Дмитро Донцов Як би не розв'язувати "загадки Хвильового" і його наглої смерти, розв'язка буде проста. Загадка смерти в цім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю вложила йому до рук та сама, "велетенська, фатальна" сила — як він її звав — яка нищила його за життя, яка забила Чупринку і Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П.Грабовського, зробила божевільним Гоголя, минаючи масу інших "незваних вояків" пера: — Москва. Не большевизм, як такий, а Москва. Ота, "психолоґічна Москва", перед якою покійний шукав рятунку в "психолоґічній Европі". Колись в полеміці зі мною, писав Хвильовий, що "коли треба буде", "ми знайдемо місце" таким добродіям "в штабі Духоніна". Я відповів, що не сі перспективи, що отвираються в Совдепії для ріжнодумців, найстрашніші. Найстрашніша та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або чуття самоповаги не позволяє присягати на кожну букву ленінського Корану". Не думав я тоді, що хутко матиму таку трагічну ілюстрацію того твердження; що між фізичною і моральною смертю — Хвильовий вибере першу, як менш страшну... Так зрозуміла, смерть Хвильового переростає рамки трагедії одиниці, хоч би й як видатної, переростає рамки літературних суперечок, чи українсько-большевицьких позвів. Цю трагедію треба умістити в ширші рамки далеко грізніших конфліктів, які назрівають не тільки на Україні. Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремне силкувалися розв'язати цілий ряд його попередників і сучасників. Два компоненти складалися на наше літературне "відродження" — соціальне визволення плебса (Марко Вовчок — як репрезентативна постать) і романтика народу, що нагло захотів "кайдани пірвати", романтика стихійна, як сили природи, абсурдальна, що захлиснувалася в насолоді нагло відчутої молодої сили (Шевченко, Леся Українка, почасти Гоголь). Оті два первні — з'єдналися у Хвильового. Його драма була в тім, що його романтика не відважилася — наперекір засвоєній догмі — знайти для себе своєї матеріальної підстави, а культ плебса — мав вже готову "романтичну" клішу (made in Moscow), якої знову не міг прийняти поет. Ось його романтичне "вірую", з яким виступив в передмові до "Етюдів": "Я знаєте належу до того мистецького напрямку, який сьогодні не в моді (вміти бути не в моді — в тім ціла натура Хвильового, натура борця, що прокладає власні стежки — Д.Д.). Я — пробачте за вольтеріанство — я... романтик. Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи, все те, чим так пахне сумновитий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшно шкодую, що мені не судилося народитися шикарним як леопард. І ще люблю до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки ("садок вишневий коло хати"), знаю як пахнугь майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в "загірню комуну", вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівняного нахабства плюю на слинявий скепсис нашого віку. Ну, і так далі. Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!" В цій романтиці — був зародок всіх пізніших конфліктів. Бо була вона в такім самім розбраті з існуючою нудною дійсністю на Україні, як з дійсністю 3-ої республіки романтика другого трагічного оптиміста — Ґі де Мопасана. Який теж скінчив тяжкою смертю і який лишив нам "кредо", подібне до "вірую" Хвильового: "Моє звіряче тіло п'яніє від всіх насолод життя. Я люблю небо, як птах ліси, як гасаючий вовк скелі, як сарна глибоку траву... Як вони — кохаю землю. Я люблю звірячим та глибоким коханням все, що живе... все: дні, ночі, річки, моря, хуртовини,... ранішні зорі, погляд та тіло жінок... Радощі, що охоплюють мене, коли... я віддаюсь брутальним силам світу". Коли зірвалися мов скажені з ланцюгу оті "брутальні сили світу", коли вибухла світова війна, а потім революція проти царату. Хвильовий мав 23 роки. Що дивного, що його душею заволоділа романтика комунізму? Правда, він міг — як багато — опинитися й із другого боку барикади, там, де нова козаччина укладала воєнним шиком вози, щоб мушкетами стрінути Месію зі Сходу. Там було багато таких самих "мрійників", як Хвильовий. Але — на жаль — була там і "скепсис", на яку він хотів "плювати"; а — головне — тої "божевільної віри" — якої прагнув — спочатку таки було більше у сторонників пізнішого Месії... (Ми ж "не фанатики"!), спільної — "греко восточної", як і "восточного" царя, а пізніше — восточного Риму, — до якого горнулися всі слов'яни і всі (тілом і душею) раби, — не тягли його в тім напрямку? Стати новим Лютером проти московського Риму — на те Хвильовий не мав сили, а може думав, як Куліш, що його нарід, хоч таїв в собі безмежну силу, але "був bellua, був звір без голови". "І потягло то все до Клязьми та Москви"... Потяг і Микола Хвильовий. Те, що сунуло з Півночі (для нього) "гриміла, народжувалася молода епоха... Бігли вітри зі Сходу — сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул... Гриміла повінь і бігли мутні води у невідому даль". За каламутними водами, що неслися у невідому даль, ввижалися йому обрії "загірньої комуни", як Гоголеві — щось величне на шляху, яким гонила російська "тройка". Та так самісіньке, як на автора "Мертвих душ", напав на нього сумнів, на нього, що більш, як хто, прагнув віри. Як для Гоголя — "холодом" і "метелицею" віяло з далекої півночі на полудневого романтика. Він приймав чужого Месію, але щоб той не потолочив його "вишневих садів" — коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про "слобожанські полки", про "шведські могили", "кармазинові дзвони" і "степи"; він хотів революцію органічно випровадити з романтики своєї землі, не розумів її як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як "архіпелаг осель". До української "контрреволюції" звертався з воєнним маніфестом, що "ми є ви", лиш з іншим "змістом", але все таки — "ви", діти одного "контрреволюційного" чи комуністичного, але осілого народу... Москва цю формулу відкинула, бо осілість — це ідеал "буржуазії". І так в нім зродився сумнів. Романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов'ю до неї, надихана глибоким патріотизмом, все одно в яку барву закрашена. Як у французів — Ф.Р.Шатобріана, Ф.Берса, у Беранже — їх патріотизм міцно зв’язаний з природою "солодкої Франції", як у Барреса з курганами його Лотарінґії, ("інстинктом землі"), як у Кіплінґа, якого цілий пафос є пересякнутий солоним запахом океану, — так в українців все щире й велике — випливало з міцного зв'язку з природою їх країни. Чи то у Гоголя, чи то в автора "Марка Проклятого", чи в Рильського з його "Чумаками" — над усіма думками панував степ, як море над думками англійців — тих півпіратів, півбудівничих імперії. Панував і над думками Хвильового той самий степ, його "голубая Савойя", її "аули", ціла романтика степу, так несправедливо і так глупо охрещена ім'ям бандитизму червоними і чорними Хлєстаковими інтернаціоналізму. З географії випливала ґеополітика; минуле, сучасне й майбутнє своєї країни поєднував степовик в одну синтезу — в синтезу вояка, але й хлібороба водночас. Що Хвильовий до хлібороба причепив наліпку червону, це справи не дуже змінило. І якраз — цього ідеалу осілої раси, не знала наступниця імперії Чінґіз-хана, Москва. Психіка північних месіянців — була психікою кочовника, номада. З нічим, а тим менше з землею — не зв'язана, і патріотизму землі не розуміюча. "Голуба Савоя", "садок вишневий"? — що це все було для кіннотчика "с раскосими і жадними глазамі"?! Пожаданий предмет здобичі, не культивація. Його смак був інший. Чінгіз-хан повчав своїх отаманів: "Ні, насолода і щастя людини є в тім, щоб згнобити ворохобного ворога, вирвати його з корінням, гонити переможеного поперед себе, відняти в нього те, чим він володіє, бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому..., стискати в обіймах їх доньок і жінок". "Вирвати з корінням"... Чи ж це й не була практика Москви? Чи це не був той "вивод"? — "Вивод" — звичайно стосований Москвою в завойованих нею землях, коли "виводили відтіля найбільш видатних і небезпечних в середину московської области, випробуваний спосіб державної асиміляції, яка з корінням нищила місцевий сепаратизм". Отой "вивод", оті традиції страшної старовини віджили на большевицькій Україні, їх бачив Хвильовий: "вирвати з корінням", "відняти те, чим володів" — ось був ідеал щастя номада, такий далекий від ідеалу того, хто сидів на землі. "Бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому"... Тому, хоч і бачив Хвильовий в очах матері "дві хрустальні росинки", але — обряд приступлення до нової номадської віри виконав, і мати — свою (хоч тільки в повісті) розстріляв. ("Я — романтика"). Бо була це — "єдина дорога до загірніх озер невідомої прекрасної комуни". Любов до степів і землі... Що знав про це татарин, який гасав в монгольських пісках, нині під пекучим сонцем Туркестану, а завтра помчить проти русичів, на їх поля? Якого підсоння і якої країни може він бути патріотом? Вони всі йому далекі, або — всі близькі, як тому Блокові в "Скитах", які люблять всі країни і народи, щоб з надмірної любові задушити їх в своїх "тяжолих, мєдних" лапах... "Росія — постала з мішанини народів, що довго були войовниками й кочовиками, і не зовсім ще забули таборове життя". Столиця Росії — це не була столиця народу, а штаб армії. Країни не було, був володар, "одне слово того володаря викорінює людину мов якесь дерево, вириває з рідного краю і кидає на край світу". Як ці номади могли допустити любов до того краю, до "архіпелагу осель", коли вона утрудняла оте "викорінення"? Кочовик знає одне лиш прив'язання — не до землі, лише до свого володаря, до його організації. Коли він хоче зібрати в уяві в одно свій улус, в його думці стає лиш хан і той апарат, яким він тримає в руці підбиті народи. Його лиш він любить, та ще — "поезію" руїни і ґвалту, лет в нові простори. Це ж хани замість спільного патріотизму, накинули на підбиті народи величезну сітку "ям" (поштових станцій) від Києва до Каракорума, з залогами й з "ямщиками", з "колокольчиками" (дзвіночками), з їх безумним летом. Ось що в'язало до купи татарський улус, не спільна мова, не культура, не природа, не земля, не садки. "Яма" — "ямщик" — це символи імперії Чінґіз-хана, Миколи 1-го ("фельдєґерами") і Сталіна ("партійні мандати" і "командіровки"). Недурно ще Гоголеві ввижалися — як символ Росії — безмежні простори і "завіяні метелицею поштові станції", недурно Росія в його уяві "розліталася" як щось жадною ідеєю не зв'язане так, що її не можна було "зібрати в одну цілість"; що — як спомин "лишався в голові тільки станції та шинки" — оті накинуті згори аркани, які в'язали всі улуси хана в одну цілість, коли не було зв'язків унутрішніх мови й патріотизму; недурно символом Росії була для нього "тройка". Чи не був продовженням цієї "тройки", цих перегонів, отой цілий комунізм? Отой самий "колокольчик" — "Однозвучно звєніт калакольчік і дороґа пилітса слєгка", "Гайда, тройка", "Ямщік ліхой", ціле оте — від татарських часів культивоване в літературі російській і в політиці упоєння циганською поезією, з ностальгією просторів, з "ухарством" диких монґольських рейдів, щоб там, де ступить нога кочовика — не росла трава? І коли ви читаєте, наприклад, опис дійсно татарського рейду на сучасну нам Україну такого Бражньова, то навіть не національна ненависть прозирає звідти до тих "вишневих садків" господарського гречкосія (так дорогих Хвильовому), а просто злоба розбишаки-кочовика до процудента, яким він сам ніколи не потрапить бути. Злоба північного варвара до сліпучого сонця і плодючої землі Богом благословенної країни, якої єдине в його очах призначення — стати здобиччю номада, хвилевим пристановком для дальшого чвалу ("Україна — плацдарм світової революції"). Чи ж не бринить цей мотив в російській поезії і письменстві, у Пушкіна ("багатство" і "нєобозрімиє поля" Кочубея). у Ал. Толстого ("край, ґдє всьо абілєм дишет" — і де багато можна зрабувати), в Успенського і в інших? "Туда, туда нєсусь я всєй душой" — на Україну неслися Толстиї, Горькі, а перед ними "байстрюки Єкатерини", що на ній "сараною сіли", а за ними — Муравйови, Скрипники. А партія, на яку молився Хвильовий — потихеньку та полегеньку перетворювалася на звичайного собі "собіратєля землі русской" ("Вальдшнепи") — і не русскої... Як тут було не зродитися сумнівам? Ці "собіратєлі" — перекреслили його природу, його традиції, його романтику, перекреслили його поняття про життя, світ, жінку. Її він уявляв не так як наслідники Чінґіз-хана: "стискати в обіймах доньок і жінок" ворогів... Хто читав Гоголя, той знає, що на це дозволяв кодекс звичаїв українського підсоння, але — не ґвалтом проти волі. Хвильовий любить (як пише) "ніжних женщин", — не "дєвіц-кавалєрістів" і "батальонерок", не "вампів". Коли ці останні задовго гасали йому на спині, філософ Хома, досить нечемно скидав їх в траву. Північного садизму не визнавав Хвильовий ні в політиці, ні в любові, але й не знижуючи еротики до полового апетиту, до "склянки води". Не зносив, "парикмахерської пошлости" в відношенні до жінки. Коли його ідеал є Горпина, він її зве Бянкою, "бо це прізвище романтичніше" ("Сентиментальна історія"), як Ґамсун, що зве свою любов видуманим ім’ям Іляялі ("Голод"). Бянка або Марія, та "радісна Марія" (в "Слові"), яка "кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки", яка "пахне як юність, як безмежні дороги у прекрасний, невідомий край", яка проганяє йому думки "про осінь". Він не зносив ні північної розпасанності, ні аскези. Цієї аскези жадала від нього північ — і в письменстві, і в приватному житті, і в політиці. Як для отця Матвея — злого духа Гоголя — все живе в авторі "Вечорів" — було від чорта, було "поганською красою", було чортівськими розкошами, тим, чого треба було виректися, коли хто хотів іти за московським Христом, — так і для большевицьких Матюх — ціла різнобарвність таланту Хвильового, цілий його розмах — було щось від "буржуазного" люципера, чого треба виректися, щоб іти за "червоним" Месією. Але де міг в собі знайти аскезу той, хто виріс під полудневою спекою своєї гарячкокровної й дитинної країни? Зачорне було там небо і заяскраві зорі, яких не знала туманна Гіперборея. Під його підсонням могли родитися не протопопи Авакуми, а Маґомети, фанатики, але на свій спосіб. "Московська сила, фатальна, жорстока" — ставляла свої домагання. Бути вічно на коні, дивитися на сльози своїх близьких, помагати наїзникам забирати те, що їм не належало; задушити в собі все, що допомагало його землі ставити опір номадові — кріпкість зв'язків національних (патріотизм, прив'язання до свого, любов землі), чи родинних (мати, Марія), всі орґанічні зв'язки старого традиціями й культурою народу, не допустити до жадної своєї синтези. Синтеза була лиш одна — послух, послух доктрині, яка — ще не знати — чи була доктриною "загірньої комуни", чи — Івана Каліти... Так почався у нього перелім, який переходив свого часу й Куліш, коли кидав свої кепсько віршовані, але блискучі змістом памфлети в лице "обманщиці" Москви; перелім, який переходив Гоголь, коли питався в листах до приятеля — "кому і чому ми жертвуємо усім?" Він перейшов до сатири на новий "центр всесоюзного міщанства" (філістерства) — на витворений тим центром — побут, духову творчість, ідеали. Став опозиціоністом, бо люди його типу "не можуть бути не опозиціоністами. Бо дії вони приймали крізь призму свойого романтичного уявлення про світ" ("Вальдшнепи"). Цілий новий побут з'явився в "сірій, нудній й роздериротазівотній казьоншині" новодекретованого раю. Його ентузіястично-одностороннє "Я" — розкололося. А "червоним" прокурорам відповідав: "Коли ти революціонер, ти не раз розколеш своє "Я". Коли ж ти обиватель (філістр) і служиш... у якомусь департаменті, то хоч ти об'єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб'єктивно — ти гегелівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакієвичем чи Держимордою. Ти маєш вибір!" Така була дилема серед того "нового" побуту — бути катом — або катованим. Для ідейного, не мушеного ентузіазму, яким горів 24-літній Хвильовий — не лишилося місця. Зате яскраво вставав йому нерозгаданий конфлікт перед очима — міжкласовий чи міжнаціональний? Бо коли Росія лишилася — як і сто літ тому — країною Акакієвичів і Держиморд, — то чи ж не є класовий первень підрядний супроти первня національного? А коли так, то "кому і чому" жертвував він, борячись нібито в ім'я класової засади всіх трудівників, а в суті речі в ім'я наступників Іванів і Василів та інших "Собірателів" чужих земель? Тоді не лише "червоний побут", а й партія стала перед ним в іншім світлі. "І раптом з нею не можна, — але і не рвати не можна". Він бачив, що "з розмаху (революційного) нічого не вийшло": станув "на ідіотичнім роздоріжжі" ("Вальдшнепи"), "ішов у нікуди, без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх згорблених плечах" ("Я — романтика"). Тим часом виходом з цього "нікуди" — як і для Гоголя — стала для нього сатира на новий побут, сатира на партійних Держиморд, сатира — злобна як Щедрінська і глибока — на всіх тих, "сукиних синів", які "з'їли революцію", які видерли йому його ідеал з рук, сплюгавили його і, заболочений, кинули під ноги банді експлуататорів звабливої ідеї. Він відкидав і політичні, і соціальні ("новий побут") скрижалі "всесоюзного міщанства" — в ім'я повноти людського "Я", як він це сформулював у своїм романтичнім маніфесті. Так само в ім'я цієї самої індивідуальності! — почав він наступ проти капралізацїї літератури. Знову, в тій капралізації не було нічого для Росії нового. Партія — здійснювала лише заповіт покійного полковника Скалозуба (з "Горе от ума"), який хотів усім письменникам — дати, "фельдфебеля в Вольтери"), сформувати з них батальйони, щоб машерували де прикажуть. Отже і тут, як в області політично-соціяльній і побутовій, так і в духовій творчості, підкреслював Хвильовий момент індивідуальний — проти закон більшості! і числа. * * * Ось як — під диктат з "центру" — сформулював завдання совєтської літератури противник Хвильового, провідник "просвітянства" С.Пилипенко: в літературі гаслом має бути — "масовізм". Що значить "масовізм"? Це значить, що "наші твори повинні бути масові, розраховані на широкі маси читачів, робітників і селян. Мають бути прості без упростітельства, художні без жадних цяцьовань, писатися простою мовою без вульгаризації й примітизації". Література — це "процес, де беруть участь цілі маси літературних сил від найвищих своєю кваліфікацією... до найнижчих, до художньої продукції робселькорів, учасників стінних ґазет і рукописних журналів. Вся ця літературна маса являється могутнім культурним чинником"." Ось квадратура кола, з якої не міг не глузувати Хвильовий. Писати "просто і дотепно для неписьменної маси і — водночас — по-мистецьки! Дати архитвір для "найнижчих", але — без примітивізації! — на цю геніальну думку могли впасти лише ученики Л.Толстого (і деякі галицькі критики). Це ж Л.Толстого думки, що "більшість завше розуміла... те, що й ми уважаємо вищим мистецтвом, як казку і народню пісню". Це ж яснополянського мудреця думка, що "пісня баб (сільських) була правдивим мистецтвом", а "соната Бетговена була лиш невдалою спробою мистецтва; що форма мистецтва "повинна бути така, яка була б доступна всім людям... простотою виразу". Борючись за свободу індивідуальності і максимум її творчої могутності — Хвильовий знову на своїм шляху стрінув того самого ворога: Москву з її "більшістю" всенівелюючу отару, як засаду не лиш політичного, але й духового життя, засаду, підтримувану на чужий приказ рідними Акакіями і Пилипенками. Вони хотіли продукувати письменників серіями, як трактори. "Письменники протестують проти права, яке собі застерігає революція, розпоряджати їх творчою снагою? Вони гадають, що письменство це справа приватна! Отже ні, воно завше було клясовою справою, колективною... Дурні або неуки є ті, що не розуміють того". З капралами від літератури стрінувся недавно один письменник Заходу, і вони вирвали в нього такі слова: "Я людина Західньої Европи. Я гордий на свою індивідуальність і гордий на свій інтелект... Для мене російське обожання маси як єдиного матеріалу для мистецької творчості є атавістична балаканина, витвір пересічности, яка з заздрости до ґенія, кидається на лоно голоти". З тим самим запалом проти масовіму виступив і Хвильовий. Коли йому закинули, що описує виїмкових героїв і виїмкові переживання, він цинічно відповів, "А що ж описувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?" ("Синій листопад"). (Як побачимо, цього йому — завше дріб'язкове мстива — сволоч не подарувала). Він не був проти того, щоб будувати літературне відродження країни "на аморфній масі", на "безграмотних", на "графоманах", рівнятися на некультурну масу. Черговим завданням є створити "ударну ідеологічну групу". Його "ставка — на якість", не на кількість. Бо "кожна кляса, в тому числі пролетарська, творить своє мистецтво через свою більш-менш талановиту молодь і ніяк не всім загалом". А зразків — шукати в великій літературі Заходу. На неї "взяти курс", і "у всякім разі не на московську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської літератури... українська література мусить як мога швидше тікати". Бо російська література віками зморою тяжіла над нашою психікою, привчаючи її "до рабського наслідування". Але, коли "ми беремо курс на західньо-европейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери назадництва", щоб навчитися "горіти надзвичайним світлом". На ці мрії — "червоний" "департамент дел" відповів недвозначним вето і наказом — навернутися на "масовізм"... — спримітизуватися й спростачитися. "Масовізм", який душив його мільйоновоголовою зморою однакових Акакієвичів — в новім побуті, — а в політиці — десятками тисячів нових "сабірателів" чужої землі; який густою пеленою трійливих ґазів лягав на його "голубу Савою"; який вкладав йому в руки револьвер, щоб вбити свою матір, щоб засіяти пожовклим листям його "вишневих садків" — його безмежні дороги "у прекрасний невідомий рай", — цей самий масовізм поклав свою тяжку лапу на найцінніше в людині, на що є гордий кожний європеєць — на його творчу індивідуальність і творчий інтелект. Як міг не збунтуватися проти того? Як міг він не пригадати затуманілим землякам своїм, що на вершини людської творчости, куди ведуть круті й небезпечні стежки, не йдеться роями і сотнями, лише одинцем, не демократично, лише аристократично? Як він міг не пригадати рідним "масовикам", що культурною стає нація не масовою муштрою, а добрим, культивуванням сильніших і здібніших? В наївній (такій малоросійській!) вірі в гасла інтернаціоналізму, прагнув він внести до прийнятої віри — деякі свої, "місцеві" звичаї. Але Москва жартів не знала — питання сугубої чи трегубої алілуї — було грізним питанням життя і смерти. І — збентежений — питався він себе: "Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумну Україну?" Подібно, як А.Лісовий — "Хіба, щоб жилось краще, нам, селянам, треба вмерти?" Вони готові були до кривавих жертв на вівтарі революції, але чи ж думали, що — для задокументовання лояльності — мусять насамперед запхати ніж у груди власної країни, або — як казав Антоненко-Давидович — "стріляти в позавчорашнього самого себе"? Такі питання привели Хвильового — спершу до недуже рішучого — розриву з червоним Ісламом. Він став в опозицію: (з "сабірателями земель"), до "червоної" духової творчості (з "масовізмом" і з "Скалозубами"). Але це було лиш — "проти". В чім було його — "за"? Було і "за" — баламутне, але пересякнуте непохитною волею виявитися назверх. Це був "азіатський ренесанс" — "епоха європейського відродження плюс незрівняне бадьоре й радісне греко-римське мистецтво". Це був ренесанс — під впливом комунізму — азійських народів і — України в першу чергу. Бо "лише пролетаріат утворить і відповідні умови до відродження молодих націй". Вже оце підкреслене гасло звучало некомуністично. А ще менше — висновок з нього — "дерусифікація пролетаріату" на Україні, що відразу надавало антимосковське вістря його позитивному програму. Пролетаріат — це місто. Він любив місто, але — не чуже. На Україні — "місто — велике, але не величне, забуло своє слобожанське народження" ("Редактор Карк"), відірвалося від свого ґрунту, до якого мусить повернути, щоб взяти провід нації, яка рветься до нового життя, бо в селянській клясі ("просвітянщина"!) — зневірився. "Я... кохаю город не так як інші, тому що город -це Сервантес Сааведра Мігуель де, тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжирських піратів ("Слово") — тому, що розуміє місто не як його колеґи — як твір сатани, від якого тікати треба, тому, що лиш в місті родяться Сервантеси й інші генії духа; лиш воно є осередком політичної могутності ("Лепанто") і великих світовоісторичних починів (Африка і взагалі заморські колонії Европи). Здобути це місто для нації, а тоді, під проводом нової (міської) кляси: по-перше "ошарашити" "по башкє російського міщанина"; по-друге — українізація "в результаті непереможної волі 30-мільйонової нації", щоби (пролетаріат чи нація?) могли "виконати свою історичну місію, щоб почати "горіти надзвичайним світлом", по-третє — "коли цього не розуміє російський міщанин (цебто партія, бож большевицька Москва, — "центер всесоюзного міщанства" — Д. Д..) то наше бойове завдання... допомогти йому", його "нарешті переконати... що все одно йому прийдеться передати "бразди правленія" у більш "певні руки", що "все одно він скоро... примушений буде капітулювати". То вже було трохи виразніше. В тім бриніли нотки не інтернаціональної, лише — національної революції, "відродження молодих націй". Це був бунт. Він і тепер за "червоне", але "під червоним ми розуміємо ніщо інше, як символ боротьби". Романтик застерігається, що в алґебраїчну формулу "боротьби, він вложить свій конкретний зміст, не той, "дозволений" цензурою: "у свій час національні війни були революційним, червоним з'явищем в історії" — та й тепер є в Азії, але ж "ми" переходимо "азіатський ренесанс", отже... На питання, чи це є месіанство, відповідає гордо, що так. Правда, не месіанство гопаківсько-шароварницької неньки", але й не "дерев'яної калуцької машутки". Його "майбутній Аттіла" "повісить на гілляці" не лише Мазепу, але — й Петра ("Санаторійна зона"). Йому ввижаються "дикі замріяні степи, де гасає тривога і невідомість", йому вчувається "далекий тупіт фантастичних коней" ("Заулок"). Про яку революцію мріє цей фантаст? Про пролетарську? — Але ж її вже "з'їли сукини сини". Але ж він хоче "ошарашити" "по башкє" совєтського міщанина! Про жовто-блакитну? Він застерігається проти цього, але — є різні жовто-блакитні, є оті "шароварки" ("просвітяни"), але є й ті "справжні версальці", як ті черниці, що їх вів на розстріл ("Я — романтика") його alter ego з яких "жадна не промовила жадного слова", які "були щирі фанатички"... Хто знає, що думає людина з розколотим "Я", людина, подібна до його "фантастичної країни, що в розльоті... раптом зупинилася над безумною кручею й задумалась"? Неясне месіанство — азіатсько-европейське, персько-грецьке, союз з "центром всесоюзного міщанства" — і боротьба з ним, пролетаріат — а водночас "відродження молодої нації", "по башкє" тим, з ким ідеться в однім ряді, — все було поплутане і неясне. Але ж була в тім нова відповідь на старі питання — хто (зукраїнізований пролетаріат) і що (власне месіанство). На питання — як, теж знаходимо відповідь, радикальнішу, сміливішу і безмежно ширшу від тих відповідей, які намагалися дати "просвітяни", з якими боровся. Ця відповідь була в однім слові — Европа. Хвильовий від часу, як почав писати, зраджував потяг до тої вимріяної й далекої Европи, до Еспанії, яка була його "весняною думкою" Чому якраз Еспанія? Чи не тому, що рідне бачив в ній, з її такими Сірковатими Дон-Кіхотами такими Диканськими Санчо-Пансами? Чи може любив у ній ту свійську, — не московську — "фанатичну віру", яку мав в собі? А може бачив другу країну, яка (за Наполеона) — не так як його Україна — зуміла дати відсіч Півночі? Чи ж не тої самої сили гострої, сильної й барвистої, в противенство до нудної, хоч і велетенської, огидної йому сили Москви, — не шукав Гоголь в італійській Кампанії, в другій своїй вітчизні? Еспанія — найбільша світська, й Італія — найбільша духова потуги середньовіччя — якраз вони, мов магніт, притягали обидві оті українські "розколоті" душі: одну, що їй мерехтіли "в борах тіні середньовічних лицарів" ("Слово) — залізних постатей, не знаючих ваги, і другу — що мріяла про "залізну силу ентузіазму" тих самих віків (Гоголь — "О срєдніх вєках")... Для одного середньовіччя було — "весняною думкою", для другого — "прекрасною молодістю". Для обох — чимсь безжурним, світлим, одчайдушним і свобідним — всім, чому такою протилежністю була московська Північ. В обох сидів свій Тарас Бульба, але не Стєнька Разін, скорше такий Уленшпіґель з архитвору Де Костера, з рубенсівсько-рембрантівської епопеї фламандсього народу, для якого сміх не був гріх, який не знав аскези і безумно кохав життя. Жан Кассу звіряється: "Люблю Еспанію, бо вона продукує маніяків. Вона — резервуар пристрасних індивідуальностей"... За те любив її й Хвильовий, але й як символ Европи взагалі. Він нарікав, що "нема у нас північної жорстокості", в тім бачив корінь трагедії своєї країни. Тут був він рупором своїх сучасників, з яких одні (Ґадзінський) нарікали, що нема в нас "волі криці", другі (Коряк), що ми "адогматичні", що нема у нас власного "хочу" (Головко) і т. п. Власне все те, що бракувало його землякам, бачив Хвильовий в Европі, в європейській людині, щось, що — як рівновартне — можна було би протиставити (замість нікчемного "просвітянства") — отій "північній жорстокості", тій "московській силі — великій, велетенській, фатальній"... Яку ж Европу? Яку хочете: "минулу, сучасну, буржуазну, пролетарську, вічну, мінливу", Европу як "ідеал громадської людини", однакову протягом віків, що є "власністю всіх кляс". Европа — це "европейський інтелігент", це "знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам Грандіозну цивілізацію і відкрив безмежні перспективи. Це — доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух", а "його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності"... Оце й було те, що він звав "психолоґічною Европою". Це було те, що бачив в Европі (хоч, правда, в її минулім) Достоєвський — "пристрасну віру в свій героїчний вчинок, в свою правду, в свою боротьбу". Ту пристрасну віру прагнув Хвильовий застрикнути нашій "адогматичності" і галушковій хитливості Цим "фавстизмом" думав забити у нас "дрібно-буржуазну скепсис", привернути землякам "загублену в віках фанатичну віру в прекрасне далеке майбутнє". Він твердить, що "історію робить не тільки економіка, але й живі люди..." Культові масовізму й ідеальних рецепт на спасення людськості й раю — протиставляє він смілим жестом — культ людини, коли хочете, культ ніцшівської надлюдини (і зве її "генієм"), яка ви дається надлюдиною не тому, що є завелика, а тому, що "люди", що її оточують — є пігмеї. Він цитує Плєханова: "велика людина бачить далі від інших і хоче сильніше. Вона, герой, ця страшна сила, — і є психологічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися". А "коли — кінчить він несподівано — наші погляди в цьому випадку зійдуться з сподіванками нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємося"... Давніше його душила ота "московська сила". Тепер на ту "велетенську силу" — знайшов він протиотруту — "страшну силу" фавстівської європейської людини. До цієї людини підносив очі змучений Куліш, коли, картаючи земляків, протиставляв їм Европу "князя Бісмарка і Льойолі", провідника "культуркампфу" проти католицької церкви й основника ордену Єзуїтів нараз, — ту саму "психолоґічну Европу", незалежну від доби й кляси. Хвильовий казав глядіти на Европу своїм "просвітянам", щоб навчилися у неї найважливішої речі — "дєрзанія" (зухвалої відваги). Гоголь любив за те Захід, що він "не знає меж своїм стремлінням", що ця прикмета є якраз "основанієм тєх дєрзкіх сільних страстєй, которимі ісполнєни европейци". Наша нація терпить на культурне епігонство, "без російського дириґента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки... мавпувати. Він ніяк не може зрозуміти, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать". Як це робиться, покаже йому лише доктор Фавст, Европа (хоч би так само думали й фашисти з Шпенґлером), де "так пристрасно вірять в свою правду"... Ті свої думки спеціально у "Вальдшнепах" переніс Хвильовий із круга культурних ідей в круг ідей політичних. Це було вже максимум того, що він міг сказати. Це була остання точка над і; був удар молотка, що трапляє цвях просто в голівку. Цим рішуче пірвав не лиш з партією, не лиш з Москвою, але й із Малоросією, "просвітянщиною". Як багато його попередників, спершу він думав впхати свою країну, "рідні елементи в рамки чужої синтези, дати їм чужу корону. Під крилами тої синтези — розцвітатимуть і свої цінності — свої "вишневі садки", — в яких вродився Шевченко, "як геніальний Леонтович в бур'янах мойого степового краю" ("Слово"), свої Марії, свої, що бродять в борах, "середньовічні лицарі", з яких потім постане надзвичайний "азіатський ренесанс". Але дійсність заглузувала з його химер. Показала, що є — одна дилема, або створити свою синтезу з своїх елементів, або — коли приймеш чужу — вона стопче твої сади, зашле Шевченка, розстріляє Марію й Леонтовича, "лицарям" припечатає тавро бандитизму, з народа зробить плем'я фелахів, мешканців улусу великого хана, оспалих, лінивих, покірних гоголівських Пацюків. Отоді власне зробив він своє відкриття — що перед заливом номадської Півночі — врятує його "голубу Савою" -лише, коли вона віднайде в жилах запозичену в Европі "страшну силу" міцної індивідуальності, яка — здвигне незломну гать отій "силі — великій, величезній, фатальній". В які б шати приманливих ідеолоґій ми не вбиралися б, нічого вони нам не поможуть, коли теперішня людина вкладатиме в них свій убогий зміст. Це було розпачливе S.O.S. — його країни. До своїх земляків, він висував постулат творчої меншості, якості характеру, постулат своєї власної національної ідеї (все одно, яка кляса ту ідею мала заступити), щоб не бігти за возом переможця-тріумфатора. В цій точці Хвильовий зачеркнув спліт проблем, важливих не тільки для своєї батьківщини, але й взагалі для Европи. Для пильного обсерватора совєтської Росії большевики були "подібні до людей, які стало стоять під впливом якогось дурману; а цей дурман був жадоба крови, завойовницький шал величезної орди, яка, співаючи, гукаючи, танцюючи і заводячи, прийшла з пустині" — щоб знищити осілі народи. Прийшла з своєю фільозофією, яка хоче змусити нас покласти зброю і без боротьби дати себе покопати", коли люди Заходу обернуться в "розпещених, розм'яклих джиґунів". Що було перспективою для Европи ще недавно, стало фактом для батьківщини Хвильового. Звідси його удар на сполох. Ще ширше схопив цей самий конфлікт знаний Еспанець Ортеґа і Ґассе, який виказує, що ціла цивілізація осілих народів білої раси не повстала механічно, лише "завдяки геніальним зусиллям видатних людей". Чи ця цивілізація утримається, "залежить від певних рідких чеснот людини, найменший брак яких дуже хутко захитає чудовою будівлею"... Ця пригадка була слушною й для будови "козацької країни", яку — в іншім вигляді — хотів реставрувати Хвильовий: "історію творять люди", не програми, ні "еволюція", люди "рідких чеснот". Ось на що клав натиск Хвильовий, звертавшись до земляків, допроваджуючи очевидно до пасії хмару кар'єристів всякого роду. Цим Хвильовий перевертав догори ногами ціле психічне наставлення "малоросів", які шукали спасення в "ідеї" або "поступі", і ніколи не гадали, що з тою желатиною замість характеру, яку вони мають, їм не поможе жадна ідея... З цими ідеями йшов він в літературу, в публіцистику. Скрізь вносячи жорстоку сатиру страшної дійсності, невтишиму тугу за новою людиною, протест і виклик. В стилі його творів, саркастичнім, агресивнім, вщерть наллятім непохитним переконанням і маніяцьким горінням, інтенсивною думкою, кпинами зі снобів і філістрів, смілим відкриттям глибоких і трагічних проблем не лише нашої дійсності (людина й середовище, одиниця і загал, особисте і загальне, любов і насильство, романтика і реалізм); в стилі, що зраджував — не зважаючи на розхристаність — велику працю над собою, ніжну суворість і сувору ніжність — він був наскрізь дитиною свого часу і — свого народу. Бо мимо своїх гасел, мимо своєї — як на російську дійсність — великої відваги. Хвильовий мав в собі ще багато отої суто української безпомічної "ніжності", більше з неврастенії Дмитрія, аніж певності й суворо-спокійного почуття вищості Аглаї (з "Вальдшнепів")... Багато було в нім наївності — оте "переконування" московських "товаришів", багато суперечностей — в союзі з Европою боротися за ідеали Москви, або в союзі з Москвою боротися за ідеали Европи, протестувати проти декретів в літературі і монополю, а жадати його для своєї групи, насаджувати "пролетарську" доктрину в країні, яку сам узнавав за "дрібно-буржуазну, де куркуль завше був господарем становища" — але в усіх його піднесеннях й упадках чувся незвиклий талант, непогамовний темперамент, а головно — безінтересовність і глибина думки. Збувати постать Хвильового, як в однім львівськім щоденнику -("хапаєш за перо і чешеш хвейлетона"), — як когось, кому вистане принагідне Газетне "тяп-ляп" про його "сюжети бідно-невибагливі", — для того потрібно не лише не мати поняття ні про Хвильового, ні про літературу; для того треба не мати поваги перед тою літературою, ні перед трагічним жестом письменника, що відійшов від нас. Дивно було б, коли б ота спритна й звинна публіцистична й літературна діяльність його не змобілізувала проти Хвильового тих, які згуртувались коло "центра федеративного міщанства", — партію, Москву. Змобілізовано цілу "червону" раду, всіх партійних "начотчиків" і — кинуто анатему. Він проповідує бунт? Але, як сміє він "оспівувати абстрактне повстання, ідеалізувати історичну романтику"? Це ж значить "заохочувати дрібнобуржуазну стихію до активної боротьби проти диктатури пролетаріату", час уже скінчити з "хаосом і стихією!" Пролетар — був бунтарем, тепер є він "свідомим членом організованого колективу", тепер він "будівник"... Як сміє він пропагувати "боротьбу двох культур", коли "національна ворожнеча є пережиток старих відносин"? Треба йти "не на розрив з сучасною російською культурою, а на співробітництво з нею". Ще ж В.Бєлінський писав, що "коли на Україні зможе явитися великий поет, то не інакше, як підуслів'ям, щоб він був російським поетом... сипом Росії, що гаряче бере до серця її інтереси".Та й тепер — на Україні потрібна "єдина організація пролетарських письменників, без огляду на те, якою мовою вони пишуть. У них єдина мета, єдине завдання". "Надання напівграмотній Україні... месіаністичної ролі — все це молоденький запал, але не реальні продумані перспективи"... Европейці (Хвильового) хочуть куркуля з Кобеляк витягти на європейський шлях... щоб куркуль — (Хвильовий говорить про пролетаріат — Д. Д.) — праву руку подав "європейцям", а ліву — "азіатському ренесансові"... щоб лицем до Чорного моря став, а до Москви спиною"? — репетував Затонський: не бувати цьому! Вони "хочуть себе, як "волевих людей", "конкістадорів"... протиставити диктатурі пролетаріяту"? Хвильовий каже, що "комінтерн — одна справа, а Сухарьовка — зовсім інша"? Власне що ні. Сухарьовка — це і є комінтерн, а іншого не буде! Ті ваші хохлацькі конкістадори — звичайні бандити, не на них "нам" потрібно орієнтуватися, — на пролетаріат, і то російський, вчитися від російської літератури, "не відмежуватися від фортеці міжнародної революції, Москви". Не можна "кидати гасло розбрату" (і Драгоманів вчив іти разом), треба, щоб між українцями і росіянами існувала "одностайність усіх (sic!) думок". Це ж "гіпертрофія індивідуалізму", "ніцшеанство", апотеоз "сильних людей". Куди взагалі веде ця пропаганда і ця література? Та ж це шлях до "войовничого фашизму", та ж "Хвильовий доходить до того, що, мовляв, за наших часів або комуніст мусить задушити в собі поета, або, коли поет сильніший, — лізь у петлю, по-єсенінському" (фраза, особливо цікава в зв'язку з трагічним кінцем Хвильового). Перед ним поставили питання руба: "Питання стоїть: або ми, комун, партія (тобто Москва — Д. Д.), поведемо за собою весь процес витворення українського господарств, української культури на основі спілки з іншими народами (тобто — на поводі Москви — Д. Д.), або ми не встигнемо, нас перехлюпне, заллє націоналістичний потік, і бажання, настирливе домагання українських фашистів з табору Донцових, дійде до свого логічного, закономірного кінця. Тільки так може і повинна стояти перед нами справа". Така була дилема для "хвильовізму", для Хвильового ж — як зауважено — або скапітулювати, або — "лізь у петлю". Як бачимо, "червоний , російський міщанин" і не гадав кому б то не було уступати "бразди правлєнія", ставляв справу в площині нагої сили. Сподіванки мрійника про "загірню комуну" з країни "вишневих садків", "козацьких могил" і "ніжних женщин", який нагло задумав попести свою "голубу Савою" шляхом вимріяної Еспанії з перемальованими на червоно лицарями Дон Кіхотами, з своїми Лепантами, з своїми Фавстами; який думав стримати залив його соняшної країни ордою понурих опрічників, які не знали ні що є земля, родина patria, органічні зв'язки, що є чорні ночі Полудня, його яскраві зорі і сміх; які викпили його пролетаріат, як куркуля, коли він схотів усамостійнитися, вимагаючи лише сліпого послуху в "сабіранії" чужих земель, — ці сподіванки зруйновано. Спершу Хвильовий, — за прийнятим звичаєм — "покаявся", потім — як легендарний Галилей, встав на ноги з криком — "а все ж таки крутиться", знов впадаючи в єресь — потім відкликав її знову. Один з "дорогих товаришів", полемізуючи з Хвильовим, писав: "констатуючи певні ідеологічні ухили" у Хвильового й інших, "я аж ніяк не гадаю вигоїти їх організаційними заходами (хоч "посилка на Донбас" і практикується в партії в таких випадках). А все ж ми вимагаємо від Хвильового "зв'язатись з робочими масами, не гнути кирпи перед селькором і робкором"... І ось — як доносить одна львівська большевицька ґазета — Хвильовий "нагло зацікавлюється соціальним будівництвом", "кидає психологічну гру сюжетів і незвичайних ситуацій", пише "оповідання", як "Петро примусив свою корову працювати на користь колективу" (Вісті 5.IV.1933), бере участь в письменницьких бригадах, стає кореспондентом" (селькором?), "керує працею в заводських літгуртках, вростається в нову колективну працю". Уявіть собі Гоголя, який викладає про "вєру, царя і отєчество" миколаївським фельдфебелям, і ви зрозумієте положення, в якім опинився Хвильовий, до якого — за порадою Пилипенка — застосовано "орґанізаційні заходи" для випростовання "ухилів"... Візьмім все разом: "посилки на Донбас" (як Шевченка — на Арал), з дуже правдоподібною забороною торкатися "психольогічної гри сюжетів" (подібне до заборони Шевченкові писати і малювати), порада "не гнути кирпи перед селькором" (як Шевченкові — не гнути кирпи перед фельдфебелем), пригадаймо дилему — капітулювати або "лізти в петлю", — і вихід, який "власновільно" знайшов Хвильовий, перестане бути загадкою, так само як ні для кого не є загадкою передчасна смерть Шевченка. Тим більше, що ми не знаємо, якого ще пониження вимагала невблаганна Москва від нього в переддень маніфестації "братньої згоди" московських і українських письменників в Харкові. На віру Аглаї( "Вальдшнепів") він не перейшов. Але стару — стратив цілковито... "Сестро — говорю я далі. — Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії, світовий мільярдер, чи світовий чиновник? І каже сестра крізь сльози: ...хіба ця мисль і тебе тривожить? Мене хилить. Я безумно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті домовинна — така змертвіла тиша, і... раптом очі мої зупинились: вони знайшли крапку: — Morituri te salutant…! як гладіатори, що вмирали для забави цезаря. ("Сентиментальна історія"). "Мільярдера" Хвильовий не приймав, "чиновника" (хоч і совєтського) — теж ні. Інша, що народжувалася, буржуазія, яка йшла проти "мільярдера" і проти "чиновника", яка не знала "слинявого скепсису", він її тільки прочував, не знав. Коли ж невідклично зрозумів, що лише наємними глядіяторами є ті, що б'ються не за свою справу, а за справу пової імперії, нової Мокви, — став "морітурусом". Його останній жест — зостанеться страшним моральним ударом для облудної політики Росії на Україні. 1933 рік джерело: www.internetri.net