Smierc Polarstern
Опубліковано «Politosophia»
Містична ідея нації як спільноти "мертвих, і живих, і ненароджених" історично та метафізично маскує сакрально-секулярну ідею Великої Істоти (le Grand-Etre), з найбільшою прямотою сформульовану в позитивній філософії Огюста Конта, і таким чином репрезентує об'єктивний матріархальний дискурс. Культ Великої Богині як землі (територіальність у В'ячеслава Липинського), матері (расовість у Юрія Липи) і мови (культурність в Івана Франка) в амбівалентній ідеї нації вступає в метафізичний конфлікт зі суб'єктивним патріархальним дискурсом ("душа народу супроти духу нації" як переосмислена формула Юрія Русова). Найтонша конфронтація двох підходів виявляється на рівні мови, котра, абсолютизуючись як інструмент чистої референції замкненого смислового універсуму народу ("як говориться"), відтак релятивізує конкретний смисловий посил протесту ("що говориться"), викриваючи інерційно "жіночу", за-мовляючу природу культурницького націоналізму. Вірність принципам духовного як експансивного "чоловічого" протистояння об'єктивній реальності, її активного суб'єктивно-волюнтаристського перетворення означає явний або прихований, усвідомлений або рефлекторний виступ проти мовного, територіального і кровного націоналізмів, що в ширшій перспективі є чином делегітимації самого шляху предків як загального метафізичного конформізму. Робесп'єрівсько-гегелівські розуміння нації як профанного камуфляжа сакральної Верховної Істоти (l'Etre supreme) або Світового Духу (der Weltgeist) делегітимують її як форму дійсного метафізичного протесту проти тотальної природи Anima Mundi.
Воїнські прочитання націоналізму Дмитра Донцова та Юліуса Еволи можуть бути використані як технологія підриву правого дискурсу ізсередини та перетворення націоналізму на інструмент лівої метафізики (Флоріан Гаєр як архетип). Протидія гармонізуючому мондіалізму як наступному етапу історичного буття можлива несуперечливо лишень за умови переосмислення нації із данності на-родної цілості на цілість інструментально-політичну, скріплену мовою не як самототожною системою врівноважених смислів, а мовою як конкретним політичним змістом. Нація як колективний суб'єкт політичної волі, інтерпретована в якості засобутрансцендентального проекту, а не мети себе самої, пориває з імманентистськими тлумаченнями свого поняття і сама перетворюється на двигун трансценденції, артикульованої через дискурс справедливості, в якому воля до справедливості тотожна волі до подолання об'єктивно хибної реальності. При перекладі на джемалівську термінологію йдеться про переформатування націоналізму як феномену ліберального клубу на мову і телеологію радикального, на карті якого Буття у своїй нетотожності свідомості дезавуюється як помилка, а відтак і корінь загальної несправедливості. Новонаціоналістичне воління правди на противагу старонаціоналістичному волінню істини власного буття виявляє гностичну підкладку всякого автентичного протесту. Протистояння нації Великій Істоті можливе як наслідок деміфологізації самої нації, i.e. її виведення з-під впливу материнських нарративів. У свою чергу, переформатування націоналізму як політичної мови (ідео-логії) нації означає, при збереженні формального глосарію, фундаментальну зміну його контексту як результат загальної зміни метафізичної перспективи: старі слова набувають нового змісту.
Відсутність у радикального клубу іншої ідеології, аніж ідеологія абсолютної революції, віддзеркалює неартикульовану ідеалістичну сутність справедливості як виправлення або подолання онтологічної помилки через трансгресію самої онтологічної ситуації. Її засобом стає мобілізація деструктивного потенціалу мовчазної більшості, котра, отримуючи поштовх іззовні, за інерцією дестабілізує соціальний простір, мислимий метафізично. Логіка метафізичної експлуатації, прозоро експлікована Гейдаром Джемалєм, означає, що відмова платити або оптимізувати плату (перманентне історичне утвердження Нового Світового Порядоку) є викликом не тільки і не стільки тиранам та експлуататорам як намісникам, скільки безпосередньо Буттю як суверену, що вказує на необхідність прийняття дуалістичного дискурсу як єдино можливої протестної платформи. Відмова від пантеїстичного холізму як нейтралізуючої логіки міфу, сказу Великої Богині означає революційну емансипацію духовного протесту і його абсолютизацію. При цьому гностичний дискурс, метафізично не представляючи ентропію, на певному етапі ситуативно та опосередковано з нею солідаризується ("сліпі флейтисти Азатота"), волюнтарно декларуючи: "Після потопу - ми!" Задачею-максимум радикального клубу мислиться не зміна соціуму і його "вдосконалена" інтеграція в Буття (рециклювання логіки "старої" метафізики), а зміна самого Буття як абсолютний духовний імператив ("Нова Метафізика" як проект). Конфронтація над-природнього і природнього персоніфікується бєрдяєвською формулою "Надлюдина vs. Боголюдина".
Новометафізична зміна орієнтирів веде до переорієнтації духовного протесту супроти теократії квазі-традиційного і традиційного типів як вищого ешелону бюрократії, інкорпорованої в систему вселенської експлуатації. Третім шляхом між профанним атеїзмом та консервативним спірітуалізмом заявляється дуалістична метафізика нетотожності як духовність революційного типу. Роль правого руху при цьому визначає двояку задачу виступати консервативно-революційним анти-центром: 1) консервативною "правицею", зберігаючою принципи ідеалізму та беззаперечного духовного аристократизму, елітаристське самоствердження над делегітимованими структурами Буття - і одночасно 2) революційною "лівицею", руйнуючою принципи старого псевдо-ідеалізму холістського штибу в ключі егалітаристського ігнорування дистинкцій, ієрархій та еліт у його межах. Нероздільні право-консервативна та ліво-революційна настанови зумовлюються мисленням у категорійних рамках Нової Метафізики, в опорі на Інше та волінням Іншого.
* * *
Фундаментальне нерозуміння сказаного можливе за ігнорування того, що метафізика, всупереч традиційним уявленням, принципово не одна. На противагу холістській метафізиці єдності, найповніше вираженій в історіософії Георга Гегеля (теза vs.антитеза, чия взаємна негація конституює вищу позитивну єдність), нами постулюється метафізика не-тотожності (фундована дуалізмом свідомості і реальності, духовного і буттєвого), ідея якої має витоком гностичний та близькі йому дискурси (міфологема "розгубленого Світла" і його конфронтації з концентричним Космосом). Осмислення розімкненості і рефлексія над її витоком розуміється як есхатологічне знання (gnosis) про причину і ціль нетотожності (Інше). Нова Метафізика визнає нетотожність Буттю абсолютною, а не відносною, а саме Буття - незвідно дуальним, а не діалектичним. Дві перспективи не становлять суми, неспівмірні і не поєднані в метафізичне Ціле, "співвідносячись" як (ір)реальне та абсолютне і конституюючи (не)паралельні логіки, що сходяться тільки в парадоксальній точці світлової людської/ангелічної свідомості, чий конфлікт з Буттям у перцепції і рефлексивному самодистанціюванні (відчуженні), становленні над ним - викриває дійсність як "помилку". Повнота буттєвої реальності відтак розглядається як порушена гармонія Небуття, відновлення якої можливе або через зняття/дезавуацію Буття, або через зняття/дезавуацію свідомості.
Тиск гармонізуючого, інертного Космосу на свідомість, ентропійна природа Буття становлять основу етичного сприйняття світу як не-справедливого, де "справедливість" співвідноситься не з даним можливим, імманентним світу (істина), а з не-можливим і не-даним, трансцендентним (правда). Парадоксальна воля до справедливості - воля зробити неможливе можливим усупереч самій логіці можливого. Соціальний дискурс у такій перспективі може обертатись двояко: a) згідно інтерпретації справедливості як онтологічної рівності, зведеної до рівня рівного доступу до буттєвих благ, або b) згідно інтерпретації справедливості як вищої метафізичної нерівності (ір)реального та абсолютного і переведенні соціального протесту в спірітуальну площину, ним символізовану. Якщо перша виходить з екзотеричної "правої" орієнтації як спрямованості духу в буттєву стихію і її підпорядкування, то друга - з езотеричної "лівої" як звернення духу до власної основи, конституйованої безосновним Іншим.
Логічним висновком із останнього стає імператив відкинути віру в Буття і довіру до реальності. На відміну від лівих, праві традиційно надмірно довіряють данностям досвіду, сприйнятним за очевидні - реаліям, котрі є об'єктивними лишень постільки, поскільки до них не докладається рука вольового суб'єкта. Відмовитись від принципу довіри, поставити дійсність під сумнів, починаючи зі самої стихії народного - задача нового консервативно-революційного дискурсу. Народ і його культурний універсум як материнські начала виконують проміжну роль колиски, при цьому Матір як проекція архетипу Великої Богині (Великої Реальності) формує синівський нарратив за власною подобою - як огороджений простір безпеки, вкоріненості і самозбереження. Засобом підриву конформістського нутра старої націоналістичної ідеології є відмова від онтологічної довіри до крові, землі і мови як відрив у сферу метафізичного Дикого Поля, посеред якого формулюється альтернативний дискурс вигнанців. Зміна орієнтації націоналізму від осідлості до кочівництва стає пробним каменем переформатування всього правого спектру метафізики. На віддаленій Січі поняття "націоналізму" набуває принципово нового значення як інструмент революційної духовної мобілізації: зі спільноти "мертвих і живих" як її антитеза постає спільнота віруючих, котра під стягами пророцтва про Нове виходить зі світу старих цінностей та обумовленостей, підпорядковуючи праву ідею есхатологічній меті.
Джерело: Міждисциплінарний дослідницький проект «Politosophia»