Андрій Юсов
Він ? Ярема Звичайний. Хлопець, який виріс в українському селі, закінчив там школу, а потім поїхав у велике постсовєтське місто, щоб вступити до вузу, знайти в місті роботу і дружину, прожити життя і вмерти.
?Здравствуйте, меня зовут Леонид Данилович Украиноєдов. Я Ваш преподаватель по теории и практике научного интернационализма. Хотя я уверен, что среди присутствующих в аудитории нет людей, которые не знают языка Пушкина и Лермонтова, меня принуждают читать лекции на украинском. Однако, уважаемые студенты, Вы можете проголосовать, на каком языке Вам удобнее получать знания. Кто за то, чтобы я читал лекции на русском?!? ? Приблизно так почалося навчання Яреми у вузі великого міста. Під час голосування він вагався. Родина та друзі в селі говорять по-українськи, школа була українською, але мешканці нового, для Звичайного, міста, розмовляють російською мовою, окрім того більшість однокурсників проголосували за неї. Кілька хвилин курс гудів. ?На руууском!!!? ? лунали репліки найбільш буйних. Хтось крикнув ? ?Ведіть лекції державною мовою!?, та на нього посипались звинувачення у нацизмі й погрози. Більшість вихідців з сіл та просто етнічних українців мовчали, однак дехто, навіть з них втягнувся в україноїдну істерію і кричав: ?Говорыть по рускы!?. Сам Украиноєдов нейтрально, але посміхаючись, спостерігав за приниженням України. Ярема Звичайний влився в українську сірість і мовчав, мовчав, втрачаючи себе, вперше зраджуючи своїй матері й Батьківщині. Ця лекція, як і більшіть інших у вузі великого міста пройшла без присутності українського слова.
Наш герой навчився писати конспекти російською, отримав російськомовні підручники, ходив на концерти ?Би-2? та ?Земфиры?, словом жив, як всі, хоча все ще, чисто машинально, продовжував спілкуватись рідною мовою.
Якось, біля гуртожитку, до Яреми Звичайного підійшли хлопець і дівчина з газетами й листівками в руках. Вони представились членами якоїсь української націоналістичної організації, жваво, з вогнем в очах і словах, вони розповідали про українську національну ідею, антинародну владу, яка залишилась нам у спадок від комуністичної імперії, та потребу пам?ятати власне коріння і подвиги героїв українського народу. Нарешті дівчина запросила Ярему на збори організації та з щирою усмішкою на гарно-сяючому обличчі запропонувала взяти в подарунок газету ?Гордий Українець?. Ярема Звичайний від раптовості, а головне від незвичності ситуації ляпнув: ?Извените, я спешу на пары?, відхилив тендітну руку з газетою і прискорюючи крок пішов геть від диваків.
?Прикро, а так схожий на українця?, ? мовила дівчина з глибокою печаллю в голосі. ?Всі вони схожі, раби!? ? відповів її друг і вони похмуро пішли до наступного гуртожитку. Була неділя.
Життя тривало. Ярема все більше звикав до умов великого міста України. Він вчився виживати за будь-яку ціну. Хоча Звичайний все ще розмовляв в побуті українською мовою, однак все менше ставав схожим на українця.
І от якось, на дні народженні друга, Ярема познайомився з Оксаною Переродженко, знайомство почалось із танця під романтичний російський ?медляк?. ?Як тебе звуть??- спитав він.
?Хи-Хи, прикол, на вид нормальный парень, а на украинском разговариваешь, ты что, западэдэнец, ? по-русски говорить не умеешь?? ? такою була її реакція. Звичайний почервонів від сорому, неприродньо посміхнувся і відповів: ? Прости, конечно-конечно, как тебе нравится.? Вони почали зустрічатись.
Матеріально справи в родині Звичайних йшли не погано, батьки Яреми покинули тяжку, ризиковану і невдячну в Україні фермерську працю та відкрили в селі продовольчу крамницю. В Яреми з?явилось трохи більше грошей, мобільний телефон. Одного чудового весняного дня він і Оксана сиділи на лавочці в парку. В Яреми задзвонила його ?Nokia?, він дістав її з кишені і підніс до вуха, зі словом ?Алё?. Дзвонила мати: ?Синку, це мама, я тобі завтра поїздом передачу пришлю, як в тебе справи??. ?Мама, позвони попозже, я занят? ? Тихо і невпевнено відповів Ярема, вимкнувши телефон.
Стогін. Cкрип і нелюдський стогін серед мертвої тиші. Ці жахливі звуки здригають землю, підіймаючись до самого неба. Це предки тисяч таких Ярем перегортаються в своїх домовинах. Вони гинули за Україну, за всіх нас воюючи на боці Мазепи, Петлюри, Шухевича, вони вмирали мільйонами під час голодоморів та репресій, в Україні, у вимушеному відселенні далеко за межами Батьківщини та в тисячах концтаборів. Їхня кров ще не висохла скрізь, де боронили сини України нашу рідну землю. Наші предки бояться, що їх пам?ять зрадили, що даремно вони пролили власну кров, що немає кому довести боротьбу до кінця. Вони бояться, що за них забули звичайні українці. Та й не можуть бути в спокою пращури, допоки бачать їхні стомлені, наповнені слізьми очі, як ми власними руками, за командою ворога, рубаємо коріння свого народу.