Ярослав Стецько Суспільний лад, до якого прагнемо, базується на двох основних засадах національній і етичній. Перша з них висуває вимогу нівеляції соціяльно-економічної боротьби кляс та встановлення в здобутках, що залежать від якісної вартості індивіда, немає: рівність повинна натомість виявлятися в установленні однакових об'єктивних умов для кожного громадянина, що має моральні дані для здобуття означених осягів, незалежно від того, з якої соціяльної верстви (інтелігенції, робітництва чи селянства) він походить. Націоналізм створює для всіх справедливі об'єктивні умови росту, залишаючи решту — творчості й волі кожного. Він є демократичним у тому розумінні, що понад усім ставить вимогу й засаду чину; з цього правила не призначає вийнятків і від кожного жадає максимуму зусиль цілої індивідуальности. А тому, що осяги поодиноких індивідуальностей, навіть при релятивно-однакових зусиллях, все бувають різні, то вже самі закони природи встановлюють нерівність. Поняття абсолютної рівности взагалі не існує; її можна уявляти хіба тільки в абстракції. Тим більш нереальною стає вона в суспільному житті, що позначається законами змагу багатьох різних людських воль і сил. Ніхто так переконливо не підтвердив цього факту, як саме большевизм, з банкрутством його початкових теорій комуністичної нівеляції індивідуальности й суспільства. Саме поняття справедливости стоїть не раз у суперечності з поняттям рівности. Зокрема в суспільному житті вимога справедливости стоїть перед вимогою рівности. Демократизм націоналізму виявляється в тому, що перед кожним громадянином він ставить етичний постулят і його консеквенцію — постулят праці, як імператив, від якого ніхто не сміє ухилятися. Націоналізм підносить працю до рівня етичної засади. І саме це піднесення її на п'єдесталь моральної цінности, неґує питоменну демоліберальному капіталізмові ідею найманої праці. При такій інтерпретації праці самий капітал перестає бути тим, чим він є в умовах демолібералізму. Бо в консеквенції цієї засади працедавцем стає фактично не одиниця, а найвище суспільне єство, що має абсолютні вартості й право встановлювати етичні закони, себто — нація. Ця остання делегує свої компетенції окремим одиницям чи їх колективам (підприємці й підприємства), але вони (в націоналістичній інтерпретації власности) виступають тільки суб'єктами переданого їм нацією права володіти майном і бути працедавцями, бо, наприклад, за діяння на шкоду суспільства можуть бути державою експропрійовані. При такому зіставленні ідеї праці й власности — право абсолютної власности на всі добра належать остаточно нації, її члени є постійними, дідичними ужитковцями й посівачами дібр; вони можуть на власній свобідній внутрішній диспозиції міняти даний предмет праці (чи власности) на інший і т.д., але нація-держава залишає в своїй компетенції нормування їх прав (наприклад — заборона роздрібнювати певні предмети власности, уживати їх незгідно обов'язуючими правно-етичними нормами і т.д.) включно до конфіскації власности. Це є обмеження анархістично-свобідного диспонування засобами продукції з погляду на добро цілости — нації, суспільства й родини. Рівнобіжно із зростом у ширину й глибину національно-суспільної ідеї, з її пенетрацією в широкі суспільні маси — наступає переоцінка вартостей; повільний, важкий, повний труднощів перехід із індивідуально-егоїстичних позицій на суспільно-етичні. Живемо в добі ублагороднення людини, скермування її на шлях добра духово й кровно їй близьких та нації; в добі героїчної моралі й героїчного стилю життя! Після так усвідомленої компетенції нації-держави, стає зрозумілою вся хибність поняття „абсолютної” приватної власности. На релятивність цього вказувала ще аристотелівська теза, що людина є „політикон”. Сучасний ступінь суспільної відомости вводить обмеження права власности на користь загального національного добра. Поняття приватної власности, як „абсолютної” категорії, компромітує принцип здорової індивідуальної ініціятивности, запроваджуючи на її місце анархізм (цим власне й визначається демоліберальний капіталізм). В другу, ще більш абсурдну, крайність — попадає комунізм. Ні один, ні другий із них не має в суспільному житті творчого застосування. Обидві ці системи призабули кардинальний життєвий феномен — націю, що є органічною синтезою й реґулятором усього. Хто каже „необмежена” приватна власність — той виказує брак розуміння законів суспільного життя: чейже й у його уяві не вільно цю „обмеженість” вжити, наприклад, на те, щоб висадити... дім у повітря — бо це забороняють певні правні норми. Справді, бувають такі характерні факти, як ось, наприклад, в Бразилії, де плянтатори-капіталісти висипують каву в море в той час, як її не мають недостатком бразильські ж робітники, що її вирощують... Але чи є це до подумування в націоналістичному суспільному ладі?! На цей приклад ліберали можуть відповісти, що бразилійським капіталістам йде не про те, щоб не дати кави робітникам, але щоб вдержати господарську рівновагу в державі й у міжнародних торговельних відносинах. Але таку економічну „політику” можна виправдати хіба релятивно, себто, що при даній суспільно-виробничій структурі не існує інших можливостей до вдержання цієї рівноваги. Нам проте йде не про релятивності, а про преміси, про суть, про основні зміни. Коли сучасна економіка доходить до таких абсурдів, то треба в основі змінити лібералістично-капіталістичний устрій, а не ліквідувати його паліятивами (напівзасобами — ред.), що, зменшуючи хвилево гарячку, залишають розкладові бактерії в самому організмові. Треба творити організацію суспільного життя на нових основах, вартостях і принципах та надати речам таке окреслення, яке відповідало б їх істотній суті. Новий світогляд вносить у життя глибокі зміни. Остаточне встановлення їх виявляється навіть у термінологічних окресленнях, в номенклятурі. Однакові окреслення мають у нас і, скажім, у демолібералів цілком різний зміст. Наприклад, „самовідречення” й „самозаперечення” означають для демолібералів неґування егоїстичного тенору життя даної людини й заперечення того, що становить для неї суть і глузд життя. У нас же самозаперечення зовсім не є запереченням себе, своєї суті й змісту, а самовиявленням тих вартостей, що характеризують справжню українську людину. Як бачимо, одне слово, чи окреслення відбиває діаметрально протилежні погляди на світ. У них (демолібералів) — гедоністичний егоїзм, як суть життя; у нас (націоналістів) — національно-суспільний глузд існування й суворий героїзм, як неодмінну рису ідеалізму — трагічну й глибоко-життерадісну концепцію життя, що має в своїй основі героїчну етику. Коли кажемо, що визнаємо (в питомому нам розумінні) засаду приватної власности, то зміст цього формулювання (як бачимо з повитого прикладу) не покривається з дотепер існуючим. Вся атмосфера переоцінки різних вартостей життя визначає іншу ситуацію й для цієї вартости (власности). Абсолютність демоліберального поняття власности відпадає; вона набуває новий етичний зміст, — стаючи виразником природної людської тенденції виявляти себе індивідуально, творити свій світ праці й родини та сповняти обов'язки супроти національної спільноти. Стимули творчости в демолібералізмі (як і мотиви приватної власности) лежать тільки в колі егоїстичних побудників і бажань передусім зиску. Ми ж виховуємо загал у площині національно-суспільних мотивів і цілей. Тому, не раз подібний щодо форми суспільний інститут у своєму внутрішньому змісті стає цілком відмінним від того, що його встановила демоліберальна доба, як „святий і непорушний”... Визнаючи свобідне диспонування означеними засобами й предметами праці в рамках державних законів, що узгляднюють добро нації, родини й одиниці — цим належно оцінюємо позитиви суспільного росту людини, які їй дають і, віддані до її користування, матеріальні вартості. Характерною рисою української народний вдачі є високе почуття особистої гідности, сильна — у великій мірі з землею зв'язана — родинна й родова самоокресленість, що протиставиться „общинницькому" стилю життя й духа московської маси. Європейські принципи особистої гідности й духового аристократизму — принципи ноблєс обліж завжди були чужі Московії. „Московское дворянство, — пише в своїй „Історії русской культури" П.Мілюков, — нікоґда не удавалось пріучіть к європейскому чувству воєнной честі, воспітавшему сословний дух європейского дворянства"... В тому напрямку нічого не міг вдіяти й Петро І. Характерний момент: в році 1722 „один із многих", якийсь „совєтнік Степанов", коли його побили, так писав у свому „рапорте": „я о моєй персонє не говорю, только характер канцелярії совєтніка не допускаєт не токмо побої, но і брані тєрпєть"... Зовсім не те бачимо ми в поняттях гідности в українців: ,Де ж племя славного Народу Руського, з насіння Яфетового, котре державу Грецьку морем і суходолом воювало", і т.д. З цим духовим аристократизмом української історичної індивідуальности треба нам не тільки рахуватися, але саме до неї нав'язувати свій чин. Заналізувавши характер українця, пізнаємо, куди йде загальна напрямна його суспільного розвою; наше завдання лежить у розбудові органічно врослого в нього національно-суспільного ідеалізму, через синтетичне споєння всіх його сил в ідеї батьківщини. Одним з елементів цієї розбудови є й своєрідного стилю — підпорядкована усталеній ієрархії вартостей — індивідуальна власність. Обмежуємо не свободу, а виеліміновуємо анархію! Ніде немає більш розумних свобід, як у націоналістичній державі; ніде немає кращих середників задоволення розумних потреб і прагнень народних мас, як саме в державному устрою націоналістичного типу, що своєю формою і методами кермування є диктатурою цілої нації. Ідею цієї життєвої, конструктивної ієрархії — демоліберали намагаються компромітувати всіма силами... Про нарід піклуються тільки його найкращі, що органічно виростають із-поміж усіх його верств. Керма цих найкращих елементів із усіх суспільних прошарків — це й є справжнє народоправство. Іде тут про якість і ті методи, якими цю керівну якість здобувається... Ідеться про самовиявлення людей працею, ідейністю і характером. Розбудова суспільного життя йтиме по шляху уможливлення кожній одиниці, щоб вона дала максимум своїх сил і здібностей для національного росту. Індивідуальність матиме можливість широкого і повного розвитку, але в національних рамках; її інтерес буде гармонізуватися з загальним добром і творитиме з ним єдність. Не невільника власної держави хочемо творити, але вільною громадянина, що в праці знаходить себе, розвиває свою особовість. Найкращі, найактивніші, найбільш творчі з цих вільних громадян творитимуть провідну верству, що триматиме керму масами й, будучи органічно з ґрунту зв’язаного з ними, сумлінно дбатиме про їх добро. Провідна еліта нації, щоб мати право бути такою, повинна стати уосібленням ідеалізму й героїзму. Вона перша ставить чоло небезпекам і остання відступає, здійснюючи своїм власним прикладом і соціяльну справедливість. Щойно тоді зможе вона видобути з нетрів душі народньої вартості, необхідні для національного росту й перекувати, в огні боротьби за свої ідеали, цілий нарід у армію воїнів. Індивідуальна ініціатива має в націоналістичному суспільстві такі широкі можливості, що та орбіта — яку для неї закреслив демолібералізм, чи комунізм (альфа й омега — економічні вартості) — не тільки не вистачає для людини квантитативно, але й зв'язує її якістю, і щодо мети. Нова людина в своїй ініціативності не шукатиме, йдучи за гоном гедоністичного егоїзму, якнайбільших досягнень тільки у матеріяльній (господарській) площині, але змагатиме до розбудови цілости життя за стимулом націоналістичної ідеї, як того одинокого побудника чинности, що надає вартість людині й глузд її змагання. Критерій керівної меншости, — що найкраще знає інтереси цілости, — не матеріально-продукційний і не клясовий, але ідейно-етичний. Він уможливить вступ у ряди провідної верстви кожному українцеві, — від пастуха до професора й від капраля до маршала, — що гідний цього високого покликання. Встановлюючи свій суспільний устрій, не трактуємо його стабільною вартістю; він може мінятися в формах і методах відповідно до розвоєвих процесів та вимог життя. В нашій загальній тенденції міститься прагнення якнайкраще скріплювати в кожну дану історичну добу силу нації для внутрішнього розвитку й зовнішнього промінювання. Ми хочемо направляти умови суспільного життя, але не тільки апелем до доброї волі й сумління громадян, а покликаючись на християнське милосердя, гуманність тощо. Бо вважаємо, що коли тільки це є мотивом усунення експлуатації й інших дефектів суспільного устрою — то це було б плеканням культу образи й приниженням гідности людини. Немає нічого більш понижуючого для гідности людини, як одержання милостині, що її побудником є милосердя! Це був би устрій жебраків, а не вільних і гордих людей. Кожний справедливий суспільний устрій має в собі елементи білятеральних (двобічних) умов, взаємних зобов'язань — без ніяких ласк, милосердя й покори. Ніщо не поможе апелювати до сумління капіталіста чи керівника большевицького совхозу, щоб не експлуатував робітника! Суб'єктивно людяний капіталіст може особисто краще трактувати своїх робітників, але нічого їм не порадить, бо він самий є тільки звеном у системі, шрубкою в машині, що силою своїх власних законів диктує йому робити саме так, а не інакше. І „найкраща” людина в злому устрої нічого не вдіє, хіба що стане... філянтропом, коли вона не видвигає іншої ідеї, іншого стилю й організації життя та не стане борцем за нього. Борцем за ідеалістичну й героїчну етику життя! Ні толстовське духове „непротивлення” злу, ні сучасна декадентська інтерпретація моралі, ні відклик до гуманности, ні пасивні мученики — не знищать існуючого лиха! “Бастилії” знищували ідейні герої, що мали відвагу протиставлятися злу; ті, що не пасивним терпінням хотіли спасати друзів своїх, а жертвою й чином. Пасивний, хай і загорілий, фанатизм не приносить рятунку, й не може служити критерієм для оцінки етичної вартости діяння. Тільки активний, героїчний фанатизм творить життя й є його змістом. Вертаючися до нашого прикладу, рекапітулюємо: без національної ідеї, без героїчного й етичного підходу до життєвих проблем — все залишиться по-старому. Дана людина може роздати все своє майно бідним, але устрій залишиться тим самим і в його системі нічого не зміниться. Може дехто й „послухає” закликів до „милосердя”, але решта, що творить систему, залишиться й надалі з нею. “Просимо, поможіть!” — бачимо на мурах міст, і образ заплаканої дитини, яка простягає руку, щоб зворушити серце... І це так зв. „суспільна опіка”! Коли це хтось зачисляє до шляхетних жестів людини, то ми далекі від ідей, що їх змістом є жебрацтво! Або інший образ: голодна дитина ділиться хлібом із собакою, а поруч... оргії здегенерованих багатіїв, що можливо тільки вчора продали зброю ворогам батьківщини і, не дивлячись на те, перебувають під охороною законів „великих демократій”! Стверджуємо: українській душі чужий демоліберальний капіталізм, як і його антипод, а водночас матеріялістичний спільник — комунізм. Як доказ наших повищих тверджень, вкажемо ще на приклад Католицької Церкви, що, замість поборювати лібералістичний гіперкапіталізм, апелювала до ... сумління його представників, а в наслідках сама опинилася під його впливами; протисуспільні й неестетичні засади капіталізму знайшли в колах церковників своє деяке застосування, хоч декларативно вони й є проти них. Нічого не поможе „Рурум новарум” ні „Квардаґесімо Анно”, доки гасло лишатиметься пустою фразою! Але власне це й знаменне для римської Церкви (також і православної), що в них не знаходять підтримки ідеалістичні (націоналістячні) рухи, які стають на шлях боротьби з „правими” й „лівими” інтернаціоналізмами та проведення далекосяжних соціяльних реформ. Націоналізм викликається, як „дикунство”, „зоологізм”, як „туга за ножем і кров'ю” — натомість кокетується його профанаторів, що виступають під маркою „творчих”, “католицьких” та інших „націоналістів”... Який же лад обіцюють Україні ці „творчо-католицькі” націоналісти?... Наш псевдокатолицизм нічого не навчився з минувшини й сучасности. А на цьому тратить Церква й релігія! Між тим грядуть важкі події й конфлікти. Нові катакомби розкриваються перед справжньою Українською Церквою. Хто лякається їх — той не ввійде до Христового Царства! Націоналізм не заперечує певних досягнень суспільних устроїв у минувшині, приймаючи з них те, що зберегло ще вартість і актуальність. Доосередні національні сили, діючи постійно впродовж віків, внесли нові творчі елементи. Ця неусвідомлена воля до консолідації шукала шляхів свого виявлення, її підхопив соціялізм, видвигнувши робітничу клясу, як рішаючий фактор суспільного життя. Робітництво справді видвигнуло себе, як соціяльний фактор, але соціялізм спростачив усе і схотів стати гробокопателем національної ідеї. Життя викинуло його за свій борт! Український націоналізм збагнув глузд новітнього суспільного життя й впродовж кількох років зумів відродити націю, що пішла за його ідеалами. Націоналізм не твердить, що сказане ним в дану епоху є його останнім словом. Бо він — життя, а життя вічно мінливе; в ньому відбувається вічна зміна понять, прагнень і інститутів. Суспільний лад розвивається у формах і методах, проте в засадах свого розвитку лишається незмінним. В процесі історії вага й взаємовідносини суспільних груп були різними; відповідно до вимог епохи на кін життя видвигаються ті чи інші творчі суспільно-виборчі сили, здійснюючи національну ідею. В нашій добі й у наших умовах цією вирішальною національно-суспільною силою стають широкі народні продукуючі маси. І саме вони будуть підметом розбудови нового суспільного ладу. Задоволення їх розумних потреб, зміцнення волі й патріотизму, унешкідливлення всіх руїнницьких відосередніх сил — ось методи скріплення нації. Грядучий час — це вже не час боротьби самих армій, а цілих народів. Щоб вдержатися в цій борні й її виграти, — необхідна єдність, витривалість, працездатність і активність цілої нації. Такою ж вона може стати тільки тоді, коли її внутрішнє існування буде побудоване на взаємному довір'ю, почутті справедливости та ідейно-етичній пов'язаності громадян у одне ціле; і не лише для зовнішньої перемоги, але й з мотивів почуття духової споріднености та етичних спонук („діти одної матері — Батьківщини”). Базуючи свій лад на принципах нації понад усе, протиклясовості й праці, що виходять із непорушних преміс етичної натури — тим самим не можемо заперечити демолібералістичний капіталізм із усіма його похідними наслідками, що виявляються в своєрідних інституціях: „працедавці-пани” — „робітники-наймити”! Мусимо творити такий суспільний лад, щоб робітник мав повну свободу страйку, але щоб страйкова боротьба для робітника стала зайвою, бо ми змінимо дотеперішній експлуататорський устрій як несправедливий і такий, що мусів бути зміцнений. Бо сама страйкова боротьба вже свідчить про несправедливі підвалини цілої соціяльно-економічної будови, що згори припускає і санкціонує законність визиску, супроти якого треба боротися методами насильства (страйки й льокавти). В націоналістичному устрою не сміє бути місця для визиску, а тим самим і самочинних виявів боротьби з ним. Держава тут виступає не якимсь механічним регулятором (і не „поліцаєм”!) між працею й капіталом, бо в обличчі з'ясованих вище засад зникає його експлуатуюча сила; є еманацією всіх досередніх суспільних сил і чинником, організуючим націю, яка стає її джерелом і підставою. Держава це власність усіх громадян — і всі будуть дбати за найсправедливіше її порядкування і найсправедливіший соціяльний лад, де робітник буде співгосподарем своєї держави, співкерівником її, учасником влади нації. Дві революції (З приводу геройської смерти ген. Тараса Чупринки) Поки прийшов 1648 рік, Україна поклала багато жертв на вівтарі боротьби за свою свободу. Різні методи боротьби, різне її найняття, різне було усвідомлення мети в різних періодах, як теж було різне пов'язання й наголошування національного і соціяльного в нашій революції. Момент національний завжди був тісно пов'язаний із соціяльним. Українська революція, себто національно-визвольна війна мала тільки тоді успіх, коли оба ці моменти були органічно поєднані. Як лише було нехтоване соціяльне питання або, тим більше, коли замикала в свідомості українців національна причина неволі та національна мета боротьби — прихопила поразка. Це не лише фраза, лиш гірка правда, що Україну ніколи ще не переміг ворожий меч, бо наш народ — народ героїв, а тільки завжди троянський кінь, татарські люди, українські яничари, що їх ворог ставив собі на службу і примушував боротися за свої інтереси. Хмельниччину неможливо було подолати так довго, як довго в Україні не було зроблено диверсії проти української держави. Як Богдан Хмельницький ішов на Польщу, сказав знамениті слова: ,3иб'ю з неволі польської ввесь український народ. Тепер буду воювати за нашу православну віру. В цій війні поможе мені вся чернь по Люблин, по Краків. І я від неї не відступлю, бо це наша права рука”. Богдан унеможливив ворогам вбивати клина поміж „чернь” і українську провідну верству, поміж соціяльне і державне, бо він вмів спрямовувати в одне русло обидві рушії визвольного руху. Бо це незаперечний факт, що соціяльний момент співвирішаючий у національно-визвольному русі. Після Богдана прийшов знову роздор, Москва почала оперувати, як завжди, соціяльною демагогією з допомогою наших татарських людей, а з другого боку керівна соціяльна верства, що відірвалась від народу і захищала тільки соціяльні інтереси шукала „опіки” в шляхетській Польщі або дворянській Москві. Таким чином ворогові вдалося роз'єднати інакше непереможений український народ, народ Богунів, Сомків, народ козацького лицарства. Це не випадок, ані не „геніальність” Петра, ані не стратегічні помилки Карла призвели до поразки під Полтавою, а наслідок факту, що великий державний муж Мазепа не дооцінив того, чому надавав таку вагу Хмельницький — „черні”, уосіблення соціяльного, ролі Семена Палія. Хмельницький теж мав Кривоноса — божище черні, але він потрапив біля однієї справи тримати і Виговського, і Немирича, і Кричевського, і — Кривоноса. І православних, і римо-католиків, і протестантів... Петро потрапив Семена Палія повернути з Сибіру для соціяльного бунту проти Мазепи, а принаймні, щоб виключити підтримку народних мас для справи національної революції, точніше — для української національної війни проти Москви. Українська „чернь”, ідея української соціяльности не включена в українську революцію, себто у визвольну війну, означає її поразку. Немає сумніву: вирішальним є чинник національний, але він мусить бути виповнений українським змістом у кожному відношенні, також у соціяльному. Українці мусять нарешті зрозуміти, що — окрім факту становища України „при битій дорозі” — вони самі великою мірою винні, що втратили свою незалежність. Цю власну вину, власне недомагання зрозуміти, це означає добитися половини успіху. Української „белюа сіне капіте” — потвори без голови, боялися від століть усі... Ніхто не знав, і сьогодні не знає, що промовлять українські степи, гори, ліси, яри... Страх перед Україною в'язав Гітлерові руки, він боявся що найменше злагіднення режиму приведе до його розгрому на тилах... Україна мовчазна, але як промовить — валить основи всього дотеперішнього ладу. Як Хмель вчинив повстання, усувереннювалися Пруси, валилися європейські коаліції, творилися нові держави. Навіть Кромвел був змушений брати до уваги у своїх найповажніших комбінаціях козацьку Україну... Не тільки чужі, а й свої боялися не раз своєї власної сили... Зокрема цієї динаміки „черні”, народу в поході... Одні, побачивши, що вона несе нові порядки, відреклися її, нап'ятнувавши, як руїнницьку силу... Вони говорили лише про національно-державне визволення і не пов'язували його із соціяльним визволенням, мовляв, не знати, що ця потужна народна стихія викличе з нетрів своєї химерної природи. Нехтуючи соціяльне питання, віддали його для використання ворогові через татарських людей, укапістів чи їхніх брюховецьких. Інші ж, по своїй духовій структурі раби-недержавиики, знехтували суть — національно-державне визволення, а поклали все на соціяльне і заїхали до інтернаціонального соціялізму, марксизму, як це сьогодні зветься, а вчора мало іншу назву, але, таку саму суть. Обидва ці однобічні погляди помилково розцінювали рушійні сили нашого визволення, себто — нерозривне сплетення національного із соціяльним та примат цього першого, як передумови здійснення другого. У висліді переоцінювання одного, ми мали соціялістичний центр в Москві, що його визнавали українські соціалісти, які заперечували українську суверенність у ім'я інтернаціонального соціялізму, або інші, як протиставлення, виявили нахил до феодалізму, поміщицтва. Українська народна стихія довго була без голови. Петлюра прийшов запізно. Ні при чому тут виправдування тиском Антанти до федерації, ані „новою пануючою епохою соціялізму в світі”. Це все лиш викрути. Офіційна Україна не розпізнала непоборної рідної сили — народної стихії. Ані Липинський, ані інші самостійники в той час не наголошували обидвох моментів, щоб український визвольний рух двигнути могутньо вперед. Єдиний Міхновський уже тоді був поставив правильно в теорії питання українського визволення, наголошуючи обидва чинники. На практиці найсильніше наголосив ті елементи Петлюрі, що зірвав з українськими розкладовими соціалістичними доктринами і став символом національного і соціяльного визволення українського народу. І він почав творити нову епоху в нашій новітній історії, зразок якої маємо в революції Хмельницького. Тому, коли сьогодні шукати соціологічної генези УПА, то треба її бачити передусім в епосі Б. Хмельницького і згодом частково в добі Головного отамана Симона Петлюри, в добі розриву з інтернаціоналізмом-соціялізмом, в добі поєднану, національного визволення із соціяльним. Петлюра прийшов дещо запізно щоб могти врятувати українську державу. Московський центр вже був сконсолідований, армії відродженої червоної Москви в спілці із збаламученими новими татарськими людьми — укапістами, скрипниківцями, коцюбинськими — вже наступали на Золотоверхий Київ. Ролю Петлюри вони розуміли найкраще, тому він сьогодні не живе. Тому загину і полк. Євген Коновалець і Роман Шухевич. Укапізм, чи будь-який, інший націонал-комунізм, це повторення в історії України ворожої антиукраїнської диверсії. Вчора вони — ці диверсанти — звалися татарськими людьми, сьогодні — укапістами. Вчора був Брюховецький, сьогодні Коцюбинський чи Гречуха. Український визвольний рух різних епох зазнав поразок через брак ідейного пов'язання національного і соціяльного моментів. І Сомко, і Богун, і Дорошенко, як великі українські державники зазнали поразок, бо не зрушили народних мас. Вони були великими самостійниками але не були одночасно й українськими соціяльними революціонерами. Кінчали як герої — а інші, коли стояло питання нового українського соціяльного ладу, переходили до ворога, який консервував старий лад. Кисілі йшли до Варшави, українську чернь обдурювала Москва, а іншу частину української аристократії робили дворянами чи московськими князями. Українській революції наших днів не по дорозі ні з соціял-демократією чужих вислужників, ні з соціял-реставрацією інших психологічних і політичних опортуністів в обох випадках. Наша революція — всенародна, йдемо з народом, який тісно поєднує справу соціяльного визволення із національною незалежністю. Ми нав'язуємо до доби Хмельницького, до доби Петлюри, з яких виросла наша епоха — епоха Української Повстанської Армії. І на такому тлі постать незмінного Головного Командира УПА, генерала Тараса Чупринки, виглядає інакше від того насвітлення, в якому сантиментально його представляє вся наша преса. Генерал Тарас Чупринка збагнув обидва згадані елементи української визвольної революції і надав їй характер живого життя. Давши примат національного визволення перед всіма іншими складниками, що входять у поняття національного визволення він сполучив їх органічно в одну цілість. Він ясно задеклярував, що без української держави немає соціяльної справедливости і особистої свободи. Не тільки словами, а й практично. УПА, на його заказ, стала на захист також соціяльних інтересів народних мас України, жорстоко експлуатованих нацизмом і большевизмом. УПА стала Збройною частиною народу. Вона збройно виступила проти вивозу українських громадян у Німеччину на примусові роботи, поборювала вивози на Сибір, відбирала від німців континґенти, не давала їх стягати, виступала проти колективізації, захищаючи приватну власність селянина на землю і не даючи таким чином ще більше експлуатувати його в колгоспах; вона виступила проти нелюдського режиму на фабриках, проти стахановщини, проти експлуатації робітників і т.і. Вона боролася за свободу слова, за вільну творчість професійного інтеліґента, виступала на захист „віри православної”, як це робив і Хмель, захищала Українську Греко-Католицьку Церкву, яку Москва силою ліквідувала так само, як раніше Українську Автокефальну Православну Церкву; за часів нацизму закладала школи, будувала українську адміністрацію в своїх „республіках”. Чупринка міг повторити слова Хмеля: „ бо це наша права рука — чернь”. Ввесь народ підтримував УПА. Україна ступила величезний крок вперед — в епоху нової української Хмельниччини, що ось-ось перед нами. Підвалини під неї поклав незрівняний політик і стратег української революції — Роман Шухевич. Епоха Козаччини жила ще в нашій Гайдамаччині і Коліївщині, їхні елементи, що були ремінісценціями великих здвигів нашої історії, віднайшли себе у завершеній формі — в УПА. Леґендарні Залізняки і Довбуші, месники народних кривд, віднайшли себе, відродилися в УПА, в незрівнянних командирах: Яструбах, Ягодах, Різунах, Помстах, Савурах, Шелестах і їм немає числа. В нашій статті не з'ясовуємо тільки ролю генерала Чупринки на тлі сьогоднішньої революційної боротьби в Україні, бо ми вважаємо, що нову епоху в Україні творила і творить ціла верства „нових людей”, яких у боротьбі очолив і надав їм організовану форму дії сл.п. Роман Шухевич. Він буде в українській історії поруч найвидатніших її постатей, як полководець і стратег великої політичної і соціяльної революції. Ця ціла нова провідна верства людей — це кров від крови, кість від кости, дух від духу найширших народних мас, які є тим остаточним вирішальним елементом революції, її „правою рукою”. На нашу думку, наша епоха має дуже багато схожих елементів з козацькою, а останнє „Звернення воюючої України”, під яким стоїть підпис також підпільної Церкви, нагадує нам всебічність її, нарівні з Хмельниччиною. Не хочемо тим сказати, що ми вже в епосі нової своєрідої Хмельниччини. Всебічне розгорнення української революції ще стоїть перед нами, але вже немає сьогодні сумніву, що живемо напередодні епохи, подібної до Хмельниччини. Виключна заслуга генерала Чупринки, поміж всіма українцями наших днів, в тому, що він зумів спрямувати українську революцію на ті рейки, якими йшла Хмельниччина. Це в майбутньому оцінить історія. Нам видається, що генерал Чупринка добре розумів свою ролю під час українських визвольних змагань, коли в одному із своїх наказів писав, що він гордий з того, що доля йому судила стояти на чолі армії героїв, якої рівної не знає історія України і супроти чинів якої бліднуть Термопіли та інші античні приклади хоробрости і вояцької чести. Знаючи з особистого життя ген. Чупринку, як особливо скромного, що не любив рекламувати і довгі роки був анонімом, але й особливо відповідального за кожне висловлене своє слово, відчуваємо вагу його слів. Ми навмисне обрали тему: дві революції; не в сенсі протиставлення, а відзначення спільних рис двох революцій тільки часово різних, але суттєво майже однотипних, беручи до уваги різність епох, щоб показати, якою рідною і органічно зв'язаною з нами є наша минувшина. Не раз декого непокоять сьогодні теоретичні неясності в деяких крайових публікаціях. В декого зроджується страх перед евентуальним неправильним напрямком руху. Такі сумніви безпідставні. Наш рух завжди виростав із життя і завжди емпірично формувався. Ми робили часом теоретичні помилки, інколи з'ясовували не все так, як життя пізніше корегувало, але ми завжди в дії йшли правильно. Наші практичні помилки, наприклад на еміграції, виринали не раз з того, що ми давали перевагу балачкам перед дією. Наш рух — це дія. Щоденна дія в Україні. Це неустанна боротьба проти ворога, проти всієї його системи, а теорія — це обґрунтування дії. Дехто спорив, чи часом в теорії будь-який автор в Україні не допускав можливості колективізації, а тим часом практика показує, що якраз навпаки: наш рух ввесь час різко і радикально поборює колгоспи в принципі. Крайові інструкції дії це наочно підтверджують, як теж вся життєва практика. Те саме в інших ділянках життя: промисел, антимарксистський дух в культурі і т.д. Генеральний напрямок руху здоровий, правильний, революційний. Наш рух на практиці правильно сполучає з національним моментом момент соціяльний. Це не є жадні протиставні елементи. Наша революція — загальна революція всього життя. Життя — це єдність всіх переживань. Національне і соціяльне — дві сторінки одної медалі, одного життя. Носієм нашої революції є народні маси, тому тим більше немає мови про однобічність української революції. І як зберігачем національної ідеї є сьогодні народ, що в своїй масі став героєм, і символізує націю (себто єдність живих, мертвих і ненароджених), так тим самими соціяльний аспект революції — неодривна частина цілости. Сукупність усіх життєвих потреб народних мас мусить бути розв'язана. Без національно-соціяльної революції немає українського визволення. Хто це відкидає, ставить на інтервенцію. Треба вже нарешті не допустити троянського коня чужої соціяльної демагогії, що завжди валила зсередини Українську державу чи боротьбу за її відновлення. В усіх етапах української національної революції вже відразу, в перший момент, учасником буде весь народ. І найважливіше те, щоб якнайбільше скріпити динамічну потенцію народу, що бореться. Соціяльні переміни не сміють послабити зовнішнього фронту, себто український вояк не сміє кидати фронту тому, що, наприклад, в селі ділять землю, а в місті робітники перебирають фабрики і „йому нічого не лишиться”. Наша революція національна, отже це війна проти ворога, а війна ніколи не буває успішна без збройної перемоги на полі бою з національним ворогом, дотеперішнім окупантом-завойовником. Коли впаде червона Москва, на Україну сунутиме нова „демократична” чи якась інша НТС-Росія. її перемогти можна лише армією. Коли на кожній п'яді здобутої нашою армією української землі проводитимуться соціяльні і інші переміни, український фронтовий вояк мусить бути певний, що про нього дбають закони революції, закони української влади, яка забезпечить за ним і його родиною всі здобутки української, теж і соціяльної революції. Місцеві органи державного самоуправління, на основі окремого закону, виданого вже в перший день революції, будуть реалізувати соціяльні реформи, брати до уваги зокрема фронтових вояків, політичних в'язнів і взагалі всіх тих, що страждали і боролися за Україну. За таких умов український вояк буде спокійно захищати українську державу, свідомий, що вона дбає про його рідню і всі здобутки соціяльної революції, що вона несе українському народові, будуть в першу чергу і його. Тому такими необхідними є свідомі своїх завдань і здисципліновані кадри політичних провідників та організаторів революції, від яких залежить правильний її перебіг. Не автоматизм революції і не попутництво, не “хвостисти”-поплентачі революції, а керманичі і розумні наказодавці політично-перспективно думаючі націоналісти проведуть ЇЇ. Без мілітарної сили революційної армії і політичного командного апарату, без вірних їм народних мас, головного штурмовика Бастилії в ім'я ясних позитивних ідей — немає переможної революції. Коли українець Желябов, що пішов у „спільний котьолок” революції, питав: ,Де наші фешї?”, забувши, що він сам міг починати їх формувати. Сьогодні в нас вони є, вони вже перевершили і сінфайнерів, і карбонарів, і якобінців. Генерал Т.Чупринка знав, що говорив у своїх наказах про неперевершені зразки геройства своїх бійців і революціонерів. Як немає змоги порівняти українських революціонерів і повстанців з іншими в історії народів, так тим більше немає порівняння із постаттю ген. Чупринки. Навіть Ґарібальді користувався сприянням деяких позаіталійських сил. Ген. Чупринка не мав жадної допомоги від нікого: ані моральної, ані політичної, ані технічної. Власні сили — це було гасло і практика життя. Яким було життя Чупринки, такою була і його смерть. Отже, поза сумом над великою втратою, треба не забувати, що ген. Чупринка, керівник непоборної воюючої України, вчинив те, що ввійде в історію всього світу: ми не склали зброї навіть проти наймогутнішої потуги світу, ведемо війну безперервно в той час, коли ввесь світ боїться навіть морально нас підтримати. Ми горді, хоч смуток давить серце, що в нас був Чупринка, який зумів довгі роки командувати непереможно армією героїв у боротьбі проти двох найбільших потуг світу. Ми горді, що він вийшов із наших націоналістичних, ніколи не захитаних лав. Для нас і народу Чупринка не загинув. Його постать бачить кожен із нас перед собою, його дух вітає завжди над нами. Як колись античні борці вірили, що з ворогом ще й духи полеглих б'ються на побойовищах, так віримо і ми, що народ лицарів і героїв, народ Байд і Богунів, народ Різунів і Перебийносів, народ крутян і героїв Базару, народ холодно-ярських повстанців, народ СУМ і СВУ, народ анонімних героїв ніколи не загине, що у всіх наших сучасних і грядучих боях буде нас вести до перемоги дух Чупринки. Тарас Чупринка уродженець ЗУЗ, але його прибране ім'я наддніпрянського, подібного духом Чупринки показує, що цей львов'янин хотів бути продовжувачем того, хоч без порівняння меншого Чупринки, щоб символізувати нероздільну єдність всієї України. Своїми чинами ген. Чупринка хотів вславити ім'я також цього другого Чупринки; не своє власне ім'я, а імена анонімних героїв України, що в соборницькому відношенні знайшли себе під іменем Чупринки. Тарас Чупринка — це рідне ім'я і постать цілій соборній Україні. Глибоку думку висловлено у строфі вірша: „Шухевич згинув в Білогорщі, щоб жив Чупринка у віках!” І Чупринка житиме в народній леґенді, житиме в традиціях українського війська, в історії українських визвольних змагань. Біль стискає наше серце, що його фізично нема, але не сміємо падати у відчай. Чупринка залишив наступників, армію героїв, як він їх сам назвав. Він залишив народ, навчив його боротися і не розпачати. Народ, що підтримував його дію, бо лише цьому найбільшому анонімному героєві — простому українському хліборобові і робітникові — завдячуємо всі ми, і сам Чупринка передусім, незламність кадрів ОУН-УПА, як те, що Командир армії герой довгі роки міг стояти на передовому пості боротьби в Україні. Народ його захищав, любив, бо він для народу жив, боровся і загинув за нього. Чупринка загинув, але народ залишився; народ перевихований, народ в поході, що його роками він провадив! І немає сили, що потрапила б спинити народ у поході до волі. Як лявіна змітатиме він все, що стане йому на шляху. Ще будуть падати тисячі, сотні тисяч, а може й мільйони, але народу, що в поході, вже ніхто не спинить. Він йтиме нестримно до своєї мети, яку йому показували найкращі. Йтиме і проти всього світу, як буде треба. Як борці з УПА-ОУН не здаються і самі кінчають із собою, так довго не складе зброї український народ. Не знаємо з нашої історії жодного факту, що українська армія капітулювала. Але знаємо Святослава Хороброго, що казав: „Не посоромимо землі руської, а ляжемо головами тут, бо мертві сорому не знають”. Цю світлу традицію перейняв Чупринка. Так, „мертві сорому не знають”. В Білогорщі стоятиме колись пам'ятник прославлення України. І „слава не поляже, а розкаже хто ми, — чиїх батьків діти...” Тому вгору підіймім серця, бо: „Хто там сказав — нема Чупринки, Хто похилив на щоглі стяг, Коли ще пишуться сторінки Його безприкладних звитяг. Коли Москва фанфар не грає Про перемогу над УПА, То знай — на горло їй ступає Грізна Чупринківська стопа!” Без національної революції немає соціяльної 1. Українська Національна Революція є одночасно соціальною. Шо це означає? Українська Національна Революція - це доосновна зміна в її ж напрямі всіх вартостей та установ індивідуального та суспільного життя української людини. Соціальна революція - це доосновна зміна відношення поодиноких людей та суспільних верств по відношенні до найрізнородніших елементів цінностей життя: духових і матеріяльних. Політична революція - це захоплення влади поневоленим народом і ним продовжувана, здійснювана соціальна програма в національних рамках. Бо, треба підкреслити: соціяльна програма охоплює не тільки відношення людей до економічних вартостей, хоч - в нинішньому часі загальної нужди й експлуатації - в першу чергу економічних, але, в цілому до всіх вартостей життя і співучасництво в користуванні ними - всіми досередньо-творчими українськими національними елементами. Соціяльні зміни так довго не є революційними, як довго їх виконує, проводить панівна нація, хоч вони інколи й виходили би в користь поневоленої нації. Бо хоч окупант під натиском нашої сили буде поступатись, буде приневолений, як, напр., на Східніх Землях, згодитися на приватну власність на деякі предмети виробництва, зокрема в хліборобстві, то все це не є повною революцією, бо повну соціяльну революцію для себе провести може той, хто перед тим був поневолений, - тільки захопивши політичну владу. Всякі соціяльні переміни, доконувані пануючою нацією, є реформами, а інколи вони мусять бути поступкою поневоленій нації, завдяки силі тієї останньої; коли ж є репресивними у відношенні до поневоленого народу, то є - контрреволюційними. Без захоплення влади поневоленим народом, себто без політичної революції, немає соціяльної. Яке відношення політичної революції до соціяльної? Політичний момент є екстрактом-синтезою усіх доосередніх процесів життя, є їх збіжною точкою й передусім повного здійснювання вимог суспільної, господарської, культурної натури. Він, як мотив і цільовий момент, виростає органічно з життя і його очолює, його в цілому та кожну царину зокрема, він є тим спільним елементом усіх царин життя. Коли тією найістотнішою його сторінкою є момент влади, то влади зрозумілої як духової, так і її наслідку: можности диспонувати матеріяльними вартостями по власній владі - фізичної, що є другою, неодривною, сторінкою духової, і без якої не існує повне володіння, - по-нашому зрозуміле, - духове. Бо духова влада хоче й мусить переходити в чин, теж чин фізичний. Бо тільки зброєю здобувають державу, бо тільки зброєю розвалюється імперію, зброєю, яку одуховлює ідея та мораль. Тільки в збройному чині є проба моралі та вияв страждання ідеєю. Дух мусить втілитися в чин! Ідея та мораль - у мечі! Влада духу мусить стати повним володінням тіла й кидати його у вир риску, щоб там знайти свій пробний камінь, свою справжню вартість. Страждання ідеєю, що не переходить у чин, є мучеництвом, а не фанатизмом активної, героїчної людини, смільчака, прометейця! Отак, політичний момент спільний усім царинам життя, байдуже, чи зватимемо його всеохоплюючим володінням національного духу, чи якнебудь інакше. Істотною є проблема влади. Бо розуміння політики досі було спрощуване, воно зводилось до таємного кабінетного "керування" горсткою людей справами життя, тоді коли проблема влади є проблемою кожної клітини життя, бо кожна з них змагається за свій розріст, рацію. Отож справа політики - це справа всього життя, без решти. Звичайно не тільки самої влади, варварськи зарозумілої, влади Чінгіс-хана, але влади в ім'я вищих, національно-етичних вартостей життя, що для їх здійснення українська людина прагне влади, хоч й не заперечує творчої ролі й самого гону влади, що є теж товчком праці, змагу. Але, передусім влади в ім'я творчости! Етичні вартості мають своє творче відношення до соціяльних проблем життя. Від їх здійснення залежить здійснення соціяльної програми. З героїчною поставою до життя стоїть у тісному зв'язку вможливлення диспонувати матеріяльними вартостями життя. Етична постава в житті диктує постулят праці, соціяльної справедливости, ліквідації руїнної клясової боротьби, об'єднання всіх українців навколо однієї Ідеї, якою живуть, яку здійснюють, яка визначує їх вартість як людей. Бо - хто поставив би знак запиту над своїм українським патріотизмом - поставив би знак запиту над собою взагалі, як людиною. Всі ці елементи вміщає в собі наша революція, що змагає за краще, величніше, шляхетніше життя в майбутньому. Наша революція не кінчиться з моментом заіснування державности. Перед нами стоятиме вимога перебудови цілого життя на нових засадах, перевиховуванння громадянства в нових, героїчних, ідеалах, нав'язання до золотої нитки нашого росту в минулому, яку треба дальше прясти, а яку в клубок Аріядни заплутали наші доморослі соціалісти та "демократи"; провести засади аграрної, промислової та торговельної переміни, узгляднивши не тільки господарську сторінку (хоч її в першу чергу), але цілість проблематики, що існує на тих ланках життя, а які є частинами одного великого: Нації. І, як революційний націоналізм є тим, що він дає нові, протилежні сучасним, цінності життя, так і є він консервативним, коли йде про збереження тих добрих вартостей нашого минулого, сучасного - та нав'язання до них у майбутньому. Бо він, бо наша революція - це не тільки сучасне, але це передовсім майбутнє та зв'язок і консервування героїчного минулого. Націоналізм - це синтеза, це органічне поєднання світлого минулого - Богом нам даного гетьмана Хмельницького, Володимира Великого Святого, Залізняка та Ґонти, Великого Здвигу І917-20р.р., героїчного сучасного та ще кращого, величнішого - майбутнього; "Мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні сущих"; і тих, що на полях над Калкою і Каялою, і тих, що під Жовтими Водами й під Берестечком, і тих під Завихостом і Полтавою, тих під Крутами й Базаром, тих на Маківці й Лисоні, тих у підпіллі сучасного, тих на Сибірі й на широких морях і поза ними і усіх тих, що коли небудь і де небудь за Україну життя віддали. Націоналізм - це той духовий організм, що нерозривно зв'язаний з Українською Землею - від правіків існування у вічність, що перед нами був, є і буде вовіки існувати на Богом нам даній, нами добутій Землі, - Землі, що не з чиїсь ласки, а на праві меча нашою стала. Як большевики могли називати себе революціонерами раніше, маючи в своєму розумінні на це оправдання, так зараз, не тільки з нашого погляду (бо наш погляд від початку був однаковий), але й зі свойого - вони контрреволюціонери. Справжніми соціяльними революціонерами є ми, та й не тільки революціонерами, не тільки людьми майбутнього, ні! Ми вже були! Ми є і ми ще прийдемо! Ми революціонери, але ми й традиціоналісти, ми за світлим минулим, ми його зберігачі й продовжувачі! Ми вічні в минулому й ми вічні в майбутньому. Україна - це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. Тоді ми й революціонери, ми й консерватисти! Ми й творці вартостей для сучасного. Тому ми будівничі, тому ми й ті, що руйнують усе лихе, бо той, що будує, мусить руйнувати! Ми руйнуємо весь сьогоднішній соціяльний лад - в ім'я свойого національно-справедливого, ново-солідаристичного. 2. Те, що національна революція є водночас соціальною, означає, що вона створює відношення до матеріальних та духових вартостей українців усіх верств та кожного зокрема в площині рівного права користуватися ними та справедливого їх розподілу, який заключається в тому, що кожний має однакові умови для творчости. Висліди тієї творчости та кількість здобутків уже залежать від кожного зокрема - з тим же, що кількість досягнених матеріальних вартостей не може перейти означеної горішньої границі на саме індивідуальне користування, як теж ступінь-величина долішньої границі - не можуть бути нижчими за встановлені державою. Досягнення та їх кількість залежні від творчости людини, але ця творчість є стисло визначена національними рамками та національною ідеєю, яка з тієї творчости промінює й її мотивує. Соціяльна справедливість означає не задоволення всіх егоїстичних забаганок одиниці, але створення ладу, який видвигає відносні суспільні верстви, які наймогутніше скріплюють націю, та задовольняє їхні життєві потреби в такій мірі, як цього вимагає ріст цілости, суворе, тверде життя, але - якраз життя, а не животіння! Зараз цими верствами є найширші маси українського населення. Отже соціяльна справедливість вимагає задоволення всіх розумних потреб найширших мас, подавляючої більшости населення. Тому ми проти ліберал-капіталізму, який задовольняє зчаста вимоги населення, капіталістів, не раз вимоги гедоністичні. Алеж соціял-комунізм відкигає власне, ті вимоги більшости, маси! - скаже хтось. Навряд. Він тільки фраза-обман. Чому? Соціял-комунізм у теорії хоче зрівняти всіх людей, лінивих з трудолюбивими, чесних з підлими, розумних, ініціятивних з недотепами, безвольними. На практиці він створив бюрократичну буржуазію отих усіх поганячів, керівників колхозів, совхозів, фабричних заводів і т.п., і знову - меншість кар'єристів та чужинців, передусім москалів чи запроданців - експлуатує більшість, маси, бо живе з їхньої творчости, з їхньої праці, Москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей. Лібералістичний капіталізм у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині є окупантським продуктом для поневолення й визиску наших багатих земель. Наймана праця, якої ми є противниками, є вислідом окупантських соціяльних настроїв. Ми не знаємо наймитів! Ми знаємо вільних та гордих людей праці! Ми не знаємо насильної, "примусової" праці, а працю вільну! Примус праці - це ненависть праці! Ми видвигаємо любов до праці, працю - як сенс життя, як стихію життя, як честь, як радість життя. Тільки лінюх "мусить" працювати. Героїчна людина хоче працювати, бо без праці не може жити! Примушувати треба до праці лінивих людей, український загал цього примусу не потребує, бо він сам хоче працювати, але теж прагне вільно розпоряджатися продуктами своєї праці. Отже вільна праця і вільне депонування продуктами власної праці. А не як у підмосковській українській землі або під Польщею чи під іншими, де брак варстату праці (Польща та інші), чи (як московський державно-бюрократичний) всі продукти на нашій не своїй землі (колгосп і обезвласнення українця-продуцента) йдуть у руки московського окупанта, (в Польщі - польського; через приватні руки польських промисловців чи поміщиків і колоністів), а українських працюючих людей продуктами ними ж створеними з їх праці, з їх землі, левину частину загарбуючи в свої московсько-експлуататорські нетрі. Ми проти ліберал-капіталізму й проти комунізму. Ми за лад людей праці, за лад солідарности всіх продукуючих українців, за рівність усіх при життєвому старті, за створення кожному українцеві однакових обставин для праці, але нерівномірність при осягах, бо той, хто краще, більше, з запалом та любов'ю працює, здобуде більше і йому належиться більше за того, хто менше й з неохотою працює. Не всі люди є добрі, не всі є працьовиті, тому не однакові, не всі є рівні. Тому й ми не є такими "демократами", які кажуть, люди однаково вартісні. Але ми знаємо життя й ми з серця життєві демократи, такі, які твердять, що кожний українець, з якої він не походив би верстви, коли він героїчно сприймає життя - повинен увійти в ряди аристократії духу й творчості та кермувати життям, будувати соціяльний лад та перестерігати, щоб злі елементи його не залили; ми демократи, які твердять, що перед кожним без різниці стоїть в однаковій мірі постулят чину та кожний цю вимогу сповняє, згідно нашими етичними засадами, має тотожну розцінку, з якої соціяльної верстви він не походив би. І пастух, і професор університету, і рядовик, і маршал, і замітач вулиць, і їх будівничий, і "служниця" (по-нашому: помічниця) і господар-власник, - всі вони в нас морально однаково вартісні, коли вони живуть тією самою ідеєю. Бо кожний з них дає зі своєї творчости те, на що спроможний. Кожний з них прагне дати те, що тільки є в силі. Тому мірило розцінки людей лежить не в роді праці, а в моральному ставленні до праці, не в тому, що хтось матеріяльно чи духово продукує, а в тому, для чого він це продукує і чому, - в ідейно-етичному ставленні до життя. І коли хтось це ідейно-етичне, національно-героїчне ставлення та здібності має, чи буде він шевським челядником, хліборобським робітником, чи замітачем вулиць - він увійде в ряди нашої провідної верстви, він стане, коли матиме дані на це, й провідником нашим! Наш соціяльний лад є власне побудований на засаді етичної рівности усіх працюючих та раціональної вимоги праці для кожного. І в тому сенсі ми щирі демократи, бо не з гроша, а з серця ми демофіли. І коли в нас таке етичне розуміння людей та їхньої творчости, то в нас немає боротьби "робітничої" верстви з "буржуазною" - боротьби кляс зрозумілих не як, скажім, промислова кляса, яка вміщає в собі "робітників" і підприємців разом, спільно, - кляси "пролетарів" проти "не-робітників" ні "неробітників-працедавців-буржуазії". Ні! В нас усі робітники, всі працівники, ніхто не дармоїд. Один працює безпосередньо фізично, інший організує працю, але всі працюють. Усім дає можливість праці нація і вона є працедавцем, а не одиниця, хоч, звичайно, свої повновласті зчаста "переливає" на здібні для цього одиниці, для яких вона саме є моральною дійсністю (як і для організації праці здібних безпосередніх виконавців, т.зв. робітників) і вони виконують тільки її волю. Таке ідейно-етичне відношення до праці є гарантією морального росту людини. Тому в нас нема руїнної класової боротьби, бо є національний моноліт, є поділ праці, поділ продукції, а також поділ на здібних і менш здібних людей, вартість яких оцінюється все ж по їхнім моральнім ставленні. Беручи його на увагу, задовольняється їхні потреби з тим, що, згідно з природним поділом людей на різних, згідно з природною нерівністю, неоднаковістю всіх - один досягає більше, другий менше, але завжди стільки, скільки він і його рідня потребують на прожиток та взагалі на всецілий ріст у житті. І всі українці співпрацюватимуть взаємно – хліборобські "робітники" з хліборобами, замітачі вулиць з будівничим, "робітник" у підприємстві з підприємцем, робітник в удержавленому підприємстві з його керівником. Хліборобство як цілість (до якого входять багатші і бідніші хлібороби) з промислом як цілість (до якого входять багатші й бідніші промисловці, техніки, "робітники" і т.д.), купецтво-торгівля як цілість (до якого входять і торговельні учні й купці, що вчать і т.д.) з обидвома попередніми. І всередині тих верств (кляс) між поодинокими групами, що продукують однакові добра (бо промисел, як цілість, витворює промислові товари, хліборобство хліборобські - значить, рід творчости є однаковий) є солідарна співпраця та й назовні між родами іншої продукції, себто іншою клясою, на площині взаємних потреб, виміни продуктів і передусім національної солідарности. Тому наш соціяльний устрій є ново-солідаристичним, або згрецька нео-солідаристичним, тому "ново", бо в нас зав'язки устрою вже були в минулому. За княжих часів не було українців "наймитів", а були всі вільні й співпрацюючі. Оформлятися на принципах зрізничкованого життя починав цей лад за гетьмана Хмельницького, та не довелося. Лад вільних, гордих українських людей відновлюємо ми! До минулого нав'яжемо, але й минуле скориґуємо, до нових умовин примінимо, але з наших умовин, з нашого життя відчитаємо сили росту, не потребуючи наслідувати чужих зразків, а маючи свій власний соціяльний лад. Ще кілька речень практичного змісту, коли йде про конкретизацію деяких вимог нового соціального ладу: а) колгоспи підпадуть поділові на індивідуально-родовому, трудовому принципі (збірна технічна форма господарювання на добровільній умові між хліборобами-власниками зовсім не заперечує принципу приватної власности; держгоспи (совхози) будуть частинно поділені, а частинно будуть збережені, але на нових основах); б) важкий промисел підляже удержавленню, легкий, мануфактурний, велика більшість харчової промисловости (крім монополів) і т.д. перейде на власність працюючого в даній галузі робітництва (кооперативну чи індивідуальну). На принципах приватної ініціативи закладатимуться нові підприємства, а в них робітництво на засадах своєї праці з часом ставатиме співвласником. Бо не тільки за гроші купується право власности, але й за працю тим паче. Право приватної власности нашого розуміння - буде привернене; в) торгівля кооперагивна, індивідуальна і теж державна; г) на західньоукраїнських землях - вивласнення без викупу поміщицьких земель на індивідуально-родову власність українського хілібороба малоземельного і безземельного і то в такій мірі, щоб кожний з наділених міг удержати родину. Значить, родина є тут принципом. Решта безземельних дістане працю в промислі, тощо. Вивласнення колоністів. Робітництво матиме можливість набути право власности пайка у предметі свого виробництва - теж на підставі своєї праці, яку вкладатиме. Ще одне ствердження на закінчення й завершення цих з'ясувань: Національна революція, з'єдинена з соціяльною, окреслюється коротко: націоналістична революція. І коли хто каже: націоналістична революція, то вже не потребує додавати - соціяльна. Коли хто каже український націоналіст - то це означає національний суспільник-революціонер. БОРОТЬБА ДЛЯ БОРОТЬБИ, ЧИ ЗМАГАННЯ ЗА ВАРТОСТІ? Цілеспрямований момент у боротьбі; вирішальні критерії вартости: апотеоза боротьби за національні ідеали. Ця проблема - хоча й багатьом, можливо, відома й зрозуміла - вимагає, проте, роз'яснення з причини свого рода гіпнози неправильної інтерпретації відірваних фрагментів націоналістичної ідеології. Буває, що для протиставлення якійсь означеній вартості минулого підноситься й сильно підкреслюється властиву вартість сучасного і майбутнього, не раз не як інтегральну, абсолютну вартість саму по собі, як усе, як початок і кінець, зміст і змисл зусиль, але як питоменну рису-елемент, як цінність, що - хай дуже важлива, - одначе повноту позитивної розцінки знаходить як цілість з усім, з вихідними й цілевими своїми позиціями. Вона може бути одним із основних елементів життя, найбільш яскравим і позитивним його знаменем, але трактована окремо, може бути однаково творчим як і руїнним чинником. Йде нам про клич: боротьба для боротьби. Існує властиво для нас боротьба за вартости і змагання до вартости, Люди, що бачать поверховно, зокрема ж люди злої волі, що не хочуть бачити акутний тон, акцентуючий один із основних елементів даного світогляду у протиставленні до відсутности чи спрощення його в ворожому, частину беруть за цілість, засоби за мету, шлях за ціль. Парс про тото. Тим часом подвижники даної ідеї приймають його лише в цілості з ціллю, яка вирішує його вартість. Боротьба, що пронизує усю діяльність людини, кожний її крок і чин, є того характеру радісно-творчим елементом, без якого не живе людина, без якого немає світу. У цілому світі йде змаг, іде боротьба серед свідомої й несвідомої природи, бо тон світу - це дужання сил за означені ідеали. Однаково ж боротьба не існує як абсолютна вартість. Вона уявляє повноту вартости щойно тоді, коли є змаганням за позитивні, національно-етичні ідеали, які намагається здійснити. Вона тоді, коли є опір. Опір може бути тоді, коли здійсняється точно означену ідею, коли валиться колоди, що лежать на шляху. Отож уже в самому понятті знаходиться момент цілевий. Про безцілевість боротьби не доводиться говорити. Тут, ясна річ, при позитивному з'ясованні справи заходить питання телеологічного порядку світу. Звичайно, заходить питання: в ім'я чого поборюється опір. Можливе й таке, що поборюється опір ради самого поборювання, властивіше ради самої перемоги. Але для націоналістичних елементів боротьба представляє вартість тоді, коли вона є боротьбою за точно означені національні ідеали. Саме ідея, в ім'я якої ведеться боротьба, передрішує в позитивному чи негативному сенсі саму боротьбу, наприклад, боротьба національних шкідників, які хочуть, перехитривши репрезентантів і подвижників національної ідеї, витягнути свої особисті користі, через свою етично злу ідею, ціль і мотиви, може бути тільки негативною появою. Говоримо отже про апотеозу боротьби за національні ідеали боротьби, яка їх здійснює. Про вартість боротьби рішає її ідея, чи національно-етично вона добра чи зла. Коли ж не означується точно ідея боротьби, себто її цілі, а апотеозувалось би її без огляду на мету, то було б не раз шкідливе. Межі боротьби в індивіда; націоналізм за й проти Ніцше. Не можна ставити зокрема в індивідуальній площині - для поодиноких людей тези: сам факт боротьби для боротьби є абсолютною етично доброю вартістю, тим паче для одиниць, що діють по напрямних своєї егоїстичної волі. Очевидно, боротьба як така має свої радісні, позитивні моменти, насолода й втіха у ній, у дужанні для дужання, перемоги, як у функції бачення, щоб добачити, щоб побачити (тут завважите теж момент змагань), але це, так мовити б, регенеруючі засоби, основне й цілево підпорядковані засадничому тонові й постулятові боротьби за вартості, боротьби за націоналістичні ідеї. Тому й підносимо ми якнайрізкіше постулят боротьби, боротьби найінтенсивнішої, найбільш зусильної, найбільш рисковної, але боротьби за національні ідеали. Ми життєрадісний факт боротьби заковуємо в рамки національної ідеї і лише в рамках її і для її здійснення він діяти повинен. Апотеоза боротьби, по шляху їх егоїстичної волі, по шляху боротьби так, як їм цього хочеться, це апотеоза нездисциплінованої, метушливої борні; це у висліді - як соціологічного порядку явище - може бути не раз негацією суспільности, всякого суспільного життя, навіть анархізацією! Це примат одиниці над спільнотою. І не піднесенням індивіда понад спільноту взором нам Ніцше, а підкресленням волі і визначенням їй належного місця. Не штірнерівець Ніцше - як подвижник нових соціологічного характеру ідей (особа понад суспільність), а Ніцше -філософ-волюнтарист, хоч теж не в цілому. Сприємливе для нас видвигнення ним волевого елементу (уже наприклад, його неґація релігії нам не підходить!), елементу сили, боротьби, дужання, непоборности, постійних змагань тощо. У нас всі явища виходять від Нації й обертаються кругом Нації. У нас нація над особою. Особовість проявитися може у відношенні до національної спільноти й у спільноті. Націоналізм - це антитеза анархістичного індивідуалізму (Штірнер). Націоналістичний індивідуалізм - це збереження принципу індивідуального почину, щоби проявившися, виходив він у користь національної спільноти. Це не індивідуалістичний егоїзм, це засаднича переставка вартостей, це з "жертовности" зроблення повинности. Тому й неґує він тезу боротьби для боротьби особи, непроміненої національною ідеєю і не реалізовуючої її. Ідеалом його не тип егоїстичної особовости (нехай навіть сильної волею), не ніцшеанівської надлюдини-егоїста - підкреслюю - в соціологічному змислі, а звершений тип національно-суспільної людини волі, героя, що є надлюдиною. Отже діяння поодиноких людей, що йшло б по шляху необмеженому і невизначеному ідеєю і шкодило б їй, оцінюється як негативний факт. Національні вартості - це етичні вартості - й клич: боротьба для боротьби. Але чи ця боротьба для боротьби національного організму як цілости, себто у зв'язку з його поставою до всіх, що поза ним, як окремої появи, чи вона є остаточною ідеєю його? Чи цей суттєвий елемент нації, ці етичні спійла й переживання, які дають обґрунтування і визначують цілеві становища прямувань осіб, ці суттєві - психо-моральві - складники нації як окрема цінність у самій боротьбі для боротьби знаходять свою ціль?! Тут треба повернути до згаданої вже вгорі проблеми. Принцип соціяльности є вирішальний у діянні для особи. Він не є неґацією особовости, тільки унапрямлює її шлях і визначає ціль і критерії її оцінки. Вона проявитися може позитивно тільки в конструктивізмі для національно-суспільного росту. Про приналежність особи до даної нації вирішає не пасивне признавання її, а активне заанґажування в здійснюванні її ідеї. Традиційно-історичні, волеві, етичні вартості, що виповняють зміст нації, існують у душах особливостей і ці останні для їх здійснення ведуть боротьбу, віднаходячи в ній свою душу і повнячи отак свою функцію на землі. Отже ці вартості є вищступеневими послідовностями відвічних законів і тими ж законами, незмінними цінностями, це не значить стабільними, а незмінними динамічними. Вони об'єднують людей на життя і смерть. Вони - сутні первні вічного порядку світу, є законами спільного життя, ідеями особистого існування людей. Представляють собою цілеві позиції одиниць і повну окремішну цілість саму для себе. Існують для перемоги своєї, для удосконалення і росту в душах одиниць як закони, сотворені Абсолютним Добром і Волею, уявляють для себе інтегральну абсолютну вартість і функційність їх тільки позитивна. Закони Національного Росту й Боротьби. Отож усяке змагання їх, всяка боротьба їх з первнями світу зла й упадку, застою - чи елементами другого світу боротьби, що настане на їх упадок, є окреслена саме цією ідесю власного національно-етичного самоздійснювання, при неодмінній причаєності особистих воль як на шляху до осягнення повного їхнього індивідуального щастя. Коли одиниці ці закони інтенсивніше прийматимуть і за ними діяти, тим величніший буде тріюмф цих законів. Для них їхня постійна потуга й перемога, ріст у ширину й глибину одиниць і об'єктивізації назовні в міжнаціональному переможному змаганні - це метове назначення. Боротьба є найсуттєвішим нервом цих вартостей, як постійне, невблаганне, тверде й непохитне - повне радости - змагання до перемоги й потужности та самостановлення. Боротьба, якій присвічує ідея росту й перемоги, скріплювання себе, етичних цінностей (бути потужним, володарем, і т.п.) може бути в тому змислі (річ у рості національних сил) тільки позитивним фактом. Вона - це ніяке конечне зло! Це при позитивній ідеї - етично добра поява життя, питома кожному явищу й становить його найрадіснішу творчу частину. Тому й бачимо кругом таку велику апотеозу боротьби. Одначе в теоретичному з'ясуванні проблематики життя мусять бути завжди збережені властиві межі. Ніяка апотеоза безумства боротьби, ні реву, ні божевільного круговороту її. Це лиш віддзеркалення рвучкого динамізму напр. непоборної душі молодого поета,* без ніяких претензій на ідеологічний підмурівок усіх вартостей, що ставить лиш вимогу цьому українському дефетизмові й скастрованій духовості добачити радісно-творчі елементи боротьби, що не дають спокійно жити, ні дома на соломі тихо й поволі умирати, а женуть за чином. * Мова про вірш В.М.Янева, який викликав в останнім часі живу дискусію ("Перемога", ч.2 ч.15.ХІ.1933, ч.12 з 15ІУ.1934 і реферат о. д-ра Конрада й рецензії з цього реферату). І заакцентування цієї радости боротьби - це дуже позитивний факт. І не йде нам про риск грача, що все кладе на сліпий випадок, сліпе щастя, а не на творчість і натугу своєї волі, ні не ради життя ідеї, а ради самої гри. Він воліє рискувати своїм життям, як рятувати других. Він рискує ним, бо воно для нього не цінне, він не володар життя і не переможець, не нагинає його до своєї волі, а піддається його ходові, - як схоче, мовляв, доля. Це - пасивний риск, і такий гравець радше пасивний тип. Ми ж за риск героя, бо ми за боротьбу й змагання до вартости, за ідею. Абсолютність чи релятивність вартостей Ці вартості є вартостями інтегральними, не зв'язаними з оцінкою сучасно-живучих. Бо, коли б здеґенеровані сучасні протиставлялися, наприклад, ідеї героїзму чи патріотизму, то вони проте остануть цінністю, бо це вартости понадчасові позапростірні. Про релятивізм цього рода вартостей не доводиться говорити: не є це вартості, які випливають лише з оцінки вчора чи нині живучих. Існують вартості, які відповідно до суб'єктивного наставлення осіб різно можуть бути оцінювані. Але вартість ідеї боротьби за здійснення національних ідеалів є однаково позитивною для минулих, сучасних і майбутніх, отже не є релятивною вартістю, навіть в оцінці людей. Це означає, що навіть, коли б такої оцінки згідної пр. в сучасних людей не було, вони не перестали б бути вартостями цього порядку. Цінності й критерії етичні не є релятивними. Абсолютні, інтегральні вартості, визначають критерії оцінки всяких життєвих явищ. І коли суб'єктивізм оцінювання означених людей є співзвучний з цими основними цінностями, означає, що він у повноті здійсняє їх, що ці люди є повними носіями й борцями за ці вартості. Це дається мимо суб'єктивізму оцінки безумовно ствердити на тлі історичної дійсности. Не може бути мови про здійснювання всіма національних вартостей, хоча й постулят цей невідклично стоїть перед усіма. Правда не є релятивною (відносною) річчю. Національна сила й могутність - це правда. І ми за інтеґральність, абсолютність національно-етичних вартостей, які існують незалежно від відносної оцінки осіб-людей догматично для них! За синтезу вартостей Вміти дати в оцінці своїй належне місце кожній життєвій вартості, в цілій їхній сокупності, в одному цілому, це означає - мати синтезу вартостей. Дуже часто в багатьох бачимо брак цієї синтези. Зчаста перецінюється одну складову на шкоду другій; зрозуміло, при синтетичному погляді на життя на шкоду цілости. При збанкрутованій т.зв. теорії факторів ця справа стояла б інакше. Але ми за синтезу, за гармонію, якої немає тоді, коли навіть один "найнезамітніший" тон не є достроєний до цілости. Чи можна говорити, котрий тон важливіший, коли ви хочете мати якнайідеальнішу гармонію? Інша річ, коли говорите про основу, першопричину й мотор усього. Не раз наголошується одну вартість не так відповідно до її ролі в цілості (себто функції похідного явища, не першопричини), а для відмежування, чи гострого зазначення її сприйняття. Усе в порядку, коли маєте на увазі її властиве значення. Буває, що нехтується деякі цінності у гіпнозі перебільшеної їх ролі, домінуючої чи навіть основоположної, мотивуючої все, у світогляді противників. А тут ішло б тільки про те, щоб їх відповідно до їх питомої ваги оцінити. Але говорім конкретно. Візьмім матеріяльні, економічні вартості. Нерідко чуєте: "матеріальна продукція й її засоби ("матеріяльні продукційні сили") - є основою існування людського суспільства. Без цього не може бути ніякої "суспільної свідомости", ніякої "духової культури". "Первісним, суттєвим є матерія, дух є продуктом матерії". Усі психологічні й ідеологічні процеси - хоча й не тип матеріяльної продукції - бо це був би вже наявний навіть спекулятивно-логічний абсурд, але особливий тип суспільно-економічної праці, яка в усьому, засадничо - генетично-принципово й цілево зводиться й зумовлюється економічною структурою суспільства, механікою економічного життя. Це матеріалістичний погляд на життя. Ляпідарно зформулював його Л.Феєрбах: "Дер Менш іст дас, вас ер ісст". Неґуючи цей, ніяким чином не видержуючий критики, бездонно глупий світогляд, деякі визнавці ідеалістичного світогляду нехтують і самі економічні вартості. Та про це нижче. Матеріялістичному світоглядові протиставляється єдино волюнтаристично-ідеальний в повноті, в теорії і практиці, в філософії і соціології, в індивідуальному і суспільному житті. Раціоналістично-ідеалістичний світогляд, ідеалістичний тільки філософічно, на тлі ж життєвої дійсности (у нас, прим., от хоча б класократично-гетьманський), є матеріялістичний. Зв'язання з філософічно-ідеалістичним є тільки формальне. Фактична життєва постановка ним національно-суспільних і інших проблем, їх організаційно-ідейні принципи, не мають нічого спільного з ідеалізмом. Сама ідея класократизму вміщає в собі матеріяльно-продукційний (матеріялістичний) критерій розцінки людей і явищ організації. В гетьмансько-клясократичних публікаціях читаєте не раз, що трагедія українського визвольництва лежить у тому, що немає, мовляв, ніякої матеріяльно-продукційної верстви (мають на думці багатих землевласників), що визвольну українську справу вважала б своїх матеріальним інтересом.* Звичайно, в матеріялістів національний ідеалізм - як вирішник - не існує. У цих "націонал"-матеріялістів є він тільки етикета, фраза. Отож прірва між метафізичним ідеалізмом і життєвою клясократичною ідеологією існує. * Такі приховані клясократичні маячення можна добачити і в "Перемозі" (зокрема в статтях "Пакса"), в якій ви крім того маєте ще псевдореволюційну фрачу, ундо-радикальне політиканство й марксо-бухарінський "панекономічний" погляд на життя, дійсну 105% саламаху, як влучно завважує у "Вістях" О.Г. - Ев. Ор. Немає синтези вартостей. А є конгломерат, формальна позірна сполука. Не розглядаємо питання можливости існування синтези в них, а стверджуємо факт її браку. Гармонія між волюнтаристичним ідеалізмом у філософії й ідеалістичною життєвою практикою існує в нас. Націоналізм - це їх життєва синтеза. Ідеї, люди і чини - це повсякчасно засвідчують. Ця синтеза має і ті консеквенції, що він вміє кожній вартості надати її властиве місце, разом з нею творити синтезу. Так і з економічними вартостями. Нація, що є організмом, проявляється на всіх "царинах життя". Вона живе й економічними вартостями. Вона й крізь них проявляє свою силу. Економічна експансія, економічні вартості є функціями її волі. Дух сотворив матерію. Всюди і завжди існує конечність проявляти національні волі різними вартостями - це закон її всеобіймаючої волі. Вона охоплює динамізмом своїм все. Всяка неґація економічних вартостей, нехтування їх - є хибним. Оцінювати економічні вартості самих по собі, як конечне зло, як причини всякого лиха, якого, мовляв, не можна усунути, отже хоч-не-хоч треба з ним погодитися - в основі неправильно. Світ є таким, яким ми його хочемо бачити. Не приймаємо подій і фактів, зумовлених якимись незалежними від нас обставинами, але створюємо їх по власній волі й розумінні. Життя робимо таким, яким ми його хочемо бачити! Але не беремо таким, яким воно є! Ми є підметами, власновільними творцями й формувальниками життя. Від етичних вартостей людини, від її характеру, волі, залежить таке або інше ставлення до світу. Що оточення, зовнішні чинники можуть мати деякий вплив - це очевидно, але в іншому розумінні й мірі. (Між іншим є тому виховання тощо). Одначе вирішною є власна підметність особи, її свобідна воля. Тому ж економічні вартості самі по собі не є причиною зла, самі по собі не є злом, але залежно від волі людини, її етичних спонук вони виконують - якщо взагалі так можна висловитися - етично добру, або етично злу функцію. Рішає суб'єкт. Оцінка ця торкається відношення й способу користування ними людей. Проте ж одною з вимог соціяльно-економічної структури української націоналістичної державности є створити самою засновною постановкою економічної проблематики як найбільше пригожі об'єктивні умови для етичного розміщення всіх співгромадян. Економічні вартості існують не тільки для заспокоєння фізичного існування людини. Вони існують в остаточному цілевому визнанні для можливости виконання національно-етичних вимог кожної особи. І це питання кардинальної ваги. І видвигані принципи економічної побудови суспільства мусять це включати в собі. Яке відношення економічних вартостей до інших, як функцій національного волевого ядра? Питання, котре із похідних явищ, котра із функцій волевого ядра важливіша, в обличчі синтетичного погляду на національні вартості, не існує. Для правильного функціонування національного організму кожна мусить уявляти відповідну вартість; всі ж бо разом як функції волевого ядра, як прояви його життя й росту, творять окрему одну цілість, творять з ним органічну синтезу. надіслано: Володимир Мороз, місто Лева, в рамцях полеміки на "Бриколаж"