Юрій Олійник, для Політономії
Сучасна Україна перебуває в проблемній точці траєкторії, стоїть питання подальшого існування. Вже не одне десятиліття різномасні експерти пропонують ідею цивілізаційного кордону між Сходом та Заходом, яка концентрується в трьох моделях можливої поведінки – підтримці Заходу (в обличчі ЄС та НАТО), орієнтації на Схід (в обличчі Російської Федерації) та грі на протиріччях згаданих сил (так звана багатовекторність кучмівського розливу). Альтернатив такому погляду майже не існує досьогодні, за винятком ультраправих концепцій київського полюсу впливу.
Київський Єрусалим як альтернатива Третьому Риму
Остання думка базується на необхідності осягнення Києвом себе повноцінним центром впливу як провідного на даний час елементу православної цивілізації. Росія, хоч і претендує на це місце, реально не здатна реалізуватися в бажаному модусі до повного включення в свою орбіту України. Вона лідирує за кількістю православних віруючих тза даними про відвідання віруючими різдвяних та великодніх богослужень. Крім того, грає роль вигідне географічне положення на перетину шляхів від греко-румунського та південнослов’янського півдня до північних Білорусі та Росії. Остання, не зважаючи на значну територію, володіє обмеженим контролем над нею, викликаним недостатністю населення. Цю точку перетину геополітичних траєкторій можливо трансформувати в ідеолого-економічний центр, який буде впливати на південний і північний крила.
Описана теорія піддається критиці через застарілість (включення де-факто всього південного крила в орбіту ЄС-НАТО, навіть традиційно проросійська Сербія прагне подібної інтеграції). З іншого боку, Росія залишається світовим гравцем з можливостями ядерного шантажу та нафтогазового впливу на Європу (новітня ідея “сировинної наддержави”). Однак в середній і далекій перспективі ситуація може змінитися через ряд вже діючих сьогодні факторів. Мова йде про кризи світової економіки, що сприяють ослабленню європейської єдності через небажання підтримувати колапсуючу кредитозалежну економіку Греції, в подальшому – країн Нової Європи. Прогнози передбачають ослаблення світової ролі США (в основному за рахунок Китаю), колапс сировинноорієнтованої економіки Росії (через вичерпання ресурсів, перехід розвинутих країн на термоядерний синтез чи інші непередбачувані зараз досягнення НТП). Але, по-перше, для здатності скористатися вікном можливостей слід вже зараз починати ідеологічну та економічну експансію, а по-друге, слід сконцентрувати інтелектуальні ресурси на реальних можливостях. Ми маємо на увазі, що в ролі більш-менш самостійного центру впливу Україна можлива лише на базі східнохристиянської цивілізації. Спроби показати альтернативний шлях всьому людству без прив’язки до культурного грунту закінчуються погано (приклад Югославії та Руху неприєднання), тоді як інтеграція в Центральну Європу означатиме другорядну роль - країни Вишеградської четвірки в основному більш розвинуті та економічно потужніші за нас, чого не скажеш про балканські держави. Звісно, можлива аберація внаслідок європейських дотацій, хоча об’єктивно спостерігається модернізація економік. Славнозвісні проекти балточорноморського співробітництва (навіть ГУУАМ) оформлювалися останніми десятиріччями виключно на базі антиросійської мобілізації при відсутності чітко означених культурних аспектів при підтримці Вашингтону. Навіть економіка грала роль лише в чорноморо-каспійській області в сфері трансферу вуглеводнів. Щоб стати самостійним центром, з яким рахуються – слід не лише протестувати, а давати власну позитивну альтернативу.
У полоні західного міражу
Але чи здатне сучасне українське суспільство до мобілізації та напруження творчих сил? У цьому безліч сумнівів. Річ навіть не в остогидлому протистоянні східних та західних регіонів, яке стало розмінною монетою політиканів усіх кольорів починаючи з 2004 р. При всіх ідеологічних, мовних, релігійних та культурних розбіжностях обидві групи поділяють базові українські архетипи. Водночас ці питомі риси етнічної свідомості та поведінки загрозливо деформовані (звичайно, з різною потужністю). Схід захворів внаслідок тиску радянського пропагандистського катка, якого уникнув Захід – бо збережена етнічна свідомість, базована значною мірою на низькій урбанізації корінних регіонів. Галичина досі не досягла 50 % міського населення – за С. Грабовським, головної ознаки завершення модерної трансформації. Однак згадана ідентичність останніми десятиліттями швидко розмивається експансією глобалізації, утримуючись в основному завдяки пам’яті поколінь.
Люди, які надіялись на звільнення з боку капіталістичого світу – з одного боку Дніпра, і населення, розчароване в напівзогнилих, хоча монопольних донедавна комуністичних цінностях – з іншого – спільно осягнули щастя в суспільстві всезагального достатку. Саме так в 1990-х на теренах СНД більшість уявляла демократію – працювати як в СРСР, а жити за західними стандартами. Разом з ортодоксальним марксизмом були відкинуті елементарні постулати господарського життя, ігноровані навіть зростаючим числом економістів, які концентрувалися на осягненні різноманітних методів спекуляції. Ці ази, що проявляють собою продовження фізичних законів збереження маси і енергії, стверджують – щоб мати певний рівень достатку, слід контролювати виробництво відповідних обсягів та технічного рівня.
З точки зору неомарксистів (Валлерстайн і послідовники), інформаційне суспільство західного штибу можливе завдяки грабіжницькій експлуатації країн Третього світу – не лише стимулювання дешевого ринку сировини завдяки непрямій підтримці конфліктів (у випадку африканських трайбілістських режимів), але й перенесення реального виробництва у азіатські країни, наприклад Китай. Комуністи КНР після реформ Дена Сяопіна задля індустріалізації аграрної країни пішли на співробітництво з західними монополіями. І навідміну від СРСР, це не було безглуздим нарощуванням важкої промисловості для штампування ракет на шкоду рівню життя, а захоплення ніші легкої промисловості, від якої залежить одяг та їжа звичайних громадян. Отож, чи можна назвати інформаційним суспільство, в якому, насправді, 80 % населення зайнято в невимогливій сфері послуг, в той час як не лише одяг, а й технічні вироби завдячують існуванням каторжній праці (нелімітований робочий день) в рази чисельніших бідняків відсталих країн?
Апологети західного шляху стверджують про рівноцінний обмін – нібито з Третім світом розплачуються високими технологіями – але чи це справедлива плата за стимуляцію планетарного розколу у доходах, що зростає? На нашу думку, в подальшому Китай та Індія, економічно догнавши Захід та вирішивши проблеми з населенням (а кінець демографічного переходу вже не за горами – в останні роки у Китаї від’ємний приріст населення, відбувається повторення європейського процесу сер. 20 століття), припинять дотувати “Золотий мільярд”, що спричинить крах фікції “інформаційного суспільства”. Звісно, зберігаються сподівання на науку, але очікування раю земного від НТП вже довело свою неспроможність у 20 ст., тому однозначний позитив не слід включати в розрахунки.
Безплатний сир – в мишоловці
Ще один фактор, на який слід звернути увагу українцям – ресурси планети обмежені. Загальновідома статистика – США, частка яких в долі населення приблизно складає 5 %, споживають 60 % продуктів. Апеляції до високорозвинутого виробництва не витримують найменшої критики – техніка імпортується з Японії та Південної Кореї, а продукти легкої промисловості – з КНР. Потужним залишається сільське господарство, надлишок продуктів якого поставляється у вигляді гуманітарної допомоги африканським голодуючим країнам, де їх роздача чи продаж за демпінговими цінами розорює національного виробника, перетворюючи голод на перманентне явище, що обмежує можливості самостійної політики.
Ніхто з нами не поділиться результатами експлуатації (яких меншає для власних громадян – економічна криза, викликана надспоживацтвом). Покійний Радянський Союз до початку 1970-х перестав себе забезпечувати не лише товарами широкого вжитку, а й сільськгосп. продукцією (закупки зерна у Штатах після провалу цілинних та кукурудзяних “прожектів”). Народ елементарно відмовлявся напружуватися в умовах зрівнялівки, а влада не справлялася з ефективним веденням так званого соціалістичного господарства – постала загроза колапсу. Проте вигідна кон’юнктура на ринку вуглеводнів (ціновий демарш членів ОПЕК у 1973 р.) допомогла знайти вихід у відкритті нафтового крану в Європу, що дозволило за рахунок нафторублів заморозити ситуацію на 20 років. Описана політика діє далі в Росії (“вставання з колін” у супроводі бряжчання зброєю 200-х прямо викликане ціновим стрибком на нафтогазовому ринку).
Україна так само залишається сировинним джерелом вугілля, непереробленого в основній масі металу та дешевої робочої сили. Але наші доходи набагато менші за російські, і дозволяють лише так-сяк утримати бюджет, тоді як причина донедавнього зростання рівня життя – дешеві кредити. Кошти бралися не з внутрішніх резервів, а з зовнішніх банківських запозичень доларової маси, що не могло не призвести до катастрофи через нездатність населення відшкодувати їх при надзвичайній ситуації (що рельєфно продемонструвала криза) – тоді як в стабільному режимі гроші у країну попадали через ту саму спекуляцію, торгівлю. Причина – невмотивована віра українців у краще безтурботне життя за західними стандартами. Звісно, кредити – проблема всього світу, але Україна (при відсутності запасів для погашення) змушена танцювати під музику МВФ. Все вищезгадане скидається на нехитрий план переведення легкопіддатливої України у статус напівколонії як джерела дешевих ресурсів (запорука чого – борги).
Звісно, теперішній уряд поглиблює ситуацію, перекладаючи витрати на плечі дрібного бізнесу. Але українцям слід визнати – в основному винні ми самі. Народ ніби позбувся своєї мудрості, яка постійно стверджує – легкі гроші швидко тікають, ледарство до добра не приводить. Слід адекватно цінити наш стан, бо надвисокі економічні очікування незаслужених благ (чим користаються безвідповідальні політикани-популісти) призведуть до подальшої африканізації – а хто тоді з нами такими буде цяцькатись, особливо після втрати транзитної ролі через добудову Північного і Південного газопотоків? Усвідомлення хвороби – перший шлях до вилікування, а душевне покаяння (по гр. “метанойя” – зміна розуму) – запорука зміни поведінки.