Політономія

Карло Коберський Ок бо вже давно, як правди нема, Бо вже ся царі повоювали, А цар на царя військо збирає, Паші весь світ заняли... Правда, не одному цареві вже корону здерли з голови власні «піддані» і завели в себе республики, але в цих республіках правди не дуже багато. Бідний позаду, богатий попереду. Коли недавно ще російські і українські революціонери думали, що все лихо в царях, то скинувши царя, вони переконалися, що окрім царя і його урядників є ще друге лихо, навіть більше: пани, буржуазія і національна неволя. Добре сказано в пісні, що «пани весь світ заняли». Такий собі міліонер з Ню Йорку мав свої копальні в Бориславі і жив з них, - і добре жив, а наймити, галицькі Українці працюють на нього. Народному лиху причина не тільки державний порядок, але й друга: господарська і національна нерівність поміж людьми. Український простий народ заховав глибоко в душі віру в господарську «правду». Народ згадує, що колись було краще, бо було більше тої «правди». А потім прийшли гірші часи. Нарешті прийшла панщина. Скінчилась панщина, прийшла найманщина/еміґрація до Америки, Бразилії, Сибіру, Туркестану, до Прусів. А Господи милосерний, як тя допросити, Людей, много, поля трохи, з чого, будем жити? Таке страшне питання стає перед величезною більшістю Українського люду. З чого жити? Вже й тепер наш народ не жиє, а голодує. Землю забирають чужинці, заробітків нема, навіть в Америку вже не пускають. Хто тільки має трохи серця до людського горя, мусить стати до спільної праці для того, щоби ратувати від загибелі живих людей, на Україні. Пани, чи підпанки та ріжні «освічені» люде, які самі, хоч і голі, але мріють про панство і лижуть панам руки, навчають в своїх книжках і ґазетах; що від початку світа були бідні й богаті і на це нема способу. Вони думають, що так мусить бути, щоби за українську нафту ї хліб розгулювали свої й чужі міліонери і що народ навіть немає морального права протестувати проти цього. Та моральне почуття нашого люду бунтується проти такої брехливої науки. Наш народ чує, що тут криється велике лицемірство, та не завсігди вмів обороняти свої права. Наші лірники ще й досі співають по відпустах сумну, розлучливу пісню: Нема в світі правди. Правди не зіськати... А тая неправда стала панувати. Уже тепер правда в панів у темниці, А щира неправда з панами в світлиці. Уже тепер правда в панів у порога, А щира неправда сидить кінець стола. Уже тепер правду ногами топтають. А щиру неправду медом наповають. Уже тепер правда — правда вже померла. А щира неправда — увесь світ пожерла. Коли би ця пісня мала показувати правдивий стан душі українського селянина чи наймита-зарібника, то не було б ратунку для них. Коли би українські селяне справді повірили, що правда вже померла, то вони ніколи не станули б до боротьби за правду, проти кривди. Ця пісня, стара лірницька співанка і вона справді показувала стан душі нашого народу за панщини, та трохи пізніще, коли здавалося, що наш народ вже помер / вже немає надії на правду. На щастя, той час проминув. В нашому селянському і робітницькому народі пробудився дух бунту і пробудилася віра, що правда ще жива, тільки треба її визволити з тої темниці, куди її закинули пани й підпанки. Що значить «правда», про яку співає наш народ в своїх піснях? «Правда», в яку вірує наш народ релігійно, вимагає справедливости між людьми і любови. Вона не терпить бідноти й богацтва. Вона говорить що «земля божа» і не може оден об'їдатися, а другий всихати з голоду. В кого більше розуму, як у других, повинен других навчати, а не старшувати. Оце наша проста, селянська правда. Вона також не терпить, щоби Українцеві забороняли його мову, а на українські землі лізли чужосторонні гості, (кольоністи). Чи варто постояти за таку правду? Не тільки варто, але мусить за неї станути кождий, хто приятель українського народу. Бо народ складається з живих людей, які хочуть їсти, спати, вчитися. І їм треба те все дати, і для того посвятити і життя своє. Є люде між українськими інтелігентами, які говорять, що на наші часи досить буде з нас, коли здобудемо свою українську державність з українськими школами і українськими урядниками. Все інше, земля, фабрики, нафта, пани, лихварі, то, по їх думці, побічна справа і нездійснима мрія («утопія»). Того всього вони бояться зачіпати. Вони кажуть: «Ми боремося за «н а ц і о н а л ь н е» визволення, а на бік відкладаємо «с о ц і я л ь н е». Український простий народ ніколи не може погодитися на таку політику. Така національна держава дала би посади інтеліґентам, а народ мавби далі вигибати в наймах у богачів. Яка користь з такої України, коли в ній український народ вигибавби на сухоти? Правда є одна. Вона бунтується проти всякої неправди так само національної, як і соціяльної. Не можна молитися до правди національної, а цілуватися з неправдою господарською (соціяльною). Не може бути Україна під чужим ярмом, але і не може бути в свобідній Україні громадян ліпших і гірших. Всякий Українець має рівне право до української землі. Український простий народ вірив твердо в правду, тоді, коли повставав за гетьмана Хмельницького проганяти ненависних ворогів. Пізніще його віра ослабла, прийшла тільки туга за правдою. Наші часи оживили народне бажання правди. Треба, щоби ця віра скріпилася і зросла до сили всеобіймаючого вогню. Тільки віра в свою правду і в слушність своїх змагань може трунути людей до бою. Віра — наперекір всім крайнім раціоналістам велика річ і без неї не було ніколи ніякого суспільного руху. Віра в бога, не попівського бога, а нашого народнього Бога-Правду, зуміє нас зробити борцями. Українське «народництво», про яке будемо говорити дальше, спирається в своїй головній основі на народній вірі в безсмертну правду. Народництво не вносить в життя нічого чужого народній душі. Воно кість з кости українського люду. Воно виростає з українських колосистих нив і з робітничих кварталів, як природний, не штучно насаджений твір. джерело: скан, для «Бриколаж»