальна революція. Однак, навіть, сьогодні село продовжує чинити опір, намагаючись переконати нас, що „все сучасне є поверховим та тимчасовим; а деякі речі лишаються стабільними, незмінними та вічними”. Дійсно, привабливість простого життя лишається незмінною. На противагу Системі та блідій стерильності модернізму, чарівність наших лісів, пагорбів та долин продовжують нагадувати, що людина може повернутися до свого первісного існування. Хоча надмірне захоплення науковим прогресом і призвело до незворотних наслідків, але люди нарешті починають відходити від споживацького нігілізму буржуазії. То яке ж значення для нас мають „кров та ґрунт”, і звідки походить потяг до утворення невеликих сільських самокерованих громад? Ця тема з’явилася в Німеччині в 20-тих роках минулого сторіччя. Першим за її вивчення взявся Август Віннінг — колишній соціал-демократ, що залишив партію через її інтернаціоналізм. В 1927 році Георг Кенстлер засновує в Трансільванії журнал „Кров і ґрунт”, в якому пропагував „внутрішній зв’язок між народом і його землею, який, якщо необхідно, скріплюють кров’ю”. Для німецьких селян „кров і ґрунт” стали „кодовим словом, яке захищало їх людську індивідуальність. Воно зверталось до племінного інстинкту і виокремлювало роль селянина в житті народу. Міські жителі лише споживають продукт, а сільські — відтворюють його. Селяни є життєдайною кров’ю нації, її культурною та духовною основою”. Але твердження, що раса своїм корінням поєднана з територією, на якій її предки проливали свою кров, не є термінологічним відкриттям Веймарської Німеччини. Нелогічно пов’язувати феномен „крові і ґрунту” з наступним приходом до влади націонал-соціалістів; або вважати, що романтики двадцятого сторіччя, такі як Німецький молодіжний рух та різні нудистські комуни, уособлюють в собі середньовічний арійський дух. Зовсім ні! Образ відважного фермера та його відданої дружини виходить далеко поза межі тевтонських легенд, „кров і ґрунт” є невід’ємними частками природного порядку і не вкладаються у жодні історичні терміни. Для тих, кого надихає цей ідеал, він став живим проявом Нордичної душі, „неписаної історії Європи, яка не пов’язана з торгівцями, бандитською аристократією та двоголовою гідрою церкви і монархії”. Протягом століть сила імперіалізму дбайливо плекалась капіталістами-марксистами. Це призвело до появи та розвитку його численних ідеологічних варіантів, які виникали, як імперії на піску, та швидко йшли у небуття. Звичайно, самозвані феодали все ж встигали витягти найцінніше з тонучого корабля фальшивих ідеологій та отримати з цього великий грошовий зиск. Революційний націоналізм, або, як дехто його називає, націонал-анархізм, — це більше, ніж політична ідеологія. Так само, як і зв’язок між громадою та її землею, що є духовним, чимось неможливо виміряти. Як пояснювала Анна Брамвелл, „кров і ґрунт” є „радше чимось прихованим, ніж явним”. На практиці це зараз часто можна побачити у „Франції та Греції, у деяких штатах Америки, де продаж землі чужоземцям або заборонений, або пов’язаний з великими труднощами.” Коротше кажучи, ті, хто приймає концепцію „крові і ґрунту”, мають розуміти, що вона не обмежується лише політикою. Наскільки в майбутньому можливе відродження цієї концепції для всього людства, настільки наш подальший розвиток буде природним та органічним. Ніхто не сумнівається, що радник Гітлера з питань сільського господарства Вальтер Дарре був перш за все політком. Але він розумів, що, коли Німеччина хоче зберегти свої сільські традиції, то уряд націонал-соціалістів повинен убезпечити існування селян від будь-яких несприятливих впливів. Дарре не хотів, щоб здорові селянські сили перетворилися на міських втікачів або зажерливих буржуа, які бачать у землі лише грошову вигоду та майбутній врожай. Але Дарре був ідеалістом, і, на жаль, Гітлер не сприйняв його ідей серйозно. 6 березня 1930 року націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСНРП) опублікувала „Офіційний маніфест про позицію НСНРП щодо селян та сільського господарства”. В цьому документі наголошувалося, що „Потужний клас сільських жителів, що відіграє ключову роль у зростанні нації, є наріжним каменем платформи Націонал-соціалістів”. Далі відзначалося, що селяни зазнають утисків з боку кількох сил: „єврейського світового капіталу — який насправді контролює парламентську демократію в Німеччині; іноземних сільгоспвиробників, що мають сприятливіші природні умови; посередників — цього середнього класу, що намагається отримати найбільшу вигоду і від сповивача, і від виробника; енергетичних кампаній, що також контролюються євреями, які пропонують завищені ціни за електрику та засоби виробництва”. Виходячи з умов існуючої експлуатації сільських жителів, націонал-соціалісти вимагають, щоб володіти землею могли лише громадяни Німеччини, які мають право також на її успадкування (щоб міцніше прив’язати селян до ґрунту). Також необхідно колонізувати нові землі для потреб постійно зростаючого німецького населення. Але, ці такі принципи були дуже привабливі для простих селян та наближених до землі ентузіастів, вони не були втілені в життя після приходу Гітлера до влади в1933 році. В 1940 році Отто Штрассер розкритикував урядовий „Закон про землю”, який підтримував лише частину сільських жителів і „створив три види сільгоспвиробників: селян, частка яких у володінні землею така невелика, що вони не мають жодного впливу; середніх та багатих орендаторів; та великих землевласників, що поставили свої володіння на капіталістичну лінію”. Вальтер Дарре (який приєднався до націонал-соціалістів лише в 1930 році) завоював ще у 20-тих роках репутацію високопринципової людини після того, як відмовився від прибуткової посади у Східній Прусії, після конфлікту з начальством. В 1926 році Дарре написав статтю, в якій застерігав тих, хто прагнув відновити Німецьку колоніальну імперію. Цю ідею він вважав „шкідливою і руйнівною для Німецької вітчизни”. Дарре був скоріше винятком в партії, яка проповідувала насильницьку колонізацію окупованих Німеччиною земель. Через кілька років, коли Гітлер провів анексію чеських Богемії і Моравії, Дарре записав у своєму щоденнику, що, створюючи імперію коштом національних інтересів, Німеччина повторює помилки Англії. Тим не менше, коли Гітлер зрозумів, що шалена популярність Дарре може забезпечити для націонал-соціалістів необхідні голоси на виборах, то ввів його до складу партійної верхівки і дозволив зайняти міністерський пост. Було б непогано, якби сучасні „зелені” запозичили б чесності та цілісності у таких людей, як Вальтер Дарре. На жаль, більшість з них бояться визнати, що Раса має зайняти ключове місце у відновленні природного порядку. Так, як це зробив Дарре, проголосивши, що селяни є „однорідною расовою групою, яка має Нордичних предків та формує расову та культурну матрицю Німецької нації”. В 1929 Дарре опублікував „Селянство та ключ до розуміння Нордичної раси”, в якій він зробив висновок, що „провидіння надало багато переваг Нордичній расі, які вона з честю використала. Представники цієї раси повинні покласти своє життя для розвитку та втілення моральних принципів”. Насправді, Дарре зробив більше, ніж зменшення максимального відсотка з сільгоспкредиту до 2% чи забезпечення селян правом успадковувати землю. Однак, пізніше він зрозумів, що Гітлер не прагне втілювати в життя „Двадцять п’ять пунктів націонал-соціалістів”, які мали в своїй основі селянські принципи. Тому Дарре намагався зробити якомога більше за короткий строк, бо вже відчував, як йому на заміну готують гітлерівського лакея технократа Герберта Бека. В Госларі, старовинному середньовічному місті, Дарре заснував „селянську столицю”, де намагався відтворити історію німецького землеробства та пропагувати поширення природного обробітку землі. Його мрією було створити в Госларі новий селянський інтернаціонал; зелений союз північних європейців. Тут він виголошував промови, в яких нападав на диктатуру та імперські амбіції націонал-соціалістів. До міста стікалися натовпи прибічників. Ентузіасти природного фермерства з Англії вітали плани Дарре та його нове законодавство щодо успадкування землі. Представники селянських рухів з Норвегії та Данії приєдналися до його концепції „крові і ґрунту”. Подальші плани Дарре були ще радикальнішими — він прагнув знищити все індустріальне суспільство і утворити на його місці щось на зразок сільських громад. На його думку, „капіталізм та індустріалізм невдовзі зазнають поразки (такого погляду дотримувалося багато людей під час Депресії), і разом з ними закінчиться епоха масової урбанізації та механізації. Урбанізоване суспільство не зможе відновитися. Його загибелі доможуть селяни, що візьмуть міста в блокаду. На його місці утвориться нове суспільство, кістяк якого становитимуть здорові, міцні селяни”. Дарре, таким чином, розумів, що місто черпає свої сили з села. Він знав, що коли німецькі селяни відріжуть паразитичні індустріальні регіони від сільських джерел, то можна пришвидшити і саморуйнування капіталізму в цілому. Лідери націонал-соціалістів намагалися привласнити досягнення Дарре на свою користь і в той же час звести його ідеї нанівець. В серпні 1937 року на Міжнародній конференції Герман Геринг проголосив, що „жодна країна не може сьогодні перебувати поза світовою економічною системою. Жодна країна не може більше сказати, що ми виходимо зі сфери світової економіки і будемо жити і забезпечувати себе самостійно”. З квітня 1939 року, згідно чотирирічного плану Геринга, який перебудовував економіку відповідно до військового стану, молодих людей забирали від землі і примусово мобілізовували на фабрики. Дарре критикував нацистський режим за „економічний імперіалізм, який не має нічого спільного з ідеалами „крові і ґрунту”. В 1942 Дарр був позбавлений міністерського крісла, на його місце призначили одіозного та менш небезпечного Герберта Баке. З цього моменту Дарре зрозумів, що Гітлер жорстоко зрадив німецьких селян. За словами Брамвелл: „Гітлер вважав Дарре корисним теоретиком та організатором під час кризи, але, коли він спробував упровадити свої ідеї в життя, як і багато інших революційних ідеологів, то його усунули від влади”. Фюрер позбавив Німеччину її найкращого піонера екологічного руху; людини, яку можна вважати справжнім патріархом сучасних зелених. Але Дарре був не єдиним радикалом серед націонал-соціалістів. Він був лише одним із когорти розчарованих антикапіталістів, які намагалися радикалізувати націонал-соціалістів зсередини. В цьому відношенні Дарре був ще щасливішим за інших, таких як Федер та Штрассер, які також не побачили втілення своїх ідей в життя. Незважаючи на свій аграрний радикалізм, Дарре так і не зрозумів згубність своєї співпраці з націонал-соціалістами, доки не стало надто пізно. З іншого боку, якби він не зайняв посаду міністра сільського господарства, то не зміг би втілити свою доктрину „крові і ґрунту” хоча б частково. Але це зовсім не є свідченням на користь тих стратегів, які намагаються втілити свої ідеали, співпрацюючи з урядом, а просто показує, на прикладі Дарре та його найближчих послідовників, що дечого можливо досягнути і в рамках існуючої системи. Дарре вірив, що тільки Зелена революція може змести стару Систему та закласти основи Нового аграрного порядку. Погляди Дарре на природне середовище знайшли підтримку також у Корнелія Кодряну та серед керівництва Румунського легіонерського руху („Залізна гвардія”), головним чином тому, що перед Другою світовою війною 90% населення Румунії становили селяни. Антиурбанізм був найхарактернішою рисою цих зелених націонал-революціонерів, найпотужнішого духовного бастіону тогочасної Європи. Багато про що свідчить веж їх девіз — „ідучи вгору, ми захистимо існування дерев та гір від подальшого винищення. Спускаючись вниз, в міста, ми принесемо смерть і прощення”. Їх погляди можна порівняти з тими сучасними націонал-анархістами, які намагаються зруйнувати капіталізм зсередини, замість того, щоб будувати йому зовнішню альтернативу.. Кодряну глибоко відчував духовне коріння своєї батьківщини. Іншим прикладом того, який вплив на Залізну гвардію справила концепція „крові та ґрунту” є символіка Легіонерів, яка підкреслює фізичне та духовне безсмертя. В 1927 році, 27 легіонерів заприсяглися охороняти батьківщину, тримаючи руки на шкіряних сумках з рідною землею. Хоча вся церемонія і мала більше театральний ефект, але ця земля була уособленням душі нації, яка містить у собі „не лише римлян, що живуть на одній території, мають спільне минуле і майбутнє, однаковий одяг, але і всіх римлян, живих чи мертвих, що жили на цій землі від початку історії і житимуть тут у майбутньому”. В Іспанії концепцію „крові і ґрунту” частково прийняли фалангісти Хосе Антоніо Прімо де Рівери. Хоча цей націоналістичний лідер „різко нападав на патріотизм типу „крові і ґрунту”, характерний для румунський та німецьких націонал-соціалістів, та на романтичний націоналізм, що проповідував „тягу до землі”. Відповідно до висловлення Хью Томаса, „патріотизм має іти не від серця, а від розуму”. Фалангісти були ідеалістами, що їм не завадило однак стати на сторону реакціонера генерала Франко під час Громадянської війни у 1936 році. Хосе Антоніо прагнув, щоб його країна домінувала у світі, і глибоку прив’язаність селян до землі вважав „анахронізмом”. На жаль, багато його „економічних та політичних цінностей були модернізацією вчення Муссоліні та Мослі”. З іншого боку, Іспанський лідер різко критикував тих, хто поширював заразу декадентського міського життя: „наше місце — на свіжому повітрі, під безхмарним зоряним небом, зі зброєю в руках. Нехай інші займаються своєю метушнею. Ми перебуваємо поза цим — збуджені, палаючі, чисті, ми відчуваємо як займається зоря в наших серцях”. Але, в той час, як капіталізм несе основну відповідальність за руйнування природного середовища, то марксизм, навіть, не бере його уваги. Як писав Джон Сеймур, один із піонерів природного землеробства та самозабезпечення: „Карл Маркс, який провів більшу частину свого життя у бібліотеці, стикався з природою настільки мало, наскільки це можливо, взагалі, для існування живої істоти. В результаті, його філософія цілковито ігнорує все, що не є людським. Він лише знав, що їжа приходить із села, що десь є якісь люди, які її вирощують. І при цьому він наважився зробити заяву про „ідіотизм сільського життя”. А чи не є ідіотизмом, провести все своє життя в бібліотеці?”. Практичне втілення марксистської філософії в Східній Європі довело, що він повністю ігнорує природний порядок. Курйозом є вже те, що внаслідок такої політики Росія — яка є найбільшою житницею світу — змушена була імпортувати зерно з-за кордону. В результаті впровадження принципів державного планування, Сталін довів мільйони селян до масових злиднів та голоду. Некомпетентність Червоного диктатора у сільському господарстві була затьмарена стрімкою індустріалізацією, яка відвернула увагу світової громадськості. Марксизм покладається більше на кров, ніж на ґрунт. І, повертаючись до сучасності, треба зазначити, що доки учасники екологічних рухів не відчують той духовний зв’язок, що поєднує людину з її оточенням, доти реакціонери, ліберали та різні ліві продовжуватимуть руйнувати природний порядок. Ми, революціонери, — єдині, хто може оживити і визволити природу з капіталістичного полону, але лише тоді, коли відкриємо у собі внутрішній зв’язок з нею. Необхідно усвідомити, що, оскільки ми походимо від предківського ґрунту, частиною якого ми завжди є, то ми приречені повернутися до нього наприкінці нашого короткого перебування на землі. Отже, без усвідомлення своїх успадкованих расових особливостей та приналежності території предків, яка визначає нашу національність, ми станемо таким же зникаючим видом, як гігантська панда, білий носоріг чи великий блакитний метелик. Необхідно врахувати катастрофічний досвід Європи та Північної Америки з її самогубним змішуваннями рас та урбанізацією. Націонал-революціонери ніколи не повинні забувати, що ми, люди, є природними охоронцями своєї землі, і наше зникнення буде найбільшою екологічною втратою. Тому необхідно повернутися до історичного проживання в сільських самозабезпечуваних громадах, щоб одного дня ми могли з гордістю повторити слова Вальтера Дарре: „звідси проростає наше расове коріння, і тому ми житимемо тут вічно”. переклад Олега Шеленка та Олени Жарко за матеріялами часописа „ІДЕНТИЧНІСТЬ”