Максим Розумний Україна, цілісна політично та економічно, є тим вузлом, що міг би стабілізувати й гармонізувати геополітичну ситуацію на всій північній півкулі. Ефективна міжнародна політика – це той чинник, який мав би повернути нам самоповагу і впевненість у своїх діях. Власні роль і місце у світових зв’язках є природним спрямуванням активности спільноти, що позбулася комплексів меншовартости. Саме ці інфантильні комплекси з їхньою наївною і кострубатою жестикуляцією промовляли в авторах “Декларації про державний суверенітет” з її завчасними застереженнями і самообмеженнями. Декларації, звичайно, з’являються раніше, ніж сам суверенітет, а тому поведінка в цьому новому, суверенному, статусі має зазнати коректив. Протистояння двох світових систем, яке в останні десятиліття до краю загострило проблему виживання людства, має давню, але достатньо прозору історію. Розкол Римської імперії став наслідком первинної поляризації культурно-політичного цілого, утвореного еллінами та латинянами. Схід і Захід відтоді хоч і перебувають у єдності, але й не можуть поступитися один одному першістю. Рим і Константинополь, Папа та Патріярх завжди були суперниками. Виникли два світи, в історичній долі яких є паралелі, що вказують на спорідненість та взаємозалежність. Каролінґи та Рюриковичі, Священна Римська імперія та Київська Русь з’явилися, розвивалися і занепадали за однією історичною схемою. З часом і на Заході, і на Сході відбувалася структуралізація, поставали і усамостійнювалися спільноти: французи, іспанці, англійці, німці, голландці – з одного боку; волохи, русичі, поляки, угорці, литовці, чехи, болгари, серби, московити – з іншого. Боротьба за розподіл сфер впливу також велася переважно всередині цих груп. Історію Західної Европи визначало суперництво між Англією, Францією, Іспанією, східноевропейські території були ареною запеклої боротьби між Москвою, Литвою, Польщею, Угорщиною. Коли ці системи визначилися в своїх основних параметрах, настав час позасистемної експансії. Колонізація Нового Світу західними европейцями, а Евразійських просторів – східними здійснювалася майже одночасно, подібними методами і призвела до подібних результатів. Протягом XVIII ст. окреслилися дві могутні спільноти колоністів, північноамериканська та російська. В їхній атрибутиці, свідомости, константах свідомости і навіть державних гербах легко впізнається історичний прообраз – римський орел, господар світу. Господарів виявилося двоє, і їхня позиційна боротьба за сфери впливу на наших очах підходить до чергової драматичної розв’язки. Але не слід розраховувати, що це буде поразка чи загибель одного з претендентів на світове владарювання. Це суперечило б загальним структурно-динамічним закономірностям, яким підпорядковані процеси утворення і взаємодії спільнот. Наш час прикметний тим, що після різноспрямованої експансії, після утворення двох культурно-політичних цілостей, що беруть свій початок в Альпах і зустрічаються на Берінґовій протоці, після періоду їх взаємного протистояння і “впізнавання” одним одного, система від простої біполярности переходить до складнішого типу самоорґанізації. Її динаміку визначає уже взаємодія не тільки суперструктур, але й субструктур, донедавна підпорядкованих цим останнім – Західної і Східної Европи. Досі вони розвивалися, умовно кажучи, обернувшись одна до одної спинами. Спочатку це призвело до утворення США та Росії, а потім ці два дітища вже самі диктували европейцям такий стиль поведінки. Тепер, коли дві світові імперії вже самі шукають шляхів взаємодії, те саме треба зробити і двом частинам материнського континенту. Нині формується нова якість старих, а також принципово нові відносини. Назвемо їх. Це стосунки між: США та Росією, США та Західною Европою, Росією та Східною Европою, які мають велику історію і потребують значної корективи. Відносини між: Східною Европою та Західною Европою, незважаючи на географічну та культурну близькість цих спільностей, мають стати принципово новими, що пов’язане із частковим збігом і частковими розбіжностями їхніх інтересів. Найбільший досвід ми маємо у взаємодії за принципом: США+Західна Европа – Росія+Східна Европа, нині важливо ці відносини переосмислити і, усвідомлюючи уроки минулого, не надавати їм виняткового значення. На часі формування принципово нового типу системних відносин, що їх диктують реалії сьогодення, а саме – налагодження контактів за принципом: Західна Европа+Східна Европа – США+Росія. Окремо слід сказати про відносини, які останнім часом активно пропаґують вітчизняні стратеги й аналітики. Однак розвиток цих відносин стане пріоритетним завдяки названим вище, вони, на нашу думку, можуть призвести до невтішних і небезпечних наслідків. Ідеться про відносини, що складаються між: Східною Европою та США. Аналогічні з ними контакти за схемою: Західна Европа та Росія залишили в історії досить помітні сліди, а це підкріплює наші припущення емпіричною арґументацією. Імперія має свої закони постання, витворює особливий тип свідомости і психології. Як звичайно, її культура є похідною від культури локальної спільноти, що згодом потрапляє у радіус дії імперського велета. Класичний приклад – давня Греція та Рим. Творча роль, закладення основ належить субкультурі, чий розвиток позначений глибокою зосередженістю на внутрішніх проблемах, завдяки чому вони отримують універсальне розв’язання в мистецтві, філософії, соціальних і виробничих інституціях даного суспільства. Утворення імперії позначене переходом від інтроверсії до екстраверсії, від культури до цивілізації у Шпенґлерівській термінології. Самовияви суперструктури яскраві, показні, аґресивні, як рекламний ролик – один з промовистих винаходів американського суспільства. Насадження дещо вульгарних зразків у локальній спільноті, з якої вийшов гігант, ніколи не досягає повного успіху. Адже вони, ці зразки, є лише спрощеним, доведеним до “товарного вигляду”, а тому штучним варіантом того, що в згорнутому вигляді властиве цій материнській спільноті. Це відчувають самі американці, у яких Західна Европа завжди викликала щемку ностальгію і відчуття своєї культурної залежности. Натомість іншій локальній структурі, з якою суперструктуру не пов’язує пуповина культурної спадкоємности, контакт із цим напористим парубійком може коштувати дуже дорого. Незвичні, незрозумілі вподобання і манери цього партнера викликають шок, приголомшують, заглушують і без того млявий, як у Східній Европі, потяг до самоопанування. Перспектива втягування Західної Европи в орбіту комуністичної Москви викликала апокаліптичні видіння у її прозорливіших мислителів і навіть породила унікальний у світовій культурі жанр антиутопії. Можливо, що й Америка для східних европейців після тривалішої взаємодії стане постраховиськом. Але доводити справу до цього не варто. Слід прислухатися до того, що диктує структурна модель. Ясно, що найслабшим, найвразливішим місцем в нашій схемі є несформованість культурно-політичної єдности Східної Европи. Неважко помітити, що саме тут знаходиться вузол всіх геополітичних інтересів України. Якщо осібність Східної Европи у системі світових зв’язків не буде сформована, ситуація розвиватиметься в напрямку до скасування статусу України як суб’єкта міжнародних відносин. Її або знову поглине Росія, або, що менше ймовірно, над нею буде встановлений протекторат ворожого Росії Заходу. У кожному разі ця марґінальна зона викличе нову сутичку за сфери впливу і найшвидше, що лінія поділу між ними, як уже траплялось не раз, проляже по живому тілі України. Очевидно, що такий перебіг подій не обіцяє привабливих перспектив усій Східній Европі. Позиція Росії на Балканах та на Кавказі, у питаннях про розгортання структур НАТО на схід однозначно вказує на те, що відступ імперії завершився і на своїх теперішніх позиціях вона чинитиме шалений опір будь-кому. Тим часом зона невизначености, якою є нині реґіон Східної Европи, провокуватиме нові і нові зіткнення. Не варто сподіватися, що сюди із заходу поширюватимуться споріднені европейські форми співжиття. Нашим сусідам по той бік Ельби і Альп зараз найбільше важать міґраційні квоти та обмеження, вони аж тепер оцінили переваги “залізної завіси” і різних “стін”. Смак до експансії мають тільки “орли” з колонізаторською психологією. Але який сенс міняти рідного “старшого брата” на чужого? Чи не ліпше впорядкувати власну господу? Не лише Україна кревно зацікавлена в самоствердженні східноевропейської спільноти, для цієї останньої наша країна теж є центром ваги, а її самостійність – вирішальним чинником самоусвідомлення та самоорганізації. Без України Східна Европа неминуче розпадатиметься на Балканський Світ, держави Вишеградської групи і Балтійський реґіон. Ці лебідь, щука і рак завжди діятимуть поодинці і тулитимуться під крило сильнішого на даний момент хижака. Югославські події ще раз проілюстрували прислів’я про панів, що сваряться і хлопів, в яких чуби тріщать. Ці обставини схиляють Україну до того, щоб взяти ініціативу сформування східноевропейської спільноти у свої руки. Та, як відомо, перш ніж до справи мають взятися руки, її левову частку мусить виконати голова. Цілком логічна ідея Балтійсько-чорноморського союзу зависла в повітрі лише тому, що була кинута як гасло, як прожект і тому потенційні партнери сприйняли її не достатньо серйозно. Налагодження зв’язків має бути комплексною, виваженою справою, у ній треба врахувати безліч геополітичних, психологічних, методологічних чинників, потрібно мати свою тактику і стратегію. Найперше ж слід з’ясувати умови, за яких єдність Східної Европи можлива в принципі. Для цього треба: а) усвідомити спільність історичної долі, культурну і духовну спорідненість, пов’язаність і взаємозалежність політичних інтересів; б) відмежуватися від Росії, але не розривати з нею контактів і не протистояти на боці ворожих їй сил; в) налагодити рівноправний діалог із Західною Европою, стати в її очах достойним стратегічним партнером; г) звести до мінімуму пряму присутність США в реґіоні, зберігаючи дипломатичність і коректність у відносинах з ними. Це потребує цілеспрямованої праці не лише дипломатів. Об’єднання Східної Европи слід починати не з маніфестів (хоч і без них на певному етапі обійтися не можна), а з прокладання комунікаційних мереж, нав’язання культурних, економічних контактів. Природно вони могли б розвинутися вже в ході обговорення самої проблеми такого об’єднання. Рішення виникає завдяки обговоренню, а найдоречнішим початком розмови є дискусія. Інтуїтивне відчування нашої спільности та споріднености мали би бути осмисленими в найконкретніших розробках і концепціях, та не менше важливо було б дослідити причини та наслідки нашої традиційної дезінтеґрованости. Ідеологія і психологія східноевропейської спільности могла би стати вирішальною у врегулюванні локальних конфліктів, які останнім часом активізувалися в реґіоні – югославської кризи, румунсько-угорських відносин, литовсько-польсько-білоруських суперечок, проблеми Придністров’я тощо. Конкретні кроки й ініціативи з українського боку додали б нашим інтеґраційним пропозиціям і переконливости і ваги. Але перш ніж розгортати конкретну діяльність, треба позбутися деяких стереотипів самому й допомогти це зробити іншим. Росія повинна зрозуміти, що ставати чоботом на братні (в лапках і без лапок) народи – гріх, який історія не прощає і який приносить аґресору тільки шкоду. Між Східною Европою і Росією є певний зв’язок, але є й величезна різниця, що не дозволяє безболісно об’єднувати ці світи. Існування окремішньої, стабільної, впливової у світі Східної Европи аж ніяк не послаблює позицій Росії, а навпаки – зміцнює їх, принаймні морально. У подібних проектах імперія досі бачить тільки одне – приховану загрозу, “австрійську інтриґу”, підступність Заходу. Але для того, щоб ця упередженість зникла, треба перестати бути будь-чиєю маріонеткою. І Америка, для якої східноевропейська політика завжди була темною і обтяжливою справою, мусить відмовитися від планів використання цього реґіону як стратегічного бастіону перед носом Росії. Бастіон цей дуже ненадійний і здатний лише зашкодити нормальним відносинам між наддержавами. І Західна Европа має змінити свою думку про сусідів, переконатися, що там, за “залізною завісою” живуть не бідні родичі, і не дикуни. Східна Европа для цього не мусить бути погіршеною копією Західної, але має бути собою, з’ясувати свою подібність і свою відмінність. При цьому подібність не слід тлумачити як плюс, а відмінність – як мінус. Плюсом є самодостатність і відкритість до контактів, а мінусом – залежність і замкнутість. Отже, найперша умова здійснення контурно окресленого тут геополітичного проекту – наша гідність і віра у себе. Цьому перешкоджають задавнені комплекси і дитячі фобії. Найперше ж Україні слід перестати боятися Росії і подати приклад нормальних відносин із евразійським кентавром усім країнам нашого реґіону. Саме так – перестати боятися. Страх жертви провокує аґресію хижака. Досі вся українська політика була продиктована переляком, ми робимо різкі жести непослуху, а наступного дня повземо навколішки просити вибачення, демонструємо твердість і принциповість, але при першому ж окрику йдемо на всі поступки. Це стиль поведінки раба, який звільнився, але ніяк не може піти від свого господаря, а це викликає тільки зневагу і роздратування. Причому не лише в Росії. Коли ми перестанемо боятися, то легалізуємо і леґітимізуємо свою окремішність, привчимо і себе, і своїх партнерів сприймати її як даність. Виходячи з цих реалій, відносини мають будуватися якнайтепліші, якнайміцніші. Але є чітка межа, яку у відносинах між двома країнами не можна переступати – національні інтереси кожної з них. М’яко, але послідовно Україна має відхиляти будь-які зазіхання на свій суверенітет у міжнародній політиці, внутрішніх справах, відстоюванні гідности своєї культури. Досить вже виборювати право на власну політику, настав час ним скористатися. Згодом і сама Росія зрозуміє, що ліпше мати справу з надійним товаришем, ніж з бунтівним рабом. А якщо подібні відносини встановляться у неї з усіма країнами східноевропейського реґіону, то цей геополітичний монстр сьогодення зможе нарешті набути внутрішньої стабільности і подолати лихоманку реваншизму. Варто згадати ще один, альтернативний варіант розвитку подій, на який відкрито чи таємно, чи, навіть, підсвідомо сподівається чимало українських патріотів. Це розвал Росії. Однак це є переважанням скороминущих емоцій над стратегією прагматичного інтелекту. Розпад Росії, по-перше, нині не можливий, а, по-друге, небезпечний для України як европейської держави. Звісно, в межах сучасних політичних тенденцій, коли Україна втягується в антиросійську коаліцію, від нової російської колонізації її може врятувати лише зникнення історичного кону самої імперії, та аж ніяк не західна допомога та патріотичні гасла. Ніколи Франція в союзі з Росією не виступить проти США, хоч цим, звісно, не заперечується її державність і самостійність. Тому не треба шукати фантастичних розв’язань, а виходити з тверезої оцінки реалій. Не розвал Росії врятує Україну, а об’єднання Східної Европи. Нормальний діалог як з Росією, так і з Західною Европою неможливо вести під диктат США. Гармонійні відносини з об’єднаною Західною Европою може мати тільки об’єднана Східна Европа. Росії слід відмовитися від прямої присутности у Східній Европі, а також не заважати її об’єднанню і не намагатися силоміць до нього приєднатися. Росія, як і Америка, – це не Европа. Ось ті найголовніші тези, які ми повинні доводити до відома своїх партнерів. Україна має виступити ініціатором нормалізації відносин між східноевропейськими країнами та Росією, стати посередником. Якась інша країна, скажімо Чехія, могла б активно сприяти внутрішньоевропейському діалогу. Свої інтереси на південно-східному напрямку реґіону могли б забезпечувати за посередництвом, скажімо, Болгарії тощо. Головне – зрозуміти, що тільки об’єднана Східна Европа може гідно й успішно забезпечувати інтереси своїх народів на світовій арені. У такому союзі не мусить бути явного лідера. З огляду на особливості слов’янської психології, на це варто звернути особливу увагу. Ініціативи України можуть бути сприйняті як претензії на лідерство, а це означатиме кінець усієї справи. Особливо, якщо апелювати при цьому до емоцій, братніх почуттів тощо. Тільки послідовна і прагматична діяльність може схилити лідерів східноевропейських держав до якоїсь форми інтеґрації, адже більшість з них мають ті самі комплекси і проблеми, що і ми. І першою формою такої інтеґрації, наголосимо ще раз, має бути діалог, обговорення болючих питань, що їх ставить наше сьогодення та історія. Не слід забувати і про проблеми внутрішнього устрою України. І політично, і культурно Україна багатоманітна. Протистояння Заходу і Сходу обіцяє здетонувати при першому ж випробуванні на міцність. Два типи психології, дві моделі розвитку суспільної свідомости локалізувалися у двох частинах країни. Галичани, буковинці, закарпатці не лише чітко зорієнтовані на европейські вартості і поняття, сама структура їхнього мислення малосприйнятлива до привнесених з неозорих просторів сходу уявлень та стилю поведінки. Натомість колонізовані не так давно землі півдня і сходу України виказують зовсім іншу “ментальність”, інший спосіб сприйняття речей і реаґування на дійсність. Тут Европа не швидко приживеться, тут – Дике Поле зі своїми законами і смаками. Тому при кожному запитуванні: Захід чи Росія? – ці два реґіони незмінно даватимуть протилежні відповіді. Запитання варто ставити якось інакше. Так, щоб на нього можна було дати компромісний варіант відповіді – Україна в Східній Европі. Примирення з Росією, на яке можна сподіватися в цьому разі, внесе спокій в душі мешканців Харкова, Донецька, Луганська, а на тлі перспективи розвитку східноевропейських контактів сепаратизм Криму виглядатиме чистою амбіцією. Зникне моральний стимул до відокремлення в Закарпатті, Буковині. Ці реґіони, що мають дуже строкатий склад населення, опиняться в центрі східноевропейської взаємодії, що значно більше відповідає їхнім інтересам, ніж протистояння з Києвом. Саме так ми позбудемося прямого впливу імперії, її понять і психології. Показний інтернаціоналізм антиукраїнських сил Сходу і Півдня України при уважнішому розгляді постає звичайнісіньким зоологічним націоналізмом, себто ксенофобією, не освяченою ні національною, ні будь-якою іншою ідеєю. Крім імперської, звичайно. Якщо у світі національність є вираженням частини, що є підмурів’ям усього людства, то замкнутість, відокремленість простору Радянського Союзу породили явище реґіонального егоїзму: коли ціле є здеформованим, то відповідних змін зазнають і його складові. Звідси стає зрозумілим, чому в СРСР неможливо було сформувати психологію багатонаціональности і довелося плекати безнаціональність. Ідея нації є елементом принципово відмінних смислових зв’язків і неминуче ставить питання про включення до світової спільноти у статусі непідпорядкованого, рівноправного учасника. Отже, й подолання сепаратизму Сходу і Півдня України можливе лише за умови подолання “єдиного простору” колишнього СРСР і включення України, в її теперішній цілісності, у повнокровні міжнародні зв’язки. Забезпечити це може тільки здоровий внутрішній лад, визначена ієрархія вартостей та пріоритетів, організований, честолюбний і діяльний народ. У своєму теперішньому вигляді – засмикана, схарапуджена, роздерта внутрішніми чварами – ця країна, як потенційний партнер, нікого не привабить. Ту тимчасовість, непевність, фальшивість стану української державности, яка вже знесилила і зневірила наше суспільство, не приховаєш і від сусідів. Україна в їхніх очах це – нічийна територія, обгороджена струхлявілими патичками і колючим дротом, де творяться справи темні і нечесні. Така країна викликає острах, а не повагу, коли така самостійність мине, багато хто тільки перехреститься. Але кінець української державности означатиме початок нового блокового протистояння, яке насамперед дестабілізує східноевропейський реґіон, а там і всю світову рівновагу. Коли процеси самоорґанізації гальмуються, система повертається до стану хаосу і внутрішньої напруги, і знову все повторюється. Система терпляча, але людське життя дуже коротке. З журналу "Ї".