Іллєнко Андрій Досі в Україні слово «націоналіст» позначає два типи людей – власне націоналістів, які будують свою політичну дію на відповідній ідеології, та українофілів-культурників, «націоналізм» яких обмежується симпатією до зовнішніх проявів народницької форми української культури. Розглянемо для початку перший тип – власне націоналізм. Націоналізм як політична ідеологія означає вищу цінність нації як вічної кровно-духовної спільноти. Сьогодні український націоналізм постає у формі соціального націоналізму та ставить собі за мету соціальну та національну революцію в Україні, докорінну зміну політичного, економічного, етичного ладу. Соціал-націоналізм вимагає демонтажу ліберального режиму антинаціональної окупації, ліквідації олігархічного капіталізму, знищення етичної системи антинародного егоїзму та декадансу. Натомість соціал-націоналізм збудує націократичний політичний режим, соціально-справедливу та підпорядковану волі нації економіку, а також запровадить нову революційну націоналістичну етику. Чому соціал-націоналізм говорить про революцію? Бо характер змін, який ним пропонується, є саме революційним. Бо тільки революція здатна сьогодні відвернути Україну від прірви та перетворити її на першу націоналістичну державу сучасності, що забезпечить українській нації безупинний розвиток та покаже іншим націям шлях до справжньої суверенності та процвітання. Чому сучасний націоналізм сьогодні постає саме як соціал-націоналізм? Треба особливо підкреслити, що націоналізм і соціал-націоналізм – це одне й те ж явище. Різниця лише в тому, що соціал-націоналізм особливо акцентує на комплексності та всеохопності своєї програми, на своїй гострій історичній актуальності та стверджує, вслід за ідеологами українського націоналізму ХХ століття, що національна революція неможлива без соціальної, бо соціальне – це і є простір реального життя нації, а яка може бути якісна зміна в житті нації, якщо вона не торкнеться соціальної реальності? Більше того, соціал-націоналізм підкреслює свою відмінність від культурницьких псевдонаціоналістів, в яких відсутня жодна політична програма, як і взагалі чітка ідеологічна позиція. Націоналіст цілком може не знати на пам’ять колядки чи не відрізняти різновиди вишиванок, але забов`язаний просинатися з думкою, що він – залізний політичний солдат Нації і кожен день засинати, запитавши себе, що він сьогодні зробив для перемоги націоналізму і для поразки ворогів Нації. Націоналіст може не знати нюанси народницької культури, бо міг виростати в урбанізованому просторі імперської культури, але його свідома українська націоналістична позиція спонукає його не лише бути українцем та спілкуватися українською мовою, зневажати та знищувати усі прояви космополітичної псевдокультури, але і вести щоденну політичну боротьбу за тріумф вічної і святої Ідеї Нації, за соціальну та національну справедливість, за свободу і щастя свого народу. Націоналіст розмовляє українською мовою і постійно вдосконалює її знання, не дивлячись на те, що міг народитися у сім`ї звичайних русифікованих українців і до часу свого прийняття націоналізму міг сам бути російськомовним. Але ця свідома україномовність не означає, що націоналіст готовий розглядати своїм ідейним побратимом будь-якого україномовного, навіть якщо це популяризатор дегенеративного антинародного мистецтва або педераст. І так само, націоналіст не буде відштовхувати від себе і від справи українця, який ще не опанував рідну мову, хоча і щиро прагне це зробити якнайшвидше та готовий діяти на благо нації вже сьогодні. Якщо говорити про історичний вимір, то націоналіст надихається геополітичними інтервенціями Святослава, розкатами грому Коліївщини, героїкою УПА та іншими славними історичними періодами. Але націоналіст розуміє – не можна жити на спадок предків, треба додати до нього власний доробок для наступних поколінь. Тому він вивчає історію, щоб творити її. Націоналіст знає і поважає українських націоналістів минулого, також він поважає достойні історичні постаті діячів правого руху з інших країн. Націоналіст – завжди сучасний, хоча і спирається на традицію своїх попередників. Він творить новий тип людини і адекватну історичну моменту культуру, не перетворюючи живий і пульсуючий організм нації на етнографічний музей. Культура для націоналіста завжди політично забарвлена, бо аполітична культура може бути хіба в марсіан. Сучасна українська культура – активна, войовнича, переможна, амбіційна та молода. Ніяких похоронних настроїв, ніяких копирсань у минулих поразках! Вуличні марші замість «науково-практичних конференцій про історичну роль…», спортзали замість гуртків вишивання хрестиком, героїчний реалізм замість виродженого «постмодернізму», ідеалізм замість дешевого цинізму, буйство весняної енергії молодої нації замість нудних розмов про те, що «немає в нас в Україні справжніх українців», тепер і негайно замість «не на часі». Націоналізм – феномен перш за все політичний і аполітичним не може бути в принципі. Інакше це вже не націоналізм, а українофільське культурництво. Тому націоналізм ставить перед собою цілком конкретні завдання – захоплення влади в Україні, здійснення своєї програми, політичні, економічні та соціальні перетворення згідно з власними ідеологічними постулатами. Все інше – від лукавого та націоналізмом не є. Розглянемо тепер псевдонаціоналізм, явище, яке сьогодні помилково дехто називає «націоналізмом». Псевдонаціоналізм, як вже було сказано, не має ані політичної, ані економічної програми. Кредо псевдонаціоналістів – якась абстрактна та ніким не визначена «українськість», а вершина політичного мислення – «щоб все було українське». Насправді ж за цією порожнечею думки ховається звичайний лібералізм, обожнення «цивілізованої» західної демократії та капіталізму. «Вільний ринок», «демократія», «боротьба з авторитаризмом» – всі ці ліберальні гасла, під якими підписалися б Карл Поппер, Шимон Візенталь та Мільтон Фрідмен – всі вони звучать як першочергові і найважливіші на зібраннях псевдонаціоналістів. Зазвичай псевдонаціоналісти не мають політичних амбіцій (що й не дивно) і в політиці виступають обслугою для різних антинаціональних сил. Серед антинаціональних політичних сил псевдонаціоналісти перед кожними виборами обирають найбільш «українську», користуючись зовнішніми формальними ознаками. Одягнув вишиванку? Розмовляєш українською мовою? Поставив пару пам’ятників? Значить в тебе показник «українськості» виріс – міркують псевдонаціоналісти. І не має різниці, що ця ефемерна «українськість» приховує підписання антинаціональних угод про реадмісію, розбазарювання стратегічних підприємств, фантастичне збагачення олігархії, ідеологічний лібералізм, антинаціональну кадрову політику, безпрецедентний розгул українофобії і ще багато інших речей, які ніяк не в’яжуться з ідеологією українського націоналізму. Псевдонаціоналіст приклоняється перед ліберальним «заходом» і понад усе прагне, аби Україна якнайшвидше розчинилася в ліберальній космополітичній цивілізації. Його не цікавить, що більшість «цивілізованих» західних країн внаслідок лібералізму самі стоять на краю прірви і порівняно з ними ситуація в Україні виглядає в багатьох аспектах ще не так безнадійно. І це попри те, що «цивілізовані» західні держави плювати хотіли на Україну і давно вже мають теплі і підкріплені енергоресурсами стосунки з Москвою. Псевдонаціоналіст сприймає Балто-Чорноморську геополітичну концепцію націоналістів у кращому разі як нереальну, а зазвичай – як шкідливу інспірацію, яка «відволікає нас від омріяної євроатлантичної інтеграції». Псевдонаціоналіст де-факто виступає за «політичну націю», навіть якщо формально інколи може це заперечувати. Для псевдонаціоналіста пресловуті «негри у вишиванках» часто мають більшу «українськість» ніж «провокатори», які «створюють картинку для російських телеканалів». Це і не дивно, бо не можуть ліберали, хай навіть і україномовні, виступати за розуміння нації як кровно-духовної спільноти. Посилання псевдонаціоналістів на беззаперечних авторитетів українського націоналізму ХХ століття як на своїх попередників не викликає нічого, крім сміху та бажання уявити собі гіпотетичну ситуацію, як Степан Бандера чи Ярослав Стецько відреагували б на тотальний ідейний та політичний опортунізм їхніх псевдонаступників. Псевдонаціоналіст постійно займається самоцензурою, навіть і так кастрований варіант «націоналізму» постійно намагається одягнути у ще ліберальніші та політкоректніші шати. Псевдонаціоналіст прислужується чужому дискурсу, існуючи на його манівцях, він часто соромиться навіть самого слова «націоналізм», замінюючи його різними огидними штампами типу «національне державобудівництво» чи «нормальний для всіх цивілізованих країн патріотичний рух». Псевдонаціоналізм не самодостатній – він завжди шукає легітимності не у власній ідеології, а за її межами. УПА не тому, герої, що герої по факту, а тому що про УПА ніби-то щось там плів Че Гевара, бандерівці не тому герої, бо вони були безстрашними лицарями української національної революції, а тому що їх керівництво сиділо у «фашистському» концтаборі і тому було «антифашистське». Мислення псевдонаціоналіста влаштоване таким чином, що перш ніж оцінити ту чи іншу ідею по суті, він шукає прецедентів у ліберальних ідеологів та в «цивілізованих країнах». Псевдонаціоналіст навіть в культурі не має чітких пріоритетів. Його не цікавить зміст культури. Зазвичай псевдонаціоналіста влаштує, щоб яка-небудь «фабрика зірок» або низькопробна графоманія були україномовними, він не буде виступати за принципове очищення українського інформаційного простору. Відверто антинаціональний та етично здеградований «сучукрліт» для багатьох псевдонаціоналістів – ледь не предмет для національних гордощів. Більшість псевдонаціоналістів за еталон «українськості» беруть описану в народницькій літературі провансальську культуру ХІХ століття, позбавлену войовничості та абсолютно не адаптовану до сучасної боротьби української нації за свою історичну перемогу. Навіть якщо псевдонаціоналіст намагається відійти від народництва, то неодмінно упирається в антинаціональні випари ліберальної культурної помийні. Героїчної і войовничої культури псевдонаціоналіст боїться, бо вона спонукає до дії, а це вже аж ніяк не входить в його плани. Псевдонаціоналізм – це сучасний прояв того, що у свій час Донцов називав драгоманівщиною та провансальством. Провансальство було таким самим аполітичним, вторинним, сором’язливим, культурницьким та шкідливим, бо зводило український рух до етнографії. Зараз трохи інша ситуація, формально існує державність, тому сучасні провансальці навіть називають себе «націоналістами», дуже цінують «державництво», в той час як абсолютно нічого не роблять і навіть чути не хочуть про боротьбу із сучасною комуно-ліберальною окупацією України, олігархічним визиском українців, з нелегальною міграцією, з фактичним ворожим геополітичним оточенням України, етичною антинаціональною деградацією. В них – інші пріоритети. Провести науково-практичну конференцію та урочисту академію, рішуче відмежуватися від провокаторів, зібрати з’їзд «всіх державницьких сил», нарешті, підтримати на виборах «першого українського президента» Ющенка, який на зібранні єврейських організацій у Нью-Йорку 2005 року відкрито заявляв, що «виступає проти будь-яких проявів націоналізму». Отже, сьогодні в Україні існує націоналізм як повноцінний політичний рух, який іде до влади і на цих виборах висуває свого кандидата – Олега Тягнибока. Також в Україні все ще існує псевдонаціоналізм, який спекулює на тому, що між ним і реальним націоналізмом досі не проведена чітка межа, і який на цих виборах плентається в хвості ліберала Ющенка. Це чітка межа між націоналізмом і псевдонаціоналізмом, проведена сьогодні. www.vatra.org.ua