Олександр Хоменко Більше у жодному з історичних наших міст так інтенсивно не переживається вертикаль. Навіть там, на Заході, поблизу гір Карпатських, протистояння верху і низу притлумлюється, стишує свої обертони, вбирається в шати чи то оперної декорації, чи то центральноєвропейського дизайну. Класичний зразок – Високий Замок у галицькій столиці: чудовий оглядовий майданчик над порцеляновим містом, розвинена інфраструктура послуг, печиво і безалкогольні напої для туристів. У Києві – зовсім по-іншому. Тут багато дикого і невпорядкованого простору. Тут піднесена маєстатичність нагорності (легенда про проповідь апостола Андрія на горі – виключно київський артефакт) сусідить із чимось первісним, магічно-невпорядкованим. Подібну настроєвість добре відчув Стус, коли писав, як “дрімучий Київ – здибився буй-туром, лукавим косить оком і незлим”. Напевне тому львів’яни полюбляють філіжанки з духмяною кавою та найяснішого цісаря, а насельники наддніпрянських круч – месіанські візії вкупі з надривно-алкогольними опівнічними застіллями. Свого часу один з києвознавців влучно назвав зелені хащі на Дніпрових схилах біля Києва “фрагментами джунглів”. У такому порівнянні є свій сенс, бо Київ якраз і постав на межі поміж неозорим євразійським ліси та полем, яке спускалося до теплих полудневих країн, до Чорного моря. Але й гори київські – це також не лише геологія, це фрагменти епосу. “А по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це Зміюка – бу-бух! Аж земля затряслася. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: - От так Кирило! От так Кожум’яка!”, - це відбувалося тут, поблизу цих, розсипаних божистою рукою доброго генія гір: Старокиївської, Щекавиці. І – безперечно – Замкової: прагори, першооснови нашого світу, звідки все й почалося... Голова антів Як і в кожному справдешньому мітові, тут подибуємо темні лакуни, незрозумілі місця, непрояснені сюжети. Казка й легенда зазвичай непрозорі, тьмяні, їхня сила – в емоційності і харизмі, а не в чіткості кристалічних решіток та дискретності месіджів. Отже – Замкова. Принаймні три її імені ми знаємо: Киселівка, Флорівська, Замкова. А далі, у глиб віків і поплутаних сюжетів? Суцільні загадки і лише окремі натяки на відповіді. Достеменно знаємо, що люди на Замковій жили уже в епоху Трипілля та доби бронзи. Власне, лише один факт говорить сам за себе: загальна товщина культурного шару гори сягає 5 метрів. А початки безперервного розвитку поселення, що згодом трансформувалося в Київ, учені кладуть на кінець ІІІ – поч. ІІ ст. до н.е. Замкова, яка тоді була пов’язана з плато Старокиївської гори, що його пізніше було перерізано Боричевим (Андріївським) узвозом, стала центром цілого куща поселень. Михайло Брайчевський зазначав, що протоміський центр на Замковій може бути співвіднесеним з одним із “дніпровських міст”, відомості про які зустрічаються в працях давньогрецького вченого Птоломея. Згадуване ним місто Сар зберегло свою назву фактично до Х століття у формі “Сарбатас”. Так називалася київська фортеця в трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного ”Про управління імперією”. Цікаво, що в мові скіфів та їхніх прямих спадкоємців – осетинів – слово “сар” означає “голова”. У той же час другу частину слова “Сарбатас” – “атас” – абсолютно підставово вільно співвіднести з етнонімом “анти”. Таким чином “Сарбатас” може бути перекладена як “голова антів”. Поселення на Замковій же у ті часи було столицею антського племінного об’єднання – першого державного союзу в етнічній історії українців. У IV – VI ст. поселення на Замковій дещо занепадає: “велике переселення народів” та жорстокі антсько-готські війни поруйнували звичний світ протокиян. VІ ст. стало певним рубіконом. “І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів”, - ці слова літописця стосуються саме Замкової, хоча вона на той час мала іншу назву. Повернувшись з Балкан у Подніпров’я десь у 50-х VІ ст., Кий утверджує на горі свою столицю, і городище-фортеця Сар з того часу починає називатися Києвом, а гора – Києвицею. На підтвердження цієї гіпотези можна згадати і про те, що річка, яка протікала повз неї, називалася Киянкою. Нехай цвітуть Подольє і Гора Саме в такій формі – Подольє. Персонаж “Свіччиного весілля” Івана Кочерги висловився з абсолютною фонетичною відповідністю. Після поруйнування Києва Батиєм, власне, містом залишалося тільки воно: життя у Старому городі не відновлювалося до ХVІІ ст.. А над Подольєм грізно вивищувалася Гора – наразі Замкова. Таку назву вона отримала десь наприкінці ХІV ст.., коли на ньому після інкорпорації України до складу Великого Князівства Литовського було зведено литовський замок, який захищав місто від ординських набігів. На той час це було справді питання життя і смерті. Але 1482 року не встояв і він. Кримська орда на чолі з Менглі-Гіреєм, за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича напала на Україну, дощенту спаливши і пограбувавши Київ. Тоді вперше за всю історію існування замку його було взято штурмом. Всіх, хто лишився живим, татари пов’язали мотузками і погнали до Криму, аби продати на невільничих ринках. Одначе замок незабаром було відновлено. І невипадково київські посли в листі до короля Сигізмунда І Старого називали його “воротами до всього Вашого панства”. Він на той час являв собою справжню твердиню, незважаючи на те, що збудований був із дерева, а не з каменю. Замок займав усю вершину гори, мав 15 веж – на три поверхи, кожна – з бійницями. До нього вели дві брами: північна – Воєводська, розташована якраз навпроти Щекавиці, та південна – Драбська (від драбант, себто жовнір) У замку були великі запаси пороху, куль, багато зброї. Та все на світі має свій початок і свій кінець. Останнім польським воєводою – управителем замку був православний сенатор Адам Кисіль – така собі компромісна фігура, за допомогою якої варшавський уряд намагався якось угамувати Хмельниччину. Від його прізвища гора й отримала ще одну назву – Киселівка. Але козаки не розумілися на дипломатичних крутійствах, надаючи перевагу шаблям та мушкетам. 1651 року вони спалили замок, і більше він уже не поновлювався. Спорожніла гора правила киянам за городи і пасовиська для кіз. На початку ХІХ ст.. тут з’явився православний цвинтар, де ховали мешканців Подолу, Гончарів, Кожум’як. 1854 року кладовище відійшло до Флорівського монастиря, і з того часу за горою закріпилася нова назва – Флорівська. Поміж “глушилками” та хтонічними потворами У сонно-оспалих ХVІІІ та ХІХ ст. час для Замкової рухався ніби на волах. Вік ХХ, не календарний, зрозуміло, а справдешній, теж починається з волів. Ними у липні 1917-го везли на Замкову 16 трун, вкритих червоною китайкою. То були козаки-богданівці, що загинули внаслідок провокаційного обстрілу російського гарнізону: вони в Києві стали першими жертвами великої українсько-московської війни, що тривала, фактично, протягом цілого століття. У своїх “Споминах” Михайло Грушевський пізніше писав: “Тільки високий дубовий хрест, поставлений на могилах постріляних, став однією з історичних пам’яток – популяризованою особливо в націоналістичних округах як пам’ятка московського підступу, що чекає пімсти. “Смійся, враже, та не дуже”, стояло написано на вінці, положенім на сю могилу Товариством імені Полуботка”. Згодом, уже у 18-му, на Замковій поховають і кількох студентів, які загинули під Крутами. 1989-го хрест на їхній могилі буде відновлено – це була одна з перших акцій національного рісорджіменто в Києві, коли люди вільно несли синьо-жовті прапори, а міліція безсило кричала в мегафони: “Уберите незарегистрированные флаги”. Років за десять по тому, блукаючи горою, я часто згадував про це разом з редактором “Замкової гори” – фактично, найпершого націоналістичного часопису в Києві – світлої пам’яті Вадимом-Савою Галиновським. 1943-го на горі серед могил, тиші і метафізичних спогадів було облаштовано секретну радіостанцію, яка глушила ворожі голоси. З падінням СРСР її прибрали, і тепер кожен шукає на Замковій, що йому до вподоби: поети – метафору, бомжі – пляшки, сатаністи – щось, лише їм одним відоме... Її тепер фактично неможливо обійти з усіх боків. Неможливо постояти на Воздвиженській, там, де було праісторичне урочище Кожум’яки, неможливо помилуватися її запаморочливо-безприкладною вертикаллю, піднесеною до сонця жовтою глиною нашої матері-гори. Там тепер велике будівництво – нові українці будують там собі хатинки-саркофаги, і будівельники, як мурашва, порпаються біля бетономішалок та куп цегли. Але чомусь мені видається, що все може закінчитися чимось більшим за “євроремонт”. Зневажена сакральність іноді мститься за себе, особливо в такому місці й біля такої гори. І одного дня, коли перестануть працювати всі банкомати і скасуються всі міжнародні авіарейси, воскресне Змій – потвора хтонічна – і повернеться він до знайомих своїх урочищ, але там більше не буде Кирила Кожум’яки. А по тому весь пластик і бетон западеться під землю, і біблійний вихор, ніби в Маркесовому Макондо, змете все з лиця землі... текст наданий автором