Андрій Холявка, МЛ "Бриколаж", м.Львів Сягнувши максимуму у 1968 році, радикальний рух „нових лівих” швидко пішов на спад і у 70-і роки закінчив своє існування в глухому куті політичного тероризму. Проте та частина молодих людей, яка поділяла праворадикальні погляди і перебувала на протилежному боці барикад, зуміла зробити суттєві висновки з невдач своїх лівих візаві. Коротко їх можна підсумувати так: політичний рух не має шансів прийти до влади або утримати її надовго, якщо він не переміг у сфері ідеології і не став яскравим явищем у сфері культури. Умовою політичної перемоги є завоювання культурної гегемонії. Враховуючи це, націоналістичне налаштована французька молодь перенесла фронт боротьби з вулиць на кафедри, конкретні політичні завдання відтепер підпорядковувалися потребам планомірного наступу на культурну гегемонію лівих у Франції. Так, у годину тріумфу „нових лівих”, у 1968 р. утворився зародок нового руху, відомого нині як „нові праві”. Мета зумовлює способи діяльності. Оскільки в сучасних умовах „один крок уперед у галузі теорії дорівнює двом крокам уперед у галузі практики”, то Нові Праві самоусунулися від поточної політики, від практики на користь ґрунтовних ідеологічно-філософських розробок. Теоретично-дослідницькі центри Нових Правих є одночасно організаційними центрами. Перший за часом виникнення і основний центр — Група дослідження європейської цивілізації (скорочено ГРЕСЕ). ГРЕСЕ має цілком академічний характер і об’єднує більше 5 тис. правих інтелектуалів Франції та ряду інших європейських країн. Визнаним лідером ГРЕСЕ і „генератором ідеї” Нових Правих є відомий філософ і політолог Ален де Бенуа. Група регулярно проводить сесії, влаштовує колоквіуми і конференції, видає впливові журнали „Елемон” і „Нувель еколь”. Журнал „Нувель еколь” має міжнародну редакцію, куди, крім інших відомих вчених, входив лауреат Нобелівської премії етолог К. Лоренц, хірург-кардіолог К. Барнард, що вперше у світі здійснив пересадку серця, драматурги Ж. Ануй та Е. Йонеску, письменник М. Дрюон та ін. Другий центр французьких НП — клуб Орлож (настінні годинники) утворився у 1974 р. і називається так тому, що на свої перші засідання члени збиралися в приміщенні, де стіни були прикрашені старовинними настінними годинниками. На відміну від ГРЕСЕ, теоретичні питання тут розглядаються вже в безпосередньому зв’язку з практикою: якщо ГРЕСЕ займається індоєвропейським спадком і метаполітичними дослідженнями, то клуб Орлож виконує вже конкретні функції політичної лабораторії правих партій. Клуб має елітарний характер, майже всі його члени — випусники престижних вузів, посідають посади в державних закладах, адміністраціях, банках. До членів клубу належить відомий письменник-голіст князь Мішель Понятовський, президентом Орложу є колишній член центрального комітету голіської партії „Об’єднання на підтримку республіки” (ОПР), а нині активіст Front Natonal Їв Бло. Досить умовно третім центром НП можна вважати редакцію газети „Фігаро” і, особливо, — редакцію суботнього додатку до неї — журналу „Фігаро-мегезін”, яку очолює письменник Луї Повель (до речі, саме він разом з журналістом М. Берж’є написав відомий бестселер „Ранок магів” — про таємні вчення ІІІ Рейху). Ставши редакторам „Фігаро-маґазін” Л. Повель надав у 1977 р. ідеологічний розділ журналу Алену де Бенуа, і це стало проривом ГРЕСЕ в засоби масової інформації. Повель і „Фігаро-маґазін” популяризують у масах ідеї ГРЕСЕ і Орлож. Вимогами пропаганди зумовлена дещо спрощена форма подачі матеріалу, серйозні наукові і політологічні розробки виходять поряд із статтями містичного або фантастичного характеру. Але саме така форма подачі відповідає нині смакам пересічного француза. Незважаючи на організаційне розмежування, що відбулось у другій половині 80 рр. в середовищі Нових Правих, їхня ідейна єдність залишалася незмінною, а влив ще більше зріс і продовжує зростати і сьогодні. Нові Праві не висувають ніякої конкретної програми, їхня мета — створення всеохоплюючої системи світобачення, здійснення культурної революції, витіснення лівих з галузі культури і ідеології, де ті надто довго посідали панівне становище. У XVIII ст. так звані філософи-просвітники заклали ідейну основу для революції, яка і вибухнула у 1789 р. Нові Праві теж намагалися підготувати ґрунт для революції, але революції справа. Вони воюють у царині ідей, знаючи, що те, що народжується як ідеї, з часом постає як дійсність. Перш ніж перейти до розгляду ідеологічних наробок французьких Нових Правих, слід навести визначення „правизни”, яке дають вони самі. Ален де Бенуа у книзі „Погляд справа: критична антологія сучасних ідей” пише: „Правою я називою таку точку зору, яка вважає позитивними різниці, що існують у світі, і, відповідно, відносну нерівність, яка є їх неминучим результатом, а негативним вважає поступове уодноманітнення світу, яке проголошує і здійснює ідеологія рівності — егалітаризм. Це означає, що для мене ворогом є ідеологія рівності в усіх її формах.” Вище сказане дозволяє визначити базову інтенцію в дослідженнях Нових Правих — (це номіналістичне заперечення об’єктивного існування універсалій — загальних понять на зразок: загальнолюдські цінності, права людини, класова боротьба тощо. Нові Праві підкреслюють, що це пусті і шкідливі абстракції універсалізму, як принципу зодноманітнення, нівеляції, вони протиставляють диференційований підхід, що спирається на принцип різного і неповторного. Специфічність і неповторність — це благо, це спосіб життя, який нині поставлено під загрозу наступом стандартного і уніфікованого, що ведеться під прапором рівності! За А. де Бенуа номіналістичний підхід у своїй основі є антиегалітарним, бо з цієї точки зору різниці між людьми не можуть бути підсумовані, зведені до якоїсь загальної суті. Рівність — це однаковість, це нівелювання, це стандартизація усунення різноманітності і неповторності індивидів, націй, культур. Зрівняльність завжди означає стирання різниці, підведення до спільного знаменника, а усе поза цим знаменником егалітаристи оголошують несуттєвим. Такий підхід характерний для лібералів і усіх, хто лівіше. Національна, культурна, расова специфіка засуджується і розцінюється як пережиток, від якого слід відмовитися в ім’я майбутнього ситого світового суспільства споживання. Саме в здійсненні такої політики, в реалізації ліберальних і лівих догм, в забутті власної культури бачать Нові Праві причини нинішньої кризи європейських суспільств. Європейці забули, принесли в жертву прогресу ті фундаментальні цінності, які зумовили у свій час велич арійських народів. Трансцендентні проблеми нині оголошено антинауковими забобонами, божественне в людині — неіснуючим, а питання харчування і чуттєвих насолод — єдино вартими уваги. Не треба сім’ї- це пережиток, що заважає виявам лібідо, не треба націй — бо можливі міжнаціональні конфлікти, не треба релігії — це опіум і джерело фанатизму. Масам ліво-ліберали втовкмачують думку, що це і є прогрес, історична неминучість. Нігілізм став ознакою хорошого тону. Права зростають за рахунок зменшення обов’язків. Падіння суспільного тонусу тотальне і виявляється в масовій деградації. Шалений ріст наркоманії показує тенденцію молоді сховатися, втекти від існуючої системи. Безупинне падіння рівня народжуваності в Європі, у порівнянні з статистикою африканських чи азіатських країн, свідчить про глибоку кризу так званого модерного способу життя, запровадженого лібералами і лівими. І ця криза загрожує перетворитись у катастрофу, попереджають Нові Праві, якщо не вжити заходів. Нинішня Європа не має ні стимулів до життя, ні ідеалів, за які можна вмерти. Щоб відродитись і знайти гідне місце у світі, Європа повинна усвідомити справжні джерела своєї культури. „Наші суспільства здобудуть рівновагу і наповняться свідомістю мети, лише віднайшовши свої корені — це і є корені майбутнього”. Повернення до джерел є поверненням до самих себе, до власної незмінної сутності, до того, що не вмирає. Це означає, за Новими Правими, також усунення усього привнесеного, штучного, чужого. Виявлення і усвідомлення європейськими народами своєї духовності і культурної специфіки — ось умова майбутнього розквіту. Теоретики ГРЕСЕ залучають до пошуків у цьому напрямі найновіші історико-археологічні відкриття, дані порівняльного мовознавства, міфології. Спираючись на праці академіка Ж. Дюмезіля, який вичленив основні риси соціального устрою і духовного світу арійських народів у найархаїчніший період і виявив присутність у духовній сфері основоположної системи трьох функцій (І — сакрально-юридична; II — військова; III — виробнича), які корелюють з відомими в арійців суспільними станами жерців, воїнів і виробників, А. де Бенуа виділив риси, характерні вже для європейського мислення: почуття різноманітності, готовність приймати виклик буття, культ героя, уявлення про світ у становленні, в русі, і, найважливіше — ствердження пріоритету духовного перед економічним чи матеріальним. Це означає, що згадана вище ієрархія функцій була одночасно і ієрархією цінностей. Цю трифункціональну структуру Європейські суспільства відтворювали протягом усієї історії як традиційний поділ суспільства на духівництво, знать і третій стан, відтворювали їх до Нового часу, коли лібералізм перевернув ієрархію цінностей, а за нею була перевернута і ієрархія суспільства.Таким чином, порятунок Європи — у відтворенні в майбутньому минулого.І Нові Праві вказують, що це цілком реально, бо історія не має ніяких законів і не знає ніякого так званого прогресу. Вона в будь-яку мить може розвернутися в будь-якому напрямі, якого їй надасть достатньо сильна воля. За Новими Правими культура — це єдина цінність, ядро якої не піддається змінам і невіддільне від народу, що її створив. Культура нерозривно пов’язана з традицією. Традиція — це своєрідний засіб самозбереження народів у ході історичного процесу. Вона є специфічною структурою, відбиттям конкретної ментальної схеми, що втілювалась на порозі століть у різних соціокультурних формах. Традиція пов’язана з кров’ю і ґрунтом, у ній можна лише народитись. Нові Праві з ГРЕСЕ підкреслюють, що дані спеціальних наук чітко говорять про генетичну схильність кожної раси до певної соціокультурної моделі, і з цієї причини відстоюють право народів „третього світу” на незалежність і самобутність, викриваючи з позицій етноплюралізму універсалістський імперіалізм і колоніальну політику наддержав. Нові Праві засуджують також структури типу МВФ і ЄБРР, оскільки ті своєю політикою не лише втягують народи у залежність, але й руйнують їхній традиційний устрій життя, політикою допомоги і „модернізації” підривають їхню природну соціокультурну модель. {Коли ж традиція порушена — „снікерс” не здатен замінити втрачений сенс життя”). З тієї ж причини Нові Праві проти іміграцій кольорових в Європу. Наплив нелегалів із „третього світу” змінює культурний клімат, загрожує змішанням рас і безповоротною втратою європейськими народами своєї власної самобутності. Кольорові в Європі не вписуються в автохтонну соціокультурну модель, укладають їй приховану опозицію. Тому Нові Праві пропонують жорстко контролювати міграційні процеси. Захист різноманітності культур є одночасно захистом традиційної расової однорідності (відносної) всередині етносів. Нові Праві рішуче відкидають звинувачення у расизмі. Вони підкреслюють, що расизм починається там, де починають порівнювати окремі раси, застосовуючи до них якусь єдину мірку — тоді одні з них неминуче виявляються вищими або нижчими. Нові Праві — проти подібних порівнянь — кожна раса добра. Більше того, захищаючи право народів бути самими собою, наполягаючи на збереженні расової різноманітності, вони є послідовними борцями з расизмом, що набув нині вигляду політики расової уніфікації, заохочення метисації і ігнорування расової специфіки. Виступаючи проти егалітаризму, Нові Праві протиставляють йому ієрархічне впорядковане суспільство, кероване кращими людьми — аристократією. Для її створення потрібні особливі школи на зразок середньовічних монастирів, спеціальна система виховання, що виховувала б достойних людей із розвиненим почуттям честі і обов’язку. Та спочатку слід виховати покоління вчителів, які були б достойні своїх завдань. Що ж стосується аристократизму як такого, то Л. Повель визначає його так: „...аристократизм — це почуття різниці і вкоріненості, що пов’язує людину з історією свого народу, кожен народ з певною культурою, кожну культуру — з певною психологією”. Важливе місце у теоретичних пошуках Нових Правих посідають біологічні науки, в першу чергу, соціобіологія і етологія, що пов’язані з іменами Е. Уілсона і К. Лоренца. Людина — біокультурна істота, її здібності зумовлені генетичне, вона жорстко обмежена у своїй поведінці законами природи, тому необхідно опиратися на ті біологічні властивості людини, які зумовлюють її соціальну психологію і не можуть бути усунені. Такими, за теорією Нових Правих, є: 1)генетичне запрограмована агресія — лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц довів, що агресія притаманна усім живим істотам і при зводить не лише до смерті, але і до продовження життя на планеті, бо сприяє збереженню виду; 2)”інстинкттериторіальності” — психологічна прив’язаність до певного місця чи місць — притаманний тваринам, а також у видозміненій формі і людям; 3)”інстинкт ієрархії” — підтверджений даними етології і виявляється як при взаємодії тварин одного виду, так і особин різних видів, стримуючи і корегуючи виявлення агресії; 4)”інстинкт власності” — доведено його наявність у тварин, почуття власності внутрішньо притаманне і людині, і, за теорією Нових Правих, успадковане нею від своїх давніх предків; 5)неповторність кожного індивіду зумовлена уже генетичним кодом. Це від початку робить кожного не схожим на інших, і не рівним з іншими. Отже, базові постулати Нових Правих отримують, крім філософського — ще й біологічне обґрунтування. До усього сказаного вище слід додати, що французькі Нові Праві не сприймають і засуджують тоталітаризм в усіх його проявах, а також рішуче відмежовуються від нацизму і фашизму, як тоталітарних збочень у правому русі. Тоталітаризм нерозривно пов’язаний з ідеями рівності, він найпослідовніше втілює їх на практиці. Тоталітаризм ніколи не виступає від імені сильних, бо світ самостійних і сильних не залишає йому місця. Лівий тоталітаризм грунтується на так званому „залізному трикутнику” — на перебільшенні ролі середовища, на ідеї рівності і утопізмі. Правий тоталітаризм з’являється в екстремальній ситуації агресії або її загрози (з боку лівого тоталітаризму), і має на меті лише ефективну мобілізацію нації для боротьби з ним. Комунізм спровокував появу фашизму і нацизму, марксизм-ленінізм був головним стимулом до написання „Майн Кампф”, практика Леніна санкціонувала діяльність Муссоліні і Гітлера. На зламі 80-90 рр., спостерігаючи швидке вмирання комуністичного блоку, і, паралельно, зростання експансіонізму в США, які під ліберальними гаслами проводять аналогічно з комуністичною політикою стирання меж — нівелювання націальної самобутності, дискредитацію релігійності, лише не заради світового комунізму, а заради світового ринку. Нові Праві з ГРЕСЕ висунули нову концепцію про існування реальної загрози ліберального, центристського тоталітаризму. „Помилково вважати, що існує, з одного боку, тоталітарний світ соціалізму, а з іншої — „вільний світ” на зразок діснейленду. і що природнім лідером цього світу е американське суспільство. Це всього лише байка... Насправді є дві форми тоталітаризму. Вони різні за своєю природою і функціями, але складають однакову загрозу для культури і людини. Тоталітаризм східного типу піддає гонінням, отруює, вбиває людей тілесно. але він хоча б залишає людям надію, шанс на визволення від нього. Тоталітаризм західного типу творить щасливих роботів: він конденціонує повітря пекла, але вбиває душі” (з інтерв’ю А. де Бенуа). Суть тоталітаризму, згідно з теорією Нових Правих, не в усуненні багатопартійності і парламентаризму, а у соціальній інженерії — в намаганні придумати та сконструювати єдиний для усіх народів порядок. Тому, на противагу штучній дилемі „демократія чи тоталітаризм”, Нові Праві висувають іншу — традиційний плюралізм (тобто природня різноманітність культур і способів життя) чи тоталітарний монізм (на зразок „суспільства споживання” а 1а США або „світової республіки Рад”)!