Микола Рябчук
Зaходячи якось до вагона нью-йоркської підземки, я зіткнувся (радше в переносному, ніж прямому значенні, ? бо людей було небагато) із чорношкірим підлітком, котрий, проходячи мимо, буркнув нібито й байдуже, але зі щонайглибшою затятістю в голосі: ?І hate whites!? (?Я ненавиджу білих!?) ? і почовгав собі десь далі у величезних штанях зі спущеною ледь не до колін, за тамтешньою модою, матнею.
Уся його постава, голос, вираз обличчя, манера триматися випромінювали щонайглибшу зневагу до світу довкола ? світу білих расистів і рабовласників, нащадки яких безуспішно і, на його думку, лицемірно намагаються тепер відпокутувати історичну провину своїх предків перед чорною расою.
Ненависть розлита у негритянських кварталах, і нерідко досить маленької іскри, щоб вона вибухнула бунтами і погромами, бо ж кожен інцидент з владою (переважно з поліцією) набуває в такій атмосфері ?расового? забарвлення. Але ще сумнішим наслідком тієї глибокої історичної урази є специфічне ставлення багатьох афроамериканців не лише до чужого їм світу, а й до власного життя. На примітивному рівні цю ?філософію? можна звести до короткої фрази лімоновського Едічки: ?Ви мене сюди привезли, ви мене і годуйте?, ? отож саме негритянська частина населення є нині головним споживачем державної допомоги, ?велферу?. На інтелектуальному ж рівні ця ?філософія? виливається у різноманітні теорії вищості чорної раси над білою, негритянської культури над європейською.
Клин вибивають клином, але, виявляється, забивають його при тому ще глибше. Бо ненависть є руйнівною не лише для об?єкта, а й для суб?єкта ненависті, себто для її носія комплекс зверхності, як не крути, є лише зворотним боком того ж таки комплексу неповноцінності.
Стаття Олексія Толочка ?Ментальність ясиру? (?День? №44,1996) стала, безумовно, добрим і своєчасним нагадуванням про елементарні, але не завжди й не для всіх очевидні речі. Я так само, як п. Толочко, вважаю, що українськість не повинна визначатися мірою ненависті до Росії (чи до будь-кого), хоч українці, можливо, й мають не менше підстав для історичної ненависті та урази, ніж ті ж таки афроамериканці. Я так само вважаю, що з?ясування чужої неповноцінності (?азіатськості?, ?ординства?, ?варварства?) є досить слабким аргументом на користь власної повноцінності (?європейськості? та ?цивілізованості?). Замість того щоб копирсатися в чужому історичному свинюшнику, краще розібратися у свинюшнику власному чи, бодай, замести нарешті своє суверенне подвір?я.
Спокуса списати усі свої біди на чужі, зловорожі сили (ляхів, татар, москалів, жидів, комуняк, імперіалістів-мондіалістів) фатально штовхає націю у те зачароване коло, з якого й досі не можуть вирватися мільйони американських негрів ? попри відчайдушні зусилля уряду заохотити їх до праці, до бізнесу, до навчання. Об?єктивно, шукаючи скалки в чужих очах, ми відволікаємось від куди нагальнішої потреби добути колоду із ока власного і перестати нарешті величати себе ?великим народом?, а спробувати стати бодай звичайним, себто нормальним ? як голландці, шведи, естонці, чехи.
Затяжна історична полеміка між Росією та Україною з?ясовуватиметься, вочевидь, не методом тицяння дуль одне одному і не дискусією на тему, хто більший п?яниця, ледар, телепень, анархіст і брехун (Віссаріон Бєлінський свого часу писав про українців приблизно те саме, що Євген Гуцало про нелюбих йому москалів; цей ряд можна продовжити аж до геніально-цинічного Йосипа Бродського, з одного боку, і до проникливо-ерудованого Романа Кіся ? з іншого). Тим часом цій суперечці переможуть не публіцисти, не літератори і навіть не генерали. Переможуть творці й продуценти кращих комп?ютерів, автомобілів і телепрограм. Будівельники кращих доріг і будинків. Прибиральники вулиць і громадських вбиралень, які, може, колись не смердітимуть за кілометр (чи не перша ознака омріяної нами ?європейськості?). Зрештою ? творці ефективнішої економіки і повноціннішого громадянського суспільства.
Росія, безумовно, ще довго буде проблемою і для України, і для світу, і для самої себе. Проблема націєтворення стоїть перед росіянами не менш гостро, ніж перед українцями. З тією лише різницею, що одним доводиться творити модерну націю з імперської спільноти, а другим ? зі спільноти пост-імперської, себто з різноетнічної, різномовної, різноментальної ?совєтської? маси, що опинилася збігом обставин на етнічно українському уламку імперії. Росіянам ? долати ?ментальність орди?, українцям ? ?ментальність ясиру?, а заразом і ?ментальність яничара?, про яку п. Толочко, на жаль, не згадує, хоч саме тут , на мій погляд, лежить ключ і до книжки Гуцала ?Ментальність орди?, і до багатьох інших українських проблем.
Книжка Гуцала, за великим рахунком, це полеміка не з ?ордою?, а з ?яничарством?, тобто з тією частиною ?ясиру?, яка стала на бік завойовника, прийняла його цінності і його, зрештою, ставлення до колишніх одноплемінників-?одноясирників?. Пан Толочко як проникливий історик і антрополог максимально наближається до такого розуміння проблеми, коли стверджує, що демонізований образ ?орди? витворюється ?не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків?. Справді, ?такий образ ?чужого? є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі?. Але, сказавши ?А?, варто сказати й ?Б?.
Росія не стала для України якоюсь заморською територією, про яку легко забути, немов про кошмарний сон. І справа не лише в безконечній реваншистсько-імперській риториці на всіх поверхах російського політичного істеблішменту, і не лише в латентній українофобії (?антимазепинстві?) пересічного російського обивателя, і навіть не в чималій таки армії, готовій за першим наказом (або й без наказу) рушити на захист ?нашого? Криму, ?нашого? Придністров?я, ?нашої? Чечні, ?нашого? Таджикистану, ?нашого? Приштинського аеропорту. Злиденна держава зі світовими амбіціями ще довго дивуватиме всіх своїми непередбачуваними витівками, і Україна, здається, має ?найліпші? шанси відчути на собі всі конвульсивні порухи агонізуючої імперії. Вважати в такій ситуації, що ?війна закінчилася, армію здемобілізовано? (як стверджує п. Толочко), ? принаймні наївно. (Свого часу пани ліберали й соціалісти з Центральної Ради досить дорого за таку наївність поплатилися).
Але справа, повторимо, не тільки і навіть не стільки в цьому. Росія для України є чинником не лише зовнішнім, а й внутрішнім. Проблема ?орди? ? зовнішня, проблема ?яничарства? ? внуутрішня. Але ?яничарство? є продуктом ?орди? і її опорою. ?Яничарство? ? це ?ясир?, який вибрав собі кращу долю, ототожнившись із ?ордою? (як, скажімо, боснійські серби, котрі прийняли мусульманство; як русифіковані євреї, що прийняли більшовизм; як англізовані нащадки шотландців у Північній Ірландії, що стали більшими роялістами-юніоністами, ніж самі англійці). Залежно від історичних обставин ?яничар? може діяти і від імені ?орди?, і від власного імені, і навіть від імені ?ясиру?, проголосивши себе його найкультурнішою, найцивілізованішою, найперспективнішою частиною. Зрозуміло, що в країні, де половину ?ясиру? пояничарено, решта ?ясиру? чується некомфортно навіть після формального визволення, і закономірно демонізує ?орду?, наділяючи її найгрізнішими рисами.
А тим часом ?орда? грізна не так поневоленням ?ясиру? як його внутрішнім розтлінням, пояничаренням. Поневолений раб, як казав нам класик марксизму, це просто раб, а от раб, котрий любить свої кайдани і боготворить хазяїна, ? це холоп і нікчема. ?Орда? лишила мілльйони таких рабів на всьому своєму ?постсовєтському? просторі, а головне ? створила ефективні механізми їхньої репродукції. За п?ять років незалежності, таким чином, українці зовсім не ?перестали жити російському контексті?. Це підтверджує геополітика, економіка, а найдужче ? культура. Вистачить емпіричного погляду на те, чия церква є панівною в ?українській? державі і чиє телебачення, чиї книги й газети, чия, зрештою, мова домінує у вузах і війську, в установах і просто на вулицях.
Пан Толочко цілком має рацію, коли пише: ?Ми все ще ідентифікуємо себе в рамках, установлених для нас російською історією. А значить, не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, ? просто кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями?.
Справді, шлях мільйонів ?хохлів?, ?малоросів? і просто ?тутешніх? (?киян?, ?одеситів?, ?донбасців?) до модерного українства навряд чи буде легким. Олексій Толочко небезпідставно пов?язує цей процес із певним внутрішнім визволенням, вичавлюванням із себе раба (?ментальності ясиру?), осягненням внутрішньої свободи: ?хочеш бути вільним ? будь ним?. Гадаю, ця формула досить добра для інтелігентів на кшталт п. Тол очка чи редакторів газети ?День?. Але як бути з тим ?ясиром?, що ніколи ні про яку свободу не думав, ніколи її не потребував, а навіть навпаки ? завжди чувся в неволі ще краще, ніж на підозрілій і небезпечній волі? Словом, як бути з ?ясиром? пояничареним (див. цитований вище пасаж із марксистського класика)?
Вочевидь, не йдеться тут зовсім про те, щоб цю частину ?ясиру? переяничарювати назад, і взагалі, робити будь-кого ?вільним? силоміць, проти його власної волі, ? тягти за вуха у ?світле українське майбутнє?, як колись тягли у майбутнє ?комуністичне?. Йдеться про інше ? про певний серйозний аспект проблеми, що його п. Толочко, здається, цілком ігнорує, а саме: надто велика кількість пояничареного ?ясиру? (як особливо наочно показує досвід сусідньої Білорусі) істотно ускладнює для непояничареного ?ясиру? процес здобуття свободи ? не лише внутрішньої, а й зовнішньої, повсякденно-побутової. Вона поглиблює історичні неврози, містифікує могутність зовнішньої ?орди? та її внутрішню присутність у вигляді ?п?ятої колони?, про яку часто й охоче, з хістичним запалом пише ?ясирна? преса.
Зрозуміло, ?Ментальність орди? Є. Гуцала, як і подібні ?сублімаційні? тексти (?Московський сфінкс? Василя Косаренка, ?Московство? Павла Штепи тощо) об?єктивно лише закріплюють вищезгадані неврози і зміцнюють ?ментальність ясиру?, у термінах Олексія Толочка, ? замість виводити цю ментальність у постколоніальні, себто позаординські й позаясирні категорії. Що більше, ці тексти демонізують зло, яке є насправді банальним, а не ?метафізичним? ? саме у тому сенсі, в якому писала проо ?банальність зла? Ганна Аренда у зв?язку з процесом над Айхманом у Єрусалимі. У певному сенсі ці автори клюють на імперську наживку й об?єктивно підігрують незліченним співцям імперії, що творили її демонічний образ (див. про це в попередньому розділі), замість її спокійної й холоднокровної деконструкції.
В цьому контексті можна згадати статті Юрія Шереха, Марка Павлишина, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Леоніда Плюща, Вадима Скуратівського, Володимира Кулика, Олександра Гриценка та інших, ? де українські постколоніальні проблеми обговорюються досить відверто, а проте без огульної русофобії, яку п.Толочко ставить на карб ледь не всій українській інтелігенції. В Україні, звичайно, є різні інтелігенти і різні видання, і все ж той дискурс, який панує в найкращих із них, навряд чи відбиває ?ментальність ясиру? чи потерпає, як стверджує О.Толочко, від ?корпоративної цензури?.
Що ж до книги Євгена Гуцала, то вона належить до масової культури і оцінювати її, мабуть, слід за власними законами цього жанру. Адже не лише в Україні, а й у цілому світі існує глибока відмінність між дискурсом популярних та академічних видань, між знанням масовим та інтелектуальним. Під цим оглядом моделювання образів інших народів у західному маскульті мало чим відрізняється від того, що його запропонував у ?Ментальності орди? п. Гуцало. Всі вони ? і папуаси, й ескімоси, і мусульмани, і росіяни, і, звісно, українці (див. перші розділи цієї книги) ? це, в певному сенсі, ?песиголовці і андрофаги?, хтонічні мешканці диких земель.
Щоправда, тамтешній маскульт спрямований на закріплення неоколоніального домінування західної культури й цивілізації над ?орієнтом? (у термінах Едварда Саїда), тобто у певному сенсі ? на зміцнення ?ментальності орди?. Тимчасом як наш маскульт парадоксально приймає (дарма що з протилежними знаками) ті стереотипи, які накидає йому (нео)колоніальний дискурс, і об?єктивно таки консервує ?ментальність ясиру?.
Почитавши чимало книжок про ?погану? Росію (між іншим, найкращі з них ? польські, з доби їхнього власного ?поросійщення?), український читач, боюсь, так і не збагне головного, що мусило б зацікавити його найдужче: чому той сякий-розтакий ?кацапський? народ усе-таки збудував доволі живучу імперію і ще живучішу культуру, тимчасом як добрі-хороші, співучі та працьовиті (а що вже древні!) українці ніяк не збудують собі бодай поганенької, а все ж власної державки, і навіть на десятому році незалежності знай тремтять, чи не причавить їх, бува, знову щиросердий сусіда у братських обіймах? Тут одне з двох: або українці мусять визнати, що ?зло? справді ?метафізичне?, і тому воно весь час перемагає їхнє ?добро?, або ж ? що ?зло? банальне і перемагає воно тільки тому, що ?добро? ? з гнилинкою (див. з цього приводу цікавий роман Андруховича ?Московіада? в ?Сучасності?, №1-2, 1993). Куди продуктивніше, гадаю, дошукуватися власних ?гнилинок?, ніж копирсатися у чужій ?метафізичній? трухлявості.
Росія є такою, якою є, й навряд чи українцям до снаги зробити її інакшою. Але Україна, хочеться вірити, таки може бути інакшою, і це вже залежить не від росіян, а передусім від самих українців. Клин, забитий в українську історію й українську ментальність, не можна вибити іншим клином, не розколовши цієї історії, ментальності і хтозна-чого ще. Ментальність ?орди? і ?ясиру? з?єдналась у феномені яничарства. У принципі, він може існувати й надалі ? як існує феномен боснійських сербів чи болгарських ?турків?, ? але тою лиш мірою, якою не обмежує руху решти ?ясиру? до волі, до повноцінного існування на власній (іншої, на жаль, немає) землі. Знайти цю міру нелегко, бо те, що для одних є свободою, для інших може виявитись (реально чи уявно обмеженням. Свобода ?ясиру? і ?яничарства? ? речі важко сумісні.
Гадаю, українські інтелектуали трохи запізнилися з історичною психотерапією ? зі спокійним, радше медичним ніж публліцистичним з?ясовуванням усього, що відбулося з їхнім поневоленим народом упродовж трьох століть. Якщо коротко, то відбулось перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв?язуваннями й пересаджуваннями. Виведення песиголовців та андрофагів. Імперський ґвалт, здійснюваний на різних рівнях і різними методами.
Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть (від чужинської школи до чужинського війська, від глузувань на вулиці із селюцької мови й походження до чиновницького глуму в усіх установах, від колгоспного покріпачення до покріпачення розумового, пропагандистського, від індивідуальних та групових поліційних репресій до широко-масштабного геноциду-голодомору), ? така жертва не має особливого вибору, крім як (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника, і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, ? і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту ?історичною необхідністю?, ?прогресивним процесом братського взаємозближення і злиття орди і ясиру?, ?об?єктивно закономірним торжеством вищої культури (мови, релігії) над нижчою?.
З усіх цих чотирьох варіантів поведінки ?ясиру? перспективним, себто таким, що дає можливість вижити на довшій історичній дистанції, є тільки четвертий. Перші два, строго кажучи, взагалі не є варіантами, бо ж означають пряме самознищення; третій варіант означає знищення непряме, поступове, а все ж неухильне. Адже ґвалтівник чує приховану ненависть, внутрішній опір, і поборює таку жертву особливо жорстоко ? аж до фізичного її знищення або ж зламу духовного, себто душевної капітуляції й переходу в окреслену йще категорію ?г?. Саме так схематично виглядає історичний процес перетворення ?ясиру? у ?яничарів?, ототожнення жертви з ґвалтівником через прийняття його цінностей, його бачення ситуації, визнання усієї системи ґвалту ?правильною? і, відтак, перехід на бік цієї системи й активна участь ? тепер уже на боці ?орди? ? у дальшому погвалтуванні ?ясиру?.
Особливістю цього процесу є, однак, те, що справжня його суть капітально містифікується і стає врешті невидимою чи, власне, невпізнанно спотвореною для всіх його учасників. З боку ?орди?, зрозуміло, немає жодної потреби та зацікавленості називати речі їхніми власними іменами, отож ?ординська? ідеологія витворює цілий евфемістичний жарґон на означення того, що насправді відбувається. Так, класичні імперії XIX століття легітимізують свою експансію до ?ближнього й дальнього зарубіжжя? як таку собі ?цивілізаторську місію?; совєтська імперія витворює розгалужену міфологію ?пролетарського інтернаціоналізму? і ?зближення та злиття націй?; а новочасна російська імперія повертається до того самого, чим займалась її попередниця в XIX ст. на Балканах, ? до захисту ?одноплемінників? та ?одновірців?.
Дещо загадковішою є містифікація того, що відбувається, з боку ?ясиру?. Тут ідеться не лише про суто зовнішнє замовчування проблеми, спричинене ?ординською? цензурою та репресіями, але й замовчування, сказати б, внутрішнє. Більшість поґвалтованих жертв не бажає признатися навіть собі, що їх було поґвалтоваио, більше того ? що вони десятиліттями жили у стані пермаїгентного зґвалтування. Ця думка справді малокомфортна і, як і кожна глибока психологічна травма, вона виштовхується за межі свідомості, табуюється і, живучи далі у підсвідомості, стає причиною багатьох суспільних неврозів.
Не входячи тут у цю складну проблему (докладніше про неї йшлося у розділі 10), зазначимо лише, що табуювання певних слів і понять в українському публічному дискурсі є не так наслідком якоїсь інтелігентської ?конспірації? (На це натякає п. Толочко), як невротичним страхом перед травмуючими національну психіку словами на зразок ?русофобія?, ?українофобія?, ?русифікація?, ?націоналізм?. Загальна неприязнь українського обивателя до цих слів пояснюється не лише суто раціональним впливом ?антинаціоналістичної? російсько-комуністичної пропаганди, а й ще більше ? ірраціональним генетичним страхом собаки, який знає, що до певних дротиків не можна торкатись, бо вони б?ють струмом. (Такими травматичними ?дротиками? є не лише певні слова, а й уся українська мова, якою на людях бажано не користуватися, щоб не вдарило струмом ?ординської? чи, радше, ?яничарської?- насмішки, образи чи вдаваного нерозуміння).
Типово неприязне ставлення зрусифікованих українців до українців незрусифікованих, ?щирих?, або, як їх іще роздратовано називають, ?бандер?, є по-своєму теж характерним виявом суспільного неврозу. З психоаналітичного погляду, самі дероґативи тут є вельми промовисті: слово ?щирий? означає певну негативну оцінку людини, яка є непотрібно, недоречно ?щирою?, себто ?українською?, ?україномовною?; людини, яка ?випендрюється?, яка демонструє свою ?українськість? там, де її краще не демонструвати, тобто публічно; людини, яка, простіше кажучи, опирається ґвалтові, тоді як усі з ним змирилися і воліють вважати цей свій стан нормальним, називаючи натомість ненормальними (дурнувато-?щирими?) тих диваків, котрі все ще опираються. Лайка ?бандера?, під цим оглядом, є ще промовистішою, адже ?бандерами? були ті, хто опирався поґвалтуванню найдовше і найзавзятіше.
Травматичний потенціал української історії настільки великий, що подолати його невротичну дію на ?ментальність ясиру?, а тим більш ?яничарів?, навряд чи можна ?антиординською? публіцистикою, котра лише поглиблює вищезгадані неврози. Але й ?антиясирні? кпини навряд чи є панацеєю, бо ж засновані вони на спрощеному, щоб не сказати містифікованому, баченні постколоніальної ситуації в Україні.