Микола Рябчук
Книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком» має дещо оманливу назву, оскільки передбачає наявність певного, більш-менш значного хронологічного проміжку між обома письменниками, заповненого тими чи тими історичними подіями й персонажами. Насправді ж, як знаємо, Шевченко народився лише на п?ять, помер на дев?ять років пізніше за Гоголя; його «Кобзар» з?явився через дев?ять років після першої збірки Гоголевих «малоросійських» повістей, але за два роки до його вершинних «Мертвих душ»; з формального погляду вони були, по суті, сучасниками.
Що ж до персонажів «між» ними, то більшість із них виявляється взагалі не «між», а «перед»: формально дослідження Луцького починається 1798 роком, коли з?явився перший великий твір розмовною українською мовою, «Енеїда» Котляревського. А неформально воно сягає ще глибше - в останні десятиліття XVIII ст., коли український «протонаціоналізм» виростає раптом із суто практичних, утилітарних потреб місцевої знаті: нащадки козацької старшини починають жваво цікавитися історією і всіляко ту свою історію героїзувати з вельми конкретною метою - леґітимізувати свій статус, себто утвердити свою рівність із російським дворянством, компенсуючи брак родовитості визначними історичними заслугами.
Слово «між» у заголовку набуває таким чином ключового, інтелектуально-провокативного значення: воно розмежовує не тільки й не стільки певні періоди й персоналії, скільки універсальні модуси етнокультурного буття, фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності. Фактично, книжка Ю. Луцького присвячена зародженню українського націоналізму, і в цьому розумінні сполучник «між» окреслює велетенський, майже міжгалактичний простір між двома світоглядами - традиційно-ієрархічним і модерно-демоккратичним, імперсько-реґіональним і національним, «малоросійським» і власне українським, - простір, що його український етнос почав був долати у першій половині XIX століття і, властиво, долає ще й досі.
Під цим оглядом праця Юрія Луцького належить не тільки й, може, навіть не стільки до царини літературознавства, скільки до історії й політології. На Заході така ділянка наукових досліджень окреслюється чітким терміном «історія ідей»; в Україні, беручи до уваги традиційну політизованість усіх наук, її можна зарахувати й до літературознавства: головний сюжет даної книги хоч і з?ясовує суто соціологічну проблему - формування національної ідентичності, - побудований усе-таки переважно на літературному матеріалі.
Українському читачеві варто нагадати, що книга Луцького писалася в 60-х роках і побачила світ по-англійськи у 1971, себто задовго до того, як з?явилися такі вже класичні на сьогодні праці з проблем формування національної ідентичності, як, наприклад, «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона (1983), «Соціальні передумови національного відродження у Європі» Мирослава Гроха (1985) чи «Національна ідентичність» Ентоні Сміта (1991, український переклад 1994). Цікаво, однак, що ні у своїх засновках, ні у висновках, ні в термінології та аналітичному апараті ця книга не є архаїчною. Навпаки, у багатьох випадках вона мовби випереджує відкриття й гіпотези пізніших учених - досить хоч би зіставити андерсонівське означення нації з концепцією «духовної спільноти» (community of spirit), що її з?яву Ю. Луцький досить ретельно простежує у Шевченкових творах: Шевченко був перший, хто підніс народ (селянство) до рівня нації, членами якої у XVIII столітті вважалася лише шляхта, духовенство й аристократія. Його твори з однаковим ентузіазмом читали усі три групи, долаючи таким чином прірву, яка розділяла їх [на окремі стани], і витворюючи досі незнану духовну спільноту [підкр. моє. - М.Р.].
Не менш проникливе розглядає вчений основні етапи становлення новочасної національної ідентичності, поділені згодом М.Грохом на три фази: (а) «період наукового інтересу»; (б) «період патріотичної агітації»; і (в) «зростання масового національного руху». Тобто йдеться про загальноприйняту нині схему еволюції локального станового протонаціоналізму бездержавних націй у «загальнонародний» етнокультурний націоналізм: від «академічного» етапу до «культурно-просвітницького» і далі - до «політичного», на якому врешті й формулюються вимоги автономії або й незалежності.
Юрій Луцький переконливо показує, як під впливом обставин (те, що вчений називає «сприятливим Zeitgeist?oм» - «духом часу») малоросійська еліта вступає в період «наукового інтересу» - спершу до своєї історії, згодом, під впливом Гердера, до фольклору, звичаїв, мови, а тоді йде ще далі - укладає словники і граматики тої мови, починає, нібито для забави, складати нею вірші й оповідання і навіть пропонує запровадити викладання місцевого «діалекту» у початкових школах (у Російській імперії, щоправда, цю вимогу вдалося реалізувати допіру через сто років). Словом, локальна еліта вступає в період «патріотичної агітації», здебільшого навіть не підозрюючи, що наслідком цих безневинних культурно-освітніх захоплень і сентиментів стає перетворення цілком лояльного щодо імперії регіонального патріотизму в принципово антиімперський політичний націоналізм, а відтак і в «масовий національний рух».
Один із уважних читачів Юрія Луцького Дейвід Сондерс досить влучно окреслив цей парадокс українського протонаціоналізму у своїй праці «Український вплив на російську культуру, 1750-1850» (Едмонтон, 1985). Чимало людей, писав він, навіть не будучи українськими націоналістами... виражали свою українську ідентичність і викликали відповідну реакцію... Втративши автономію, вони плекали пам?ять про неї. Їхні погляди були консервативні, але саме вони давали матеріал для натхнення пізнішим українським націоналістам.
Молодший колега Ю. Луцького і, судячи з відповідних фраґментів, його послідовник Орест Субтельний дав блискучу характеристику цього переходу від «малоросійства» до українства (від Гоголя до Шевченка!) у своїй «Історії України» (Торонто, 1988):
Виявляючи складові національної ідентичності, українські інтелектуали, подібно до інтелектуалів інших східноєвропейських країн, зосередили увагу на таких неповторних рисах своєї етнічної групи, як історія, фольклор, мова та література. Звичайно, беручись за вивчення цих аспектів, вони не мали якогось загального, заздалегідь розробленого плану створення української національної ідентичності. Коли б їх спитати, що спонукало їх до таких езотеричних занять, як збирання давніх документів, рідкісних народних пісень чи наслідування селянської говірки, чимало інтелектуалів пояснили б це як таке собі хобі, спричинене місцевим патріотизмом та ностальгією за зникаючим світом. Тим не менше, внаслідок цих ранніх, аматорських студій, серед невеличкої групи освічених українців з?являється одностайний погляд на те, що слід вважати основоположними елементами власне української культури. Невдовзі ці висновки стануть основою української національної самосвідомості.
Книжка Юрія Луцького, отже, не випадково завершується 1847 роком - роком розгрому кирило-методіївців і, фактично, рішучої зміни імперської політики щодо безневинного, як здавалося досі, «малоросійського» патріотизму. На домодерному, середньовічному рівні цей реґіональний патріотизм міг мирно співіснувати з «загальноруською», імперською лояльністю, входячи в неї, наче менша матрьошка у більшу. Але вже на модерному рівні, в «добу націоналізму» (Ганс Коен) таке співіснування ставало дедалі складнішим, і то не лише тому, що регіональний патріотизм еволюціонував від культурно-освітніх до політичних вимог, а й тому що подібну (тільки у протилежний бік) «націоналістичну» еволюцію переходив патріотизм імперський - від «загальноруської», себто великою мірою наднаціональної, об?єднавчої ідентичності до ідентичності переважно великоруської, «націоналістичної».
Трагедія Гоголя в цьому контексті - це, по суті, трагедія домодерної, архаїчної свідомості у модерному, націоналістичному світі, де лишалося щораз менше місця для подвійної, реґіонально-імперської ідентичності і де перед «малоросійською» інтелігенцією дедалі невблаганніше поставала вимога однозначного вибору між суто українським і суто російським. Звідси й знамениті Гоголеві слова про власне «двоєдушшя», які не могли прозвучати у XVIII чи навіть на початку XIX ст., тому що усвідомити цю проблему «малоросійський» письменник міг лише з появою українства, себто Шевченка і його друзів, - тоді як у більш звичному і комфортномуу для нього донаціональному світі (власне світі імперсько-наднаціональному) такої проблеми просто не існувало: лояльності різних рівнів не суперечили там одна одній, а отже й не створювали відчуття болісної душевної роздвоєності.
Принципова відмінність між Гоголем і Шевченком полягає, отже, не в різних мовах, якими вони писали свої твори, і навіть не в більшому українському патріотизмі одного чи другого. Як романтики вони однаково палко любили свій край, його звичаї, мову, культуру і, звичайно ж, ідеалізовану історію. Але як представники двох різних епох і двох різних ментальностей, донаціональної й національної, вони бачили майбутнє цього краю абсолютно по-різному. Для Гоголя - Україна пережила свою славу, свій блиск і розквіт, і тепер її чекає лише тихе згасання, шляхетне розчинення у «загальноруському» морі. Для Шевченка - Україна лише поринула в летаргійний сон; наче казкова красуня, вона лише чекає на відважного лицаря, котрий її розбудить і поведе до щасливого й «вольного» життя.
Не без впливу Ю.Луцького, Григорій Грабович блискуче окреслив найголовнішу відмінність між Гоголем і Шевченком у своїй праці «Гоголь і міф України» («Сучасність», 1994, ч. 9-10) як відмінність між двома міфами - «помираючої» і, навпаки, «воскресаючої» України. Грабовичеві ж належить і проникливе спостереження про те, що «протягом майже цілого XIX ст., в кожнім разі до початку її активного переслідування, українська література на терені російської імперії в суспільному і практичному сенсі вписувалась у всеросійську, імперську літературу... Ба більше, на тому етапі функціонально українська література була двомовна і, мабуть, більше російськомовна, ніж україномовна» («Сучасність», 1995, ч.5).
Імпліцитно ця думка є й у Юрія Луцького, а ще раніше, в 1949 році, її висловив Володимир Державин, ствердивши, що до Шевченка українське письменство ще не було «національною літературою, а лише типовим реґіоналізмом, на зразок провансальських фелібрів» («Україна і світ», ч.І). Питання про приналежність Гоголя до української чи російської літератури може бути вирішене, отже, парадоксальним чином - через визнання, що ні до російської, ні до української національної літератури він не належав, а був запізнілим (і тому не надто «типовим») «реґіоналізмом» - в тому самому і сенсі, що й Котляревський, Сковорода чи, скажімо, Прокопович. Видовою ознакою цього реґіоналізму була «малоросійськість», а родовою - «руськість» і «православність» (але не «російськість»), - ієрархія ідентичностей, яку нам, призвичаєним до «національних» категорій, збагнути вкрай важко.
Катастрофа 1847 року не лише фатально затримала перехід українського націоналізму в політичну стадію щонайменше на півстоліття, вона не менш фатально скувала й обмежила розвиток його другої фази, культурно-освітньої, - через що й головні завдання цієї фази - формування нації - не виконані й досі. Юрій Луцький лишає цю проблематику за межами свого дослідження - не тільки тому, що це мало б бути вже цілком інше дослідження, а й тому, що таке дослідження було б дедалі менш літературознавчим і дедалі більш політичним.