Хенніг Айхенберг
Якщо ми поглянемо на історію німецьких лівих до 1914 чи, навіть, 1900 року, то відкриємо для себе самобутню соціалістичну культуру робітничого класу, до творення якої причетні багато пролетарських митців і філософів. Як не дивно, ліві історики 70-тих років здебільшого ігнорували рух, який у 1933 році, у рік приходу до влади Гітлера, нараховував у свої лавах більше мільйона активістів, які належали до соціал-демократичної, соціалістичної чи комуністичної партій.
Ті ж, хто вивчав цей рух, застосовували до нього вузько ідеологічні підходи; вони зосереджувалися на біографіях лідерів та ігнорували повсякденне життя робітників. Якщо ж детальніше розглянути історію та соціологію робітничого руху, то ми знайдемо у ньому багато посилань на середньовіччя.
„Тор вбиває змія Мідгарда” — ця легенда була надрукована в журналі соціал-демократів в 1895 році. В іншій соціалістичній газеті історик та марксистський ідеолог Франц Мерінг вітав бажання редактора одного видавництва надрукувати серію книжок зі старовинними німецькими легендами, адаптованими до сучасності. На обкладинці соціалістичного журналу 1894 року можна побачити гнома з білою бородою, який відкриває ворота у фантастичний світ для зачудованих дітей: це було поєднанням футуризму та соціалістичної перспективи. Ще одне соціалістичне видання втілило подібні ідеї та образи у малюнку „Зимове сонцестояння”, де зображувалися давні германці навколо вогнища.
Серія малюнків, опублікована соціал-демократичним кооперативом, що займався поширенням дешевої їжі, містила наступне звернення:
„Зібрання племені у давніх германців називалося Дінгз; воно зажди проводилося на відкритому повітрі. Місця для зібрання влаштовували на верхівці пагорба або під кроною великого дерева, або на великому камені. Всі вільні чоловіки, які могли носити зброю, мали відвідувати це зібрання. Вони збиралися у визначені дні або за виключних обставин, щоб вирішити судові справи, питання миру і війни, обговорити повсякденні проблеми племені”.
Ліві намагалися викликати повагу до понять та традицій давніх часів, це призвело до утворення споживчих кооперативів та пайових підприємств. У пісні „Пролетарські друзі природи” образ свіжого відкритого повітря розглядається, як уособлення демократії, як політичне гасло, як зародження „зеленого руху”, який закликав до гігієни життя. Зокрема, в пісні були такі слова: „Вставайте, браття! Ходімо у вільні прекрасні ліси! Між зелених дубів наші пісні лунатимуть ще голосніше. Там, де жили наші батьки, сильні, наче леви, та чисті, як голуби, де літали колись вільні орли, туди лежить наша дорога. Давайте покажемо наскільки ми сильні, випробуємо свою сміливість, щоб наші предки у Валгаллі з радістю спостерігали за нами!”.
„Вільний”, „зелений”, „предки”, „Валгалла”: у пісні були закладені романтичні вислови, які однак добре узгоджувалися з соціалістичними ідеалами. Під час Баварського фестивалю співаків-аматорів у 1925 році біля в’їзду в місто можна було побачити групу людей в давніх германських костюмах та білявих дівчат, що сиділи збоку та грали на гітарі старовинні легенди. Для непосвячених це могло б виглядати, як демонстрація імперського патріотизму та мілітаризму. Але, в контексті соціалістичного руху, це не було ані мілітаризмом, ані шовінізмом — це був символ німецької свободи та соціалістичного майбуття.
Крім „друзів природи” та пролетарських вільнодумців існувала також соціалістична робітнича молодь, яка, наслідуючи Германа Черускі, здійснювала походи в тевтонські ліси. В містах робітнича молодь відволікалась від одноманітності індустріального життя влаштовуючи танці на свіжому повітрі, відзначаючи народні свята та відкриваючи для себе середньовічний театр. Вносилися навіть зміни до зовнішнього вигляду: так дівчата знову почали носити за давнім германським звичаєм діадеми та бронзові шпильки.
Відкриття давньогерманського культурного спадку, трансформованого та адаптованого до сучасності, знайшло вираження у пролетарських фестивалях, які в більшості організовували соціалістичні вільнодумці. В 1874 році соціалістична газета писала: „Хто не радіє приходу світлого Різдва? Хто не радіє разом з дітьми, коли дивиться, як вони стрибають навколо дерева з подарунками? Але мало хто з наших сучасників знає давні різдвяні традиції. Християнство успішно перетворило язичницьке свято на християнське. Це давнє свято зараз є одним із найголовніших християнських обрядів. Давні германці у цей день відзначали збільшення тривалості дня. Довший день — це означає більше світла. А світло — це життя, більше світла — більше життя.”
Наприкінці 1880 року робітничий поет Манфред Віттіх опублікував різдвяну п’єсу для Союзу робітників Лейпцига. Ця п’єса зверталася до давньогерманських різдвяних обрядів. Інший текст, під назвою „Зимове сонцестояння”, видав військовий Франц Дідріх. Після Першої світової війни часто розігрувалися п’єси, пов’язані з сонцестоянням, які публікувало „Видання робітничої молоді”. Серед них можна виділити „Світло, п’єса сонцестояння” Германа Клаудіуса та „Сонцестояння” Курта Хейльбутца. Філологи можуть дослідити, чи ці фестивалі завдячували своєю появою соціалістичній літературі, чи вони з’явилися завдяки настроям робітничої молоді. Насправді, обидві причини мали місце. Звичайно, молодіжний рух допоміг розвинути та відродити традиції, в той час, як соціалістична література відкривала нові теми та забезпечувала їх теоретичне обґрунтування. В 1926 один соціалістичний вільнодумець писав: „пролетаріат створює власні свята. Ми бачимо у Різдвяних святах передвісників комунізму: сонцестояння є для нас символом боротьби пролетаріату. Подібно, як сонце піднімається все вище, так і революційний рух починає свою переможну ходу: наша весна також прийде”.
Свято першотравня, язичницьке свято весни і культу праці
Як і сонцестояння, перше травня також стало для німецьких соціалістів днем інтернаціональної боротьби робітничого класу. Витоки цього свята походять з язичницьких весняних обрядів. Ще в 1880 році Вільгельм Лібкнехт підкреслював давнє походження соціалістичного першотравня: „протягом тисячоліть перше травня було святом не лише германців, але й більшості латинських племен. Воно є святом весни та відродження землі. Це найкращий вибір для всесвітнього дня праці, тому що воно має тисячолітні традиції”.
Хоча у святкування 1-ого травня закладалися певні політичні та економічні гасла, воно, відповідно до язичницького минулого, мало також різні народні елементи, які були включені соціалістами до церемонії святкування. Тільки неуважний дослідник історії соціалізму, який бере за основу сучасний стан справ, може вважати неприйнятним те, що соціал-революціонер на кшталт Лібкнехта посилався на язичницьке святкування весни та тисячолітні традиції, які освячують цей день. Соціалісти тих часів шанували давні традиції. В 1905 році першотравневий номер соціал-демократичної газети був прикрашений ілюстраціями популярного художника-неоязичника Фідуса. На першій сторінці був зображений променистий бог весни (Бальдур) в оточенні голих людей, намальованих в давньогерманському стилі. Фідус малював також для видань соціалістів, анархістів, вільнодумців і також правих націоналістів, які сповідували давньогерманську релігію.
Травневе свято, яке мало антихристиянське язичницьке забарвлення, утвердилося цілком у свідомості громадян після того, як у 1919 році новий республіканський уряд запропонував зробити цей день національним святом. Дебати в Рейхстазі з цього питання відкривав соціаліст, міністр внутрішніх справ, Давід: „1-ого травня ми відзначаємо свято природи, з яким пов’язані давні історії та звичаї. Ми відчуваємо радість життя, повернення сонця і світла, пробудження рослин і тварин. Обравши цей день, робітники-повстанці поєднали давнє свято природи з високими культурними ідеалами”.
Промовець від правих зазначив у відповідь, що прославляння праці краще виражено в християнському святі урожаю.. Під оплески німецьких націоналістів він відмовився визнати узаконення 1-ого травня та закликав усіх депутатів-християн зробити так само.
У ході дебатів став помітним розкол між язичницькими соціалістами та опозиційними фракціями, що підтримували християнські засади. До цієї опозиції приєдналися і соціал-демократичні промовці, які наголошували на тому, що християнську етику неможливо знищити та апелювали до Ісуса з Назарету. Вільнодумці ж з соціалістичного табору відстоювали язичницьку інтерпретацію травневого свята та розвивали її далі. Наприклад, у 1928 році соціал-демократичне видання декларувало наступне:
„Риси першотравневого святкування, що багатьма давніми народами відзначалося, як найвизначніший день року, стають ще цікавішими відтоді, як його пересадили на інший ідеологічний ґрунт. Також з’являються роботи, які досліджують подібні традиції серед давніх кельтів, друїдів, які запалювали нове домашнє вогнище на 1-ше травня. Розпалювання вогнища було важливим звичаєм — це немов дозвіл почати новий цикл польових робіт... первісні люди обожнювали знаряддя праці, рослини та домашніх тварин. Подібне ми спостерігаємо з обожненням молота: на ньому складали присягу, укладали контракти, шлюби, використовували його як амулет. Його вішали, як талісман, на воротах укріплень та житла, пізніше — на воротах міста. Християнський хрест — це давній знак молота. Плуг, човен, колесо, віз, серп та вогонь були об’єктами поклоніння. Особливо шанувався вогонь, тому що він є символом соціального об’єднання, соціалістичної робочої комуни.
Ми бачимо в ньому уособлення прадавнього племінного вогнища. Церемонія вогню проводилася на найбільших народних зібраннях. В давнину, зібрання, що проводилося під час дня Вальпургіїв так і називалося — Травневе зібрання. Його походження загубилося в тумані часу. Під час святкування люди не лише відзначали відродження землі, але й вирішували громадські проблеми, боги в той час були засобами для об’єднання людей.
Із занепадом та зникненням таких громад, зник і їх спосіб життя, що базувався на високій соціальній етиці, турботі про кожного члена племені. Але травневі святкування не зникли, навпаки, вони стали уособленням класового конфлікту. Травневі ігри, які відбуваються навколо травневого дерева, серед селян та міського пролетаріату часто набували сатиричних рис, спрямованих проти гнобителів та експлуататорів. У цьому відношенні особливо цікаві ігри англійців. Робін Гуд з’явився як „травневий король” та популярний герой різних легенд. Зазвичай англійці співали: „Робін Гуд! Робін Гуд! Брав у багатих і віддавав бідним”. В 1889 році на міжнародній конференції в Парижі 1-ше травня стало всесвітнім святом пролетаріату. Таким чином, був перекинутий місток між тисячоліттями”.
В цьому соціалістичному тексті 1928 року більше немає романтичних пояснень та мальовничих обрядів. Навпаки, пропонується обґрунтоване пояснення традицій: поклоніння вогню та травневе дерево, весняне свято, пошанування праці та класова боротьба. Травневе свято, таким чином, отримало язичницьке, соціалістичне та історично-матеріалістичне підґрунтя. Документи, в яких відзначається міфологічне та язичницьке коріння соціалістичної робітничої культури, такі численні, що, дивно, яким чином вони лишалися непоміченими до нашого часу. В пізнішій літературі дане питання або не помічають, або відзначають лише як тимчасовий тактичний хід. Теж саме можна сказати про масові карнавали, нудизм робітничої молоді (як акт звільнення) та рух вільнодумців.
Цілий шар культури робітничого класу відкинули в сторону і забули. Тому нам важко визначити причини появи таких специфічних пролетарських організацій як молодіжний рух, „друзів природи” та вільнодумців. Але сучасним громадським діячам, що починали з претензійного інтелектуалізму та чистої теорії, необхідно зайнятися відродженням альтернативної соціалістичної релігії. Риси неоязичництва можна побачити в Росії після встановлення влади більшовиків. Більшовики відчували потребу робітників у певних ритуальних святах та релігії. Створення альтернативної релігії обґрунтовували Луначарський та Горький.
Після вивчення даного матеріалу можна провести структурні аналогії між неоязичництвом культури робітничого класу в 1900-1933 роках та намаганням віднайти міфологічне коріння соціалізму в 70-тих роках. Отже, німецькі ліві романтики кінця 19-ого початку 20-ого століття можуть стати для нас джерелом натхнення для пошуку нових шляхів розвитку.
переклад Олега Шеленка та Олени Жарко
За матеріялами часописа „ІЛЕНТИЧНІСТЬ”