Політономія

Автор невідомий 1.Земля, яку називають вашою. Кожні три роки в світі від голоду помирає більше людей, ніж загинуло під час Другої світової війни. Кожна шоста дитина змушена працювати, три четверті їх працює на небезпечних роботах. Наша планета підкорена невиліковною напастю — СНІДом, число жертв якого збільшується в геометричній прогресії. У 2002 році у світі 40 мільйонів хворих на СНІД. Деякі країни ця хвороба практично не зачепила, але їх економічні інтереси страждають через те, що держави –економічні партнери потерпають від високого рівня захворюваності. Більше як 123 мільйони людей загинули у 149 війна, що відбулися між 1945 і 1996 роком. Десятки мільйонів були закатовані з часів Нюрнберзького трибуналу, багато замордовано в країнах, що головували на цьому суді. Це світ, що його збудували для нас наші володарі. Так, Новий світовий порядок приніс технічний прогрес та матеріальний комфорт для небагатьох, але надто важкою ціною. Навіть на заможному Заході життя робочої людини наповнене стресами та відчуттям незахищеності, оскільки вона повинна кожен день боротися, щоб гідно зустріти виклики нової капіталістичної економіки. Вулиці наших міст забиті машинами, повітря, яким ми дихаємо, забруднене. Пропаганда наших володарів є повсюди. Однак у багатьох „Західних” країнах, навіть більше ніж будь-де, „свобода слова” для тих, хто протистоїть їм, постійно зменшується. І що ми можемо з цим зробити? Наші політики моляться на „демократію”, вони дали нам виборчу систему, шахрайство якої забезпечує те, щоб тільки лояльні до Системи партії — в глобалізованому світі домінує Америка — могли успішно прийти до влади. Вони достатньо розумні для того, щоб знати, що виграти вибори можна тільки при доступі до мас-медіа. І жорстко контролюючи доступ до медіа, вони контролюють результат виборів. Ми ніколи не зможемо змінити ці речі, просто проголосувавши за кращий світі. Як в Радянській імперії був ілюзорний вибір: всі „альтернативи” були різними варіантами одного і того ж. Намагання змінити ці речі силою, все одно, що іти з рогаткою проти ядерної зброї. Прийшов час повернутися спиною їх світу з його жорстокістю, лицемірством, брехнею і корупцією. Саме час почати будувати щось прекрасне і нове для себе і наших дітей. 2. Небезпеки глобалізації. Журналіст Системи Thomas L. Friedman дав таке відоме визначення „глобалізації”: це неухильна інтеграція ринків, держав та технологій до небаченого раніше рівня — шляхом, який дозволяє індивідам, корпорація та державам охоплювати весь світ і далі, швидше, глибше та дешевше ніж будь-коли”. Гідденс визначає глобалізацію як „Інтенсифікацію всесвітніх соціальних зв’язків, які пов’язують настільки певні регіони, що місцеві події є насправді відображенням подій, що сталися за багато миль звідси”. Роланд Робертсон бачить це процесом, що робить світ „єдиним місцем”. Якщо вдаватися до крайнощів, то цей процес веде до побудови всесвітньої супердержави. І Hobsbawm переконливо довів, що саме цей напрямок взятий. Але глобалізацію можна розглядати як менш визначений процес з невизначеними наслідками. Які б переваги він не надавав, особливо для наших господарів, він несе визначені ризики. Їх можна описати, використовуючи широкі категорії, наведені нижче: 1. Аргумент „поганих рук”. 2. Аргумент „нечесних маніпуляцій”. 3. Аргумент віддаленості. 4. Аргумент „прихованої ідеології”. Аргумент „поганих рук” Що станеться, якщо глобалізований світ, навіть тільки де-факто глобалізований, попаде в погані руки? Якщо влада розділена між національними державами, і якщо вона попадає в руки злочинного індивіда, то завжди є місце, де можна сховатися. Ви можете найняти човен або літак, можете переплисти, або перетнути вночі кордон. Але якщо всесвітня супердержава попаде в погані руки, то де ви зможете врятуватися? Який кордон ви зможете перетнути? Ось другий, ще тривожніший аспект „поганих рук”. Протягом історії, коли національна держава чи імперія попадала в погані руки, то з часом, під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів злочинна влада зазнавала поразки. Звичайно, інколи нова влада не краще за стару. Тим не менше, у системи завжди був потенціал до змін. Піднесення і падіння імперій добре описане Шпенглером, хоча і не у всьому погоджуємося з ним щодо причин, що призводять до цього. Але супердержава не буде відчувати зовнішнього тиску, тому що зовнішнього світу не буде, треба розраховувати тільки на внутрішні сили, щоб продукувати системні зміни. Нікого не буде, хто б прийшов і скинув тирана, як Пол Пота в Камбоджі чи Гітлера в Німеччині. Нікому буде чинити економічний тиск, як блокади і санкції. Нікому буде чинити дипломатичний тиск, або обіцяючи тиранові переваги покращення стосунків з іноземними державами, або демонструючи переваги іншого устрою життя. Не буде іноземних країн, де може сформуватися уряд у вигнанні, і звідки радіостанції можуть поширювати інформацію, що вселятиме надії в пригноблених. Чим глобалізованішим ставатиме світ, тим важче буде уникнути інститутів, що знаходяться в „поганих руках”. Аргумент „нечесних маніпуляцій” Це поміркована форма аргументу „поганих рук”. Вона ґрунтується не на тому, що вся політична світова система попаде в „погані руки”, а на збільшенні можливостей в глобалізованому світі для одних груп нечесно відстоювати свої інтереси коштом інших суспільних груп. Це випливає з величезної концентрації влади у незліченних наддержавних інституцій. Тоді як „брудні руки” показують, як ціла система підпадає під вплив інтересів певної групи, то „нечесні руки” забезпечують контроль над частиною системи з власною вигодою. Сили інтернаціонального глобального капіталізму можуть дестабілізувати режими та збіднювати людей. В 1979 Ходжа писав: Після Другої світової війни старий класичний колоніалізм, що експлуатував більшість людей світу фізично, економічно, політично та ідеологічно, трансформувався в новий колоніалізм. Новий колоніалізм складається з цілої системи економічних, політичних, військових, ідеологічних вимірів, вибудованих імперіалізмом з метою посилення домінування та забезпечення політичного контролю та економічної експлуатації колишніх колоній та інших країн. Він постійно адаптується до нових післявоєнних умов. Які ці нові умови? Після війни, імперіалістичні країни, як Франція, Британія, Італія, Німеччина, Японія та Америка не могли утримати довоєнні позиції силою. Франція, наприклад, не змогла утримати Марокко, Алжир, Туніс та інші африканські країни в статусі колоній, як це було в минулому. Теж можна сказати і про Британію, Італію та інших імперіалістів. Друга світова війна внесла радикальні зміни у співвідношення світових сил. Вона призвела до поразки фашизму, але також значно ослабила старих колоніалістів і розхитала самі їх основи. Всюди, навіть в країнах не охоплених війною, відбулося піднесення національних визвольних рухів. Люди з колишніх країн, які приймали участь у війні на стороні антифашистської коаліції, не могли повернутися до колоніальних обмежень та терпіти їх далі. ... В цій ситуації багато колоніалістів зрозуміли, що старі методи експлуатації та управління без будь-яких ознак свободи та незалежності є застарілими. Імперіалістичні сили дійшли до цього рішення не завдяки демократичним почуттям або бажанням дати людям свободу, але через тиск колонізованих людей. Тому що вони були військово, економічно, політично і ідеологічно слабкі, щоб підтримувати старий колоніалізм. Американський імперіалізм розжирів, розширив ареал долара, зайнявши місце франка та фунта стерлінга, і, щоб захистити свою імперіалістичну силу, засновану на максимальній експлуатації людей, він заснував численні військові бази, привів до влади проамериканські політичні кліки в країнах, що тільки-но вибороли незалежність і свободу. Ця експлуатація поєднувалася з серією змін у структурі та її надбудовах. Фінансовий капітал створив власну ідеологію, що полягає в експлуатації пролетаріату та завоюванні світу. Це завершує підкорення людей і виправдовує це підкорення різними зацукрованими формами свободи, незалежності, створенням так званих демократичних партій. Зі створенням банків та мультинаціональних кампаній, разом з інвестиціями американського капіталу Америка також експортує американський спосіб життя. Експорт капіталу імперіалістичними силами створює колонії, це країни, де панує неоколоніалізм. Ці країни мають формальну незалежність. Іншими словами, зараз, як і в минулому, іде то же процес експорту капіталу, хоча і в різних формах, разом з „солодкими” побажаннями та пропагандою. Жорстка експлуатація людей в цих країнах лишається такою ж, навіть гіршою; і розграбування природних ресурсів продовжується. Марксистське твердження, що глобалізм — це просто американський імперіалізм, який дозволить багатим колоніальним силам експлуатувати бідніших людей, приймається багатьма радикалами не марксистами. Але треба зазначити, що консервативні націоналісти, як Pat Buchanan, мають схожі аргументи — глобалізація поставить під загрозу працю та її охорону навіть в багатих Сполучених Штатах, тому що для наймачів буде легше перенести виробництво в дешевші райони (там де легше експлуатувати робітників). Підсумовуючи, „нечесні маніпуляції” показують збільшення можливостей для експлуатації та брудних махінацій в глобалізованому світі. Аргумент віддаленості Навіть якщо керівництво світовим урядом не потрапить до рук Сталіна, Гітлера чи Пол Пота, якщо наднаціональні інституції не будуть маніпулювати та експлуатувати певну групу чи індивідів на користь іншої групи чи індивідів, то значна віддаленість наднаціональних інституцій від звичайних людей буде все одно мати небажаний ефект. Віддаленість при прийнятті рішень може призвести до їх невідповідності, тобто, якість нашої їжі будуть визначати наднаціональні інституції, а не місцеві фермери. Невідповідність пануючої культури підвищить рівень психологічних та соціальних проблем — насильства, замкненості, злочинів та молодіжних проблем, які характерні для глобалізації, подальший розвал спільнот тільки погрішить ситуацію. Joseph Smith, коментуючи проблему градації в глобалізованому світі, критикує „віддаленість”: В той час, як бюрократія розростається в розмірі, ускладнюється та набуває незалежності, можна спостерігати різні ефекти: (1) бюрократією стає все важче керувати, тому що рівень, до якого піднімають проблеми, перевищує рівень знань, що допомогли б її вирішити; (2) виборність в бюрократичних колах зменшується; (3) виборність дозволяє усунути лідера, за провали в роботі невиборних бюрократів; (4) вартість координації бюрократії зростає диспропорційно до збільшення її кількості; (5) різноманітність способів взаємодії з бюрократією зменшується; (6) рівень відчуженості і деперсоналізації зростає; (7) зростає кількість та прояви несподіваних рішень за рахунок збільшення кількості і складності проблем; (8) бюрократія стала дуже негнучкою та закостенілою; (9) кількість творчих та нестандартних рішень зменшується; (10) зменшується легітимність лідерства; (11) некерованість бюрократії підвищується і (12) ефективність представлення системи падає. Для вирішення всіх цих проблем необхідна градація. Закон про ротацію кадрів дозволить внести фактор різноманітності, підвищить шкалу активності та зменшить економічну залежність. Як ми бачимо, надання переваги політичним рішенням та застосування „чим більше, тим краще” призвело до порушення економічного балансу. Поглянемо на ситуацію з охороною довкілля. Намагаючись керувати цим процесом через наднаціональні надбудови, ігноруючи думку простих людей, ми кожного разу переживаємо поразку, що показує небажання великого бізнесу та держав захищати біорізноманітність. Тільки місцеві люди, чиє життя залежить від захисту природи, що їх оточує, тому вони повинні мати вирішальне слово. Експорт прихованої ідеології Цікавим варіантом „поганих рук” є підштовхування світу до „поганої політичної/економічної системи”. Глобалізація розглядається як інструмент експорту прихованої ідеології. Цей аргумент походить від марксистсько-ленінської критики імперіалізму. Ленін писав: Експорт капіталу спричиняє та підсилює розвиток капіталізму в країнах, куди він експортується. В той же час, експорт капіталу дає поштовх і до розвитку і в країнах-експортерах, таким чином капіталізм поширюється і поглиблюється по всьому світу. Країни-експортери майже завжди вимагають для себе „переваги”, характер яких проливає світло на ницість епохи фінансового капіталу та монополій. Фінансовий капітал створив епоху монополій, які запроваджують всюди принцип монополіста: використання „зв’язків” для укладання вигідних контрактів грає велику роль у змаганнях вільного ринку. Фінансовий капітал поширює свою павутину на всі країни світу. Зараз критикувати „капіталізм” не так модно. Відповідно, був піднятий аргумент „прихованого експорту ідеології”. Ідеологія, що поширюється світом завдяки глобалізації — це найзгубніша форма капіталізму — „неолібералізм”. Його визначають наступним чином: необхідно дозволити ринку вирішувати великі соціальні та політичні питання; держава повинна добровільно зменшити свій вплив на економіку, або корпораціям надається повна свобода, профспілки обмежуються соціальним захистом. Центральним поняттям доктрини Тетчер та нео-лібералістів — це змагання, змагання між державами, регіонами, фірмами і індивідами. Змагання є основою, оскільки воно відділяє овець від барана, чоловіків від хлопчиків, форму від анти-форми. Це дозволить використати всі ресурси — фізичні, природні, людські чи фінансові з найбільшою ефективністю. Разом з ідеологією відбувається експорт пануючої культури, яка підміняє місцеву. З глобалізмом приходить так званий „культурний імперіалізм”. Російські „націонал-більшовики”, як Олександр Дугін, розглядають глобалізацію не просто, як експорт економічної ідеології. Глобалізація являє собою „універсалізацію певного коду, уніфікація політичних, соціальних, економічних, конфесійних та культурних відмінностей, що призводить до розвитку Західної цивілізації, в її найгіршому американському варіанті”. Дугін відмічає глобалізацію, як знищення державного суверенітету, національної адміністрації, економічної системи, конфесійних автономій, етнічних традицій, армії, національних та регіональних відмінностей, юридичних розбіжностей, варіацій регіональних та національних економік і діалогу між культурами. 3. Протидія глобалізації Багато груп опонують глобалізації — часто з різних причин: анархісти, націонал-анархісти, націоналісти, ісламські фундаменталісти, маоїсти, націонал-більшовики, націонал-соціалісти, націонал-революціонери, третя сила, „зелені” і т.д. В той час, як глобалізація та Америка поширила свій вплив на весь світ, дивно, що старий поділ політиків на „правих” і „лівих” не змінюється на новий та різкіший поділ: між глобальною Системою — монополярний Новий світовий порядок, в якому домінує Америка та американська неоліберальна економіка та цінності — та інші люди, що протистоять їй. Ми можемо сподіватися, що колись численні та різноманітні анти-системні угруповання одного дня утворять союз і зможуть працювати разом. Опоненти Нового світового порядку можуть використовувати багато стратегій. Так, ми можемо виграти вибори, що малоймовірно за того рівня протидії влади, але навіть вигравши їх ми навряд чи змінимо світ. Електоральні ігри можуть так захопити, що стануть само результатом для особи, затьмаривши справжню мету. Ми можемо проводити демонстрації. Можемо сприяти військовим утворенням проти Системи (наприклад, повстання палестинців проти ізраїльської окупації) — хоча кожен, що пропонує подібне, вимагає пильної уваги. Якщо хтось пропонує збройний опір, скоріше за все це поліцейський або провокатор. Ми можемо перевірити тактику „вовка-одинака”, проникнення та інші стратегії. Ми не будемо розглядати їх в цій статті, додамо, що вони не є новими. Більшість із них не мала успішних проявів у світовій історії і не може мати, доки не буде утворений певний союз в анти-системних рядах. Ми сконцентруємось на зовсім іншій стратегії — не як на альтернативі до вище згаданих, а як на додатковій. В той час, як в минулому вороги Системи використовували „агресивні” стратегії, ми зупинимося на „конструктивній”: створення власного місця — власної „комуни” чи „громади”. Ця стратегія призначена для тих, що відчуває поки що неспроможність до боротьби з системою, або відчуває її безпорадність. Вона призначена для тих, хто хоче створити щось нове і прекрасне в цьому світі. Для тих, хто стомився від лицемірства та пропаганди Системи і хто хоче покинути зовнішній світ раз і назавжди, для того щоб врятувати його. Мета наступного розділу пояснити цю стратегію та показати, як її втілити. Ця стратегія не настільки фантастична чи така, що її важко втілити, як здається на перший погляд, але існують приховані рифи, і стратегія вимагає багатьох роздумів і праці. 4. Мінімум необхідних характеристик принцип 1: проект повинен займати достатню територію та відповідно забезпечений ресурсами. Проект повинен передбачати певну земельну ділянку, відповідно захищену, та певні ресурси, щоб проект був економічно життєздатним. Якщо територія невелика, то її легко оточити, захопити, відрізати будь-які зв’язки з оточуючим світом. Більша територія вимагає більшої кількості грошей. Врешті-решт, розмір сам-по-собі не є достатнім захистом від небажаного проникнення. Американське та Радянське вторгнення в Афганістан показало, що там, де вигода від проникнення переважає, Система зажди туди проникне. Розмір підвищує вартість такої акції і, за відсутності чистого прибутку, що компенсував би витрати, Системі не треба навіть нічого робити, а просто дочекатися поразки проекту. Щодо ресурсів, то базова соціологія вчить нас, що матеріальні ресурси, відповідно використані, повніше можуть задовольнити базові потреби людини, ніж просте збільшення земельної ділянки. Принцип2: до проекту треба залучити достатню кількість людей. Якщо до проекту залучено чотири людини, то вихід однієї може стати фатальним. Якщо до проекту залучено 4 тисячі людей, то вихід однієї людини пройде непомітно, якщо ця людина не володіє ексклюзивним вмінням чи ресурсами. Більше людей принесе більше вміння та ресурсів та підвищить рівень захисту ( легше вночі арештувати четверо людей, ніж 4 тисячі). Більша комуна матиме шанс на існування протягом багатьох поколінь, оскільки діти будуть одружуватися. Маленька може бути чудовою, але вона несе в собі зерна саморуйнування. Анархіст Кропоткін доводив це: Головна проблема в самому розмірі спільноти. В більшому колективі гострі кути характеру згладжуються, вони не такі важливі і помітні. В маленькій групі вони зміцнюються, отруюють все існування, їх значення перебільшується. В маленькій комуні контакт надто тісний, і, що ще гірше, індивідуальні риси характеру набувають такої важливості, що поглинають все життя комуни. Простий приклад: 20 ув’язнених в одній кімнаті або 20 пасажирів в човні, які швидко починають ненавидіти один одного за найменші вади характеру. Необхідно зазначити, що принципи1 і 2 пов’язані: чим більше людей ви маєте, тим більше треба землі. Принцип 3: до проекту треба залучити правильних людей. I необхідно перед втіленням проекту визначити категорії людей потрібних і категорію непотрібних і уважно придивлятися при виборі учасників. Звичайно, цей проект привабить невдах з зовнішнього світу, злочинців і, звичайно, шпигунів і саботажників. „Відкриті двері” — це рецепт поразки. Необхідний механізм, щоб дозволив комуні позбавлятися певних індивідів, після того, як вони вже були прийняті. Наприклад, надійшла про них нова інформація, або вони не змогли вижити в умовах „громади”. Є певний конфлікт між принципом 2 і 3. Не так легко побудувати групу людей, які б все подолали і покинули зовнішній світ в свій найкращий час. Є спокуса велика обрати девіз „жебраки не обирають”, як виправдання збільшення кількості, а не якості. Але треба опиратися цій спокусі. Вибрати необхідно тільки найкращих. Принцип 4: географічна ізоляція Kропоткін вважав, що повинні проводитися досліди з життя комунами: Не в далеких країнах, де вони є додатковим вантажем до важкого життя, що його піонери культури ведуть в необжитих країнах ( з власного досвіду та моїх друзів я знаю з якими труднощами стикаєшся). Але біля великих міст. В цьому випадку члени комуни можуть насолоджуватися перевагами цивілізації; боротьба за життя легша, завдяки засобам, перейнятим від наших предків та сусідів; і кожен, хто не задоволений життям комуни може в будь-який момент повернутися до життя в сучасному суспільстві. Можна насолоджуватися інтелектуальним, науковим і артистичним життям нашої цивілізації, не розриваючи при цьому з комуною. I можна заперечити Кропоткіну, що інтелектуальне, наукове та артистичне життя нашої цивілізації гниле до своїх основ. Воно підкоряється Системі і є потужним засобом поширення цінностей Системи — частиною того, що Альтшуссер назвав „ідеологічним державним апаратом”. Це якраз ті речі, від яких треба ізолювати наших товаришів, сім’ї, дітей. Можна сперечатися і щодо того, що „вигоди сучасної цивілізації” зроблять цю комуну привабливою для різних нахлібників. Географічно ізольована комуна, що не матиме таких вигод, буде відштовхувати ледарів, опортуністів та злочинців. Ворожим агентам буде важче проникнути в таку комуну, це буде добрим захистом від небажаних гостей, саботажу, внутрішніх розколів, інспірованих ворогами. Шпигунам буде важко контактувати зі своїми босами. Ізоляція підвищує вартість проникнення чи нападу, і в той же час зменшує шанси, що це трапиться. Хоча приклад Афганістану показує, що за можливості отримати вигоду, Система проникне будь-куди і будь-якою ціною Географічна ізоляція має і інші переваги. Це робить вхід і вихід з проекту „подією”. Цей крок не так легко зробити. Ті, хто приєднався, втрачають все. Ті, хто лишають комуни, розлучаються з усім. Звичайно, ізоляція не може бути повною. Мало місць на планеті не підпадають під юрисдикцію якогось уряду. І мирне співіснування з урядовими інституціями можливе, тільки якщо переконати, що закони не будуть порушуватися. Наявність найпростіших медичних препаратів та регулярні медогляди можуть вирішити багато проблем зі здоров’ям, але у випадках хірургічних втручань, серйозних захворювань необхідне залучення ресурсів зовнішнього світу. З цих причин треба уважно вибирати сусідів. Ідеально було б розташувати проект в країні, де уряд вороже або нейтрально ставиться до Нового світового порядку, або на території мало контрольованій центральним урядом і обмеженими поліцейськими ресурсами. Тільки така взаємодія з зовнішнім світом, що є життєво необхідною, може бути дозволена. Принцип 5: ніяких провокацій Як би ми не збільшували напади на Систему чи не дестабілізували її, на скільки б ми не збільшували обсяг контрольованих нами земель, та не кількість відданих ідеї людей, яких би нових вмінь не набували, як би не ізолювалися — якщо „вигоди” або „можливі вигоди” від нападів на нас чи дестабілізації будуть відчутними, — Система нас розіб’є. Афганістан навчив нас цьому. Система може діяти відірвавшись від власних внутрішніх проблем. Тим не менше, хоча відсутність провокацій не може гарантувати нашу безпеку, вона може позитивно впливати на кінцеве рішення при оцінці вигідності нападу на нас. Не-провокативність означає уникання будь-чого, що може дати привід Системі напасти на нас. Це означає дотримуватися законів, оскільки ми не можемо ізолюватися від них, не давати причин їм для страху, що ми можемо зашкодити Системі, запевнити їх, що оскільки ми нічого не хочемо робити з їх світом, то ми не дозволимо перетворити нашу територію на базу нападів на Систему. Це означає поводитися так, щоб нас не помічали, або не турбувалися нашою присутністю. Треба запевнити їх, що при нападі на нас вони отримають від цього „мінімальну вигоду”, що не покриє витрати. Не-провокативність не означає порушення принципу ізоляції. Не означає всілякі контакти з зовнішнім світом і підривання основ існування проекту. Не означає наголошувати на наших антисистемних принципах. Не означає іти на сумнівні компроміси заради добросусідства. Це означає повернутися рішуче і твердо спиною до наших ворогів, але таким чином, щоб не провокувати і не лякати. Як радив Сан Цу: Якщо ти переважає противника вдесятеро — то оточуй його; якщо вп’ятеро — атакуй; якщо вдвоє — розділяй. Якщо сили рівні — бийся, якщо можеш. Якщо ти слабший — відступай, якщо можеш. Якщо ти не настільки вмілий — тікай, якщо можеш. Принцип 6: ідеологічна опозиція до Системи і ідеологічні поняття ізоляціонізму Втягнувшись в процес розбудови комуни, дуже легко настільки перейнятися роботою облаштування її, щоб зробити життєздатною та комфортабельною, що можна втратити з поля зору мету, заради якої її будували. Метою є забезпечити альтернативу до Системи, а не колонізувати її. Вище наводилися застереження Леніна та Ходжі щодо небезпеки економічного імперіалізму, що веде за собою експорт ідеології та колоніальної залежності. Коли починаєш приймати „кредити”, „допомогу”, „ ділові угоди” і так далі, то імпортуєш не тільки капітал, але і його ідеологію. Коли починаєш зустрічатися з їх політиками, то змушений іти на компроміси, бути ввічливим, починаєш приймати їх погляд на світ. Будь-що, крім найжорсткішої ідеологічної опозиції до Системи і відданості поняттям ізоляціонізму, поступово призводить до переходу тонкої межі продажності. Це може перетворити комуни на відпускний табір, керований Системою, фінансований Системою, відданий Системі, який нічим не відрізняється від іншої, контрольованої Системою, території. Принцип 7: відсутність само деструктивних елементів в ідеології та на практиці Це наївно, що комуни, які практикують самодеструктивну ідеологію чи відповідно поводяться, сподіваються не зникнути! Найекстремальнішими прикладами цього є культ суїциду. Рідкіснішим є приклад, коли лідер настільки пов’язаний з самим існуванням комуни, що його смерть означає смерть комуни. Комуни, чия ідеологія втягує їх у збройні конфлікти з зовнішніми переважаючими силами, або які сповідують насильство у будь-яких формах, є саморуйнівними. Комуни, які виснажують свої ресурси або відчужують своїх членів є саморуйнівними. Комуни, що йдуть на компроміси з системою і оточуючим світом також само руйнуються, бо, хоча вони і продовжують своє існування, але вже як відгалуження системи. Принцип 8: антиімперіалізм Якщо вашою метою є створення альтернативи до світу Системи, то не має сенсу для нас імітувати її погані сторони. Вище наведені кілька аргументів проти глобалізму. Чим „глобальнішим” є імперіалістичний режим, тим більше йому пасують ці аргументи. Імперія, що займає навіть чверть світу, має ті ж проблеми корупції та віддаленості. Метою проекту не є світове панування чи експансіонізм, чи завоювання інших. Метою є не допомагати тим, хто так робить. Це повинно стати альтернативою до імперіалізму Системи. Частина наша попутників у боротьбі проти Системи мають імперіалістичний потенціал. Комуністи, націонал-соціалісти, ісламські фундаменталісти — вони всі борються проти Нового світового порядку. Але кожен у випадку перемоги в усьому світі має потенціал створити глобалізований світовий порядок, трохи лівіший, ніж зараз маємо в Американській імперії. Треба брати до уваги, працюючи з ними, що працюючи разом для руйнування Системи, ми не повинні працювати на заміну однієї імперіалістичної сили іншою. 5. П’ять практичних дослідів — як це не треба робити Представляємо досвід п’яти проектів, що зазнали невдачі, або знаходяться на грані провалу. Люди, змальовані у цих прикладах часто ексцентричні і деякі безсумнівно психічно хворі. В кращому випадку вони дуже наївні. Але очевидна ненормальність деяких проектів та людей не заважає побачити в них ілюстрацію того, як небезпечно ігнорувати вищенаведені принципи. Приклад 1: гілка Давидіанців Відгалуження Давидіанців (або студентів семи печаток, як вони себе називали) це група, що відкололася від церкви Адвентистів сьомого дня. Вони вірили, що тільки Девід Кореш був „Ягням Господнім” і через нього вони досягнуть божої благодаті. Але їх вірування нас не цікавлять — нас цікавить, що зробили ці люди і що з ними сталося. Кореш та його послідовники базувалися в кампусі в Вако, в Техасі. Це була група котеджів, перетворена на фортецю, навіть з підземним бункером. Його називали „Ранчо апокаліпсису”. Запасів їжі вистачило б на місяці. Також були протигази і зброя. 28 лютого 1993 року в Бюро алкоголю, тютюну та вогнепальної зброї увірвалися Давидіанці, вимагаючи дозволу на отримання зброї та вибухівки. Пролунали постріли — невідомо, хто почав перший — Давидіанці чи співробітники Бюро. В результаті загинуло 4 агента та 6 Давидіанців. Табір Давидіанців був оточений. Давидіанці вирішили, що вони живуть при апокаліпсисі і інтерпретували події через біблійні терміни. Після 51 дня блокади, коли агенти ФБР пішли на штурм, пролунав вибух. Є сумніви щодо того, хто відкрив вогонь і хто в кого стріляв, але в результаті 79 Давидіанців загинуло у вогнищі і табір був зруйнований. Одразу треба відмітити, що проект у Вако порушив більшість принципів, описаних в попередньому розділі, і поразку цього проекту прямо можна пов’язати з цими порушеннями. Проект не займав достатню територію (77 акрів), і його легко було оточити. Він не залучив правильних людей, наскільки можна помітити з їх недоладних рішень під час спілкування з владою. Проект не був географічно ізольованим. Тому їх протизаконні дії одразу привернули увагу властей, дозволило владі напасти на табір. Оточити його і захопити. Відсутність географічної ізоляції призвела до грубого протистояння між внутрішньою культурою групи і зовнішнього світу. Наявність зброї у таборі і неадекватна поведінка Давидіанців — включаючи вистріли в агентів Бюро — було провокуючим. І, нарешті, ідеологія Давидіанців несла в собі зерна поразки проекту — вона була схожа на культ самогубства. Давидіанців треба було тільки почекати, коли це трапиться. Приклад 2: Оранія Оранія — це невелике селище в Південній Африці, між Йоганнесбургом і Кейптауном. Воно було закладене у 1990 році професором Carel Boshoff, зятем останнього прем’єр-міністра Hendrik Verwoerd, та його послідовниками африканерами. Вони різко відгородилися від решти Південної Африки і забезпечили притулок для білих консервативних місцевих. Щоб поселитися там, треба було відповідати певним вимогам, і кількість обраних була невеликою. Ті, хто не відповідали вимогам виганялися. Однією з умов було працювати самому, не наймаючи чорних. Мешканці жили в маленьких будинках і важко працювали, інколи робили важку фізичну працю — справжні піонери. Оранія робила небагато поступок сучасній мультирасовій Південній Африці. Діти вчилися за підручниками часів апартеїду. Релігія — стара африканерська версія християнства. Все як за часів Malan і Verwoerd. Цікаво, що Оранія мала дружні стосунки з Ізраїлем, імпортувавши деякі сучасні фермерські установки з цієї країни. Ізраїль часто є для сучасного Африканерського націоналістичного руху прикладом того, як люди виборюють власну землю, важко працюючи, в непривітній місцевості, оточені ворогами. Оранія не мала стати власним кінцем, а скоріше точкою відліку Африканерської батьківщини, що мала поширитися до узбережжя. Цей план був представлений Нельсону Манделі на початку 1994, але ні Мандела, ні його помічники нічого не зробили для його просування. Сподівалися, що Оранія привабить велику кількість африканерів, змушених втікати з Нової Південної Африки. Незважаючи на високий рівень злочинності та прихильне ставлення зовнішнього світу до колонії, цього не сталося. Це надто віддалено, надто ексклюзивно і весь проект був схожий на тимчасовий. Це все одно, що писати на стіні і всі можуть це побачити. Оранія довго мала мирний характер. Її лідери знали, що уряд ПАР може знести її, як тільки захоче, як тільки це почне заважати більшим та суверенним землям Transkei, Ciskei, Bophuthatswana і Venda, коли це буде політично доцільно зробити. На початку 1995 Мандела відвідав Оранію і прийняв запрошення на чай від вдови Hendrik Verwoerd — ляпас для африканерів, що загинули у боротьбі з Африканським національним конгресом, і чиї діти загинули під бомбами. Пропаганда Оранії дуже обережна, наче її лідери сумніваються, чи приймати уряд ПАР. Циніки можуть сказати, що це частина пропаганди Національного конгресу, що грає роль клапана для випускання пари у тих, хто вимагає незалежності африканерів. Набагато краще бачити їх зігнуті спини на полях північних провінцій, ніж дозволити їм планувати повалення держави! Оранія майже у сто разів більша за табір Давидіанців, і включає близько 7 000 акрів. Віддамо належне високій самосвідомості і талантам цих людей, це більш життєздатний проект і просте знесення його буде багато коштувати — особливо, коли згадати, що у них багато доброзичливців серед досі впливової африканерської спільноти в інших регіонах ПАР, які влучно стріляють. Більше того, установлене відеостеження зменшує шанс зовнішнього саботажу проекту. Незважаючи на віддалене розташування на півночі країни, Оранія не є географічно ізольованою. Вона оточена сучасною і добре озброєною країною, ПАР, чий уряд дотримується ідеології, що прямо протистоїть ідеології Оранії. Принцип непровокативності стоїть на межі, за якою вороги починають сутичку. Принцип ізоляціонізму перебуває на випробуванні і впроваджуються деякі анти-системні та антиімперіалістичні принципи. Це життєздатна комуна, але яка мало відрізняється на практиці від багатьох африканерських селищ чи приватних господарств Південної Африки. Лишається питання: „У чому суть?”. Можна провести паралель між Оранією та Ізраїлем. Обоє досягли рівня життєздатності не тому, що відвернулися від системи, а тому стали її частиною. Але, якщо стаєш частиною системи, то навіщо спочатку будувати комуну? Приклад 3: Соціалістична республіка Албанія Давайте тепер подивимося на одну марксистську країну, що відвернулася від зовнішнього світу, засудила США, СРСР, і навіть Китай, як імперіалістів, і оголосила свій шлях єдино правильним до комуністичного раю. Це була Соціалістична республіка Албанія під керівництвом Енвера Ходжі, її приклад може навчити як чомусь корисному, так і побачити, чого слід уникати. Партизани Ходжі у 1944 перемогли в Албанії як фашистів Муссоліні, так і нацистів Гітлера. Спочатку Ходжа з’явився, щоб запровадити ортодоксальний радянський лад в цій маленькій балканській країні, але після смерті Сталіна розвиток соціалізму пішов дивним шляхом. Відносини Ходжі з Хрущовим швидко погіршувалися, доки 16 листопада 1960 року не засудив різко Радянський Союз, виступаючи перед лідерами комуністичного світу на їх зібранні у Москві: Можуть бути люди, яким не сподобається те, що скаже наша маленька Партія. Вона може бути ізольованою, наша країна може підпасти під економічний тиск, щоб довести, що її керівництво погане. Наша партія може зазнати і вже зазнає нападів. Михайло Суслов відносить Партію праці Албанії до буржуазних, а її лідера порівнює з Керенським. Але це не зупинить нас. Ми вивчили деякі уроки. Ранкович дуже погано відізвався про Партію праці Албанії, Тіто назвав нас Геббельсами, але все ж ми є ленінцями, а вони троцькістськими приспішниками, лакеями і агентами імперіалізму. Китай, що мав свої причини для опозиції Хрущова, був на той момент бажаним союзником для Албанії. Однак, коли Ніксон відвідав Китай в 1972 році і стосунки між США та Китаєм поліпшились, Ходжа дуже брутально обізвав Мао. В своїй книжці „Імперіалізм і революція” Ходжа повів блискучу атаку на китайський комунізм, назвав їх „лакеями та ультрареакціонерами” і проголосив: „Наша партія не може терпіти будь-якого опортунізму, будь-якого відступу від Марксизму-Ленінізму, жодних його перекручень. Ми будемо боротися з Китайським ревізіонізмом, як і проти будь-якого ревізіонізму”. Ходжа розглядав проникнення іноземного капіталу, як перший інструмент поширення капіталістичної ідеології; це призвело до відмови Албанії майже від усіх торгових та економічних зв’язків з зовнішнім світом. Ходжа ефективно відгородив Албанію від зовнішнього світу і прийняв кілька радикальних заходів, наприклад, заборонив релігію і проголосив Албанію першою атеїстичною державою. До середини 70-тих Албанія була дуже дивним місцем. Було заборонено мати приватну машину, іноземні поїздки були заборонені, крім офіційних, не можна було носити бороду і довге волосся. Секретна поліція сігурімі була повсюди. Централізований державний контроль над усім і національна самодостатність були основним порядком дня. Третина населення пройшла через трудові табори. Було багато розмов щодо „поєднання американських імперіалістів і радянський соціалістичних імперіалістів”. Ходжа ліквідував багато своїх опонентів або можливих опонентів, і кажуть, власноруч застрелив одного з міністрів, Мехмеда Сегу (оголошуючи це, він сказав, що той помер, як собака). Ходжа помер у 1985. Ramiz Alia прийняв після нього владу. Але йому бракувало ізоляціонізму Ходжі. Беручи до уваги, що Албанія була найбіднішою країною Європи, та дивлячись на долю Чаушеску в Румунії, Аліа розпочав програму реформування, відкрив торгівлю з зовнішнім світом і провів демократичні вибори. Це був перший крок. Сьогодні Албанія — звичайна провінція великої Американської імперії. В її столиці багато іноземців, які розказують, як і що робити. Вона має звичайну виборчу систему „без-вибору”, де всі головні претенденти наполягають на одній речі — панування Америки та американських цінностей. Не треба забувати, що, не зважаючи на нетривалість свого режиму, Ходжа досяг більшого, ніж інші проекти, згадувані тут. В деяких сферах, як освіта, він досяг справжніх соціальних успіхів. Він знищив релігію — і таке стихійне лихо, як машини. Він сповідував набагато вищий рівень ізоляціонізму, ніж в інших проектах, засудив всі супердержави зі своєю характерною відвертістю. Він багато зробив для культури, створивши справді революційну та патріотичну контркультуру — справжню альтернативу культурному наступу Системи. Тим не менше, з часом проект провалився. Більшість з його досягнень звернута, можливо назавжди. Країна, розміром з Уельс, спершу здається, що Албанія займає достатню територію для успішної ізольованої країни. Але треба зазначити, що її населення дуже швидко виросло до 3 мільйонів, і що Ходжа запровадив дуже неефективну, централізовану сталінську економічну систему. Не дивно, що результатом була бідність та повне розчарування, що привело Аліа до думки, що іншого вибору, ніж продатися Системі, немає. Країна просто не була достатньо велика, щоб забезпечити ресурсами таку кількість населення, наявні ресурси використовувалися неефективно. Ходжа дуже невдало вибрав „правильних людей”, що допомагали йому керувати експериментом. Це можна побачити з довгого переліку товаришів, оголошених потім зрадниками. Також він передав владу в руки Раміза Аліа, який цілком зрадив, все на чому стояв Ходжа. Албанія не є цілком ізольованою з географічної точки зору, не зважаючи на гори, що забезпечують непрохідність кордону з певних боків. Легкість проникнення була впливовою причиною не-провокативності Ходжі: режим обмежився вербальними звинуваченнями зовнішнього світу і уникав насильницьких конфліктів з ним, незважаючи на сильне бажання впливати на справи в Косові. Ходжа безперечно сповідував ізоляціонізм, хоча і називав себе „інтернаціоналістом”. Більш точно, він відстоював ізоляцію від імперіалізму. На жаль, ті, ким він себе оточив і ті, кому він передав владу, не дотрималися його стратегії. Однак найбільшим прорахунком експерименту Ходжі була його залежність від ідіосинкратичної форми марксизму. Це призвело до пригноблення та збіднення людей, що стало вирішальним для посилення популярності опозиції, та полегшило внутрішнє і зовнішнє втручання після смерті Ходжі. Приклад 4: Арійська нація Проект „Арійська нація” Ричарда Батлера з’явився в середині 70-тих. Він проголошував білу революцію і знайшов білу батьківщину на північно-західному узбережжі Тихого океану в США. Група оселилася на фермі площею 20 акрів, цей проект був навіть меншим, ніж у Давидіанців. Батлер зазнав критики як зі сторони інших білих націоналістів, так і зі сторони навколишніх комун, через осіб, яких він обрав для проекту. Комуна швидко отримала репутацію притулку для бездомних, приваблюючи втікачів та бродяг усіх видів. Батлер виправдовувався, що він має допомогти цим людям. Казали, що проект привабив інформаторів ФБР. Ідеологія, яку сповідував Батлер, була провокативною щодо зовнішнього світу. Різко антиєврейська, Арійська нація перейняла багато пунктів націонал-соціалізму, комбінуючись їх з баптистськими традиціями. В 1990 ідеї Батлера активно висвітлювалися в медіа — завдяки відвертій ненормальності його проекту, Система вирішила через його широке висвітлення повністю дискредитувати ідею націоналізму. Він постійно дратував навколишні комуни і розпочав конфлікт, в якому просто не міг виграти. Конфлікт розпочався 1 липня 1998 року, і був ініційований членами Арійської нації. Вікторія Кеенан з сином проїжджали повз табір, коли у них з машини випав папір. Вони зупинилися, щоб його підняти, коли на них напали три охоронці табору, які начебто почули звук пострілу. Вікторію з сином затягли у вантажівку, зв’язали і побили. Ведення справи, порушеної жінкою проти комуни, взяв на себе Morris Dees, що спеціалізувався на позовах проти расистських організацій. Суддя визнав лідера Арійської нації Баталера винним у відборі, навчанні і нацьковуванні охоронців, які напали на місіс Кеенан з сином. Йому присудили виплатити 6,3 мільйонів збитків жінці. Оскільки в організації не було грошей, то її визнали банкрутом і продали все майно табору за 250 тисяч. Арійська нація продовжила своє існування, але значно ослаблена і розділена. І ми знову бачимо, що основні принципи, описані нами вище, були порушені. Проект був надто малий і відчував брак ресурсів. Не проводився відбір членів і, взагалі, приваблювалися неправильні люди. Вона не була географічно ізольована, що призвело до прямого конфлікту з зовнішнім світом. Нарешті, вона була відверто провокативна і працювала на висвітлення в медіа. Приклад 5: північно-західна ініціатива Ковінгтона Північно-західна ініціатива Гарольда Ковінгтона , яку надихнув приклад Батлера, є іншим лихом, що от-от трапиться. Її план зараз розміщений в Інтернеті і проголошує, що „Для нас лишилась тільки одна стратегія, що може захистити існування наших людей і майбутнє для Білих дітей. Нашою останньою надією є утворення суверенної і незалежної держави в Північній Америці тільки для Білих людей”. Точніше, держава має зайняти територію Айдахо, Орегону та Вашингтону (це передбачає конфлікт з найсильнішою імперією світу, але Ковінгтон не переймається такими дрібницями). Ідея полягає в тому, що „расово підібрана біла комуна” заселяє цю територію. Наступною фазою є „масована серйозна пропаганда і місіонерська діяльність серед місцевих та органічних мігрантів”. Потім „Створення політичного руху за Північно-Західну незалежність”. Нарешті, „нашою довготерміновою метою є поставити уряд США в ситуацію, коли їм дешевше і простіше буде відпустити Північний Захід, ніж починати за його боротьбу”. Недоліки цього проекту очевидні. По-перше, не обов’язково, що достатня кількість білих націоналістів захоче переселятися у вищезазначений район. По-друге, навіть якщо вони досягнуть у цьому успіху, їх „серйозна пропаганда і місіонерська робота” серед місцевих не матиме результату, як і будь-де. По-третє, ідея, що пропаганда і місіонерська робота приваблять стільки послідовників, що США будуть змушені відпустити ці три штати, є надто оптимістичною. Проект порушує всі принципи облаштування комуни, які ми описали вище. Відсутня певна обмежена територія — новоприбулі в названі штати будуть ізольованими одинаками, залежними від власних ресурсів та зовнішнього світу. Їх можна буде переловити один за одним — спалити, арештувати, примусити змінити свої переконання. Проект базується на індивідах, що мігрують на контрольовану системою територію, жодного відбору немає. Всі ненормальні та шпигуни системи зможуть приєднатися до проекту і провалити його. Ці штати не є ізольованими, вони є частиною США, які докладуть зусиль для провалу проекту. Прихильники Ковінгтона будуть зазнавати пропагандистських нападів через телебачення, школи, церкви, і так далі. Ковінгтон є націонал-соціалістом, і, оскільки націонал-соціалізм є непопулярним серед правлячої еліти і її прихильників, то цей план буде визнаний провокативним. Врешті-решт, націонал-соціалістична доктрина Ковінгтона є імперіалістичною. Гітлер писав, що германська нація „повинна знайти сміливість об’єднати наших людей і їх силу для довгої дороги, що приведе цих людей від сьогоднішнього обмеженого життєвого простору до нових земель, і позбавить їх від небезпеки зникнення з землі, чи перетворення на націю рабів”. Набагато пізніше Гітлер відзначав: „Німеччина ніколи не вимагала колоній з військовою метою, але тільки з економічною. Ясно, що в часи повного достатку ціна певних територій падає, але відповідно під час кризи ця ціна зростає. Сьогодні Німеччина переживає важкі часи битви за їжу та сировину. Значний імпорт є корисним тільки якщо передбачає збільшення нашого експорту. Таким чином, наше прагнення колоній для нашої густонаселеної країни буде зростати і зростати”. Націонал-соціалісти просто хочуть замінити одну форму глобалізму на іншу. Якщо ми хочемо жити в глобалізованому світі, не треба емігрувати в Айдахо, Орегон чи Вашингтон. Ми можемо просто лишитися вдома і лишити це для американських керманичів. 6. Як правильно це робити загальна картина З вищевикладеного випливає, що для заснування власної території ми повинні: 1. зайняти і заселити велику ізольовану ділянку землі упевнившись, що (а) ми добре забезпечені ресурсами для початку, і, що (б) земля відповідно забезпечена ресурсами, щоб підтримувати наше існування на належному рівні і зробити проект економічно життєздатним. Наявні ресурси повинні відповідати ресурсам, необхідним для самозабезпечення, але не треба акцентувати лише на їх кількості. Ми бачили, що навіть країна з такою територією як Албанія, дійшла до злиднів за поганого керівництва та невмілого використання ресурсів. 2. запросити багато людей, але відповідно відібраних, включно з тими, хто має необхідні навички чи ресурси, до участі в проекті. Позбавлятися невідповідних індивідів. 3. впевніться, що наші дії не провокують ворога. Дотримуйтеся законів. Необхідно наголосити, що метою є відмовитися від світу Системи — повалення цього світу є завданням для тих, хто лишився в зовнішньому світі. Не треба прагнути публічності, як і не треба ображати та зачіпати наших ворогів. Треба уникати конфронтацій, або, якщо їх уникнути неможливо, поводитися дуже обережно. Ми повинні берегти себе для самих себе. Але уникайте спроби підлещування з боку ворогів, є ризик продатися. 4. дотримуйтесь ідеології, що не має самодеструктивних елементів. Треба бути рішучим антиімперіалістом та анти-системним, але не створюйте економіки бідності чи соціального рабства ортодоксального Марксизму-Ленінізму. Не ставте все в залежність від однієї сильної особистості, чиє життя є умовою існування проекту. Уникайте створення культу самогубства чи пропаганди розбавлених ідей Системи. Що це означає на практиці? Особливості Процес створення такої комуни має чотири фази, деякі з них частково перекриваються. 1.фаза накопичення ресурсів Купівля необхідної площі родючої землі дорого коштує. Можливо, що земля буде надана безплатно або в кредит дружнім урядом, але все одно необхідні певні грошові ресурси, щоб облаштувати її і зробити комфортабельною. Земля відносно дешевша у віддалених провінціях Третього світу, ніж поблизу містах Системи, тому цей пункт не є таким нездійсненним, як може здатися на перший погляд. Тисяча людей, якщо кожен дасть тисячу фунтів, вже дає мільйон. Сотня людей, якщо кожен дасть по десять тисяч — забезпечують той же результат — це може виглядати надто оптимістично, але люди можуть також заповідати свої гроші комуні після смерті. Якщо одна людина пожертвує мільйон — буде такий же ефект. В світі є достатньо людей, що ненавидять американський імперіалізм — включаючи деяких багатих людей — щоб зробити фонд допомоги для втілення цього проекту. До наших друзів належать не тільки білі націоналісти, але всі, хто не хоче жити за Нового світового порядку, це білі націоналісти, ісламські фундаменталісти, Марксисти-Леніністи, анархісти, націонал-більшовики та інші. Ми маємо велику кількість потенційних друзів Таким чином, першим кроком має бути утворення фонду комуни. Він має відповідати двом критеріям. Перше, це має бути цілком законно. Законність цих надходжень не повинна викликати сумнівів. Друге, треба захистити фонд від керівництва шахраїв. Гроші можуть витратити не за призначенням або привласнити. При зберіганні грошей в певному місці, краще прислухатися до порад компетентних осіб, що симпатизують вам. Це не означає звернутися до багатих юридичних кампаній — треба звернутися до спеціалістів, що розуміються саме на ваших справах. Оскільки природа фонду буде інтернаціональна, краще мати радників в кількох країн. Другим кроком є пошук людського ресурсу. Має бути два списки: людей, що зацікавилися, та людей, яких необхідно знайти. Особа має надати про себе повну інформацію і зробити внесок до фонду комуни. Усім іншим краще одразу відмовляти. Третім кроком є накопичення інформаційного ресурсу. Необхідно залучити людей, що допоможуть ефективно втілити наш план: юристи, економісти, торговці нерухомістю, спеціалісти з сільського господарства, медики, будівельники, електрики (життєво необхідно), вчителі, охоронці (особливо з військовим стажем), благодійники та професіонали у будь-яких галузях. Спочатку ми дивимось в список необхідних нам людей, потім у список зацікавлених, і потім консультуємось з зовнішнім джерелом, що до цих осіб. Оскільки наші вороги будуть намагатися надати фальшиву інформацію, то вона має надходити з кількох джерел. Фаза накопичення ресурсів не може тривати одну ніч. Навіть за допомоги багатих благодійників чи державного сприяння. Щоб побудувати необхідний фонд може знадобитися кілька поколінь. Основним є розпочати роботу зараз і пильно ставитися до неї. 2. Фаза планування Планування є постійно діючим процесом і проходить одночасно з накопиченням ресурсів, тому що це взаємопов’язані речі. Якщо ресурси накопичені, то необхідно вирішити, як їх використати — зараз, за короткий чи тривалий термін. Необхідно поставити реалістичну мету і сформувати стратегію для її досягнення, не обмежуючи себе в часі. Також необхідне запасне планування, якщо одна стратегія провалилася, то інша її заміняє. Негайне планування включає в себе закладення і керування фондом комуни і складання списків. Короткотермінове планування включає в себе опікування коштами, що надійшли у спадок, пожертвами та прийняття аплікацій зацікавлених у проведенні проекту осіб. Довготермінове включає утворення мережі для взаємодії з потенційними благодійниками, дружніми організаціями та державами. Також включає вивчення місцевостей, для закладення проекту та створення життєздатного „бізнес-плану”, щоб упевнитися, що проект є економічно доцільним і забезпечить певний рівень комфорту. 3. Рухи і струси Коли буде прийняте рішення „рухатися”, то скоріш за все більшість членів списку раптово „відпадуть”. Мріяти про щось, це не одне і те ж, що робити. Відповідно, ваш список повинен бути достатньо довгий, щоб залишилося багато людських, матеріальних та інтелектуальних ресурсів після великого „струсу”. Протягом цієї фази продовжується планування, щоб впевнитися, що проект лишається життєздатним. Можливо, необхідно переглянути довготермінове планування, оскільки пішли „крісельні” прихильники. 4. Створення життєздатної комуни комуна має впевнитися, що вирішення політичних та економічних питань буде проходити мирно. Треба також слідкувати, щоб, коли е неможливо, проекту була завдана мінімальна шкода. Комуна скоріш за все буде сіль господарською. Це залежить від типу наявного ґрунту (наприклад, місцевість з частими засухами чи повенями не може бути оптимальною — тому перед заселенням комуни необхідне пильне обстеження та консультація зі спеціалістами). Там, де бракує легкої промисловості, можна використати багатий досвід доіндустріального суспільства. Необхідно вирішити проблему медичного лікування для хворих. Щоб уникнути залежності від нафти та пального, краще уникати автотранспорту, наскільки можливо. 7. Висновок Reinhold Niebuhr’s „Смиренна молитва має кілька версій. Одна звучить як : Боже, дай нам милість прийняти зі смиренністю речі, які не можна змінити, сміливість, щоб змінити речі, що мають бути змінені; і мудрість розрізняти ці речі одне від одного”. В даний момент історії, ця проста молитва включає в себе дилему, перед якою стоїть багато тих, хто протистоїть системі. Чи повинні ми витрачати наш час і ресурси, щоб намагатися змінити світ через безнадійно шахрайські вибори? Чи повинні ми намагатися змінити світ, заповнюючи вулиці демонстраціями? Чи повинні ризикувати життям і свободою, намагаючись змінити світ силою? Або просто прийняти цей диявольський світ, що прогнив до основи і зневіритися в можливості змін? І, приймаючи це, чи повинні ми відвернутися раз і назавжди від цього світу і присвятити життя розбудові чогось нового і прекрасного? На мій погляд є люди, яким більше підходить „агресивна” стратегія в політиці, є саботажники, є одинокі вовки. Є інші, чутливі і творчі натури: люди, хоча і міцні фізично, але характер яких не пристосований до цього світу — люди, що хочуть розірвати з усім і розпочати нове, інше життя. Це ті люди, яких ми повинні зробити нової генерацією піонерів. Прийшов час вирішувати, що робити зі своїм життям. переклад Олега Шеленка і Олени Жарко