Політономія

Осип Дяків “Горновий” Розглядаючи наше становище до російського народу, зазначимо зразу, що це питання поділяється на дві частини: 1) наше становище до російських народних мас і 2) наше становище до російських імперіялістів. У кожному з тих двох окремих питань наше становище — різне. В принципі наше становище до російського народу нічим не відрізняється від нашого становища до всіх інших народів. Воно випливає з основних наших ідейно-політичних засад — Воля Народам! Воля Людині! Українському визвольно-революційному рухові, який зродився на ґрунті національного поневолення і колоніяльного гніту українського народу і який висловлює прагнення народу до визволення, всяке поняття шовінізму, а тим більше імперіялізму, чуже і осоружне. Борючись за визволення власного народу, ми прагнемо до визволення і державної самостійности всіх народів, бо ми ненавидимо всяке поневолення, бо нам ненависний всякий імперіялізм. Ми переконані, що український народ, як і всякий інший народ у світі, може найкраще і найповніше розвиватися тільки в сім'ї вільних і незалежних держав усіх народів. Ми хочемо своє життя будувати у власній самостійній державі в тісній співпраці з усіми народами. Ми віримо, що справжній мир у світі може забезпечити тільки система вільних національних держав усіх народів на їх етнографічних територіях. Ось як визначив III Надзвичайний Збір ОУН наше становище у цьому відношенні: ”Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоби кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання у цілому світі“. Ці положення є вихідними і при визначуванні нашого становища до російського народу. ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту російсько-большевицьких загарбників. ОУН стоїть на становищі, що російська держава повинна покриватися з етнографічними кордонами російського народу і в ніякому випадку не виходити поза ці межі. З російським народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму, а бореться за знищення своїх імперіялістичних клік, з таким російським народом ми прагнемо до якнайтіснішої співпраці і сьогодні, і в майбутньому. Виходячи з такого становища, ОУН змагає до знищення російсько-большевицької тюрми народів і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів, в колі яких знайшлася б і національна держава російського народу. Тим самим ОУН бореться за відділення України від Росії, бо це єдиний шлях до того, щоби покласти край національному поневоленню українського народу, кольоніяльному грабежу його багатств, жахливій експлуатації його праці російсько-большевицькими імперіялістами. Це єдиний шлях здійснити волелюбні прагнення українського народу, природні, зрештою, для кожного народу жити в своїй незалежній державі. Знищення колоніяльно-експлуататорського СССР, знищення імперіялістичної кляси сталінських вельмож диктується найжиттевішими інтересами всіх народів СССР. Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв'язка національного питання, бо вона в корінні підтинає російський імперіялізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу. Вона веде не до національної обмежености і заскорузлости, а до найширшої співпраці й дружби між народами, бо вона будує їх на принципах справжньої незалежности, рівности і добровільности. Звільняючи народи від колоніяльного гніту російсько-большевицьких імперіялістів, вона створює найкращі передумови для розв'язки соціяльного питання кожним народом в дусі інтересів працюючих мас. Тому перебудова СССР на незалежні держави всіх його народів — не поворот назад до старого і віджилого — це, безсумнівно, величезний прогрес. Відокремлення України від Росії не є жодним ворожим виступом проти російського народу, як це змальовує російська пропаганда. По-перше, боротьба за відокремлення України від Росії — це боротьба за належне кожному народові і давно вже всіми за кожним народом визнане право жити на власній землі незалежним державним життям. Хіба ж скільки не будь об'єктивно думаюча людина може розцінювати таку боротьбу як боротьбу ворожу будь-якому іншому народові? Крім цього боротьба за відокремлення України від Росії — це навіть з точки зору большевицьких законів боротьба цілком законна: конституція СССР забезпечує за кожною т.зв. союзною республікою право на вихід із складу СССР. По-друге, російському народові не потрібна Україна. Вона потрібна тільки російським імперіялістам. Твердження про те, що Росія не може обійтися без України, а з такими твердженнями виступали і Ленін, і Сталін — явно імперіялістична вигадка, вживана всіми імперіялістами, а сфабрикована на те, щоби баламутити народні маси. (Німецькі імперіялісти поступали так само, коли кричали, що німецькому народові тісно, що йому грозить голод, що йому потрібний ”життьовий простір” і т.п.). Далі, таке твердження взагалі не є ніякий аргумент і не може давати ніякому народові право поневолювати інші народи. Таких аргументів уживають тільки імперіялісти для оправдання своїх імперіялістичних війн і загарбання чужих територій. Російські землі настільки багаті, а російський народ настільки працьовитий, що може сам себе забезпечити. Треба тільки, щоби земля, багатства російської землі, промисловість були в руках російського народу, а не в руках кляси большевицьких вельмож, щоби російський народ працював на себе, а не на зграю большевицьких експлуататорів і не на їх імперіялістичні пляни. До того ж, якщо російському народові потрібні українське вугілля, залізо чи хліб, то він може їх отримати шляхом обміну з Україною на господарські добра своєї землі (наприклад, ліс, чи промислові вироби), потрібні Україні, а не шляхом загарбання України і колоніальної експлуатації її багатств. Царські, а зараз большевицькі, імперіялісти свідомо зосередили і дальше зосереджують основні галузі промисловости не там, де сировина, а в безсировинних областях Росії (нечорноземний і ленінградський центри) до яких завозять заграблену сировину з т.зв. союзних республік. Тож, цілком очевидно, що відірвання України і інших ”союзних республік” викличе зміни в сучасній російській господарській системі. Але це не буде удар по російській економіці, а тільки удар по її імперіялістичній структурі, удар по всіх тих галузях промисловости, які працюють на імперіялістичні воєнні потреби большевицьких загарбників. Все це викличе лише тимчасові труднощі в російській економіці, які їй прийдеться перебороти, як неминучі в процесі оздоровлення, в процесі перебудови на неімперіялістичні національні рейки. Перебудувавшись на національній основі, російська економіка закладе тривкі підвалини для свойого успішного розвитку, зміцнить свою силу, а, основне, стане на послуги російському народові, а не большевицьким експлуататорам. Бо що ж російському народові (цілому народові, а не підкупленій частині) напр. з того, що він має розвинуту промисловість (до речі побудовану і розбудовану з такими величезними затратами людського життя, праці і майна), коли ця промисловість не працює для нього, а на війну, на озброєння; коли доходи від цієї промисловости використовуються клясою большевицьких вельмож в антинародних цілях, коли величезна більшість робітників (за вийнятком партійно-стахановсько-прикажчицького прошарку) знаходить у ній не радісну працю, а важку каторгу, невідповідний заробіток, нестерпний визиск, робітники не мають найменшого впливу на керівництво промисловістю. Отже в інтересах російських працюючих мас є знищення імперіялістичної побудови промисловости СССР. Такого знищення вимагають також справедливі інтереси поневолених народів в СССР, які не хочуть миритися з кольоніяльним становищем. Ми ж не можемо допустити до того, щоби скарби української землі російсько-большевицькі окупанти вивозили цілком за безцінь тільки тому, що їх потрібно російській промисловості, свідомо розбудованій у безсировинних областях. Ми не можемо погодитися з тим, щоби господарство України розбудовувалося однобічно (сільське господарство і видобувна промисловість), щоби Україна, маюча великі запаси всієї необхідної сировини, не мала розвинути усіх галузей промисловости. Ми не можемо дивитися на те, як мільйони українського народу вмирають від голоду тільки тому, що їх хліб загарбали кремлівські розбійники. Ми не можемо допустити до того, щоби Україна і надалі залишалася базою сировини і ринком збуту для російської промисловости, джерелом збагачування кляси большевицьких вельмож. І тому ми боремося за відділення України від Росії. Таким чином відокремлення України звернене не проти російського народу, а виключно проти російсько-большевицьких імперіялістів, знищення яких є також в інтересах російського народу. Змагаючи до відокремлення України і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів СССР, ми рівночасно прагнемо до якнайтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галузях з російським народом, як і з усіми іншими народами. Російський народ — наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо буде вона будована не на імперіялістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності. Сьогодні російські імперіялісти широко кричать про т.зв. допомогу російського народу українському народові. Та це ні трохи не відповідає правді. Це безсоромна брехня, так би мовити, подвійна. По-перше, якщо йдеться про період царської Росії, то російський народ, російські народні маси не мали ніякого впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику царського уряду. Це дуже добре, краще може від інших, знають і самі большевики. Царський уряд правив Росією на основі самодержавства. Політика царського уряду ні в якій мірі не відображала волі російського народу, оскільки в Росії не було ніяких демократичних інститутів. Тому то політика царського уряду щодо України в ніякій мірі не може вважатися політикою російського народу. В умовинах царського самодержавства російські народні маси не мали ніякої змоги виявити своє справжнє становище щодо українського народу. Оскільки большевики твердять інакше, то вони цим самим попадають у суперечність із своїм дотеперішнім становищем: вони заперечують ту істину, що в умовинах царського самодержавства російський народ був позбавлений будь яких політичних прав. Так само, як в умовах царського самодержавства, російський народ не має ніякої змоги виявити свою волю і в умовинах диктаторського тоталітарного Совєтського Союзу. Тому також і вся політика совєтського уряду в українському питанні не може вважатися за виявлення справжніх поглядів російських народних мас в цій справі. По-друге, як політика російського царизму, так і політика російсько-большевицьких імперіялістів щодо українського народу ніколи не була і не є політикою ”допомоги“ Україні, але політикою національного гніту і експлуатації України, політикою винищування українського народу, жорстокою розправою з його визвольними змаганнями. Саме, на жаль, такий, а не інший зміст російсько-українських відносин в минулому і сьогодні. Та за цю політику ми обвинувачуємо в першу чергу царських і большевицьких імперіялістів, а не російський народ у цілому, не російські народні маси. З прикрістю ми мусимо в цьому місці ствердити, що російський народ давав (і дає) з себе зробити знаряддя політики гноблення й експлуатації України в руках своїх імперіялістичних керівників. Бо що ж зробив російський народ, щоб перешкодити царським імперіялістам у зраді Переяславського договору (Веленською угодою з Польщею у 1655 році і Андрусівською у 1667 р.), в знищенні Козацької Республіки, в зруйнуванні Запорозької Січі, в заведенні кріпацтва на Україні, в забороні української мови? Що зробив російський народ для того, щоб перешкодити большевицьким імперіялістам завоювати Україну в 1917-20 рр., що зробив він для того, щоб не допустити до гноблення українського народу після 1920 р. і до сьогодні? Що робить він сьогодні в тому напрямі, щоб перешкодити московсько-большевицьким гнобителям здушувати нашу визвольно-революційну боротьбу в Україні? Про яку ж тоді ”допомогу“ російського народу може бути мова? Хіба ж викуп із неволі Шевченка групою передових росіян, чи близьке знайомство Шевченка з Чернишевським і тому подібні приклади — це допомога російського народу українському? Ні, бо це лише одиниці здобувалися і здобуваються на гідне трактування українського народу і признання йому належних прав. Ні, бо ці одиниці залишилися і залишаються покищо як самітні острови серед російського народу. Прихильного ставлення до українського народу з боку передових людей з російського народу не можна узагальнювати як “допомогу“ російського народу українському. Це лише проблиски майбутньої співпраці двох вільних і цілком незалежних українського і російського народів, це доказ можливости такої співпраці вже сьогодні, на ґрунті спільної боротьби проти спільного ворога — російсько-большевицьких імперіялістів, які придушують також російські працюючі маси, жорстоко експлуатують їх і гонять умирати за чужі їм інтереси. Прагнучи до співпраці з російським народом, ми рішуче виступаємо проти приписування російському народові ”керівної ролі“, обов'язків ”старшого брата“, що випливають нібито з якихось благородних, вищих якостей цього народу (”російський народ — найвидатніша нація“, що має ”ясний розум, стійкий характер і терпіння”), бо за всім цим криється російський імперіялізм, расизм і шовінізм. Ми стоїмо на становищі, що в світі немає повноцінних і неповноцінних народів, народів, що були б найвидатніші з поміж усіх інших. Можуть бути тільки розвинуті і відсталі народи. Але ці народи, вийшовши зі стану своєї відсталости, не тільки нічим не поступаються розвинутим, а часто перевищують їх. Скільки ж то свого часу ще ”доказувано“ про неповноцінність слов'ян, і якими ж марними в обличчі дійсности з'являються ці докази сьогодні? Як же ж ганебно провалилися гітлерівські твердження про те, що німецька нація — найздібніша й єдина державнотворча нація в світі, що їй належиться право нації панів? У кожного народу є свої національні корисні прикмети й окремі здібності, але це ще ніяк не означає, що через це дана нація — вже ”найвидатніша“, чи щось у тому роді, нація у світі. Висування якоїсь одної нації як найвидатнішої в світі — це расизм, і як такий заслуговує тільки засудження й нап'ятнування. Тому ми не признаємо за російським народом жодних “вищих якостей“, які давали б російському народові право ставити себе як у теорії, так і в практиці, у надрядне становище щодо інших, не російських, народів (”старший брат“, ”великий“, ”найвидатніша нація” і т.д.). Ми також ніколи не погодимося з ”теоріею“ про ”керівну ролю“ росіян щодо неросійських народів, що її нібито, завдяки своїм ”високим“ якостям, мав відіграти російський народ на протязі історії і відіграє у сьогоднішньому Совєтському Союзі, про що так багато говорять сьогодні большевицькі імперіялісти. Ці ”теорії“ придумали сьогодні сталінські вельможі для виправдання свого імперіялізму, для прикриття своєї колоніяльної системи гноблення і експлуатації, для обдурювання, спотворювання расистським дурманом російського народу. Ми, українці, не можемо погодитися на ці ”теорії“, ще й тому, що вони створюються часто за рахунок присвоєння найсвітліших сторінок нашої історії (цілий період Київської Руси і Галицько-волинського Князівства) і культури (напр., ”Руська Правда”, ”Слово о полку…“), шляхом свідомого применшування наших власних здобутків (все, що маємо, досягнуто за ”допомогою“ російського народу) і жахливої фальсифікації історичної правди (напр., Переяславський договір, Мазепа, Визвольні Змагання 1917-20 рр. і т.п.), бо це має метою прищеплювати українському народові почуття неповноцінности і русифікувати його. Ми виступаємо проти расистської пропаганди вищости російського народу, бо вона веде до розпалювання російського шовінізму в масах і тим самим створює труднощі для справжньої співпраці між українським і російським народами, бо вона полекшує большевицьким імперіялістам використовувати російські працюючі маси в своїх антинародних цілях. Як сказано, отже, ОУН бореться не проти російського народу, а проти російських імперіялістів, проти усіх тих, які поневолюють Україну або допомагають поневолювати її. Носієм російського імперіялізму сьогодні є большевицька партія — ВКП(б), яка сьогодні вже фактично оформилася в окрему експлуататорську клясу — большевицьких вельмож. Цю нову клясу експлуататорів очолює сталінська кліка. Звичайно, частина членів ВКПб) не стоїть на імперіялістичних позиціях, але це не зміняє імперіялістичного характеру цієї кляси як цілости. Дворянське середовище також видало цілий ряд борців проти царського самодержавства (напр., декабристів, Герцена і ін.), але ці одиниці не змінили експлуататорської суті своєї кляси. Кляса большевицьких вельмож — це чисто імперіялістична кляса, яка поневолює мільйони неросійських народів, яка в результаті перемоги над своїм конкурентом — гітлерівською Німеччиною, загарбала країни Центральної і Південно-Східної Европи, а зараз готується до загарбання цілого світу. З соціялізмом і комунізмом вона нічого спільного не має. Вона використовує їх як прикриття для свого розбійницького імперіялізму і як засіб для розбудови своїх агентур по всіх країнах світу. Большевицькі імперіялісти — це прямі спадкоємці і продовжувачі кривавого діла царських імперіялістів. Тому ми боремося не тільки проти кремлівської верхівки, проти самої сталінської кліки, а проти кляси большевицьких вельмож: у цілому, як кляси імперіялістичної, кляси експлуататорської. Так само ця обставина, що в складі кляси большевицьких вельмож є також українці, білоруси, грузини й інші нітрохи не змінює її російсько-імперіялістичного характеру. Одна частина тих ”інородческих“ членів кляси сталінських вельмож — ворошилови, коротченки, — цілковито денаціоналізується, русифікується і входить у її ряди разом з росіянами так, як колись входили кочубеї до російського дворянства, і вишневецькі до польських магнатів. Друга частина — гречухи, тичини, хоч і не асимілюються, входять до большевицької кляси на основі вислужництва, як усякі більші і менші кисілі і барабаші. І одні, і другі служать з притаманною ренеґатам відданістю. І проти одних, і проти других ми активно боремося. Щодо російського народу, то большевицька кляса визискує його соціяльно так, як експлуатували його колись поміщики і капіталісти. Кляса большевицьких вельмож поставила російські працюючі маси в становище новітніх рабів, придавлених важким ярмом сталінського деспотизму і експлуатації. Вона позбавила його будь-яких політичних і громадських прав. Російський народ не приймає жодної участи в керівництві державою, а про демократію хіба лиш мріяти може. Але грубою помилкою було б думати, що ця обставина ставить російський народ в цілому у вороже становище до кляси большевицьких експлуататорів чи до російського імперіялізму взагалі. Так може б повинно бути, так хотілося б, щоб було, та так воно не є. Кляса больщевицьких вельмож тісно зв'язує зі собою значну частину російського народу, приділяючи їй функції імперіялістичних приказчиків і гайдуків (в армії, МВД і МҐБ, в адміністрації, господарстві, а також у культурно-освітній ділянці і профспілках), ділячись з нею плодами свойого імперіялістичного грабежу. Знову ж, несвідомі російські народні маси вона обманює (і не без успіху) облудною пропагандою расизму, деморалізує шовінізмом і цим ставить їх на свої послуги. Це їй вдається тим легше, що вона одночасно безпощадно винищує всіх, хто міг би і хто мав би відвагу розкрити масам очі та показати їм, що являє собою і що має метою вся ця пропаганда про ”найвидатнішість“ і ”керівну ролю“ російського народу. На прикладі німецького народу ми наочно бачимо, якого жахливого спустошення і руїнницького впливу в масах доконує імперіялістична пропаганда. Німецькі маси, одурманені расизмом, захоплені привабливими імперіялістичними плянами про панування над іншими народами, до того ж підкріплені початковими великими воєнними успіхами, пішли за Гітлером і його бандитською зграєю. Аналогічне явище маємо і в випадку російського народу. (Коли б так сталося, що російський народ у цілості дав себе захопити теперішньому шовіністичному курсові і цілковито підтримав теперішню большевицько-шовіністичну політику, то на цьому шляху його спіткає така доля, яка сьогодні зустріла німецький народ за його підтримку Гітлера). Отже, не утотожнюючи російського народу з російським імперіялізмом, ми не сміємо випускати з уваги той факт, що кляса большевицьких вельмож виступає проти нас ширшим фронтом. В цьому фронті знайшлися побіч большевицьких вельмож також сотні тисяч гайдуків і приказчиків большевицьких імперіялістів (переважну більшість яких становлять росіяни) та значна частина російських народніх мас, збаламучена большевицькою шовіністичною пропагандою. Не враховувати цього, значить попадати в ілюзію, яка привела б нас до недооцінки сил ворога, з яким треба боротися. Крім цього, не можна забувати, що коріння імперіялізму глибокі, що вони не тільки міцно сидять в імперіялістичних клясах, але що ці коріння пускаються також в народну гущу. Треба пам'ятати, що російський народ віками привчався і сьогодні дальше привчається до гноблення інших народів, що він деморалізувався, а сьогодні деморалізується як ніколи дотепер, своїми імперіялістичними кліками. А все це чейже не лишається без наслідків, все це власне створює найсприятливіший ґрунт для посіву імперіялізму в масах і до його закорінення в них. Не можна легковажити собі і того факту (бо і він сприяв імперіялізмові), що російський народ не жив ще на протязі своєї історії вільним життям, що він не знає смаку волі людини і громадських прав, що Росія, як писав Герцен, ”равно не имеет ни пристрастия к равенству, ни емкости в свободе. Это так и ведет от аракчеєвского императорства к императорству пуґачевскому“ (А. И. Герцен. ”Избранные философские сочинения“ Огиз. соцекгиз. 1940 р.). Ми можемо додати, що це власне привело і до сталінського імператорства. Боротьба російського народу проти самодержавства, поміщиків і капіталістів, за соціяльне визволення, його революційний порив у 1917 році не закінчилися здобуттям визволення, порванням пут деспотизму, соціяльного визиску і рабства. З-під визиску поміщиків і капіталістів він попав під визиск большевицьких паразитів. Замість царя імператора, він має сьогодні ґенераліссімуса імператора. Коли б російський народ не жив віками в деспотизмі, коли б у нього були скільки небудь демократичні традиції державного життя, він не попадав би так легко у залежність від своїх імперіялістичних кляс, він не дозволив би їм так скоро запрягти себе до їх імперіялістичного воза. І про це нам треба пам'ятати, бо це й сьогодні дозволяє большевицьким імперіялістам легко використовувати російські маси для своїх імперіялістичних плянів. Вплив імперіялізму та шовінізму так сильні, що від них часто не можуть звільнитися навіть передові одиниці. Напр. Бєлінський, який ненавидів царизм всією душею, до кінця свойого життя не змінив свойого ворожого наставлення до української мови і літератури і в найганебніший спосіб нападав на Гребінку і Шевченка за те, що вони писали українською мовою. А що у такому разі говорити про людей несвідомих, здеморалізованих імперіялізмом? Як же ж трудніший до переборення вплив імперіалізму в них? А вплив цей виступає у найрізнородніших виявах, він просякає всі ділянки життя народу й одиниць. Імперіялістом чи його лакеєм стає той росіянин, який виступає проти перебудови СССР на незалежні держави всіх народів, який відмовляє українському народові в праві на побудову самостійної держави, який проти відділення України від Росії, який заперечує колоніяльний характер сьогоднішньої УССР, який виступає проти революційно-визвольної боротьби українського народу: стріляє в українських повстанців, революціонерів, називає їх бандитами, знущається над українським населенням, тероризує його, мордує за його участь у визвольній боротьбі. Імперіялістом чи його лакеєм стає кожний росіянин, який схвалює і підтримує большевицьку колоніяльно-експлуататорську політику в Україні, який грабує багатства України, який використовує працю українських працюючих мас, який їде в Україну, щоб колонізувати її, щоб зайняти коштом українців кращі посади, який поводиться в Україні по колонізаторськи, як ”старший брат“, який відноситься до українського народу як до завойованого, підбитого. Імперіялістом чи його лакеєм стає той росіянин, який стоїть на становищі русифікаторської політики в Україні, який погоджується з сьогоднішнім расистсько-шовіністичним курсом большевицької політики, хто поділяє погляди про неповноцінність українського народу і намагається почуття неповноцінности прищеплювати українським народним масам. І проти таких людей ми, очевидно, мусимо боротися, оскільки вони являються російськими імперіялістами чи стоять на послугах у них. Про вкоріненість імперіялізму нам треба пам'ятати не тільки сьогодні, коли ми боремося за знищення російського імперіялізму, але і тоді, коли цей імперіялізм буде знищений. Бо й тоді ще довго грозитиме небезпека повороту імперіялізму серед російського народу. І про це повинні пам'ятати не тільки український і всі інші поневолені народи СССР, але також російський народ. Він мусить усвідомити собі, що російський імперіялізм є причиною і його важкого становища на протязі цілої його історії. Власне російський імперіялізм був і є причиною важкої нужди й відсталости російських працюючих мас, бо він спрямував і спрямовує всю народню енергію, працю, матеріяльні багатства на загарбницькі війни і розкішне життя експлуататорських кляс, а не на повний розвиток матеріяльного і духовного життя народу. Це ж російські імперіялісти гонили і гонять російські народні маси в численні загарбницькі походи, на придушення інших народів, ганьбили і ганьблять ім'я російського народу. Поки російський народ не знищить своїх імперіялістів і не звільниться від імперіялістичних впливів, доти він ніколи не заживе як вільний народ, доти він буде приречений на рабське животіння серед найжахливішої експлуатації, насильства і безправ'я, доти він залишиться єдиним народом у світі, який не жив бодай до деякої міри демократичним життям. Сто років тому назад (1851 р.), коли Росія жила в такому ж деспотизмі, як і сьогодні, тільки під іншими деспотами і в інших формах, великий патріот російського народу Герцен писав: ”Якщо Росія може миритися з існуючим порядком речей, то вона не буде мати майбутнього, на яке ми надіємося. Якщо вона буде дальше крокувати по петерзбурзькому шляху або якщо вернеться до московських традицій, то вона не буде мати іншого призначення, ніж накидатися на Европу, як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, нарешті, загинути серед загального спустошення” (А. И. Герцен: Избранние философские сочинения“ Огиз. соцекгіз 1940 р.). Які ж актуальні ці глибокі слова Герцена сьогодні! Його побоювання нині такі близькі до здійснення. Большевицькі імперіялісти ведуть російський народ дальше по імперіялістичному петербурзькому шляху, повернувши його одночасно до московських традицій. Тим самим вони ще певніше ведуть його до заглади, передбачуваної Герценом. Сталін готовить російському народові ще гіршу долю, як зготовив німецькому Гітлер. І це повинні усвідомити собі всі російські патріоти, весь російський нарід. ЧОМУ МИ В НАШІЙ БОРОТЬБІ СТАВИМО НА ВЛАСНІ СИЛИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ? Немає на світі нічого, що приходило б само собою, що давалося б задармо. Навіть все, що маємо у щоденному нашому житті, мусимо здобути власною працею, власним зусиллям. Так теж не прийде само наше визволення. За визволення ми мусимо боротися, визволення ми мусимо самі здобувати. В історії не знайдемо ні одного прикладу на те, що якийсь народ отримав визволення, не боровшись за нього. Історія вчить нас і дає багато прикладів на підтвердження того, що тільки той народ здобував визволення, який за нього боровся. Греки, серби, болгари визволилися з-під турецького ярма, бо вони за своє визволення активно і героїчно боролися. Ірляндці здобули самостійність тільки внаслідку дуже довгої і завзятої боротьби проти Англії, боротьби, яка коштувала маленький ірляндський народ величезних жертв. Індія визволилась також унаслідок впертої боротьби проти Англії. Сьогодні євреї відновили після 2 тисяч років свого недержавного життя власну державу. А могли добитись цього тільки тому, що в останніх десятиріччях євреї станули на шлях активної боротьби за побудову власної держави. Коли б євреї і далі не були боролися за побудову власної держави, так як це вони робили на протязі довгих віків, єврейської держави в Палестині ніколи б не було, вона не постала б сама собою, не впала б з неба, як манна. Очевидно, визвольна боротьба поодиноких народів не є однакова. Одні народи борються довше, інші коротше, одним приходиться боротися в незвичайно важких обставинах, іншим у порівняно легких, одні мусять вдаватися до кровопроливних повстань, інші борються легальним шляхом, одні здобувають визволення після одного повстання, інші після цілого ряду невдачних повстань. Все це залежить від внутрішніх і зовнішніх обставин, в яких народові приходиться вести свою визвольну боротьбу, залежить від сил даного народу і сил його ворога. Але, незважаючи на різні форми боротьби, різні ступені сили боротьби, на різниці в часі, одне тут лишається незмінним, а саме: необхідність боротьби. Отже, ми ставимо на власні сили українського народу тому, бо знаємо, що визволення само не прийде, що за визволення український народ мусить боротися. Такий уже закон життя, що тільки боротьбою може поневолений народ здобути визволення, тобто побудувати власну незалежну державу і зажити вільно та заможно. Бо саме в боротьбі народ росте і міцніє, бо саме в боротьбі родяться і куються власні сили, без яких здобути визволення неможливо. А під власними силами ми розуміємо національно високо свідомий і політично високо вироблений, готовий на найбільші жертви народ. Бо той народ, який не знає, хто він, народ, який не відчуває своїх сил, який не готовий вмирати за побудову власної держави, народ, який не має сильної політичної організації і здібного керівництва, ніколи не може здобути визволення. Такий народ завжди буде поневолений. Правда, не в усіх випадках потрібно для визволення однакового ступеня національної свідомости і політичного вироблення, однаково сильного і здібного політичного керівництва. Нераз менш свідомі народи і зі слабою політичною організованістю можуть здобути визволення, а більш свідомі і з сильнішою політичною організованістю не здобувають визволення. Успіх залежить тут також від сили противника, бо силам противника треба протиставити відповідні власні сили. Коли власних сил мало або введені до рішального бою у невідповідний час, приходить поразка. Тому, якщо менш свідомі народи перемагають, то це ознака, що в їх умовах їм вистачало власних сил. Якщо ж більш свідомій народ програє, то це означає, що в тих умовах він має ще мало власних сил. В 1913-20 рр. такі малі країни, як Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, чи значно менший від нас польський народ могли здобути незалежність серед ряду інших причин також тому, що вони за своєю національною свідомістю, політичним виробленням, етапом організованих політичних сил стояли вище від нас. Ми в 1917-21 рр. надто мало рахували на власні сили, мало розбудовували свої сили, і це стало основною причиною нашої програної. Всі інші причини цієї програної, хоч як можуть бути важливими, не є основними. І що означало б сьогодні не боротися нам, коли найлютіші вороги українського народу — російсько-большевицькі загарбники всіма силами стараються здушити національну свідомість, викоренити всякі прагнення до самостійності, коли всіма засобами русифікують нас і найбезоглядніше знищують всі прояви національно-політичного життя? Це означало б, що справа нашого визволення відтяглася б знов на довгі роки, бо ми втратили б те, без чого визволення неможливе, тобто національно-політичну свідомість і організовані політичні сили. Отже, ми ставимо на власні сили тому, що тільки вони вирішують і забезпечують визволення поневоленого народу, тому, що цього вимагають наші обставини. Болюче на власній шкурі український народ переконався і в іншій правді, а саме, що визволення нам ніхто не дасть, ніхто не подарує. За визволення треба самому боротися. Ставити (орієнтуватися) на чужі, зовнішні сили, надіятися, що визволення принесуть нам інші держави, без нашої власної боротьби — це найбільш небезпечна річ для плянів визволення українського народу (як. і кожного поневоленого народу взагалі). По-перше, справа нашого визволення може бути цілком байдужою для інших держав. Так, напр., цілком байдуже поставилися до наших визвольних змагань Англія і Сполучені Штати Америки (США) в 1917-21 рр. По-друге, інші держави можуть принести нас у жертву своїм власним інтересам. Бо треба пам'ятати, що інші народи керуються тільки власними інтересами. Коли якийсь народ допомагав іншому народові, то не тому, що він боліє горем цього народу, а тому, що або хоче не допустити до росту сил свого противника, або боїться того, щоб самому не попасти в неволю. Такий, на жаль, ще сьогодні світ, і думати інакше, значить, закривати очі на життя, значить, бути сліпим. А ясно, що сліпий ніколи не вибере правильного шляху, а шлях, що веде в прірву. Нам, отже, треба мати відкриті очі і дивитися тверезо на світ, тобто не рахувати на чужі сили. Прикладом того, як приносить одна держава інший народ в жертву своїм інтересам, може послужити ставлення Франції до наших визвольних змагань в 1917-21 рр. Керуючись своїми політичними міркуваннями, Франція в той час стояла за сильну неподільну Росію, як можливого свою союзника проти Німеччини. Франція зо всіх сил змагалася до утворення сильної Польщі, як противаги німецько-російському союзові. Тому Франція рішуче виступила проти усамостійнення України, яке, за її плянами, послаблювало б і Польщу, і Росію. Таке становище Франції до нашої визвольної боротьби в 1917-21 роках дуже заважило на нашій програній в цих роках. Бо треба пам'ятати, що в той час Франція грала першорядну ролю в колі великих держав, а не так, як сьогодні, другорядну. Інша справа, що за ці комбінації Франція в 20 років пізніше дорого заплатила, — заплатила утратою своєї самостійности 1940-44 рр., утратою свого становища першорядної великої держави досьогодні. По-третє, ставлення на чужі держави може закінчитися звичайною зміною поневолення. Так, напр., в 1941 році в результаті гітлерівського “визволення” на Україні змінилися тільки гнобителі і форми гноблення. В 1943-44 рр. внаслідок большевицького “визволення” від гітлерівців вернулися старі російсько-большевицькі загарбники. Отже, ми ставимо на власні сили українського народу тому, що ми переконані, що визволення нам ніхто не дасть. Ми знаємо, що ставлення на чужі сили прирікає справу визволення на провал, бо чужим державам наше визволення може бути байдуже, вони можуть принести нас в жертву власним інтересам, вони можуть також наново нас поневолити. Ми глибоко усвідомили великі слова Лесі Українки: “Хто сам визволиться, той вільний буде, хто визволить, в неволю візьме”. Те, що ми не ставимо на чужі сили, не означає, що ми відкидаємо всяку допомогу, всяких союзників, це не означає, що допомога інших народів для поневоленого народу не є ніколи можливою. Ні, така допомога є можливою, і для поневоленого народу вона представляє велике значення. Напр., завдяки допомозі Франції, Англії, США в 1918 р. чехи могли по віках неволі вернутися до самостійного державного життя. Завдяки цій самій допомозі самостійність в 1918 р. здобула також Польща. І тому ми не тільки не відкидаємо союзників, а навпаки, шукаємо їх. Ми відкидаємо тільки таких союзників, які б хотіли нас поневолити. Але, шукаючи союзників, ми не надіємося виключно на них. Ми не ждемо на ласку жодних союзників, а шукаємо допомоги, що випливала б із взаємних спільних інтересів. Шукаючи союзників, ми одночасно організуємо власну боротьбу, бо це полегшує нам знайти союзників і отримати потрібну допомогу. Хто бореться, тому допомагають. Ми розбудовуємо власні сили, бо це дозволяє нам мати справжніх союзників, а не опікунів. А що означають опіки, наш народ добре знає. Коли народ сам не бореться за своє визволення, йому й ніхто не допоможе. Про нього без боротьби навіть знати не будуть. Той факт, що перед 1917 роком наша визвольна боротьба була ще дуже слабенька, що ми робили тоді лише перші кроки, був причиною того, що інші народи мало що знали про нас в 1917-21 рр., коли то ми розпочали боротьбу за побудову власної держави. В той час інші народи легко вірили наклепам наших ворогів, що жодної України і українського народу немає, що Україна — це австрійська і німецька видумка. Ясно, що при таких умовах вони і не думали про допомогу Україні, а допомагали, напр., Польщі, визвольні повстання якої були всім відомі. Щойно, власне, боротьба 1917-1921 років відкрила перед світом Україну, вивела український народ на міжнародне поле. Отже, ми ставимо на власні сили українського народу тому, що це дозволяє знайти нам справжніх союзників, дозволяє знайти їх легше, тому, що це справу потрібної нам допомоги ставить на твердий ґрунт. Дуже важливим чинником для визвольної боротьби поневоленого народу з'являються сприятливі обставини, вони можуть основно полегшити боротьбу і уможливити її успішне завершення. Сприятливі обставини створюються внаслідку суперечностей між поодинокими державами, в наслідку війни держави-поневолювача з іншими державами, або в наслідку внутрішньої слабости держави-поневолювача. Напр., визвольна боротьба греків, болгарів, сербів мала всі ці три сприятливі обставини: турецька (отоманська) імперія була внутрішньо цілком загнила, війни Росії, Англії, Франції послаблювали і розхитували цю імперію. Вкінці суперечності між правлячими колами Англії і Росії були причиною, що обидві ці держави погодилися на самостійність Греції, Болгарії, Сербії, бо Англія не хотіла допустити до того, щоб ці країни зайняла Росія, а Росія знову, щоб їх зайняла Англія, а поділитися також не могли. Безперечно, що на цих суперечностях греки, болгари і серби тільки скористали. Але, не зважаючи на всі ці сприятливі обставини, греки, болгари, серби здобули визволення тільки тому, що вони за нього героїчно боролися, що вони завдяки цій боротьбі мали настільки власних сил, що могли ці догідні обставини використати для завершення своїх змагань. Отже, ми ставимо на власні сили тому, щоб могти використати кожну сприятливу нагоду для завершення наших визвольних змагань, бо знаємо, що для цього самих, навіть найдогідніших умов мало. На протязі своєї історії український народ виявив незвичайну життєздатність. Навіть у найчорнішій добі своєї історії, а саме в XVIII і XIX ст.ст., він не тільки не перестає існувати як нація, а сильно зріс і чисельно, і територіяльно. Сьогодні український народ нараховує понад 40 мільйонів. Сьогодні український народ і за своїм числом, і за величиною своєї території, і за своїми багатствами належить до найбільших і найбагатіших народів Европи. На протязі цілої своєї історії український народ виявив великі творчі здібності і волелюбні почуття. Він виявляє їх і сьогодні. Український народ належить до числа найкультурніших народів. І ми ставимо на власні сили українського народу, бо віримо в життєздатність українського народу, в його творчі здібності і волелюбні почуття, бо ми переконані, що український народ має всі передумови, щоб здобути визволення і жити як вільний і рівний народ серед інших вільних і рівних народів. червень 1949 року