Політономія

Ален Бенуа і Шарль Шампетьє Зміст: Проти одноманітності і племінності, за сильні тотожності Проти расизму, за право на відмінність Проти іміграції, за співпрацю Проти одноманітності і племінності, за сильні тотожності Безпрецендентна загроза одноманітності веде, у свою чергу, до нетерпимості: кривавого іррендентизму, конвульсійних та шовіністичних націоналізмів, дикої племінності і т.д. Відповідальність за ці явища лежить, у першу чергу, на глобалізації (політичній, економічній, технологічній, фінансовій), яка їх породила. Заперечуючи право індивідів бути вписаними в успадковані колективні тотожності історії, навязуючи уніфікований спосіб представлення, західна система, всупереч здоровому глузду, породила божевільні форми самоутвердження. Страх перед ТИМ САМИМ (du Meme) замінено на страх перед ІНШИМ. У Франції ця ситуація погіршується кризою держави, яка бажала протягом двох століть бути головним символічним виконробом суспільства і ослаблення якого спровокувало появу більшої порожнечі, ніж в інших західних державах. Питання тотожності набиратиме все більшого і більшого значення в наступних десятиліттях. Руйнуючи соціальну систему, яка надавала індивідам місце у визнаному порядку, сучасність, насправді, сприяла занепаду тотожності, сприяла пробудженню бажання поєднання та знайомства на публічній сцені. Але вона не захотіла цим задовільнитися. „Універсальний туризм” лише штучне підтримування себе в падінні. У відношенні до універсаліської утопії і до нетерпимості, НП утверджує силу відмінностей, які не є ні перехідними станами до вищої єдності, ні другорядною дрібничкою приватного життя; відмінності — це основа соціального життя. Ці відмінності, звичайно, є природними (етнічні, лінгвістичні), але, також, політичними. Громадянство відразу намічає приналежність, вірність та участь в публічному житті, яка розподіляється по багатьом рівнях: можемо бути, одночасно, громадянином свого кварталу, свого міста, свого регуону, своєї нації і Європи, згідно природи влади, яка дісталася кожному з цих вимірів суверенітету. Не змогли б бути громадянами світу, тому що „світ” не політична категорія. Прагнення бути громадянином світу означає надавати громадянство абстракцією, згідно словника нового ліберального класу. НП захищає підстави існування народів, тому що право на відмінність є, згідно її принципу, не лише загальним поняттям: обгрунтовують захист відмінності на словах, якщо ж неспроможні захистити, це означає усунення відмінностей. НП захищає етноси, мови і регіональні культури, які знаходяться на межі зникнення, так само, як і природні релігії. НП підтримує народи у їхній боротьбі проти західного імперіалізму (а боротьбу проти російського імперіалізму? — прим. перек.) Проти расизму, за право на відмінність Расизм не може бути визначений, як надання переваги ендогамії, яка була б компетентною щодо свободи вибору індивідів і народів (жидівський народ, наприклад, вбачає своє збереження лише у забороні змішаних шлюбів). Перед знеціненеми розмовами, моралізаторськими постановами тощо, потрібно повернути словам їхнє правдиве значення: расизм — це теорія, яка стверджує, що, нібито, між расами існує якісна нерівність, за допомогою якої можна ділити раси на „вищі” і „нижчі”,що, нібито, цінність індивіда виводиться цілковито з його расової приналежності, що, нібито, расовий факт конституює центральний факт людської історії. Ці три твердження можуть бути підтримані разом або, в той самий час, існувати окремо. Вони всі три хибні. Якщо існують раси, гарні і добрі і відрізняються через той чи інший критерій, статистично ізольованого, немає між ними якихось відмінностей, з іншого боку, жодної надпарадигми людського виду, яка б дозволяла їх ієрархізувати глобально. Нарешті, очевидно, що індивід цінний, перш за все, своїми якостями. Расизм не є хворобою розуму, породженої упередженнями або „досучасними” забобонами (ліберальна вигадка про ірраціональність, як джерело будь-якого соціального зла). Ця помилкова доктрина, історично датована, породжена науковим позитивізмом, згідно якого можна „науково” вимірювати з абсолютною точністю людські суспільства, і соціальним еволюціонізмом, який намагається описувати історію людства, як унітарну історію, поділену на „стадіїї”, які відповідають різним етапам „прогресу” (деякі народи були більш „прогресивні”, більш „просунуті”, ніж інші). Перед лицем расизму, існує універсальний антирасизм і диференційований антирасизм. Перший непрямо приходить до тих самих висновків, що і расизм, який він відкидає. Всі мають алергію по відношенню до відмінностей; він не визнає їх, лише спільну приналежність до загального виду і намагається розглядати їхні специфічні відмінності, як перехідні або другорядні. Зводячи ІНШОГО до ТОГО САМОГО, у перспективі асиміляції, він не спроможний визнавати і поважати інакшість за те, що вона є. Диференційований антирасизм, який визнає НП, враховує, що багатство відмінностей людського виду, не зводиться до нічого. Він намагається надати додатнього значення універсальному, не проти відмінності, але виходячи з неї. Для НП боротьба проти расизму не закінчується ні запереченням рас, ні волею розчинити їх і індиферентній сукупності. Боротьба проти расизму закінчується одночасним відхиленням усунення та асиміляції. Ні апартеїд, ні „melting-pot”: боротьба проти расизму у діалогічній перспективі взаємного збагачення. Проти іміграції, за співпрацю У відповідності до швидкості і характеру, іміграція населення, такою, якою вона відома сьогодні в Європі, складає, безперечно, відємне явище. Вона являє, головним чином, вид примусового викорінення, причинами якого є, одночасно, економічний порядок — організовані спонтання рухи з бідних країн і народів до країн багатих і розвинутих, які знаходяться в демографічній кризі — і символічна — привабливість західної цивілізації, яка взялася за знищення автохтонних культур на користь споживацького способу життя. НП покладає відповідальність, у першу чергу, не на імігрантів, а на розвинуті країни загального доброботу, які, розвиваючись, створили потворний міжнародний розподіл праці, звели людину до стану позбавленого місця товару. Іміграція не бажана ні для імігрантів, які змушені залишати рідні країни, бо у них вони являють собою надлишок робочої сили, ні для населення, яке приймає їх, тому що вони потрапляють у жорстокі умови існування. Очевидно, що проблеми третіх країн не розвязуються іміграцією. НП, таким чином, за політику обмеження вїзду іноземців, яка супроводжується зростаючою співпрацею з країнами третього світу або за органічно-солідарну співпрацю з традиційним способом життя, який ще не зник, щоб подолати диспропорцію, яку породила ліберальна глобалізація. Населенню, яке походить із середовища приїзджих іноземців, яке проживає сьогодні у Франції, і масовий відїзд якого очікувати марно, якобінська Держава-Нація лише зуміла запропонувати модель поглинання чисто індивідуальної в абстрактне громадянство, яке, жодним чином, не визнає колективних тотожностей і культурних відмінностей. Кількість імігрантів, культурна дистанція, яка іноді відділяє їх від місцевого населення, і повсюди глибока криза, яка уражає горнилами традиційного розєднання (партії, синдикати, релігії, школа, армія тощо), виявляє сьогодні цю модель все менш і менш заслуговуючої довіри. НП вважає, що етнокультурна тотожність різноманітних спільнот, які проживають сьогодні у Франції, не повинні бути витіснуті у приватну сферу, а повернуті у сферу публічну, ставши, таким чином, справді визнанеми. Отже, НП підтримує модель спільнтного зразка, яка дозволяє індивідам, які не бажають бути відрізаними від своїх коренів, підтримувати свої живі структури і колективне життя. Ця політика спільного життя з імігрантами виражається через розділення громадянства і національності. переклад Ігоря Карівця, МЛ „Бриколяж”, м. Львів, весь текст у перших випусках «Бриколажу».