Лев Юркевич 1. Український рух і українська справа до останнього часу загалом дуже мало цікавили українське робітництво. Воно дбало про поліпшенне своєї економічної недолі, про зміну політичних порядків в нашій державі, але національне відродженнє українського народу мало обходило українських робітників і серед них була навіть поширена та думка, що національні справи не повинні цікавити робітництво. Не повинні, бо національне потайне видумали ніби пани, щоби затуманювати робітникам голови націоналістичними ідеями та відвертати їх від боротьби за кращу зарібну платню і за коротчий робітничий день. Одначе погляд такий зовсім .неправильний і помиляється той, хто думає, що національне питаннє повстало через чиюсь злу вигадку. Національними ідеями переймаються цілі народи, для тих ідей ідуть на боротьбу, задля них проливають навіть свою кров і думати, що се все може статися через чиюсь вигадку, щонайменьше нерозумно. Тим часом на Україні інтелігенція, котра ставиться прихильно до робітничої справи, так власне нерозумно витолковує собі і робітникам національне питаннє. Вона доводить їм, що робітництву не годиться плутатися до українського руху і сама цурається української мови, пише книжки і газети для робітників московською мовою і нею ж говорить до них. Тож українські робітники і особливо городські забувають за свою національність і хоч не навчаються добре московської мови, то свою рідну привчаються мати за якусь недостойну, мужицьку, некультурну. Сьому поглядові робітників на свою мову і національність відповідають всі обставини їх життя. В народній школі діти сільських робітників учаться по московському. Виростають вони, самі стають робітниками і ціле життє своє бачать, що все багатше і значніще у нас на Україні вживає мови московської. Пани і чиновники балакають здебільшого мовою московською, піп в церкві промовляє також по московському, а чистою українською мовою говорять тільки селяне, тільки бідні і безправні люде. Коли ж нужда принесе сільського робітника на заробітки в город, то і там українську мову він почує хіба де на базарі, а то всі люде ламають язика на чужу мову московську. Доводиться і нашому робітникові до всього того в городі приспособлюватися. Де ж пак! Він вже скинув свою вишивану сорочку, убрав білі ковнірці, замісць чобіт черевики, виглядає зовсім „по-панському" і коли б він почав говорити по сільському, то з нього сміялися б його товариші, назвали б „репаним мужиком" і осоромили б перед городськими дівчатами, котрі хоч також недавно прийшли з села служити в наймах, але вже удають з себе панночок і цураються своєї мови. На улиці, в крамниці, в фабричній конторі, в театрі - скрізь чує наш робітник московську мову і він сам починає говорити нею. Він навіть мусить нею говорити, бо без московської мови як без рук і, тільки навчившися її, робітник може сподіватися на кращу долю в городі, сподіватися, що він вивчиться на майстра і зароблятиме більшу копійку. Але мало того! Наш робітник зацікавився книжкою і ґазетою. Йому розкриваються очі на людське життє, він довідується про нові думки, про нові ідеали, здобуває таку-сяку освіту, але все се знову на московській мові, котрою говорить і новий приятель робітника - городська інтеліґенція. Ся інтеліґенція, не тільки майже не знає рідньої мови, але й відноситься до неї вороже, прищеплюючи сю ворожість і робітникові. По гімназіях та по університетах нашу інтеліґенцію вчать по московському і там викохують в ній байдужість до всього українського. Наш інтеліґент здобуває свою „вищу" освіту за допомогою московської мови і тому мова ся здобуває в його очах таку ж „високу" ціну, як і сама його освіта. Московська мова так як і золоті ґудзики студента стає ніби почесною одзнакою „вищої" освіти інтелігента і він воліє говорити по московському, щоби виглядати культурніше, так само як і робітник, котрий тако ж цурається рідної мови, щоби не нагадували собою темного селянина. Навчаючися московської мови, робітник наближається до інтелігента і який би ідейний не був він, то все ж йому приємно і мовою бути подібним до справжнього панича. У наших недавно одірваних від села робітників ще глибоко сидить в душі мужицька природна заздрість до щасливого пана і тому їх кортить хоч в одежі, хоч в мові відчути себе паном, так як кортить покоївку виглядати панєю. І хай нам не розсказують, що наш городський робітник тому стає байдужим до своєї національности, що переймається міжнародніми ідеями робітничого руху. Ні, ті міжнародні ідеї тільки прикривають його відцураннє від українства і причини байдужости наших городських робітників до своєї національности далеко простіщі. Вибравшися з села і увільнившися від тяжкої мало не кріпацької залежности від пана, робітник чує себе в городі вільніще і тут хоче здійснити стару свою мрію зазнати вигод панського життя і хоч зовні стати подібним до пана. І так городський робітник і інтеліґент стискають по братерському собі руки і спільно відцуровуються від своєї національності, від українства і пнуться разом до „вищої" культурности. Не будемо відкидати того, що московська мова, мова народу національно вільного і багатшого за наш, справді дає і робітникові і інтеліґентові багато знаття, дає їм таку освіту, котру бідне українське друковане слово їм дати не може. І не проти сеї освіти ми тут говоримо, бо вона становить справлене добро і щастє для кожної людини, а погано те, що з медом освіти наші робітники наливаються дьогтю ворожости до рідньої мови і до інтересів відродження українського народу. Таким же своїм відношеннєм до української національної справи вони чинять велику шкоду насамперед самім собі. Шкода в тім, що городський робітник, покалічивши собі мову, стає в певній мірі чужою людиною на селі і він не може передати сільським людям ту освіту, що здобув в городі - вони його не зрозуміють або зрозуміють зле. І так вже город виховав робітника зовсім по иньшому, викликав в ньому потреби, котрих не знає село, привчив його жити по - другому і через те йому трудніше порозумітися з селянином. А тут до всього непотрібно приєднується нова немила селянам мова, бо нею говорять на селі всі власть маючі, і через неї робітник чує себе ще більше чужим серед селянства. Своє недовіррє і нелюбов до всього панського селяне переносять і на городського робітника, тримаються від нього осторонь і він не має авторитету в їх очах. А в останні часи все більше і більше селян іде на заробітки до міст, частина їх лишається там на завше і тільки час-од-часу навідується на село, а друга частина скоро вертається назад, робити на селі, щоби потім по якімсь часі знову їхати в город. Одним словом між городом і селом витворюються все тісніщі звязки і село все з більшою силою чує на собі вплив городської культури. І от сини та дочки нашого селянства несуть ту культуру на село, але через змосковленнє наших городів вона погано прищеплюється селу і в кождому разї не прещеплюється так як то могло б бути, коли б і город і село були у нас національно однакові. Справжню городську освіту здобувають тільки ті робітники, котрі назавше лишаються в городі, але для тих з них, що вертаються на село і що не встигли засвоїти московську мову, городська ґазета, городська книга і театр лишаються незрозумілими, вони нічому в городі не навчились і вертаються на село такими ж темними як і були, привозячи з собою лише городські хвороби і роспусту. Тим то московська мова, хоч за її допомогою і помалу можна городському українському робітникові дійти освіти, становить одночасно перешкоду для ширення городської освіти на селі, відчужує город від села, городського робітника від робітника сільського. Але се ще не все. Московська городська культура робить велику шкоду і самим городським українським робітникам. Мало того, що їм тяжко читати по московському, що в їхніх головах через чужу мову робиться страшна мішанина понять, що їм трудно з огляду на се засвоювати городську освіту і вони приходять до неї навпомацки, як сліпі, до всього сього приєднується нове лихо. В городах починає зростати національний рух, починає ширитись національна свідомість і робітництво зацікавлюється національною справою, а се ниминуче та користне явище і приносить оте нове лихо робітництву, а саме братовбійчу боротьбу між робітниками, котрі дійшли національної свідомости і між робітниками, що цураються: національного руху і цупко тримаються мови і культури пануючого народу. Настає у нас час, коли серед городської інтеліґенції, колись цілком байдужої до українського руху, находяться люде, що запалюються національними ідеями, розпочинають широку національну діяльність, витворюють українську пресу, засновують українські товариства, збогачують український книжковий ринок; виникає, одним словом, українська культура, споживачем котрої робиться і українській робітник. Чому ж то інтеліґенція збочує з свого давнього уторованого шляху московської культури? Причин є тому багато, але головна та, що маси народні прокидаються до новітнього культурного життя і інтеліґенція поспішає національно принатуритись до них. Колись, кілька соток років тому, в середні віки, між панством і народом майже не було жадного культурного зв'язку - панство годувалося працею селянства, але було відосіблене від нього високими мурами своїх замків - фортець, говорило иншою мовою і до народньої мови відносилося як і до самого народу з огидою і призирством. Так само і новітня городська інтелігенція. Вона повстала ще тоді, як народні маси цілком не виявляли свого самостійного свідомого життя і город був одмежований від села так, як колишні середньовічні панські замки від народу. І городська інтеліґенція у народів позбавлених національної волі певний час зовсім не зважала на національність свого народу, жила культурою пануючої нації, не знаючи мови свого народу і про неї не дбаючи. Так і українська вихована в городї інтеліґенція довго жила виключно московською або польською культурами, а до українства ставилась байдужо або кепкувала з нього. Але часи міняються і народні маси перестають бути безвольними істотами. Насамперед школа робить серед них своє діло, а по-друге розвиток торговельних відносин на селї увільняє селянство від попередньої повної залежности від панства. Селянство відчуває свідомо свої злидні, хоче позбутися їх і жадно кидається на друковане слово, котре приходить тепер до селянських рук. На селі зростає потреба в освіті, а заможніщі селяне посилають в город своїх синів на науку, сподіваючися, що вони дійдуть інтеліґентської себто учительської, адвокатської, лікарської і подібної кар'єри. Той факт, що в середню і вищу городську школу приходять селянські діти має велике значиннє для розвитку національного руху серед городської інтеліґенції. Приміром в Галичині українська інтеліґенція здебільшого виходить з селянства, бо там немає великого українського панства і такий звязок інтеліґенції з селом служить запорукою її національної загартованности і незломної ворожости до польської чужої культури по городах. Українська інтеліґенція, котра вийшла з селянства, приносить в город любов до своєї національности і любов та скоро виростає в запальне бажаннє боротись за національні права свого народу. Не так то і легко інтелїґентові - синові селянина - цілком перенятись культурою чужої національности в городі і йому виґідніще кинутись в національний рух, зпричинитися до зросту національної свідомости в городі і на селі і таким способом виробити круг своїх людей, серед котрих він може ліпше використати свої інтеліґентські знаття і права. В Росії, думаємо ми, на український рух тако ж дуже вплинув приплив в городську школу селянських дітей і дітей малозаможннх мешканців провінції. Ся нова інтеліґенція одкриває нову сторінку в історії відродження українського народу. І перед нею були завязки українського руху по городах, але то були гурти млявих і солоденьких прихильників українського відродження, котрі здебільшого вийшли з сільського панства і переняті були його давнім духом „братньої" любови до визискуваного селянина і невиразними та пасивними національними сімпатіями. Отже ся нова інтеліґенція, хоч і продовжує традиції панських українських ідей, але вносить до національного руху рішучість, непримиримість і працьовитість, через що українська справа дуже скоро перетворюється в значне громадське явище. В перші часи своєї національно-громадської діяльности нова інтелігенція єднається спершу з сельським, а потому з городським робітництвом і служить його інтересам. Але дуже скоро вона відвертається від нього. В кождому ж разі часова згода інтелігенції з робітництвом викликає серед нього національний рух, котрий потому розвивається самостійно своїми внутрішними силами і має величезний вплив на робітництво. Ми сказали були, що національним рухом серед робітництва іде братовбійча боротьба між ним, але відповідальність за неї мусять взяти на себе не ті, що несуть робітництву національну свідомість, а ті що йдуть проти неї і плекають робітничу байдужість до національних інтересів. Українське робітництво ще можна сказати майже не зазнало страхів національної братовбійчої боротьби, але вона вже починається і розвивається. Немає тих сил, котрі взагалі могли б спинити відродженнє українського робітництва, тим то коли братовбійча боротьба серед наших робітників тільки починається, то вона неминуче розростється і наробить ще багато шкоди. Прикладом страшних наслідків від внутрішнє робітничої національної боротьби можуть бути події серед національно свідомого і культурного чешського робітництва. Чешський нарід, так як і український, зазнав в своїй історії національної неволі. Від початку ХVII століття чешський нарід підпав німецькому панованню, котре позбавило Чехів всяких політичних прав, знищило чешську культуру і цілком онімечило чешське панство. Але з кінцем XVIII століття майже одночасно з українським народом починають Чехи відроджуватись. Відновлюється забута чешська мова, виростає національна література, а від половини минулого століття себто від революції 1848 року Чехи провадять активну боротьбу за свої національно політичні права. Чешський нарід воскресає і перетворюється в новітню культурну націю, а в минулих 90-х роках виникає могутній рух чешського робітництва. Все життє австрійської держави забарвлене переплетеними національними інтересами. Забарвлений ними і робітничий рух в Австрії. Він здобувся там на такі національно-вільні форми, котрих не знають инші держави, бо хоч австрійське робітництво об'єднане в суцільну державну організацію, то все ж організовані робітники поодиноких народів мають повну національно-політичну волю. І треба сказати, що головним оборонцем сих форм руху були чешські робітники. Але все ж дарма, що австрійські робітники мають такі національно-вільні форми своєї орґанізації, вони ще не розвязали національного питання, не дійшли ще до національного спокою і робітництво витрачає силу енерґії на полагодженнє національних спорів і непорозумінь. Національна неволя страшна не так самим національним утиском, як наслідками від нього. Коли певному народові не дають вільно розвиватись, коли йому не дають школи, гальмують розвиток преси і взагалі культурного життя, то сим не тільки затримують його розвиток, а тако ж через вплив чужої культури денаціоналізують і розбивають поневолений нарід на два ворожих табори. В одному таборі купчаться люде, національно воскреслі, в другому - національно мертві і підпалі культурі пануючого народу. Між національно живими і національно мертвими починається війна, на котру даремно витрачають люде цілі скарби народньої енерґії. Щоб панувати над якимсь народом, треба мати на те спільників з самого поневоленого народу і власне такими спільниками є ті, хто відцурався свого народу. Пануючі неволять, а спільники мають соби иншу почесну задачу - вони боряться проти відродження поневоленого народу, вони розбивають його визвольні змагання і перешкоджають стати на свої власні національні ноги. Хто приміром на Україні головний ворог українського відроженя? - Українець же - Савенко! Тим то дбати про відродженнє свого народу не значить ще тільки домагатися для нього прав на вільний національний розвиток, а значить тако ж боротися з гадюкою національного ренеґатства і зради, на котрих і тримається вся сістема національного поневолення. А національна зрада не минає і робітництва і власно се викликає серед нього братовбійчу боротьбу, котра так мучить тепер чешське робітництво. В початках національного відродження робітництва денаціоналізованість його не становить ще великої перешкоди для робітничого руху. І тільки тоді як національна свідомість робітництва зросте, коли воно активно поставиться проти національної неволі, в ту пору допіро виникає ворожість між робітниками національно свідомими і бажаючими, і такими, що відносяться байдуже до долі своєї національности. Отже з розвитком національного руху серед робітництва національна боротьба серед нього не втихає, а навпаки перетворюється в справжній пожар. Так і чешський робітничий рух, хоч він широко розвивається ось вже більше як 20 років, але тільки в останні роки братовбійча війна прибрала страшні форми. Чешське робітництво розкололось на дві смертельно ворожих частини. Автономістичну себто таку, що обстоює відокремленість всіх форм (не тільки політичної, а і професіональної і кооперативної) чешського робітничого руху від руху німецького робітництва і централістичну се б то таку, що хоче підлягати проводирям нїмецького робітництва і не дбати активно про приєднаннє чешських зденаціоналізованих робітників до чешської організації. Правда, рух автономістичний має на своєму боці головну масу чешських робітників, а за централістами іде меньшість, підпірана німецькими грішми і сімпатією. Все ж від боротьби між обома таборами чешського робітництва виходить велика шкода. Насамперед під час виборів до парляменту чешське робітництво роздирає боротьба автономістичних і централістичних кандидатів, котрі виступають один проти одного, як закляті вороги. І мало того, що се здвоює видатки на передвиборчу агітацію, наслідком подвійних ворожих кандидатур є тако ж і те, що виникає розбрат і зневіра серед робітників. Одні одним розгоняють збори, кидаються з ножами і палицями, вигадують всякі найбрудніщі способи, щоби загальмувати рух противника. Витворюється спеціяльна преса для полєміки та боротьби і в войовничому запалі не жалують великих коштів на братовбійчу війну. Нападаючою стороною в сій війні завше є централісти, вони перші беруться до нечистих засобів і до фізичних надсильств і вони несуть бруд та занечищують боротьбу обох робітничих таборів. Але автономісти мусять боротись і часто на підлоту силою обставин мусять відповідати підлотою. Певна річ, що се все чинить велику шкоду робітництву, нівечить його організацію та ослаблює матеріально і морально. Окрім того до внутрішнє робітничої боротьби втручаються ворожі робітництву партії і використовують сітуацію в своїх цілях. Приміром панські чешські партії дають великі гроші на підтриманнє робітничого руху так званих „національних соціялів" (кльофачівців), котрий вони самі викликали, використавши плутанину національних понятів серед чешського робітництва і головна задача котрого є організація страйколомства задля „патріотичної" мети спасання „національного" капіталу чешських фабрикантів! Гірко приходиться робітництву поневоленої нації, але иншої дороги перед ним немає і хоч воно мусить великою ціною платити за наслідки від поневолення його народу, хоч воно змушене віддавати великі жертви на внутрішню національну братовбііїчу війну, але здібність віддавати сі жертви, показує, що робітництво національно живе, відроджується і буде жити. Національне відродженнє робітництва поневоленої нації - річ неминуча, як і відродженнє самої нації. Тим то той хто в своїй діяльности серед робітництва не йде на зустріч національному відродженню, хто не підтримує його, а навпаки перекопує йому шляхи та закорінює серед робітництва денаціоналізацію і вітає національне зрадництво, той готує всі умови для того, щоби пожар національної братовбійчої війни спалахнув з як найбільшою силою. І хай вороги національного руху серед робітництва не виправдують своєї дїяльности часовим своїм успіхом, котрий вони мають, коли робітництво ще спить національно, бо згодом по неминучому зрості національної свідомости серед робітництва, їхній часовий „успіх" наробить багато лиха і на дуже довгий час знеможливить дійсний розвиток робітничої справи через те, що робітниче поле буде густо засіяне бурьяном національної байдужости і ренеґатства. Все се загрожує і українському робітництву і той хто не буде зважати на його національні інтереси зчинить те, що культурно цілком одколе українське городське робітництво від сільського, а окрім того розібьє його і особливо городську частину на два ворожих - національний і цротинаціональний - табори, що будуть воювати між собою не на життє, а на смерть! І таку власне шкідливу з національного боку працю робить змосковлена інтеліґенція на Україні. Вона старається тако ж оправдати свою протиукраїнську дїяльність серед робітництва ріжними високими міркуваннями. Так приміром інтелігенція ширить ту думку ніби робітництву тому не треба дбати про національну волю, що вистарчить вільних порядків в державі, за котрих кожна нація вже через саму політичну волю буде вільно і спокійно розвиватись. Наші робітники не бачили вільних західноєвропейських порядків, в політичну волю дуже вірять і їм здається, що справді там де люде політично свобідні не може бути і національної неволі. Але то їм тільки так здається, бо на ділі виходить, що політична воля ще не спасає від національних кайданів і що, наприклад, в Австрії, де вже давно заведено вільні політичні порядки, нація націю душить з страшною силою. Сим ми не хочемо сказати, що нації можуть розвиватись без вільних політичних порядків в державі - ні, але питанє все в тому які мають бути ті нові вільні порядки. І от досвід націй, котрі давніще, як наша відроджуються, показує, що коли нація не подбає про такі закони, котрі боронили б її від національного утиску, то сама політична воля без таких оборончих законів ще не дає націям спроможности високо розвиватись і нації богатші будуть тримати в неволі нації бідніші. В Австрії є навіть закон, котрий загально каже, що всі нації в державі вільні і вільно можуть вживати рідної мови, але в дійсності закон той нікому не помагає через його загальність, через те, що в ньому нічого не сказано про національнї права націй, про способи оборони їхньої волі. Тим то австрійські Німці гнітять Чехів, а Поляки Українців. І єдиною перешкодою національним утискам в Австрії є національна діяльність партій, товариств і осіб, але всі вони за малу мають силу, щоби подужати лихо національной неволі. То ж необхідно, аби закон признав нації за політичні одиниці з правами, бо тільки силою законом узнаного права для нації самостійно задовольняти свої національні потреби можна дійсно оборонити її від національної неволі. Що дають вільні політичні порядки кожній людині? Вони дають їй політичні права себто право вибирати послів до парляменту, значить право через свого посла обстоювати певні політичні порядки. І ми знаємо, що доки горожане не мають політичних прав, доти не буває в державі політичної волі. Так само і з нацією. Доки нація не має політичних прав, доти не може бути і національної волі, а щоби нація могла мати права необхідно узнаннє її з боку держави політичною орґанизацією, котра свої права буде обстоювати і здійснювати, себто дбати про національно-культурні потреби народу. І коли нація не є такою політичною автономною орґанізацією, то за найбільшої політичної волі вона все ж не може вільно розвиватись. От, скажемо, в Видні - австрійській столиці - живе окрім німецької більшости, ще півміліона Чехів і через те, що вони не мають жодних національних прав їх там тиснуть, дарма що Відень живе взагалі вільним політичним життєм. Дуже пекучою справою для віденських Чехів є організація чешських шкіл, але німецька городська дума не хоче давати чешським школам ні прав ні грошей. І коли Чехи засновують свою приватну ґімназію у Відні, то такій ґімназії уряд не дає жодних прав і Чехи мусять возити своїх дітей аж в Моравію (чешський край) тримати там останні іспити та здобувати права укінчених ґімназістів. Але коли б Чехи могли засновувати в Відні свої школи з правами, то все ж се їх не спасло б від денаціоналізації, бо гроші на чешську просвіту вони могли б збірати за допомогою добровільних жертв. Видима річ, що добровільних жертв ніколи не може вистарчити на таку справу, як народня освіта і для її організації потрібні громадські фонди, зібрані через податки. Німці не хотять дати державних фондів для віденських Чехів, бо мають Відень за чисто німецьке місто і стоять на тому, що чешська меньшість повинна перетворитись в Німців, повинна асімілюватись. І для Чехів лишається одно - домагатися національно-політичних прав для свого народу, котрий міг би самостійно дбати про свої культурні потреби, міг би оподатковувати себе для сього і мати власні гроші на чешське шкільництво. Але так стоїть справа не тільки з шкільництвом. Не кажучи вже про всякі можливі утиски з боку другої нації, коли слабша не має політичних прав, треба признати, що без своїх податків, без свого національного фонду нація взагалі не може задовольнити на приватні кошти своїх ріжнородних культурних потреб, себто не може орґанізувати не тільки свого низчого і віщого шкільництва, а і своїх наукових інституцій, своїх театрів, музеїв, не може орґанізувати необхідної допомоги своєму економічному розвитку. Правда, збіраннє приватних коштів може мати величезне значіннє для початків національного відродження і в Галичині, наприклад, кожний ідейний Українець щось жертвує на національні цілі. Але ж не всі люде національно-ідейні і не всі навіть національно свідомі, а купка ідейних громадян не може задовольнити своїми добровільними жертвами національних потреб всієї маси населення. Таким робом, щоби поневолена нація могла цілком визволитись, їй необхідні національно-полїтичні права! Певна річ, що пануючі народи не хотять випускати з своїх рук народів поневолених, не хотять давати їм прав і коли поневолені народи будуть наївно сподіватися, що права ті самі, як груши з дерева, попадають в їхні роти разом з політичною волею, то народи пануючі з доброї волі ні на волос не відступлять від свого панування, бо від нього вони мають велику користь. І тому дуже помиляється наша змосковлена інтелігенція, коли умовляє українське робітництво спокійно дожидати національної волі. Ні, ніяка воля сама не приходить, не прийде сама і воля національна! Про неї, значить, треба заздалегідь подбати. Але наші змосковлені інтелігенти не обмежують своєї помилки і доводять робітникам, що не тільки національна воля прийде сама собою, а й само національне відродженнє станеться, коли воно має взагалі статись, незалежно від нашої волі і бажань. Тим то на їх думку робітництво не повинно мішатися до справ плекання національности і ширення національної свідомости, бо сим займається виключно панство, щоби всякими, мовляв „національними ідеями" затуманити робітництву голову. Для нас такий погляд чужий вже хоч би тому, що коли ми визнаємо потребу політичних прав для нації, себто визнаємо потребу національної програми, то ми мусимо ширити національну свідомість для того, щоби зробити зрозумілими наші національно-політичні вимоги. Тільки національно свідомий чоловік може дбати про націю і бажати для неї волі і тому робітники, котрі мають національну програму, заінтересовані в тому, щоби ширилась національна свідомість і збільшувалась кількість людей прихильних до їхніх національних змагань. Але вороги ширення національної свідомости серед робітництва не тільки тому не хотять її ширити, що не мають національної програми, а ще й тому, що не правильно толкують собі поняттє національної свідомости, або ліпше сказати, вони приймають се поняттє таким, яким виробила його не робітнича література. То ж література, для которої інтереси робітництва чужі, а то й ворожі, але котру обходять національні інтереси инших суспільних верств, дуже любить їздити на конику „національної ідеї", що має об'єднати все суспільство і зцементувати його в одну суцільну братню родину, котра матиме святий обовязок боротися проти дужих „сусідів" та обстоювати свою національність. Сі погляди так давно і уперто ширяться не робітничою літературою, що навіть люде ворожі до неї перенялися їми і почали думати ніби все національне обов'язково іде проти інтересів робітництва і з сільцем на нього з боку всіх тих, кому рух робітничий стоїть більмом в оці. Думає так і змосковлена інтелігенція на Україні і їй також здається, що скоро робітництво заінтересується національним питаннєм, то воно зараз же заплутається в шовіністичних хитро розставленних сітях і забуде за свої клясові інтереси, запалиться українським патріотичним вогнем і піде рука в руку з тими, котрі поведуть його не пролетарською стежкою. Отже умовляють робітників тому не дбати про активне національне освідомленнє робітництва, що тільки для панства ширеннє національної свідомости може бути метою, а для робітництва його єдиною метою мусить бути тільки його клясовий інтерес. Тим то для людей такого погляду пробудженнє національної свідомости однозначне з прищепленнєм панського світогляду. І погляд сей на значіннє ширення національної свідомости недавно що так був поширений, що навіть українська прихильна до робітництва інтелігенція була перейнята їм. І коли вона вживала української мови, то виключно дія сільського робітництва, котре иншої мови не знало. Що ж до робітництва городського, то серед самих, кажемо, українських інтелігентів находимо таких, котрі були проти української мови і проти, приміром, перекладання європейських наукових марксівських творів на українську мову. Сі люде, будучи Українцями, виходили з тієї думки, що робітництву не годиться активно українізуватися і коли городське робітництво розуміє московську літературну нову, то немає чого захожуватися вчити його ще й української літературної мови. Ми, мовляв, нації не відроджуємо і з національного боку беремо життє таким яким воно є, ми не націоналізатори, але ми й не асимілятори, бо нікого національно ні до чого не присилуємо - такі в свій час були переконання українських інтелігентів і робітників. Нація як і дитина родиться сліпою. Замолоду вона не бачить і не розуміє своїх завдань, не розуміє своїх національних завдань і робітництво в початках свого національного відродження. Люде тоді ще так мало чують в собі національних сил, що вірять в безболючість національного відродження і думають, що воно станеться само собою. Історія, мовляв, знає котра нація має відродитись і жити повним життєм, а котра має вмерти і не діло робітництва хотіти вплинути на сі незалежні від його волі присуди історії. Тим то в інтересах тільки панства постійно займатися підогріваннєм національної страсти, щоби нею заглушати сучасні муки народніх мас. Так думають робітники за їхнього національного дитинства. Страшною помилкою такого погляду є те, що він має національне відродженнє за незалежне від людської волі. Правда, воля людська має, обмежену силу і чоловік не може осягнути все те, чого він собі забажає. Робітники се найбільше знають! Але все ж подумайте собі, що було б коли б поступові люде в вашій державі сказали собі, що нові політичні порядки неминуче настануть незалежно від людської волі і що тому треба спокійно скласти руки і ждати того щасливого часу, коли прийдуть сподівані політичні зміни? Певна річ, що зміни ніколи не прийшли б і хоч вони справді неминуче мають прийти, бо сього вимагає само життє, то все ж необхідно захотіти нових порядків, необхідно домагатися їх, необхідно, щоби душі людські закипіли бажаннєм нового життя. Так само і з справою національною. Бо скільки то люде ворожі нашому народові поклали сили, праці і запалу, щоби винародовити нас, щоби винищати українську культуру і невже українська культура знову може повстати без видатків наших сил, праці і запалу на її зтвореннє і чи ж діждемося ми коли воскресення нашого народу, коли спокійно, склавши руки, думаємо ждати на нього? І як не може поле само з'оратнсь і засіятись, так не може і нація без свідомої і активної праці своїх ліпших людей відродитись! Се є правилом для всього українського народу і так само для його робітництва. Національна неволя найтяжча для працюючих мас, вона найболючіше ранить їх і щоб визволитися з неї їм треба багато праці над собою. Українські працюючі маси не відтепер беруть участь в національному рухові. Ще за часів Хмельниччини вони відограють велику ролю в нашій історії, але народні рухи тієї доби пояснюються головно економічним незадоволеннєм. І тільки капіталістичне робітництво переймається національними потребами, як і потребами політичними себто тільки капіталістичне робітництво навчається розуміти звязок між своїм економічним положеннєм і загальними порядками в державі як тако ж і долею своєї нації. Але що є національна свідомість, думка про ширеннє котрої так лякає нашу інтелігенцію? Національно свідомим ми називаємо того, хто признаєтьсяся до певної нації і кого обходить національна будучина його народу. Націю люблять порівнювати з семьєю, а національно свідому людину з дбаючим про інтереси семьї її членом. Є тут подібність, але є одночасно і велика ріжниця, бо коли семья має здебільшого дуже багато однакових інтересів, то нація має тільки один той спільний інтерес, щоби оборонити себе від неволі. Решта ж життєвих інтересів нації цїлком ріжні, бо вона поділяється на кляси, на гурти і на стани, котрі ворогують між собою, хоч всі вони заінтересовані в тому, щоби над ними ніхто національно не панував. Через сю ріжницю інтересів ріжних частин нації їх національна свідомість ніколи не буває однаковою, бо вона завсігди поєднується з клясовими інтересами тих частин. Сільський пан і городський фабрикант, дрібний сільський власник і робітник, сільський інтелігент і інтелігент городський - всі вони хотять позбутися чужого пановання над своїм народом, але всі вони мають більше або меньше відмінні національні ідеї, не однаково відносяться до свого народу і мають инші національні почування. Возьмім для прикладу українську національну пресу в Галичині. Вся вона дбає про національно визволеннє українського народу, але подивіться яка величезна ріжниця в поглядах і ідеях окремих українських ґазет, яка між ними завзята боротьба! Се показує, що ніяка спільна "національна ідея" не може об'єднати людей, котрі мають ріжні жіттєві інтереси і що змаганнє до національної волі у членів одної поневоленої нації завсігди буде ріжним. Бо хоч національна свідомість для всіх ніби і однакова, то національний світогляд не може бути одним для людей з ріжними життєвими інтересами, котрі взагалі тісно сплітаються з інтересами національними. Тим то робітництво, маючи свої особні суспільні інтереси, виробило і виробляє цілком осібний свій національний світогляд і хоч його національні потреби часом можуть бути однаковими з національними потребами инших суспільних груп, то все ж робітництво живе своїм окремим національним життєм. Національну свідомість ніколи не можна відокремити від національного свідогляду і тому звичайно буває так, що та партія, котра перша когось національно усвідомлює прищеплює йому одночасно і свій національно-громадський світогляд. З сього виходить, що коли прихильна до робітництва інтелігенція одмовляється національно усвідомлювати робітництво, то воно, прокидаючись до національного життя, піде за тими людьми, котрі розкриють йому його національні очі. І в життю завше так буває! То ж через такий тісний звязок національної свідомости з національним світоглядом, через те знов, що сей останній завше випливає з клясових інтересів членів нації, обовязком є інтелігенції прихильної до робітництва ширити серед нього національну свідомість і не пускати до нього впливу шовіністичних ідей. Таким чином помилкою є і помилкою небезпечною байдуже відношеннє української змосковленої інтелігенції до національної праці серед українського робітництва. Однаково національне питаннє вже завітало до нього, все ширші і ширші кола робітничі втягаються до національних справ і наприклад найбільшу кількість передплатників сучасної української преси дає робітнича Катеринославщина. Пора задуматись над сим, бо замовчуваннє і відвертаннє голови може тільки зашкодити робітничій справі взагалі. правопис оригіналу та орфографія збережені викладено по: Лев Юркевич. Національна справа і робітництво, Київ, друкарня Другої Артілі. Володимирська 43, 1913, (1 частина), С. 1-23.